Книга «Записи 2014 года»



страница1/9
Дата13.05.2016
Размер2.22 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


Михаил МУРАШКИН

ЗАПИСИ 2014 ГОДА

Днiпропетровськ

“СIЧ”


2015

УДК 081/082

ББК 94; я44

М91


В книге «Записи 2014 года» Михаила Георгиевича Мурашкина речь идёт о трансцендентном мире человека. В 2014 году были написаны публицистика, эссеистика, а также художественные произведения.

ISBN 978-966-511-426-3 © Мурашкiн М.Г., 2015



ПРЕДИСЛОВИЕ

«Записи 2014 года» Михаила Георгиевича Мурашкина выходят после таких книг, как «Записи 2000 года», «Записи 2001 года», «Записи 2002 года», «Записи 2003 года», «Записи 2004 року», «Записи 2005 года», «Записи 2006 года», «Записи 2007 року», «Записи 2008 года», «Записи 2009 года», «Записи 2010 года», «Записи 2011 года», «Записи 2012 года», «Записи 2013 года». То есть «Записи 2014 года» – это пятнадцатая книга по счёту.

Автор не изменяет своей традиции выделять две части текста. Одна из них – на полотне страниц книги художественные произведения. Другая же –публицистика и эссеистика, взятые в квадратные скобки. Здесь на пространствах страниц все с более низким уровнем эстетического, то есть не художественное, выделено квадратными скобками. Они вмещают не художественные тексты. Художественные же тексты лишены квадратных скобок и размещаются непосредственно, вписаны в белизну страниц без всяких отделений.

В издание вошли как художественные произведения, так и мысли о трансценденции в публицистическом и эссеистском жанрах.

Тексты сборника – это поэзия и проза, эссеистика и публицистика. Особенно много внимания автор уделяет мистическому опыту.

Книга «Записи 2014 года» Михаила Георгиевича Мурашкина касается многих тем художественной культуры, культуры в общем. Следовательно данные записи привлекут внимание различных слоёв населения. Они будут интересны и полезны широкому кругу читателей, тем, кто увлекается самыми разнообразными проблемами.



ПИСЬМО. 2014. БЕРЕЗЕНЬ.

Не міняй свій стан, не приймай в себе те, що бадьорить або заспокоює.



Не вбивай життя.

Засвідчуй все, залишаючись собою, у своєму Я, залишаючись в стані свідчення. І ти отримаєш життя вічне, безсмертя, як це отримав Я – Бог.

Передавай ці знання іншим.

І життя вічне буде.



Не міняй свій звичайний природний стан.



Не вбивай життя.

Засвідчуй все, залишаючись собою, у своєму Я, залишаючись в стані свідчення. І ти отримаєш життя вічне, безсмертя, як це отримав Я – Бог.

Передавай ці знання іншим.

І життя вічне буде.



Не міняй свій звичайний природний стан.



Не вбивай життя.

Засвідчуй все, залишаючись собою.

І ти отримаєш життя вічне, як це отримав Я - Бог.

Передавай ці знання іншим.

І життя вічне буде.



Не міняй свій звичайний природний стан.

Не вбивай життя.

Засвідчуй все, залишаючись собою.



Небо. Святе Письмо різних віросповідань називає Вище, або Бога, різними іменами. Тут різноманітність в іменах. Та у самій Біблії Бог має різні імена. Це і Єлохім, і Ієгове, і Саваоф, і Бог Авраама, Ісаака, Іакова. Різні народи Бога називали теж різними іменами. В індуїзмі – це Брахман, в даосизмі – це Дао, в ісламі – це Аллах.



Ім’я Бога – це умовність. Саме слово «Бог» – це Доля, Доля щастя. Але і це умовність. Що є Доля щастя?

Ім’я Бога – умовність. Бог повинен відкритися в людині, в її серці поза усілякими іменами і словами. Людина відроджується від застарілих імен і слів; оновлюється до нових імен і слів, відчуваючи себе поза ними.

Небо. Ти поза іменами і словами? Але чи є ти Бог?

Бог є Дух.



Небо. Кожен шовініст і нацист хоче бути першим в своєму походженні. Так от російські шовіністи і нацисти, «некие русские», а не руські, які від Русі, хочуть захопити Мелітополь, захопити Кам’яну Могилу.



Хе.

Вони, мабуть, мої промови слухають, мої книжки читають, в яких зафіксовані ці промови. А в цих промовах я кажу, що індоєвропейська, або арійська, культура виникла в степах Північного Причорномор’я, а центром релігійної культури і початком розуміння Бога можна вважати Кам’яну Могилу.

Російські шовіністи і нацисти хочуть, щоб Кам’яна Могила була на їх території. Тоді вже можна буде сказати, що початком арійської культури була не Україна, а Росія.

Хе!


Хе-хе.

Оце таке в голові може з’являтися.

Небо. Це ти, мабуть, робиш?



Ми не держимось і за мову.

За тризуб ми не держимось теж.

В нас вода і вогонь в рівновазі.

Прапор наш – то гармонія душ. То сам Бог в своїй миті щасливій; то щасливая Доля сповна.

Вільні люди. Вбивати не станемо.

Хай північний сусід не трясеться за скарбами, де цінність відсутня.

Петром Першим ще перевернутий триколор їх – не скарб, лише гроші, лише нафта і газ, ті, що з надр полонених народів тих вільних.

А життя для них – лише загарбати чи то Крим, чи то Київ, будь-що.

Щоб народ лише міфи їх знав. І плекав їх ілюзії змалку.

До життя щоб не йшов, щоб не йшов.

До життя…

До життя щоб не йшов, не зростав.

Щоб не мав ні свободи, ні вільності.

Ми за слово не держимось: Руський.

Плекаємо лише життя. І це – Русь.


[ПИСЬМО. 2014. СІЧЕНЬ – ЛЮТИЙ.]



[Практика.

Я повторюю первинні слова Бога, як молитву (це екстаз) і потім медитую (це енстаз).

Молитва як екстаз твориться з ентузіазмом, а медитація як енстаз твориться в тиші, в спокої, в нерухомості.

Молитва – концентрація при повторенні первинних слів Бога, а медитація – це розпад всього, що крім цього є.

Первинні слова Бога: «Не міняй свій природний стан на бадьорий або заспокійливий; не вбивай життя, а засвідчуй все, залишаючись собою, в своєму Я, і ти отримаєш життя вічне, отримаєш безсмертя, як це отримав Бог, передаючи свої слова іншим».]



[Первинні слова Бога (Шість тисяч років тому. Руни):



«Не міняй свій природний стан.

Не вбивай життя.

Засвідчуй все, залишаючись собою, залишаючись в стані свідчення. І ти отримаєш життя вічне, безсмертя, як це отримав Я – Бог.

Передавай ці знання іншим.

І життя вічне буде.

Мусиш бути свідком своїх спонукань і думок, залишаючись у своєму Я. Мусиш свідчити свої спонукання і думки, не змінюючи звичайний стан свого духу, не приймаючи в себе те, що бадьорить або заспокоює. Гріх йти за своїми спонуканнями і думками, вбиваючи життя, припиняючи рух до життя вічного, не засвідчуючи мої слова, слова Бога».]



[Первинні слова Бога – прадавнє рунічне письмо (руни).



Переклади цих рун різні, мають свій колорит. На цих перекладах виникли різні храми. Але сутність одна, що ми бачимо в одному з перекладів. Ця сутність має продовження в Ведах, Авесті, Трипітаці, Дао де цзін, Біблії, Корані.

Веда, Авеста, Трипітака, Дао де цзін, Біблія, Коран продовжують первинні слова Бога: «Не міняй свій природний стан на бадьорий або заспокійливий; не вбивай життя, а засвідчуй все, залишаючись собою, в своєму Я, і ти отримаєш життя вічне, отримаєш безсмертя, як це отримав Бог, передаючи свої слова іншим».]



[У минулому році я писав, що люди повстали, тому що їх дітей, студентів почали бити. А дітей треба вирощувати, а не бити. Вирощувати треба дітей, рослину і взагалі життя, життєве. В першій арійській культурі, яка виникла в степах Північного Причорномор’я, найсвятіше (світ) як вища цінність – це був ріст. Вирощувати, а не знищувати, не бити, не вбивати.



Але в січні цього року людей почали не просто бити, а вбивати. Станом на двадцять третє січня вбито п’ять чоловік. А от з вісімнадцятого лютого почали масово вбивати. На двадцяте лютого вже шістдесят сім смертей. Потім означилося вісімдесят вісім смертей. Почали діяти снайпери. Вбивати. Вбивати. Тому попередні мої думки про прадавні часи виглядають доволі наївними, романтичними. Прадавні часи, про які я казав, дуже віддалені. Люди міняються, змінюються. Ми живемо зі зміненими людьми.

У теперішньому житті – люди влади звіріють. Беззахисних людей на майдані в Києві вбивають озброєні загони «Беркута». «Беркут» вбиває мирних людей. Коли число вбитих перейшло за сто, виникла в уяві людей «небесна сотня» вбитих героїв, що не вмирають.

З’явилися нові герої. Така ситуація не сподобалася Московії. І почалось вторгнення російських військ в Крим. З двадцять сьомого на двадцять восьме лютого в аеропортах Сімферополя і Севастополя з’явилися десятки людей з російською зброєю і в формі без розпізнавальних знаків.

Бога забули зовсім, забули, що людина не повинна йти за своїми спонуканнями вбивати життя, не повинна змінювати свій природний стан духу. Людина повинна залишатися собою, в своєму «Я», засвідчуючи стани свого духу. Лише тоді може з’явитися можливість отримати життя вічне. Неправильний ріст повинен припинятися.]



[У минулому році я писав, що люди повстали проти влади, тому що побили дітей, студентів. Тепер їх не б’ють, а вбивають.



У першій арійській культурі степів Північного Причорномор’я з’явилася така цінність-святість, як ріст, тобто вирощування рослини, дитини. Це ріст життя, а не ріст злоякісної пухлини.

У першій арійській культурі степів Північного Причорномор’я також виникло вперше розуміння Бога, Богатства, Долі щасливої, коли припиняється неправильний ріст, коли у людини нічого не випирає, ніяка хибна застаріла думка не випирає, коли гармонія, медитативний стан. Людина лише свідчить виникнення думок і спонукань в собі, залишаючись собою.

Але на цей момент викрадають, знищують і вбивають людей. Стан Бога не може бути, коли вбивають життя. Стан Бога не може бути, коли людина змінює свій стан, йдучи за хибними думками.]



[П’ятого, шостого і сьомого січня 2014 року був на Майдані Незалежності у Києві. Це були святкові дні. Люди були в піднесеному настрої. Зі сцени співали пісні.

Коли я побачив громіздкі барикади по периметру Майдану, то зрозумів, що «Помаранчева революція» - це весела прогулянка в порівнянні з тим, що відбувається тепер. Люди вимагають певних речей, вимагають корінних змін. Вимагають від влади. Влада повинна розуміти ці вимоги.

Коли я п’ятого числа приїхав до Києва, то відразу пішов на Майдан. Там я дав інтерв’ю. У своєму інтерв’ю сказав, що причина того, що відбувається в тому, що почали бити людей, студентів, і тоді, мабуть, спрацювала генетична пам’ять, і люди повстали.

Справа в тому, що індоєвропейська культура, арійська культура виникла тут, на цій землі, в степах Північного Причорномор’я. Інші арійські племена були дикими, а тут виникла цінність, цінність як святість. Святим є ріст. Святим стало – вирощувати рослину, дитину. І коли на майдані почали бити дітей, студентів, то у людей спрацювала генетична пам’ять. Люди почали зїжджатися на Майдан, щоб захистити те, що росте, захистити дітей, студентів, захистити життя, життєве.

У степах Північного Причорномор’я виникла не тільки така цінність-святість, як ріст, але виникло і розуміння Бога. Бог – це припинення неправильного росту, коли у людини в мозку ніяка помилкова думка не вип’ячується, а є рівновага, гармонія, медитативний стан.]



[Розуміння Бога вперше виникло тут, на цій землі, в степах Північного Причорномор’я («Кам’яна могила» тощо). Це було шість тисяч років тому, коли ще не були написані Веди, Авеста, Трипітака, Дао де цзин, Біблія, Коран. Але в символах, в рунах, в піктографічному письмі був присутній Бог. Він був тут.

Виникла індоєвропейська культура. Виникло розуміння святого, сяючого. Святе – це ріст, коли у людини випинається думка, як прискорити ріст.

Але виникло і розуміння Бога як припинення неправильного росту, коли у людини не випирає ніяка думка (неправильна думка), а є рівновага, гармонія протилежностей, таких протилежностей, як вогонь і вода.

Ідею Бога арії зі степів Північного Причорномор’я понесли до Індії і вплинули на виникнення Вед, Рігведи.]



[Арійська цивілізація. Збіг радянського і сучасного розуміння витоків індоєвропейської (арійської) культури.



Індоєвропейська (арійська) культура, цивілізація виникла в південноруських степах (В.В. Иванов, В.Н. Топоров), в степах України. Це «Кам’яна могила», наприклад.

Слов’янство виникло на схід від Вісли (П.Н. Третьяков, В.И. Козлов), тобто в Західній Україні. Слов’яни розселялися з Північного Причорномор’я і Прикарпаття (П.Н. Третьяков, В.И. Козлов).

А потім вже виникла Русь. Це місце середнього Дніпра (Русь). Центром Русі був Київ, Чернігів (Русь). Русь це територія Наддніпрянщини (О. Однороженко).

Тобто все виникло на території Північного Причорномор’я, на території України. Українці – нащадки первинної індоєвропейської, тобто арійської культури.

Продовження цієї культури було в Індії, коли арії туди пішли, і там виникло перше Святе Письмо «Рігведа». Але початок був тут, в Північному Причорномор’ї, коли виникли цінності первинної арійської культури, коли виникло розуміння святості. У праслов’янській свідомості поняття святості бере початок в індоєвропейському «svet», що означало ріст, благодатний розквіт певної животворної субстанції (В. Горський).

У Північному Причорномор’ї виникла ідея цінності життя, як ріст. Але тут виникло і розуміння Бога як припинення неправильного росту. Припинення неправильного росту – це коли є Дух, в якому нічого не випинається, ніякі протилежності не випинаються. Не випинаються і не виникають думки про тепле як основу зростання, росту (тепле сонце), думки про прохолодне як основу зростання, росту (прохолодна вода). Дух Божественного – це коли все в рівновазі, нічого не випинається як істина, за якою треба йти, щоб підвищувати ріст. Все в гармонії, в спокої. Це Стан Бога, стан, коли Див і Ладо в рівновазі, в гармонії, коли вогонь Сонця (Див) і вода Неба (Ладо) з’єднуються в одне, є одним, і нема протилежностей.

Підстави для розуміння Бога як припинення неправильного росту, коли нічого не випинається, а присутні рівновага і гармонія, виникли в індоєвропейських народів, коли зійшлися матріархальна та патріархальна культури, утворивши розуміння Бога, Божественного як гармонії, що дає Долю щастя. Миролюбна матріархальна культура прадавньої Європи в образах Богинь, в образах Цариці Мертвих і войовнича патріархальна культура прадавніх аріїв (М. Элиаде, И. Кулиано), жерців, воїнів, хазяїв (М. Элиаде, И. Кулиано) зійшлися на території Північного Причорномор’я. Виникло розуміння Бога як психічної гармонії двох протилежностей, Сонячно-вогняного і Небесно-водяного. Вогняне і водяне в людині, як боротьба двох протилежностей, мають і Божественне як рівновагу, як гармонію цих протилежностей, коли нічого не випинає. В фолькльорних піснях прадавніх українців розповідається, як люди просо сіяли, сіяли, Див, Ладо, сіяли, сіяли (Українська народна обрядова поезія). Див, як сонячно-вогняне, чоловіче, і Ладо, як водяне, Небесно-водяне, жіноче, в рівновазі, в гармонії, від чого в людині виникає стан Бога, Божественного. Божественне – це гармонія протилежностей, коли нічого не випинається. Коли нічого не випинається в людини – це є медитативний стан. Він породжує двійника, Долю щасливу. Бог – це спонтанне породження двійника, Долі щасливої, це Богатство Духу.

Розуміння початку арійської культури в радянські часи і в часи незалежної України співпадають. Але останнім часом ми маємо деякі доповнення.]



[Українське як арійське, слов’янське, руське. Українські інтелектуали збирали рідкісні народні пісні, селянські говірки, чим виявляли ностальгію за світом, що зникає (М.Ю. Рябчук). Отже у цьому світі була певна потреба, цей світ мав дещо таке, що містило в собі ідеальне, Божественне. І цей світ мав те, що давало людині можливість стати Богом.



Стати Богом за суттю людина може тільки завдяки таланту, завдяки повній схильності до якоїсь праці (Григорій Сковорода). Через працю виникає і протилежне в людині – гра, як компенсація. Через гру виникають і вищі стани духу. Випадково може виникнути і стан Вищий-Вічний (Стан Бога). Вище, коли людина відчуває, що вище цього нічого бути не може – стан людини, при якому абсолютно нема страху ні перед чим (М.Г. Мурашкин), а отже, страх не затемнює смерть (Д. Кришнамурти), і смерть здається неможливою, здається не знищенням, а єдиним справжнім життям (В. Джемс). Тоді дух людини веселий, спокійний, мирний.

Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне (Д.В. Антонович). Тобто людина просвітлюється і навколишнє середовище просвітлюється, просвітлюється від просвітлення нашого сприйняття. Навколишній світ не залежить від нашого сприйняття, але просвітлюється від того, що ми сприймаємо просвітлено усе навкруги, сприймаємо через оновлення наших ідей, оновлення від застарілого.

Ідея є те, чим предмети повинні бути (Д.І. Чижевський). Але ми можемо фіксувати застарілість цього буття, тому що світ змінюється, і наші ідеї, наші думки можуть бути неадекватними. Через цю призму ми просвітлюємо себе; від чого може просвітлюватися все навколо при нашому оновленому сприйнятті. Тут екзистенція людини спрямована в ніщо й усвідомлює свою кінцевість (Л.Т. Шевчук). Тут духовне поруч зі всім іншим, ніщо не відділене. А чи не від того, що тут присутнє і Божественне, тобто присутній стан, коли людина відчуває те, що вона переживає таке Вище, вище чого нічого не може бути, переживає Стан Божественного?

Духовність людини повинна бути наповнена Божественною енергією (А. Шопенгауер). Така Божественна енергія доповнює людину. Така енергія і є Бог. Тут Бог, коли мислення і мислиме є тотожними (П.Д. Юркевич). Але така тотожність містична, від переживання трансового стану. Певний трансів стан як Божественне може бути творчим станом. Можна говорити про творчість в трансподібному стані (Б.М. Теплов). А коли є творчість, то Дух Господній може обернутися на велике негибнуще для потомства діло (Д.І. Чижевський).Це діло роблять герої і генії. Квінтесенція нації – герой або геній (Х.С. Чемберлен). Але заради чого проявляти героїзм або геніальність? Заради такого діла, яке не гибне для потомства. А що не гибне для потомства? Не гибне те, що підтримує життя самого потомства. Тобто тут життя випливає на перше місце. І коли говорять, що людина вільна лише в розвитку, в процесі свого творчого саморозвитку (Т.А. Сахарова), то лише заради життя цей саморозвиток є. Заради життя існує техніка, яка дає можливість людині панувати над природою. Але техніка створюється людською працею. Характер людської праці і її вплив на середовище міняє її саму (К. Ясперс). Для прогресу повинна бути творча праця, праця-гра. Її роблять талановиті люди. Талановиті люди є незалежними, а ідеологія вимагає покірності (С. Генник). Так що, ідеологія не потрібна? Але ми не можемо виключити цінність життя як ідеологічну складову. Раціоналізм повинен стверджувати таку цінність, як життя. Хоча це не завжди так. І раціоналізм має свої межі та кордони з безкінечними просторами ірраціонального (Х. Ортега-і-Гассет). До ірраціонального в людині підштовхує сама природа. Мороз і палюча спека штовхають людей на крайнощі (Астольф де Кюстін), на ірраціональне. Отже виникає потреба врівноважити раціональне й ірраціональне, щоб ірраціональне долучити до цінності життя. Хоча і в раціональному може бути відсутня ця цінність, а в ірраціональному присутня. Але виникає таке питання: чи не заперечить це (ця штучна рівновага) свободі? Адже свобода повина дозволяти нам реалізувати свою особистість, повірити в себе і в життя взагалі (Э. Фромм). Ми не можемо оминути життя. Якщо його нема повною мірою, то в нього треба вірити з надією в можливість його розвивати.

Первинне Божество – це світле небо, яке не проти життя. У аріїв – це денне сяюче небо (В.В. Иванов, В.Н. Топоров). Від аріїв давній український народ славив світлі небесні сили і проганяв од себе холод, хмари, непогоду (І.С. Нечуй-Левицький). Тобто проганяв те, що проти життя, життя тіла, те, що загрожує життю. Життя – це основа, на якій виростає культура. Культура приборкує звіра в людині, накладає намордник закону (М. Шлемкевич).Культура також породжує в людині й компенсаторні механізми, за якими людина, не діючи як звір, переживає стани безпосереднього життя, медитативні стани, стани каталептичної свідомості. Переживаючи стан каталептичної свідомості, трансу, турії (М. Элиаде), людина компенсує втрачену безпосередність звіра, не діючи як звір, а залишаючись в спокої і нерухомості. Людина – передбачлива істота (А. Гелен). Але у неї є потреба жити і безпосереднім життям, без усіляких передбачень. Стан «каталептичної свідомості», стан певного трансу, або турії (М. Элиаде) – це не повсякденний стан людини, а особливий, Божественний стан, стан Безсмертя. Бо при цьому реалізується ідеальний стан людини як рівновага, гармонія усіляких людських сил. Цей ідеальний стан людини неповторний. Він робить з людини особистість. Ну, у всякому разі, бере участь в цьому. Але людині потрібна і общинність. Людина за своєю природою, за своєю суттю істота общинна. Панування загальності, «общинності» над особистістю (М.І. Костомаров) може бути, коли общинність орієнтується на таку вищу цінність, як життя. Дрібновласницькість підприємців, дрібних буржуа, де скасовано поділ на «багатих» та «злидарів», може дати якусь рівність в общинності. А обмеження приватної власності на землю і нерухомість до санітарно-гігієнічних і екологічних норм, встановлених колегіально (М.Г. Мурашкин), може породжувати дрібновласницьке підприємництво і протистояти екологічним негараздам, протистояти пошкодженню природи. Повинне бути право робити усе нешкідливе, але тільки стосовно до самого себе і для себе, інакше порушується право для інших (З. Гуревич). Повинен бути гуманізм, розуміння іншої людини. Відсутність гуманізму вважається прагненням знищення, знищення людини, знищення народу, культури, культурних цінностей. На початку ХІХ ст. були сили, які діяли в інтересах знищення України, української церкви, української культури, українського живого слова, українства загалом (А.І. Пащук). Це сили російського імперського бачення. Ці сили почали активно діяти з 2014 року, коли окупували Крим, розпочали війну на Донбасі.

Прабатьківщина Росії – це Київ (А.С. Панарин), Київська Русь. В Київську Русь прийшло письменство з півдня, прийшло трансформованою мовою, яка зародилася колись якраз на землях Київської Русі. Письменство прийшло з чужого краю, з чужою мовою (Д.І. Чижевський). Ця мова (старослов’янська, або праболгаро-сербська) певною мірою була чужа, хоча і зародилася в цих землях, в праукраїнських землях, тому що усіляке слов’янство виникло на праукраїнських землях. Потім вона, ця мова, мова старослов’янська, або праболгаро-сербська пішла на північ, до Московії. А як первинна, початкова ця мова на цих землях, на землях України була в піснях. Слово розливалося по Вкраїні піснею про радість і горе, про зоряне небо, про любі гаї і луги (Д.І. Чижевський). Російська слов’янськість не була первинна. Вона переймала слов’янське з півдня. Але вона хотіла бути первинною. Щоб стати первинною, треба знищити ті витоки, відкіля прийшла до Московії слов’янська культура. Московія продовжила нищити витоки в 2014 році. Але таке знищення – це не просто відсутність гуманізму. Таке знищення є нацизмом, фашизмом.]


[ПИСЬМО. 2014. БЕРЕЗЕНЬ.]




[ФІЛОСОФІЯ.


Лекція перша: Філософія та її історія.
1. Філософія як гуманітарна наука.

Філософія є певна духовна культура. Призначення філософії полягає в тому, щоб осмислити основи природного і соціального світу. Також філософія призначена осмислювати, яким чином твориться людське пізнання і культура людей, осмислювати саму людину, її сутність.

Наслідком філософського осмислення є формування у людини світоглядних переконань про буття та про сенс людської присутності в ньому.

Наслідком філософського осмислення є формування світоглядних переконань про граничні можливості осягнення буття людиною.

Тобто філософія за своїм змістом відіграє роль світогляду. Вона виражає світовідчування, тобто відчуття, сприймання й розуміння світу.

Філософія дає вираз відношення мислення і буття, дає вираз відношення духовного і матеріального світу.

Філософські ідеї виражають певне ставлення людини до дійсності. Ставлення людини до дійсності відбивається в її суспільній поведінці. Ставлення людини до дійсності орієнтують людину, орієнтують її суспільну поведінку.

Філософія закладає основу для людських цінностей та ідеалів.

Філософська форма світогляду не спирається на вірування та фантастичні уявлення про людину і світ. Цим філософська форма світогляду відрізняється від міфологічної та релігійноїї форм.

Філософська форма світогляду не спирається на безпосередній життєвий досвід людини, на її безпосередні традиції. Цим філософська форма світогляду відрізняється від буденного світогляду.

Філософська форма світогляду не грунтується на чуттєво-образному вираженні дійсності. Цим філософська форма світогляду відрізняється від художньої форми, від мистецтва.

Філософська форма свідомості будує свою картину світу на основі теоретичного осмислення буття, на основі здобутків наукового пізнання та на основі надбань культури.

Філософська форма свідомості, будуючи свої світоглядні концепти (концепції), використовує раціонально-понятійні форми, логічні способи обгрунтування.

Філософія є наука, тому що вона як раціонально-понятійна і логічно обгрунтована побудова має риси теорії, теоретичного освоєння дійсності.

Філософія має риси духовно-практичного освоєння дійсності. Це зближує її з мистецтвом.

Філософія досліджує загальнозначущі проблеми, тобто проблеми істини, добра, краси, свободи.

Філософський метод. Філософський метод є раціональним та умоглядним. Він застосовується до пізнання природної або соціальної реальності опосередковано, а не безпосередньо.

Філософія – це умоглядна рефлексія в формі роздумів, розміркувань про досвід людства. Філософія переосмислює цей досвід, переосмислює цінності й ідеали, які вже склалися в культурі.

Філософське знання виражається через категорії, тобто через всезагальні поняття.

Зміст філософських категорій визначається через альтернативні протиставлення (рух і спокій, причина і наслідок, матерія і дух, об’єкт і суб’єкт, істина і омана, добро і зло, краса і потворність, свобода і неволя).

У філософських теоріях, в їх концептах присутнє відношення суб’єкта до об’єкта, тобто присутній суб’єктивний момент. В філософії не усувається суб’єктивний момент, як це робиться в природничих та соціогуманітарних науках. Тобто філософія оцінює дійсність не тільки з погляду сущого, а й належного, як воно повино бути, враховуючи буття, спрямоване в майбутнє, конструюючи проекції людського буття в майбутнє.

Філософія має функцію загальної методології. Філософія впроваджує метод, який безпосередньо відкриває істину. Філософські теорії не мають свого прямого експериментального забезпечення. Філософські теорії не можуть бути експериментально перевірені на предмет істини чи хибності.

Людина оцінює пізнавальну значимість філософських теорій за їх аналітико-синтетичними можливостями, тобто наскільки вони можуть пробудити людину. Філософські теорії оцінюються за їх здатністю пробуджувати свідомість, будити у людині думки.
2. Історія філософії. Українська філософія.

Філософія зародилася при поширенні і поглибленні знань, коли ці знання вже не могли вкладатися в міфологічне розуміння світу.

Перші філософські вчення виникли в І тисячолітті до н.е. в Індії (веданта, йога), Китаї (Лао-Цзи, Конфуцій), в V столітті до н.е. в Стародавній Греції (Геракліт, Демокрит). Сам термін «філософія» вперше з’явився у Піфагора, тобто в античній філософії.

Антична філософія. Антична філософія – це космоцентризм. Антична філософія мала форму систематизації конкретно-наукового знання. Це була натурфілософія. Антична філософія, орієнтуючись переважно на науку, систематизувала наукові знання в логіко-раціоналістичній формі.

Середньовічна філософія. Середньовічна філософія – це теоцентризм. Тобто середньовічна філософія – це панування релігійної свідомості.

У середньовічній філософії панує гностицизм, тобто поєднання філософії з містичним пізнанням.

У середньовічній філософії панує патристика, яка за допомогою філософської рефлексії тлумачить Біблію.

У середньовічній філософії панує схоластика як продовження патристики. Схоластика це теоцентризм, який синтезує релігійність віровчення з раціоналізмом.

Філософія відродження. Філософія відродження – це антропоцентризм.

Філософія відродження формує гуманістичний світогляд, тобто врахування світу іншої людини, а не тільки використовування цієї людини як речі, як предмета.

Філософія відродження має антирелігійне спрямування.

Філософія відродження виробляє і стверджує наукові погляди на світ.

Філософія відродження започатковує механіцизм, де рух розуміється як дія-протидія.

Філософія Нового часу. Філософія Нового часу – це наукоцентризм.

Філософія Нового часу впроваджує матеріалістичний погляд на світ (Бекон, Гоббс).

Філософія Нового часу розробляє основи таких наукових методів, як раціоналістичний та емпіричний, що сформовує раціоналізм і емпіризм як альтернативні методології, методологічні системи (раціонально, тобто чисто логікою можна теж отримати об’єктивні істини, що показує активність розуму. Активність розуму не тільки в емпіризмі. Не тільки активна перевірка експериментами показує активність розуму, як це в емпіризмі).

Філософія Просвітництва (ХVIII ст.). Філософія Просвітництва стверджує матеріалізм. Хоча в цей період був й ідеалізм, ідеалізм об’єктивний (Ляйбніц), й ідеалізм суб’єктивний (Берклі, Г’юм).

Філософія Просвітництва виробляє ідеї природного права та свободи, акцентує увагу на важливості знання. Філософія Просвітництва показує важливість просвіти в суспільному житті людей, і стверджує, що знання – це сила.

Просвітництво в Україні. Просвітництво в Україні – це проголошення свобод, проголошення служіння спільному благу, проголошення соціальної справедливості.

У період Просвітництва стверджують свою філософію Братства і братські школи (Острозька, Львівська, Київська). Братства і братські школи стверджують і розвивають ідеї просвітництва і гуманізму. Так, наприклад, Києво-Могилянська академія (Гізель, Прокопович та інші) розвивала і стверджувала науково-просвітню філософію, створювала гуманістичне вчення про людину, розробляла ідеї природного права та суспільного договору.

Г.С. Сковорода. Г.С. Сковорода створює вчення про людину і її мораль. Надалі вчення Сковороди продовжує Юркевич. Це вчення отримує назву «філософія серця».

Класична німецька філософія. Класична німецька філософія (друга половина ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.). Представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Феєрбах.

Класична німецька філософія вибудовує принцип тотожності буття і мислення. Класична німецька філософія порушила проблему розуму та його меж. Також класична німецька філософія розкрила розуміння досвіду і практики, виявивши діяльність як опредмечення і розпредмечення, розкрила проблеми моральності й свободи.

Класична німецька філософія розглядала діалектику як тип світогляду, як певний тип мислення.

У цей період в українській філософії розвиваються ідеї свободи, соціальної справедливості, ідеї рівності людей, їх рівноправ’я (Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Костомаров, Потебня, Драгоманов, Грушевський).

Марксизм (виник в середині ХІХ ст.). Марксизм створює матеріалістичне розуміння історії, діалектичний й історичний матеріалізм, ідею комунізму.


Лекція друга: Сучасна філософія і діалектика.
3. Сучасна філософія.

Сучасна філософія поділяється на певні напрямки.

Позитивізм. Позитивізм виник у ХІХ ст. Представники: Конт, Дж.Ст. Мілль, Спенсер. Позитивізм стверджує наукове (тобто позитивне) знання.

Прагматизм. Прагматизм виник в кінці ХІХ ст. Представники: Пірс, Джемс, Дьюї. Прагматизм зводить зміст до практичних наслідків. Прагматизм робить акцент на адаптивний аспект практичної діяльності.

Марксизм. Марксизм виник в середині ХІХ ст. Марксизм робить акцент на радикально-перетворювальній діяльності.

Екзистенціалізм. Екзистенціалізм виник в середині ХІХ ст. Представники: К’єркегор, Гайдеггер, Ясперс, Сартр, Камю. Екзистенціалізм мовить про екзистенцію як специфічно чисто людський спосіб існування. Екзистенціалізм стверджує, що ідеальна мета людини, мета як результат людських дій випереджають самі людські дії.

Сучасна філософія – це некласична і постнекласична філософія.

Класична філософія існувала до середини ХІХ ст. Класична філософія змінилась на некласичну. Некласичний період філософії – це кінець ХІХ ст. і перша половина ХХ ст. Нині філософія вступила в постнекласичний період. Це постмодернізм.

Класична філософія (до середини ХІХ ст.) дистанціює розум від світу.

Некласична філософія (ХІХ – ХХ ст.) розглядає розум, вплетений у світ. Некласицизм стверджує релятивізм (відносність).

Постнекласична філософія. Постнекласична філософія – це постмодернізм. Постмодернізм абсолютизує релятивізм (абсолютизує відносність всього), іронізує.
4. Діалектика як вчення про всезагальний взаємозв’язок і розвиток.

Діалектика – це вчення про суперечливість буття, суперечливість, яка існує об’єктивно.

Діалектика – це вчення про тотожність протилежностей. Наприклад, це протилежності перервного і безперервного зв’язку і відокремленості, сталості й мінливості, конечного і безконечного. Тут протилежності реалізуються (реалізуються у своїй тотожності) як рух, розвиток і творчість (а не нейтралізують одна одну).

Вирізняють діалектику природи, діалектику пізнання, діалектику суспільного життя.

Вирізняють об’єктивну діалектику і суб’єктивну діалектику.

Також розрізняють діалектику трансцендентальну, екзистенційну, негативну, матеріалістичну.

Матеріалістична діалектика. Матеріалістичну діалектику поділяють на об’єктивну і суб’єктивну. Тут суб’єктивна діалектика грунтується на об’єктивній діалектиці.

Основним чинником матеріалістичної діалектики є наявність протилежностей, які існують у різних формах руху матерії. Наприклад, у механічному русі – це притягання і відштовхування. У фізичному русі – це електрика позитивна і негативна. У хімічному русі – це поєднання і дисоціація атомів. У біологічному русі – це асиміляція і деасиміляція в живій природі. В суспільному русі – це боротьба класів.

Єдність і боротьба протилежностей є загальний закон діалектики. Хоча можна сказати, що боротьба притаманна лише живому. Тому тут боротьба розуміється як певний образ.

Матеріалістична діалектика розглядає природу в процесі розвитку. Тут антропогенез розуміється як перехід від природи до історії.

Згідно із суб’єктивною діалектикою категорії – це щаблі пізнання тих чи інших процесів. Тут єдність діалектики, логіки і теорії пізнання є корінним принципом.

У сучасній філософії розглядаються глобальні проблеми, які пов’язані із загальними суперечностями між людиною і природою. Наукове розуміння світу і діяльність людини з цього приводу стають планетарними силами.

Рух. Рух – це спосіб реалізації суперечностей буття. Рух – це спосіб і форма існування буття.

Рух є всезагальним і пов’язаний з боротьбою протилежностей.

Рух пов’язаний із суперечністю буття. Протиріччя рухає світом (за Гегелем).

Марксизм. Рух у марксизмі – це атрибут, форма і спосіб буття матерії. Рух породжується єдністю і боротьбою протилежностей.

Рух – це зміна взагалі. В русі присутній і момент спокою.

Якщо відкинути момент спокою, то буття стає як ілюзія (повний релятивізм, відносність).

Якщо відкинути момент змінюваності, то буття стає єдине і нерухоме.

У русі знімаються і відроджуються протиріччя.

Типами руху є становлення і деградація. Розвиток, його прогрес і регрес, може виступати як тип руху. Оновлення теж може виступати як тип руху.
Лекція третя: Існування.
5. Філософія буття (Онтологія).

Онтологія – філософське вчення про буття як таке.

Поняття «онтологія» було введене Гокленіусом у ХVІІ ст.

Антична філософія. В античній філософії буття розглядала онтологія елеатів (елейська школа). Так Парменід розрізняв буття чуттєве і буття істинне.

Аристотель. Аристотель шукав сутність у матеріальному бутті.

Середньовічна філософія. В середньовічній філософії Абсолютне буття ототожнюють із Богом.

Філософія Нового часу. Філософія Нового часу орієнтується на науку. І тому вона вчення про буття відсторонює від теології.

Спіноза. Спіноза в своїй онтології ототожнює Бога і Природу.

Класична німецька філософія.

Кант. Кант не ставить онтологію поза принципами розуму.

Фіхте, Шеллінг, Гегель стверджують, що буття є результатом розвитку мислення. Тут мислення виявляє свою тотожність із буттям.

Сучасна філософія. Позитивізм. Позитивізм відкидає онтологію як ненаукове знання.

Екзистенціалізм. Гайдеггер показує, що буття треба осмислювати через унікальність ситуації людської присутності. Сартр і Ясперс розуміють буття як неподільну єдність суб’єкта й об’єкта. Ця єдність лежить в основі свободи і відповідальності людини.

Марксизм. Онтологія марксизму розкриває форми руху матерії, розкриває розуміння суспільного буття. Марксизм говорить про онтологію діяльності як спосіб буття людини.

Посткласична філософія. В посткласичній філософії в онтологічне (тобто буттєве) входить і суб’єктивне, входить людська індивідуальність.

Буття. Буття – це існування, яке виражається зв’язкою «Є».

Коли буття розуміється як існування, як те, що є, то воно (це буття) стосується будь-чого, будь-яких речей. Таке буття беззмістовне, абстрактне. Воно байдуже до того, до чого воно застосується. «Чисте буття».

Коли є визначене буття, «ось це» (ця скеля, або цей камінь) то це називається «наявне буття».

Буття розуміють як безпосередню дійсність, яка ще не роздвоєна на явище і сутність. З цієї безпосередньої дійсності починається пізнання. Тут сутність спочатку прихована. Вона спочатку не дається для пізнання.

Буття і сутність розрізняються (за Гегелем).

Структура буття. Структура буття подається такими категоріями: якість-кількість-міра.

Буття розуміється як протилежність свідомості (буття як матерія). Тут ми бачимо опозиційну пару: буття і свідомість. Буття (матерія) незалежне від свідомості. Людина охоплює буття своєю діяльністю.

Небуття. Небуття – заперечення буття. Небуття – це неіснування (ніщо у Гегеля). Ніщо беззмістовне як і чисте буття, коли від певної речі відокремлюються всі властивості, а залишається лише те, що вона є; ця річ лише є. Ніщо і чисте буття тотожні. Але вони і протилежні, адже фіксують відмінність між існуючими чи неіснуючими речами.

Та чи інша річ виникає із зникнення попередніх утворень. Наприклад, брунька зникає, коли розпускається квітка. В свою чергу квітка зникає з появою плода.

Кожне наступне утворення є запереченням, небуттям попереднього утворення. Буття і небуття – це моменти становлення.

Отже. Буття – це філософська категорія, що означає: все, що реально існує. Реальність, яка існує об’єктивно, поза і незалежно від свідомості людини – це об’єктивне буття. Реальність як прояв свідомості людини, прояв людського духу – це суб’єктивне буття.

Форми буття: 1. буття речей і процесів; 2. буття духовного (ідеального); 3. буття людини; 4. буття соціальне.

Субстанція. Субстанція – це загальна первинна основа всіх речей. Субстанція є сутністю всіх речей. Субстанція нестворювана і незнищувана. Субстанція є причина самої себе й основа всіх змін.

Матерія субстанціональна, а свідомість не субстанціональна.

Матерія. Матерія – це філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях, яку людина намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини.

Існувати – значить, бути об’єктивною реальністю.

Матерія розуміється як сутність, як субстанція, яка лежить в основі єдності усього.

Структурність є властивістю матерії. Структурність матерії характеризує її стан з точки зору перервності і неперервності .

Види матерії: речовина і поле. Речовина – все те, що має в основному механічну масу спокою. Поле – це вид матерії, який не має маси спокою.

Рух є спосіб існування матерії. Простір і час є форми існування (буття) матеріальних систем.

Простір і час існують об’єктивно і незалежно від свідомості. Простір і час не існують незалежно від матерії.

Простір – це форма буття матерії. Простір характеризується протяжністю, структурністю. Простір характеризується співіснуванням і взаємодією елементів в тих чи інших матеріальних системах.

Час – це форма буття матерії. Час виявляє тривалість існування матерії, матеріальних об’єктів. Час виявляє послідовність зміни станів у розвитку тих чи інших матеріальних систем.

Динамічна концепція часу. Динамічна концепція часу говорить, що є минуле, теперішнє і майбутнє. Існують події лише теперішнього часу. Минулого буття немає. Воно пішло в небуття, залишивши лише слід в теперішньому. Майбутніх подій не існує. Є лише їхні передумови.

Статична концепція часу. Статична концепція часу говорить, що минуле, теперішнє і майбутнє реально існують одночасно.Не існує поділу на минуле, теперішнє і майбутнє.

Властивості простору і часу. До загальних властивостей простору і часу відносяться: об’єктивність і незалежність від свідомості людини; їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв’язок простору і часу між собою, а також з рухом матерії.

Простір – це протяжність (рядопокладання і співіснування), зв’язність, неперервність.

Час – це тривалість, одномірність, асиметричність, незворотність.
6. Філософія свідомості.

Свідомість. Свідомість – це властивість високоорганізованої матерії. Свідомість – це вища форма відображення, ідеальний образ матеріального світу. Свідомість є продуктом суспільно-історичного розвитку. Свідомість є регулятором цілеспрямованої діяльності людини з втілення свого ідеалу безпечного майбутнього стану для себе і для інших.

Свідомість – це прояв людського духу, який пов’язаний із пізнанням. Тут пізнання робить реальність відомою, робить зміст цієї реальності відомою. При цьому реальність приймає предметно-мовну форму знання.

Свідомість опредметнюється опосередковано у знанні. А от «несвідомий» прояв духу опредметнюється безпосередньо у знанні.

Свідомість є феномен діяльності, а не субстанційності; феномен не субстанційний. Тобто свідомість здійснюється в своїх інтенціях. Більш того свідомість має трансцендентальну спрямованість на зовнішній світ, у всіх своїх інтенціях на цей зовнішній світ.

Опредметнено-мовні значення є результат проведення свідомістю своїх інтенцій на зовнішній світ. Тут опредметнено-мовні значення набувають онтологічного статусу об’єкта, об’єкта матеріального або ідеального (наприклад, скульптура).

Свідомість спрямовує себе на реальний світ в пізнавальному напрямку, тобто пізнавально. Свідомість трансформує цей реальний світ в ідеальний світ.

Свідомість зводить натуралістичність реального світу, трансформуючи її в ідеальний світ. Свідомість також зводить психологічні прояви «несвідомого», теж трансформуючи їх в ідеальний світ.

Свідомість – це прояв людської суспільної життєдіяльності. Тому свідомість має суспільний характер. Суспільний характер свідомості проявляється у таких формах, як філософія, релігія, наука, мистецтво, мораль.

Свідомість опосередкована, теоретична. Тобто свідомість – це і мислення. Мислення не спрямоване на саме себе. Отже мислення – це опосередкована теоретична свідомість, яка спрямована не на саму себе, а на предметний зовнішній світ. Розум – це також теоретична свідомість, яка тотожна тим чи іншим закономірностям, притаманним об’єктивному світу.

Розсуд і здоровий глузд. Розсуд треба розуміти як певне логічне міркування, а здоровий глузд – як певне життєво-практичне міркування. І мислення, і розум, і розсуд, і здоровий глузд – все це вияви свідомості.

Самосвідомість. Самосвідомість – це свідомість, у якої пізнавальна активність спрямована на саму себе.

Наслідком самосвідомості є те, що людина вирізняється зі світового загалу. Також наслідком самосвідомості є те, що людина може поглянути на себе «ззовні».

Завдяки самосвідомості внутрішній світ людини актуалізує екзистенцію, характеристиками якої є трансцендентально-унікальні стани індивіда.

Позасвідоме. Позасвідомість – це реальність психічного життя людини, що протистоїть свідомості. Позасвідомість існує за межами свідомості. Позасвідомість спонтанно представляється (проявляється) в свідомості. Але позасвідоме може взагалі не проявлятися в свідомості.

Позасвідоме пов’язане з інтуїцією (за Кантом).

Свідомість формується під впливом соціального середовища, а позасвідомість дається людині від народження.

Імпульси позасвідомості постійно «атакують» свідомість, але розуміння реалій суспільного життя не дають людині можливості втілити ці імпульси в життя. І виникає процес витіснення (за Фрейдом). Імпульси позасвідомого повертаються назад до свого джерела. Але ці імпульси можуть сублімувати. Сублімація – це коли імпульси позасвідомого виражаються символами в формах культури, в її артефактах.

Підсвідоме і надсвідоме. У позасвідомому розрізняють підсвідоме і надсвідоме. Підсвідоме – це сновидіння, психічні травми, комплекси. Надсвідоме – це інтуїції зрілої особистості, її творчий процес. Тут людина в своїй творчості розкриває свої глибинні можливості в інтуїціях.

Позасвідоме – морально амбівалентне, коли вчинок людини проходить поза її свідомістю. Несвідоме – інфантильна свідомість, стан непроявленого в людині, коли людина, оцінюючи себе з морального, ціннісного боку, робить несвідомий вчинок.

Самосвідомість особистості. Самосвідомість особистості – це усвідомлення людиною своєї специфічності, усвідомлення своєї особистісної специфіки.

Самосвідомість виражає сутність внутрішньо-глибинного світу особистості.

Особистість в своїй самосвідомості сприймає себе як суспільно значущу цілісність. При цьому людина бачить в собі свою неповторну індивідуальність. Вона сприймає свої прояви як прояви творця самих суспільних відносин. Адже самосвідомість особистості взагалі має вияв лише в процесі суспільних взаємовідносин.

Самосвідомість особистості формується відповідно до індивідуально-суспільних ідеалів. При цьому формується як самопізнання людини, включаючи в себе як самооцінку, так і її саморегулювання. Йде також формування емоційно-ціннісного ставлення людини до самої себе.


Лекція четверта: Пізнання.
7. Філософія пізнання (Гносеологія).

Філософія пізнання (або теорія пізнання, або гносеологія) визначає закономірності і закони, за якими людина виробляє об’єктивно істинні знання про об’єктивно і реально існуючий світ.

Теорія пізнання розглядає як донаукове, так і наукове пізнання світу, займається вивченням досвіду того, як вести наукові дослідження. Теорія пізнання вивчає досвід того, як проводяться наукові дослідження. Теорія пізнання досліджує відношення знання людей до об’єктивної реальності, до того, як той чи інший закон існує в дійсності об’єктивного світу.

Метод теорії пізнання. Тут метод розуміється як ідеальне відтворення людським розумом тих чи інших явищ у певних категоріальних системах, у структурних комплексах категорій.

Теорія пізнання розглядає процес пізнання, виявляючи оптимальні шляхи щодо отримання об’єктивної істини.

Теорія пізнання систематизує знання, обгрунтовує їх розташування в категоріальних структурах.

Теорія пізнання формулює критерії істини. Теорія пізнання визначає як, яким чином використовувати істини на практиці.

Категорії теорії пізнання. Категорії теорії пізнання – це суб’єкт пізнання, пізнавальні здатності суб’єкта (відчуття, сприймання, уявлення, мислення, розум), об’єкт пізнання, пізнавальна діяльність як застосування пізнавальних здатностей для осягнення істини, знання (теоретичні і практичні знання), істина як мета пізнавальної діяльності, досвід як практика, яка навантажена індивідуальними і суспільно-історичними особливостями.

Сенсуалізм. Сенсуалізм в теорії пізнання – це коли перевага надається чуттєвим пізнавальним здатностям, коли відчуття вважаються єдиним джерелом знань.

Емпіризм. Емпіризм в теорії пізнання – це коли вважається, що чуттєвий досвід відіграє головну роль у творенні нових знань, а мислення та його форми є лише засобами впорядкування чуттєвого досвіду.

Раціоналізм. Раціоналізм в теорії пізнання – це коли мисленню відводиться провідна роль, коли розум розуміється як джерело і критерій істинності знань.

Апріоризм. Апріоризм (апріорі) в теорії пізнання – це коли з процесу творення знання вилучають досвід.

Агностицизм. Агностицизм заперечує можливість пізнання світу (це Г’юм).

Близькими до теорії пізнання вважаються реалістичні, феноменологічні, прагматичні, аналітичні, психологічні теорії.

Реалістичні теорії. Реалістичні теорії виходять з розуміння незалежності об’єкта пізнання, виходять з розуміння можливості відображення об’єкта пізнання в мисленні людини. До реалістичних теорій відносяться такі теорії, як діалектико-матеріалістична теорія пізнання (К. Маркс), причинний реалізм (Б. Рассел), критичний реалізм (Сантаяна), неореалізм (Мур).

Феноменологічні теорії. Феноменологічні теорії вважають тільки явища реальністю, а пізнання цих явищ – це концептуальне упорядкування даних безпосереднього досвіду (Гуссерль, Кассирер, Шелер).

Прагматичні теорії. Прагматичні теорії зосереджуються на формулюванні знань, використанні концепцій утилітаризму, інструменталізму (Джеймс, Дьюї).

Аналітичні теорії. Особливість аналітичних теорій полягає в тому, що тут широко використовують мовно-лінгвістичні й логічні засоби й ідеї (Карнап, Поппер).

Психологічні теорії. Особливість психологічних теорій полягає в тому, що тут використовують категорії психічного, через що розуміються пізнавальні процеси, пізнавальні здатності людини (Піаже).
8. Пізнання як предмет філософського аналізу.

Пізнання – це процес здобування знання. Пізнання – це суспільно-історичний процес взаємодії суб’єкта і об’єкта, де суб’єкт активно вибирає об’єкт і визначає щодо нього свою мету.

Людина в процесі пізнання як відображає, так і відтворює об’єкт в своїй свідомості. Об’єкт пізнання відтворюється людиною у вигляді чуттєвих образів, або раціональних понять. Людина в процесі пізнання застосовує ті засоби відображення об’єкта, які відповідають певній природі об’єкта. Музикант застосовує символи, філософ – поняття.

Зміст ідеальних образів і понять, які відтворює людина, містить в собі істинність знання.

Пізнавальна діяльність людини реалізує пізнавальні цілі. Тут знання є результатом пізнавального процесу.

Кінцева і завершальна мета процесу пізнання – це отримання об’єктивної істини.

При спостереженні людина, напружуючи свої органи відчуття і сприймання, безпосередньо контактує з об’єктом пізнання. Надалі, своїм мисленням та розумом, людина опосередковує об’єкт. Мислення і розум надають осмислення відчуттям та сприйманням.

Взаємодія відчуттів та розуму, або чуттєвого та раціонального виробляє об’єктивне знання.

Залежно від характеру взаємодії чуттєвого та раціонального виділяють два рівні пізнання: емпіричний і теоретичний.

Емпіричний рівень пізнання – це коли домінує чуттєве при творенні знання. Тут знання набирає форми різноманітних фактів, які в подальшому систематизуються. Це емпіричне знання.

Теоретичний рівень пізнання – це коли домінує раціональне при творенні знання. Тут знання формується у вигляді абстракцій, які в подальшому структуруються та систематизуються в певних узагальненнях. Це теоретичне знання.

Рушійною силою пізнання є суспільно-історична практика. Суспільно-історична практика формує самі запити на знання. Ця практика і споживає здобуті знання.

Отже. Процес пізнання поєднує чуттєве і раціональне, емпіричне і теоретичне, поєднує практику і теорію, тобто практичне і теоретичне.

Пізнання є складовою будь-якої діяльності людини. Нехай це буде діяльність виробнича чи споживча, перетворювальна чи виконавча.

Є донаукове пізнання, яке отримує знання в щоденній життєдіяльності й закріплює це знання в буденному досвіді. Але є наукове пізнання, яке перевірене на істинність в структурах і системах знань. Також є позанаукове пізнання. Позанаукове пізнання здійснюється в ненауковій сфері діяльності; тобто в художній, політичній, правовій. Позанаукове пізнання, як і наукове, закріплюється в формах суспільної свідомості.

Істина. Істина – це вираз сутнісного змісту, це мета пізнавального процесу. Істина є результат пізнавального процесу, як істинне знання. Істинне знання адекватно відображає реальність в свідомості людини, реальність як об’єктивну, так і суб’єктивну, притаманну певній індивідуальній свідомості.

Коли пізнавальний образ відповідає знанням реального стану речей в дійсності, як вони є, то можна казати про істину. Ця істина за своїм змістом не залежить від суб’єктивного світу людини. Ця істина об’єктивна. Але ця істина як пізнавальний образ повністю не збігається з об’єктом. Об’єкт пізнання має пізнавальну невичерпність. Світ змінюється. Тому істина не є щось незмінне. Істину не можна розглядати як дещо повністю статичне. Пізнання істини – це процес наближення до повноти відтворення реального стану речей.

Те чи інше знання є істинним:

по-перше, коли об’єкт пізнання розглядається таким, який він є сам по собі і як він існує в об’єктивній реальності;

по-друге, коли об’єкт розглядається в усій своїй якісній різноманітності, в усіх своїх взаємозв’язках і опосередкуваннях, і взагалі коли об’єкт розглядається в усій своїй багатостатності;

по-трете, коли за достовірне приймається знання, обгрунтоване логікою і практикою, обгрунтоване теоретично і емпірично.

Істина як продукт пізнання має ціннісне значення в сфері культурних відносин. Служіння істині в сфері культурних відносин набуває морального звучання.

Конкретність істини. Істина завжди конкретна. Істина є ідеальне утворення. Тому вона має загальний, отже абстрактний характер. Але дійсність, в якій існує істина, завжди конкретна. Тобто тут ми бачимо невідповідність між абстрактністю істини і конкретністю дійсності.

Те чи інше знання істинне, має істинний характер в теоретичному плані, якщо це знання виникає на певній об’єктивній основі. Істинне знання не може поривати з об’єктивною основою буття.

Ті чи інші знання зберігають конкретність істини в практичному плані, коли вони адекватні, адекватні в своїх ідеальних засобах, спрямованих на потреби людини, адекватні змінам тих чи інших речей, змінам, потрібним людям.

Конкретність істини досягається сходженням від абстрактного до конкретного. При цьому думка людини наближається до конкретної дійсності.

Абсолютна істина. Абсолютна істина – це істина безумовна, безумовно-правильна. І тут ми маємо певну статичність. Але істина не статична, а розвивається. Тобто істина є процес.

Абсолютна істина виглядає як завершальна стадія пізнання, коли граничні протилежності тотожні, тотожна свідома і несвідома діяльність людини, тотожні мислення і буття.

Пізнання постійно поглиблюються. Попередня система знань входить в нову, більш розвинену систему знань. Наприклад, класична механіка входить в теорію відносності.

Пізнання поглиблюються. До вже набутих істин постійно додаються нові. Тут абсолютна істина виглядає як сума відносних істин. Сума відносних істин – це досягнення повноти. Але попередні стадії пізнання відносні. Наприклад, закони класичної механіки абсолютно істинні для малих швидкостей. Тут абсолютна істина виглядає як поглиблення пізнання.


Лекція п’ята: Логіка і наука.
9. Практика, метод, методологія. Логіка.

Метод, методологія – це певна діяльність, певна практика. Тому коротко розглянемо спочатку діяльність, практику.

Діяльність. Діяльність – це певна активність людини, здатність бути причиною змін у своєму існуванні, у своєму бутті.

При діяльності зовнішнє трансформується у внутрішнє, де проходить єдність опредметнення та розпредметнення сутнісного розуміння.

Діяльність актуалізує можливе. В своїй діяльності людина вибирає можливості. Після вибору можливого людина приймає рішення, і діє. При діяльності суб’єктивне трансформується в об’єктивне та навпаки.

Смислова діяльність людини реалізується через цінності, через цілі при розумінні певних норм.

Діяльність в більш широкому розумінні (діяльність де є місце і цілепокладанню, і смислотворенню, і самоімітації при грі) має назву життєдіяльність. Різновидами життєдіяльності є праця, гра, самодіяльність. Знаменником цих різновидів життєдіяльності є творчість.

Практика – це діяльність.

Практика. Практика – це вияв активності світовідношення у людини. Тут практика може набути універсалізму, коли до вчинків людини долучається пізнавальне і моральне.

Практика – це чуттєво-предметна діяльність суспільної людини. Також практика – це цілепокладальна діяльність людини, людини суспільноспрямованої. Цілепокладання суспільноспрямованої людини направлене на перетворення навколишніх сил природного та соціального характеру. В процесі перетворення навколишніх сил формується сама людина, її предметність. Практика – є предметна основа формування людини. Практика – є стимулом розвитку творчих здатностей людини, здатностей до духовного удосконалення, до пізнання світу і себе.

При антропосоціогенезі людина відособлюється від природи. Природа, навколишня дійсність є об’єкт для людських перетворень, перетворень для себе. Людина прагне панувати над світом, над Землею завдячуючи техніці, технічному прогресу. А технічний розвиток може посилювати здатність суспільної людини до виокремлення з природи. В практиці, коли людина високою мірою протиставляє себе природі, особливо втілюється здатність людини як суспільної особи виокремлюватись від цієї природи. А це може мати і негативні наслідки. Прикладом може бути глобально-екологічна проблема.

Практика поєднує безпосередність і всезагальненість світовідношення людини. Тут від різних складових предметного змісту практики залежить сама творчість людини, сам процес перетворення світу.

Предметний зміст практики, її ціннісні складові концентрують смислову націленість самої практики. Предметний зміст практики комунікативний. Комунікативність універсалізує той чи інший знаряддєвий вплив людини на навколишній світ щодо освоєння цього світу людиною.

Комунікативність практики універсалізує її до всезагальненості. Комунікативність практики дає можливість людській раціональності при певному ставленні людини до навколишнього середовища і взагалі до світу.

Інструментальність, техніка, техногенізація людського світогляду, знаряддя людської праці дають людині владу над світом. Але сутність людського ставлення до світу є комунікативність, а не інструментальність (маніпулятивність). Комунікативність – це основа людської свідомості, пізнання, суспільного існування.

Є два різновиди раціональності: інструментальна раціональність і комунікативна раціональність. Комунікативна раціональність (або діалогічна раціональність) направлена на порозуміння між людьми, на взаєморозуміння.

Метод. Метод – це спосіб досягнення результату. Метод втілює шлях до істини. Метод реалізує єфективну діяльність щодо отримання результату від поставлених цілей. Метод застосовує правила і всілякі процедури для отримання достовірного знання. Наприклад, в мистецтві ми маємо такі правила, як ідеалізація, символізація, типізація. В мистецтві отримується знання на рівні почуттів, ірраціональне знання. Другий приклад – філософія. В філософії є правила умов категоріального синтезу; або правила умов ціннісних оцінок.

Метод відрізняється від методики тим, що правила дії, тобто різноманітні операції і процедури включають в себе певну усвідомленість теоретичного характеру. Також метод на відміну від методики включає в себе принципи пізнавального характеру. Це, наприклад, принцип історизму, або принцип системності.

Методологія. Методологія – сукупність методів, певних способів, тих чи інших процедур для досягнення наперед поставленої мети. Методологія це також знання про умови застосування методів, певних способів, тих чи інших процедур в процесі пізнання.

Філософська методологія. Філософська методологія – це множинність методологій в межах певної предметної області, з певними принципами.

Логіка. Логіка – це дослідження правильності міркування. Розвиток логіки тісно пов’язаний з практикою теоретичного мислення, з розвитком науки, яка дає правильні посилання для логічних міркувань і висновків.

Розвиток логіки залежить від еволюції теоретичного мислення. Закони логіки пов’язані з досвідом. Логіка робиться з практики мислення. Логіка змінюється зі змінами практики мислення. Закони логіки – це продукти людського досвіду. Способи аргументації історичні і соціально обумовлені.



10. Методологія наукового пізнання. Філософія науки.

Методологія наукового пізнання – це сукупність методів, способів, процедур для отримання об’єктивно-істинного знання.

Методологія – це теоретичні знання про застосування наукових методів, способів, процедур в процесі наукового пізнання.

Розуміючи методологію як сукупність методів розберемо складові цих сукупностей, що застосовуються в процесі пізнання.

Усі складові методології можна поділити на методи емпіричного дослідження, методи теоретичного дослідження і методи, які використовуються як на рівні емпіричного дослідження, так і на рівні теоретичного.

Методи емпіричного дослідження. Методи емпіричного дослідження – це спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент.

Спостереження. Спостереження – це цілеспрямоване і систематичне вивчення предмета дослідження. Спостереження проводиться задля чітко поставленого завдання. Тобто воно має характер завчасного задуму. Відповідно до завдання того чи іншого спостереження складається план, який потім виконується. За планом спостерігаються певні сторони того чи іншого явища, спостерігаються ті сторони явища, котрі викликають інтерес. При спостеріганні вишукуються певні риси того чи іншого явища. Дослідження проводиться за певною системою. Результатом цього є сукупність певних тверджень, які утворюють схематизацію тих чи інших об’єктів реальності, об’єктів, які досліджуються.

Порівняння. Порівняння – це процес встановлення відмінностей, або подібностей тих чи інших явищ. При цьому проводиться знаходження загального, притаманного кільком явищам.

Вимірювання. Вимірювання – це визначення числа, числового значення за допомогою одиниці виміру.

Експеримент. Експеримент – це цілеспрямований вплив на об’єкт завдяки використанню тих чи інших природних умов, або створенню штучних умов задля виявлення певних, відповідних тим чи іншим завданням, властивостей.

Методи теоретичного дослідження. Методи теоретичного дослідження – це ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод, історичний метод, системний підхід, гіпотеза, теорія.

Ідеалізація. Ідеалізація – це конструювання неіснуючих об’єктів, які практично нездійсненні. Наприклад, абсолютно чорне, або абсолютно тверде тіло. Це дає розуміння кінцевого випадку в розвитку тої чи іншої властивості.

Формалізація. Формалізація – це відображення структури об’єкта у знаковій формі. Це дає змогу змінювати вивчення тих чи інших об’єктів.

Аксіоматичний метод. Аксіоматичний метод – це прийняття певних тверджень без доведень, прийняття як аксіом, від яких за правилами логіки породжуються ті чи інші знання.

Історичний метод. Історичний метод – це дослідження виникнення, формування та розвиток процесу у хронологічній послідовності з метою виявлення суперечностей.

Системний підхід. Системний підхід – це комплексне дослідження систем як єдиного цілого.

Гіпотеза. Гіпотеза – це виведення наслідків із зробленого припущення. Якщо при перевірці наслідок відповідає дійсності, то гіпотеза стає теорією.

Теорія. Теорія – це знання, які зводять певні закони до єдиного об’єднувального витоку, до єдиного об’єднувального початку як основної причини.

Методи, які використовуються як на рівні емпіричного дослідження, так і на рівні теоретичного. Методи, які використовуються як на рівні емпіричного дослідження, так і на рівні теоретичного – це абстрагування, аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання.

Філософія науки. Філософія науки досліджує феномен науки.

Спочатку філософія науки інтерпретувала феномен науки в категоріях. Наука розумілася як знаряддя когнітивного (пізнавального) освоєння світу. Наука розумілася також як інструмент влади людини над світом. Але ця влада може і дестабілізувати можливості людського існування в світі, може породжувати загрози екологічних катастроф навіть в глобальних масштабах.

Наука зумовлена соціально-культурним контекстом. Але ніщо не існує поза текстом (Деррида), поза контекстуальністю, контекстом. В контексті наука як пізнавальна діяльність вирішує протиборство різних дискурсивних практик, де люди приходять до певного консенсусу.

Але подальше філософія науки розглядає феномен науки як ситуативно-непрогнозований процес розгортання розмаїття думок людей. Виникає філософія нестабільності (Пригожин), виникає іронія до універсалізму метафізичного характеру.
Лекція шоста: Людина.
11. Філософія людини (Філософська антропологія).

Філософська антропологія – це вчення про природу людини.

Філософська антропологія як певний напрямок філософії, який започаткували Плеснер і Шелер (перша половина ХХ ст.).

Є природознавче розуміння людини. Природознавче розуміння людини – це людина як результат розвитку природи на Землі, як певний ступінь складності системи енергій і здатностей, системи, яка вже частково була наявна у попередніх форм високорозвинених тварин.

Але філософська антропологія осмислює якісну специфіку людини. Якісна специфіка людини полягає у певній єдності тілесних, емоційно-чуттєвих і пізнавальних здатностей і можливостей, які надаються культурою соціального середовища.

Філософська антропологія виділяє сутнісні ознаки людини. Одна з таких ознак є ексцентричність (за Плеснером). Ексцентричність – це хитання між пошуком рівноваги зі світом (рівноваги, яка у людини відсутня) та намаганням подолати цю рівновагу, яка вже отримана і вже є в суспільстві, і в її культурі.

Філософська антропологія говорить, що людина біологічно не пристосована (за Геленом). Біологічна непристосованість людини усувається доцільною діяльністю зі створення штучного культурного середовища, створення суспільних інститутів (за Геленом).

Сутність людини – це сукупність всіх суспільних відносин (К. Маркс).

Людина є і творець, і витвір культури (за Ротхаккером і Ландау).

Сучасна філософія виділяє антропологічну структуру класичного характеру і некласичного.

У класичній антропологічній структурі людські дійства характеризують такі категорії, як людська істина та омана.

У некласичній антропологічній структурі людські дійства характеризують такі категорії, як людина, її безумство та її істина (за Фуко).

Сучасна філософська антропологія говорить, що є різноманіття сутнісних рис людини. А що з них сутнісне, є питання відкрите.
12. Людина, її природа і сутність.

Людина. Людина – це природно-суспільна істота. Людина – це якісно-новий, вищий, особливий ступінь живих організмів. Людина – це істота, яка може свідомо себе регулювати. Тобто істота розумна. Розум людини спонукає її до розвитку, до створення власного світу. Але людина цим не задоволена. Чому? Є головна роздвоєність людини. Головний фактор роздвоєності людини – наявність життя та смерті. Родовий потенціал своїх здатностей людина не може реалізувати повною мірою. Просто життя коротке.

Діяльність людини. Діяльність людини різна. Це гра, праця. Фантазія й гра вивільняють людину од фактичності. Фантазія, гра, праця є рятівними здатностями (Фінк).

Людину не можна визначити остаточно, поки вона жива і ще не сказала свого остаточного слова (Гегель, Достоєвський).

Природа людини. Природа людини – це незмінні риси, її задатки, властивості, які притаманні їй попри біологічної еволюції, попри історичного процесу.

На природу людини є протилежні погляди. Є такий погляд, що природа людини як повнота доброчесності втрачається в процесі історичної єволюції. (В історії втрачається людська природа). А є і протилежний погляд про те, що людина піддатливий матеріал, якому культура й історія надають форму. (В історії збагачується людська природа).

Зміни в людині можливі лише через відсутність природи людини (Морен).

Сутність людини. Сутність людини – це специфічно людська риса, специфічно людська властивість.

Сутність людини – це сукупність всіх суспільних відносин (К. Маркс).

Сутність людини існує лише у «дійсному людському існуванні» (К. Маркс). Тобто свідомому існуванні. Але є і сфера підсвідомого. Тому ми не можемо не розглядати прояви афективності, неврозів, випадковості в людському житті. Фактична людина виявляє себе у діалектиці «розумності – нерозумності» (Морен).

Людина вкорінена у природу та виокремлена з неї через соціум і культуру.

Постмодерн про природу людини. Людина – це людська свобода, тобто це існування, а не сутність (Нансі).


Лекція сьома: Цінності і мораль.
13. Філософія цінностей (Аксіологія).

Аксіологія – це вчення про цінності, філософія цінностей. Аксіологія з’ясовує важливі властивості тих чи інших предметів або процесів, здатних задовольняти людські потреби.

Поняття цінностей ввів І. Кант. І. Кант мораль, або моральну свободу протиставив природі, або природній необхідності. Він розглядав такі проблеми аксіології, як значення, проблеми належності, оцінки, ставлення. У подальшому філософія неокантіанства поглиблює питання цінностей до особливого (трансцендентального) значення.

Аксіологію як філософське вчення вперше представив Лотце. Він розумів цінності як значимості. Розвиваючи аксіологічні питання, Коген представляв цінності як дещо безумовне. Цінність як безумовне, як безумовна загальність і необхідність у Когена протистоїть людському досвідові.

Аксіологія також розглядає цінності як істинне знання. Про це говорить Риккерт, вважаючи цінності й істинними знаннями, і моральною дією. При цьому Риккерт відрізняє цінність від норми.

Аксіологія ХХ ст. розкриває об’єктивну природу цінностей. Об’єктивна природа цінностей розкривається в філософії Гартмана. Він стверджує інтенціональність (направленість) ціннісних відносин людей. Але цінності у Гартмана не піддаються раціональному осмисленню. За Гартманом пізнання тут безсиле. Цінності мають прояв в особливих почуттях (ненависть або любов, наприклад). А людина лише інтуїтивно через ці почуття віддає перевагу тим чи іншим своїм дійствам, тій чи іншій поведінці. Це за Гартманом. За Перрі цінності пов’язані з інтересом. Перрі розуміє цінності як людські інтереси. А це вже наближує цінності до натуралістичності, до природності. Особливо натуралістично розуміє цінності прагматизм. Так Дьюї представляє натуралістичність цінностей в образах прагматичного інструменталізму.

Феноменологія стверджує, що цінності є сфера феноменального. Тут феноменальне розуміється як апріорне. І тут Бог є вищою цінністю (за Шелером). Шелер взагалі виводить переживання цінностей із сфери психічного в сферу космічного. Він розуміє цінності як космічний акт Божественного.

Аксіологія ХХ ст. стверджує, що людина лише через свою духовну діяльність входить у світ цінностей.


14. Специфіка ціннісного ставлення до світу. Етика.

Цінність – це поняття, що позначає належне. Також за цінностями закріплюється розуміння бажаного. Належне і бажане мають відмінність від дійсно існуючого, реального.

Реальність й істина, яка відображує цю реальність, ще не відкривають нам розуміння, що таке цінність. Об’єктивна істина показує нам, якою є реальність. Цінність же показує нам, що для нас є бажаним, або показує нам, як повинно бути в дійсності, а не саму дійсність.

Істина відрізняється від цінностей. Розкриття питання «фактичного – ціннісного» – це розкриття різниці між емпіричною реальністю і світом людських цінностей.

Є об’єктивістська концепція цінностей. Об’єктивістська концепція цінностей стверджує, що певна ідея (ідея добра, наприклад) як цінність не відрізняється від яких-небудь інших ідей, не відрізняється взагалі від істини. Тут зміст виступає як цінність. Наприклад, ідея добра. Тут добро виступає як цінність.

Суб’єктивістська концепція цінностей стверджує, що цінності – це психічні процеси, і їх джерелом є наші бажання, інтереси, наше ставлення до дійсності.

Утилітаризм стверджує, що джерелом цінностей є бажання і задоволення. Ємотивізм стверджує, що джерелом цінностей є почуття. Все це суб’єктивістські концепції цінностей. Вони містять в собі і загрозу нігілізму, а також релятивізму.

Об’єктивістські концепції цінностей мають і суб’єктивне підгрунтя, коли стверджують, що цінності апріорні. Такі концепції вважають, що людина не спроможна обгрунтувати, що їй варто поцінувати. Таке розуміння цінностей ми бачимо в апріоризмі й інтуїтивізмі Шелера.

Носіями цінностей можуть бути певні матеріальні речі (скажімо, папір для письма).

Носієм цінностей може бути психічна сфера, інтелект людини (скажімо, людське розуміння). Цінності доволі сильно можуть бути навантаженими ідеями. Наприклад, ідеями справедливості, законності, ідеями добра. В такому разі носієм цінностей стає розум людини, людський інтелект. Цінності можуть бути навантаженими вищими почуттями. Це почуття любові, почуття краси, наприклад.

Цінності можуть бути матеріальними. Це ті цінності людини, що задовольняють біологічні потреби. Цінності можуть бути духовними. Духовні цінності є самодостатніми. Духовні цінності містять в собі поклик людини шанувати ці цінності, захищати їх.

Духовні цінності за своїм змістом можуть бути правовими, політичними, моральними, естетичними, релігійними.

Цінності можуть виступати засобом утвердження інших цінностей. Через те, що вони є засобом, їх ще розуміють як інструментальні цінності.

Цінності поділяють на колективні, індивідуальні, а також універсальні, тобто вселюдські. Вселюдські, або універсальні цінності приймаються різними націями, різними культурами. Вони включені в різні культури. Прикладом можуть бути певні права людини як цінності.

Цінностями людина перетворює реальність, тому що цінності містять в собі спонукальний момент, мають спонукальну складову.

Цінності спрямовують людей до дії. Спонукальний момент цінностей є підставою для людських дій, для людської діяльності з перетворення реальності.

Цінності об’єднують людей для спільних дій. Цінності – це основа для єднання людей. Коли у людей є базові спільні цінності, то люди можуть об’єднатися в людство як ціле. Для цього необхідно мати спільні моральні цінності. Моральні цінності вивчає етика.

Етика. Етика – це філософська наука, що вивчає мораль. Етика розглядає сутність моралі.

Етика – це практична філософія.

Термін «етика» закріплюється в філософії завдяки працям Аристотеля. Аристотель розумів етику як галузь практичного пізнання.

Класична німецька філософія. І. Кант. І. Кант в практичному розумі бачить основи моральності. Практичний розум людини, її мораль він пов’язує з ідеєю свободи.

За характером осмислення моральні проблеми поділяються на такі напрямки: евдемонізм, гедонізм, перфекціонізм, утилітаризм, деонтологія. Евдемонізм бачить в основі моральності принцип щастя. Гедонізм в основі моральних явищ бачить принцип насолоди. Перфекціонізм за критерій моральності бере досконалість. Утилітаризм виводить моральність з ідеї корисності. Деонтологія спирається на принцип належного.

Аксіологія вирішує моральні питання у перспективі цінностей на майбутнє.

Етика виводить свідомість людського обов’язку з суспільних очікувань і вимог.

Мораль. Мораль – це вищі цінності. Мораль – це певна нормативно-ціннісна система. Мораль регулює поведінку людини за допомогою уявлень про належне. Ця регуляція як більш адекватне втілення сутності моральності відбувається, коли ця мораль виходить за межі якоїсь групи людей і стає вселюдською, охоплює людство.

Моральні цінності. Моральні цінності – це належні принципи як доброчесності. Норми людської поведінки відповідають цим принципам.

Моральні цінності – це узагальнений зміст понять моралі, принципів моралі. Моральні цінності – це універсальні зразки, значимі для людини. Але моральні цінності схвалюються суспільством. Вони втілюються в праві, філософії, мистецтві, релігії.

Класична філософія розуміє буття і цінність як нероздільне.

В історії людства ми бачимо зростання автономії моральних цінностей.

Сучасна етика шукає абсолютні моральні положення, загальнолюдські. Але деякі абсолютні моральні принципи не є загальнообов’язковими (подвижництво, самопожертва не для всіх).

У сучасному світі існує пріоритет таких цінностей, як «благоговіння перед життям» (Швейцер), індивідуальне конечне існування людини як «Іншого» (Левінас).
Лекція восьма: Суспільство.
15. Філософія суспільства (Соціальна філософія).

Соціальна філософія – це філософська наука, яка вивчає суспільство. Суспільство – це основоположна категорія соціальної філософії.

Предметом соціальної філософії є цілісність суспільства. Соціальна філософія, і філософія взагалі, досліджують взаємовплив та взаємоперетворення індивідуального і соціального. Також досліджується те, як розв’язуються особистісні й суспільні проблеми смислів життя людей. Філософія через дослідження виробляє умови вільної самореалізації людини в суспільстві. Філософія виявляє ті умови існування людини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство.

Суспільство є продукт взаємодії людей. Соціальна філософія прогнозує ту систему соціальних зв’язків, яка дає життєдіяльність. Соціальна філософія прогнозує ті зв’язки між людьми, які утворюють середовище власне людської життєдіяльності. Соціальна філософія, розглядаючи соціальні зв’язки, досліджує ті з них, які утворюють основу життєдіяльності людей.

У сучасній соціальній філософії суспільство розглядається як смислова комунікація.
16. Суспільство як система і процес.

Суспільство – це сукупність взаємодій людей, що сформована історичним процесом.

Суспільство – це сформовані форми і способи об’єднання людей.

У суспільстві люди об’єднуються і взаємодіють в своїх відносинах і спілкуванні між собою, в своїй діяльності пізнавати і регулювати середовище, об’єднуються і взаємодіють в своїй поведінці.

Суспільство також розуміється і як певна спільна основа і як поле перетину, накладання особистісних людських дій. Це перетини і накладання індивідуальних дій людей (Тойнбі).

Суспільство формується не відкиданням розбіжностей між людьми, а врахуванням цих розбіжностей. Розбіжності різних підходів, які висловлюють люди, не відкидаються, а навпаки – враховуються. Коли враховуються різні підходи з тих чи інших проблем, то суспільство стабілізується.


Лекція дев’ята: Культура і прекрасне.
17. Філософія культури.

Філософія культури – це філософська наука, що вивчає культуру і її сутність. Культура – це цілісність досягнень у науках і мистецтвах. Культура як цілісність ієрархічно впорядковує елементи в єдину систему цінностей. Від того культура є стабільною структурою. Завдяки стабільності культурних структур зберігається, акумулюється й передається соціальний спадок.

Культуру розуміють як знакову систему, що закріплює вищі психічні переживання людини. Прикладом цього може бути неофройдизм.

Сучасна філософія розуміє культуру як засіб гармонізації стосунків в соціумі.

Вихідна, початкова субстанція культури – це комунікація. Сполучна ланка культури, ланка, яка об’єднує людей однієї культури, є традиція.

Культурні цінності. Культурні цінності – це значущі принципи як загальні основи певної культури. Культурні цінності спрямовують людську діяльність, мотивують людину на певні учинки. Культурні цінності продукуються у творчості.

Культурні цінності є основою всіх функцій культури (Віндельбанд). За Віндельбандом такі вищі цінності, як істина, краса, благо, святість визначають діяльність людини. За Віндельбандом культурні цінності не існують, а значать. Тобто вони трансцендентальної природи.

Культурні цінності за своєю природою трансцендентні. Але вони через людську волю стають нормами і набувають іманентного характеру (марбурзька школа, Коген).

Культурні цінності існують в свідомості людини (Лотце, Віндельбанд), пов’язані з людською волею (Рикерт). Це розуміння присутнє і в екзистенціалізмі ХХ ст. Так, культурні цінності породжуються свідомістю і волею особистості (Ж.-П. Сартр). Але почуття людини є джерелом культурних цінностей (Вундт). Цінності формуються через людські емоції позитивного або негативного характеру (Брентано). Наприклад, через любов або ненависть. Але емоції – це і не вольове і не свідоме в людині. Культурні цінності як апріорні й емоційні за своїм походженням розпізнаються за своїми значеннями через інтенціональні процеси уподобання (Шелер).
18. Філософія мистецтва і релігії. Естетика.

Філософія мистецтва. Філософія мистецтва – це філософська наука, яка вивчає мистецтво.

Мистецтво – це знаковий напрямок культури, який своїми засобами комунікації відтворює конкретність світу зі своїми певними узагальненими сенсами. Ці сенси як ідеал суспільної атмосфери, при якій людина одухотворюється можливістю свого майбутнього становлення. Ці сенси є ідеал одухотворення і натхнення можливостями становлення людини в майбутньому.

Мистецькі твори надають реаліям конкретності людського існування універсальний характер. Чуттєва конкретність універсального характеру є ознакою художнього образу.

Художній образ – це знаковий сколок дійсності, який чуттєво-конкретний фрагмент цієї дійсності вплітає і поєднує з універсальними значеннями. Митець в чуттєво-конкретному існуванні бачить універсальне при творенні своїх образів.

Мистецтво конкретність світу пов’язує з стратегіями культури, з ідеалами тої соціальної відчутної атмосфери, в якій людина одухотворюється можливостями свого майбутнього становлення, в якій людина відчуває себе вільною.

Досучасне мистецтво відтворює світогляд певних колективів. В ньому послаблена авторська індивідуальність, а посилене надособисте бачення світу певним колективом, інтерпретація світу цим колективом.

Сучасне мистецтво (ХХ ст.) передає дійсність, яка позбавлена надособистих інтерпретацій певного колективу, певних колективів.

Сучасне мистецтво передає індивідуальний погляд на дійсність, погляд автора. Якщо досучасне мистецтво відтворює світогляд, то сучасне мистецтво відтворює сам світ, світ проблематичний, незавершений в своєму ідеалі.

Сучасне мистецтво постмодернізму випинає на перший план індивідуальну авторську ініціативу. Це мистецтво розкриває злободенні епізоди сучасного світу в ексцентричній формі. Сучасне мистецтво постмодернізму розкриває плинність світу як процесу, процесу, який має принципову незавершеність. Тут відображується і цей процес, і авторська особистість в ньому. Показується як авторська особистість митця, так і типове у відтвореному світі, відтвореному цим митцем, цим художником.

Починаючи з Нового часу (від бароко), мистецтво поділилось на «авторське» і на «масове».

Авторське мистецтво відтворює особистісне багатство культури. Масове мистецтво фіксує елементарний світогляд людської маси.

Художній образ. Художній образ – це об’єднуюче уявлення художньої свідомості, яке характеризується цілісністю.

Через художній образ мистецтво набуває духовного освоєння буття. Художнє – це духовне, тому що, «де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва» (Леонардо да Вінчі).

Художній образ творчо моделює буття, а не копіює його. Але існує і саме переосмислення образів. Переосмислення образів є евристичним актом. А констатація образів як їхньої тотожності реальності мало евристична.

Художній образ розуміється як зміст. Художній образ – це зміст, що існує у знакових системах.

Можна розмежувати мистецтва на «образні» та «безобразні», можна розглядати «безобразність художньої культури».

Художній образ – це ідеальне утворення, це спосіб бачення світу, спосіб його розуміння.

Змістовність (або беззмістовність) художнього образу зумовлюється трактуванням об’єктивних прообразів.

Трактування об’єктивних прообразів залежить від ступеня духовної спроможності митця.

Види мистецтва. Види мистецтва – це форми творчої діяльності, різновид яких залежить від змісту твору. Також різновид мистецтва залежить від засобів матеріального втілення художніх образів.

За І. Кантом мистецтва можна поділити на словесні (красномовство, поезія), зображальні (живопис, декоративно-прикладні мистецтва), мистецтво «гри відчуттів» (музика). За Лесінгом мистецтва поділяють на просторові (живопис, скульптура) і часові (поезія). За Гегелем мистецтва поділяються на три форми: символічну, класичну, романтичну. Символічна форма мистецтва – це архітектура. Класична форма мистецтва – це скульптура. Романтична форма мистецтва – це поезія, музика, живопис. Романтичні форми мистецтва оформлюють внутрішні переживання людини.

Поділ на види мистецтва можна зробити в залежності від способу бачення (Вельфін): лінійне – живописне, площинне – об’ємне, закрите – відкрите, просте –складне, абсолютне – відносне. Через спосіб бачення може гармонізуватися зовнішній світ з внутрішнім світом людини. Прикладом гармонізації через бачення можуть бути такі види мистецтва, як архітектура, пластичні мистецтва.

Чуттєве багатство людини стимулює утворення нових видів мистецтва.

Є розуміння існування видів мистецтва від того, що є різні цінності.

Часто розрізняють мистецтва просторові (архітектура, скульптура, живопис), часові (музика, література), просторово-часові (театр, кіно).

Філософія релігії. Філософія релігії – це філософська наука, яка осмислює сутність феномена релігії.

Термін «філософія релігії» вперше з’являється у ХVІІІ ст. Філософія релігії оформлюється як філософська дисципліна в філософії Нового часу, коли сама релігія стає окремою сферою людського життя. Релігія як предмет філософського дослідження вперше постає в творчості Спінози.

Філософія релігії вивчає уявлення про Бога, вивчає історичний контекст культури, який впливає на особливості уявлень про Бога. Одним із напрямків сучасної філософії релігії, а це аналітична філософія релігії, є дослідження релігійної мови. Досліджена особливість мовної гри (Вітгенштайн). Ця мовна гра має певну власну значимість (Вітгенштайн).

Філософія релігії відрізняється від релігієзнавства виконанням певних методологічних функцій.

Естетика. Естетика – це філософська наука, яка вивчає природу тих форм реальності, які одухотворюють можливостями майбутнього становлення.

Естетика в перекладі з грецької – це здатність відчувати. А термін «естетика» ввів Баумгартен у 1735 році як характеристику певної сфери пізнання.

Німецька класична філософія. І. Кант. І. Кант показав, що естетичне міститься не в самих речах, а у відношенні їх до суб’єкта. Доцільність естетичного для людини – це задоволення від вільної гри почуттів і розуму, від вільного безпосереднього споглядання. І. Кант розуміє естетичне як незацікавленість. Але естетика – це наука; і для І. Канта це правила чуттєвості взагалі. Це гра та «видимості» (Шиллер). Це царство прекрасного (Гегель). За Гегелем прекрасне – це чуттєве явлення ідеї. Тут ідея як єдність, коли ідея поєднується з її індивідуальним втіленням в дійсність.

На підставі емпіричних наук естетика, естетична діяльність розмежовується з художнім, з мистецтвом (позитивізм). Останнє, тобто мистецтво, має символічну природу (Кассирер). Естетика ж розуміється як всезагальність, як ціннісна, експресивна форма (герменевтика, Гадамер). Ця ціннісна, експресивна форма є властивістю не тільки художньої культури в цілому, але й людської культури взагалі. Вона пов’язана взагалі з людською діяльністью. Естетика, естетичне пов’язані з практичною діяльністю людини в процесі її практично-духовного освоєння дійсності (марксизм). Але в цю діяльність домішується «трансестетика» (Бодріяр), трансестетичне. Тобто естетичне – це також і сакрально-теургічне (Флоренський, Федоров).

Естетичне не можна відірвати від етичного. Естетичне – це фактично етичне, доведене до почуттів, втілених в образно-символічну форму. Це розуміли ще прадавні греки, впроваджуючи таке поняття, як калокагатія. Калокагатія – є гармонія етичного та естетичного, морального та прекрасного. Калокагатія в античності – це ідеал моральної та фізичної досконалості, фізичної краси. Це також освіченість, культура (софісти), сумісність душі і тіла (Платон), вміння правильно користуватися життєвими благами (Аристотель). Калокагатія як гармонія морального і прекрасного в людському бутті проходить крізь всі віки, набуваючи сенсу і в ХХІ ст.

Категорії естетики. Категорії естетики – це основні її поняття. Категорії естетики розвиваються, історично змінюючись. Вони відображають в своєму розвитку зміни ціннісних орієнтацій людей. Система категорій в естетиці мінлива.

Категорії естетики структуруються так: метакатегорії, категорії естетичної свідомості, категорії естетичної діяльності, категорії онтології мистецтва, категорії гносеології мистецтва, категорії психології мистецтва, категорії соціології мистецтва.

Важливими з метакатегорій є такі, як естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія.

У класичній естетиці важливе місце займають такі категорії, як прекрасне і піднесене. Зупинимось на них.

Прекрасне. Прекрасне – це категорія естетики, яка характеризує те чи інше явище як довершене. Прекрасне має певну чуттєву форму і звернене до людського споглядання, людської уяви, дає людині задоволення, гармонію душі, дає почуття свободи. Найпрекрасніша гармонія (Геракліт) є результатом єдності та боротьби протилежностей. Прекрасне – це гармонія (Піфагор), джерелом якої є кількісні співвідношення як містичне. Добре і прекрасне є, коли вони існують як добре пристосоване (Сократ). Сутність прекрасного – це коли ми виявляємо, «що таке прекрасне»; а прояв самого прекрасного – це коли ми відчуваємо, «що є прекрасним» (Платон).

У сфері естетичного людину орієнтує піднесеність над реальністю, коли у людини зникає відчуття недовершеності дійсності, коли зникає протиріччя.

Прекрасне – це гармонія, гармонія людини і навколишнього світу, гармонія тіла і душі, гармонія об’єктивних реалій і духа (Відродження). Прекрасне можна осягнути не тільки почуттями, а і розумом (Новий час). Прекрасне – це ставлення суб’єкта до об’єкта (І. Кант). В мистецтві це досконалість, коли є відповідність між ідеєю в творах мистецтва та її образним втіленням, між змістом і формою (Гегель). Прекрасне – це реалізм (марксизм). Прекрасне є утвердження людини в цьому хиткому, плинному світі, коли ми бачимо вияв людської свободи, коли ми бачимо можливості людини.

Піднесене. Піднесене – це категорія як акцент на духовному, а не практичному. Піднесене проявляється, коли ми бачимо щось, що переважає сили людини, чим лише вимагає від неї граничних зусиль для подолання тих погрозливих сил природи або суспільних негараздів, тих сил, що, на перший погляд, неспівмірні із можливостями людини, але наперекір усьому залишаючи за людиною її можливості. Ці можливості залишаються в творчих потенціях. Коли долаються непідвладні людині явища, то виникає почуття захоплення та радості. Людина усвідомлює свої безмежні можливості. Це і є результат дійства піднесеного.


Каталог: download -> version
version -> Coping with Final Exams Stress ( Справляемся со стрессом перед выпускными экзаменами)
version -> Стресс и способы борьбы с ним (Stress and How to Cope With It)
version -> Программа групповой психологической поддержки для школьников
version -> Рекомендації щодо психологічного супроводу адаптації п'ятикласників в умовах впровадження нових Державних стандартів освіти
version -> Сборник научных трудов Под ред. О. Е. Хухлаева
version -> Литература: Введение в психологию под ред. А. В. Петровского.,  М., 1995
version -> Лонгитюд описание дополнений расширенной версии Лонгитюд+
version -> «основы психологического анализа конфликтов»
version -> Ю. Г. Чернов Психология почерка: состояние, проблемы, перспективы Фрамент книги
version -> Графология: характер по почерку


Поделитесь с Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2017
обратиться к администрации

    Главная страница