Концепція К. Юнга і его-психологія Е. Еріксона. Гуманістична теорія особистості Е. Фрома і соціокультурна теорія особистості К. Хорні



Скачать 189.27 Kb.
Дата12.05.2016
Размер189.27 Kb.
Тема 2. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ОСОБИСТОСТІ ХХ СТОЛІТТЯ

  1. Зігмунд Фрейд – засновник психоаналізу.

  2. Соціально-психологічна концепція К. Юнга і его-психологія Е. Еріксона.

  3. Гуманістична теорія особистості Е. Фрома і соціокультурна теорія особистості К. Хорні.

  4. Соціально-психологічні ідеї Джоржа Герберта Міда.

  5. Проблема “життєвого світу” Е. Гурссерля.

  6. Основні ідеї розуміючої соціології Альфреда Шюца.


1. Зігмунд Фрейд – засновник психоаналізу

Зігмунд Фрейд (1856-1939 рр.) – австрійський невропатолог, психіатр, психолог с одним із родоначальників психоаналізу, теорії несвідомого, теорії психічного апарату як енергетичної системи, в основі якої лежить конфлікт між свідомістю і несвідомими бажаннями. Він висловив ряд культурологічних, соціологічних і антропологічних ідей, що мають значне світоглядне і теоретичне значення. Основні твори: “Тотем і табу” (1913 р.), “Психологія мас і аналіз людського Я” (1921 р.), “Майбутнє однієї ілюзії” (1927р.), “Незадоволення культурою” (1930 р.), “Я і Воно” (1923 р.).

Психоаналітична теорія Фрейда базується на уявленні, згідно з яким люди є складними енергетичними системами. У кожної людини є певна обмежена кількість енергії, яка підтримує психічну активність. Фрейд стверджував, що будь-яка активність людини (мислення, пам’ять, уявлення) визначається інстинктами. Вплив останніх на поведінку може бути як прямим, так і непрямим, опосередкованим. У пошуках розгадки внутрішньої природи людини Фрейд звертається до дитинства. Він робить акцепт на тому, що переживання раннього дитинства відіграють визначальну роль у формуванні дорослої дитини. “Психоенергетична людина” формується у ранньому дитинстві. У спробах вирішення конфлікту між інстинктами і безкомпромісною реальністю у неї в цей період формується “его” – опосередковане кільце між соціальними обмеженнями й інстинктами. Людина знаходиться не тільки у постійному внутрішньому, але й зовнішньому конфлікті зі своєю групою і суспільством, які, в свою чергу, виникають як результат відтворення лібідних зв’язків індивіда зі своїми батьками. Поведінка людини регулюється розподіленням психічної енергії в системі особистості.

По мірі того, як психоаналіз з методу пояснення і лікування неврозів перетворювався в науку про несвідомі психічні процеси, в ньому все більше місця стали займати проблеми особистості. Фрейд досліджував всю гаму “схильностей, захоплень, мотивів і намірів індивіда”. Психічна енергія була інтерпретована Фрейдом як енергія лібідо. Він описав способи її перетворення.

Після Першої світової війни критики змусили Фрейда переглянути структуру інстинктів. Він вводить нову дуалістичну схему, де, діючі в психіці інстинктивні імпульси, трактуються як вияв двох космічних “первинних покликів” – Життя і Смерті. У праці “Я і Воно” Фрейд розгортає структурну концепцію психіки, що виводить всю психічну динаміку із взаємодії трьох інстанцій “Я”. “Воно”, “Над-Я”. За Фрейдом “Воно” – це несвідоме “кип’ячий казан інстинктів”. Завданням “Я” є таке задоволення імпульсів Воно, яке не йшло б врозріз з вимогами соціальної реальності. За дотриманням них вимог стежить Над-Я.

Вчення Фрейда мас значний світоглядний потенціал, який пов’язаний передусім з специфічним осмисленням Фрейдом людини і культури. Культура, за Фрейдом, заснована на відмові від задоволення бажань несвідомого й існує за рахунок енергії лібідо.

У роботі “Незадоволення культурою” Фрейд робить висновок, що прогрес у культурі веде до зменшення людського щастя і посилення почуттів провини через зростаюче обмеження реалізації природних бажань. При поясненні походження і суті культури и інстинктів Фрейд виходив з переконаності в подібності індивідуальних і колективних психологічних закономірностей, а також в подібності формування нормальних і патологічних явищ психіки. Це дозволило Фрейду помітити схожість між симптомами неврозу нав’язливості і релігійними обрядами, оголосити релігію “колективним неврозом”, наявність у психіці людини типових форм реагування (Едипів комплекс і комплекс Електри).


2. Соціально-психологічна концепція К. Юнга і его-психологія Е. Еріксона

Одним з лідерів неофрейдистської его-психології був учень Фрейда Карл І’устав Юнг (1875-1961 рр.), який: – відкинув фрейдівське поняття Едипового комплексу; ще одна суттєва розбіжність між Юнгом і Фрейдом стосується уявлення про направленість сил, які визначають особистість людини. З точки зору Фрейда, людина є продуктом своїх дитячих переживань. Для Юнга ж людина визначається не тільки минулим, але й своїми цілями, очікуваннями і надіями на майбутнє. На його думку, формування особистості не завершується до п’яти років. Людина може змінюватись і досить значно протягом всього свого життя; відмінність у поглядах між Фрейдом і Юнгом полягає у тому, що Юнг зробив спробу проникнути у безсвідоме глибше, ніж це вдалось зробити Фрейду. Він додав ще один вимір у розумінні безсвідомого: вроджений досвід людства як виду, який успадковано ним від своїх предків: колективне бізсвідоме. Розробкою концепції колективного безсвідомого Юнг зробив сутгєвий внесок у розвиток соціальної психології.

Юнг виділяє два рівні безсвідомого: особисте безсвідоме і колективне безсвідоме. Особисте безсвідоме – це сфера безсвідомого, яка містить у собі утворення, які раніше знаходились на рівні свідомості, але потім були забуті або витіснені із свідомості (спомини, імпульси, бажання, нечіткі сприйняття). Ці комплекси виявляються у свідомості у вигляді певних домінуючих ідей - ідеї сили або ідеї неповноцінності, і, таким чином, здійснюють вплив на поведінку особистості. Колективне безсвідоме – це найглибший рівень психічної діяльності, який вміщує в собі вроджений досвід минулих поколінь людей. Вроджені тенденції всередині колективного безсвідомого отримали назву архетипів. Вони є внутрішніми детермінантами психічного життя людини і направляють дії людини у певне русло, яке чимось схоже з тим, як поводилися в подібних ситуаціях наші предки. Архетипи виявляються у свідомості у вигляді емоцій і деяких інших психічних явищ. Вони пов’язані з такими важливими моментами життєвого досвіду, як народження і смерть, основні стадії життєвого шляху (дитинство і юність), а також з реакцією на смертельну небезпеку.

Юнг досліджував міфологію і художню творчість деяких стародавніх цивілізацій з метою виявлення архетипічних символів, які лежать в їх основі. Виявилось, що існує значна кількість таких символів, які властиві всім архаїчним культурам, навіть таким, які були дуже розділеними у просторі і часі, що є свідченням про те, що контакт між ними був неможливим. Юнгу вдалось також виявити у сновидіннях пацієнтів дещо таке, що він визнав як сліди подібних символів. Це ще більше закріпило його впевненість в існуванні колективного безсвідомого.

Частіше зустрічаються такі чотири архетипи: персона, аніма та апімус, тінь і “Я” (самість). Персона – це маска, яку кожен з нас надіває, спілкуючись з іншими людьми. Вона представляє нас такими, якими ми хочемо, щоб нас сприймали. Персона може не співпадати з істинною особистістю індивіда. Поняття персони у Юнга аналогічно поняттю рольової поведінки в соціальній психології. Архетипи аніма і анімус відображають те, що кожна людина несе в собі певні психологічні характеристики протилежної статі. Аніма відображає жіночі (фемінні) риси у чоловічому характері; анімус – чоловічі (маскуліипі) характеристики у жіночому. Як і більшість інших архетипів, ця пара бере початок у найбільш глибинних, примітивних шарах людського досвіду, коли чоловік і жінка засвоювали певні емоційні і понеділкові правила протилежної статі. Архетип тіні – це деяка зворотна, темна сторона “Я”. Тінь являє собою сукупність всіх наших аморальних, пристрасних і абсолютно неприйнятних бажань і вчинків. Юнг писав, що тінь підштовхує нас вчинити щось таке, чого ми у нормальному стані ніколи собі не дозволимо. Коли з нами трапляється щось подібне, ми схильні це пояснювати тим, що на нас “щось найшло”. Це “щось” і є тінь, найбільш примітивна частина нашої природи. “Я” (самість) – найбільш важливий архетип в теорії Юнга, який являє собою серцевину особистості, навколо якої організовані і об’єднані всі інші елементи. В разі досягнення інтеграції всіх аспектів душі, людина відчуває гармонію і цілісність. Отже, в розумінні Юнга розвиток самосії – це головна ціль людського життя.

Юнг ввів поняття двох типів особистісної орієнтації, або життєвих установок: екстраверсія та інтроверсія.



Екстраверти рухливі, швидко утворюють зв’язки і прихильність; рушійною силою для них виступають зовнішні фактори. Інтроверти споглядальні, прагнуть до самотності, їх інтерес зосереджено на них самих. Юнг також виділив чотири психологічних функції: мислення, почуття, відчуття, інтуїція. Мислення і почуття с раціональними функціями, відчуття й інтуїція – ірраціональними.

Розглядаючи питання розвитку особистості, Юнг особливо виділив рух у напрямку саморегуляції через врівноваження й інтегрування різних елементів особистості. Відійшовши від теорії Фрейда, Юнг збагатив наукові уявлення про зміст і структуру особистості. Він один з перших визнав позитивний внесок релігійного, духовного і навіть містичного досвіду у розвиток особистості.

Теорії, в яких переглянуто класичний психоаналіз у напрямку визначення его-процесів, отримали назву “его-психології”. Найбільший інтерес у цьому аспекті представляє концепція психосоціального розвитку Еріка Еріксона (1902-1994 рр.), в якій важливе значення у формуванні особистості надається соціальному оточенню і закономірностям формування “Я” в цьому оточенні. Хоча Еріксон стверджував, що його теорія – це подальший розвиток концепції Фрейда, однак він рішуче відійшов від класичного психоаналізу. На відміну від Фрейда, модель Еріксона є психосоціальною, а не психосексуальною. Еріксон вважав, що особистість складається з результатів розв’язання соціального конфлікту, який виникає при взаємодії вузлових точок розвитку. Еріксон погоджувався з Фрейдом у тому, що ранній досвід має виключне значення, проте він розглядав розвиток особистості як динамічний процес від народження до смерті.

Еріксон розширив теорію психосексуального розвитку Фрейда, щоб включити в неї те, що він назвав психосоціальним розвитком. У Фрейда і Еріксона різні погляди на природу і розв’язання психосексуальних конфліктів. З точки зору Еріксона, “его” складає основу поведінки та існування людини. Він доводить, що “его” – це автономна система, яка взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам’яті. Ключовим поняттям теорії Еріксона є придбання егоідентичності, яке відбувається у різних культурах по-різному. Еріксон вважає, що для сучасної молоді розвиток егоідентичності, Я-образа і Я-концепції стало більш важливим і, значною мірою витіснило фрейдівську тему сексуальності.

Центральним положенням у теорії особистості Еріксона є те, що людина впродовж свого життя проходить через декілька універсальних для всього людства стадій. Процес розгортання цих стадій регулюється у відповідності з епігенетичним принципом дозрівання. У книзі “Дитинство і суспільство” Еріксон розділив життя людини на вісім окремих стадій психосоціальпого розвитку “его”.

Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон виділяє історичні умови, в яких формується “его” дитини. Він стверджує, що розвиток “его” тісно пов’язаний з особливостями соціальних норм і системою цінностей різних культур. Еріксон створив теорію, в якій і суспільству, і людям надається однакове значення у формуванні особистості протягом всього життя. Це положення орієнтує людей, які працюють у сфері соціальної допомоги, оцінювати проблеми зрілого віку скоріше як нездатність знайти вихід з основної кризи цього періоду, ніж бачити в них лише залишковий вплив конфліктів і фрустрацій раннього дитинства. Спроба Еріксона показати вплив культури на розвиток особистості була стимулом для всіх, хто досліджує поведінку людини, розробляти нові підходи у вивченні психосоціальних проблем, з якими стикається сьогодні людство.




3. Гуманістична теорія особистості Е. Фромма і соціокультурна теорія особистості К. Хорні

Як і Е. Еріксон, багато інших постфрейдистів, які дотримувались психодинамічної орієнтації, надавали особливо великого значення ролі культурних і міжособистісних факторів у формуванні особистості. Досить виразно змалював соціальні детермінанти особистості Еріх Фромм (1900-1980 рр.). Як представник гуманістичного напрямку, він стверджував, що поведінка людини може бути зрозумілою лише у світлі впливів культури, що існують в даний конкретний момент історії. З точки зору Фромма, особистість є продуктом динамічної взаємодії між вродженими потребами та тиском соціальних норм.

Е. Фромм перший сформулював теорію типів характеру, в основі якої соціологічний аналіз того, як люди у суспільстві активно формують соціальний процес і саму культуру. Фромм розширив горизонти психоаналітичної теорії особистості, підкреслюючи значення соціологічних, політичних, економічних, релігійних і антропологічних факторів у формуванні особистості. На основі історичного аналізу умов існування людини та їх змін Фромм зробив висновок про те, що невід’ємною рисою людського існування в наш час є самостійність, ізоляція і відчуження.

Е. Фромм вважав, що перед сучасними людьми стоїть дилема: або свобода, або безпека. Аналізуючи конфлікт між свободою і безпекою, Фромм стверджує, що сучасна людина долає почуття самотності й відчуження одним шляхом – відмовляється від свободи і придушує свою індивідуальність. У книзі “Втеча від свободи” (1941 р.) він описав декілька стратегій, які використовуються людьми, щоб “втекти від свободи”. Він вводить поняття – позитивна свобода, як вид свободи, при якій люди можуть бути автономними й унікальними, в той же час, не втрачаючи відчуття єднання з іншими людьми і суспільством. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей спонтанної активності в житті. У праці “Мистецтво любові” Фромм підкреслював, що любов і праця – це ключові компоненти, завдяки яким здійснюється розвиток позитивної свободи, об’єднання людей без втрати індивідуальності.

Дихотомія “свобода-безпека” є обумовленою унікальними екзистенціальними потребами, які закладено в природі людини. Фромм виділив п’ять основних екзистенційних потреб людини:


  • потреба у встановленні зв’язків. Щоб подолати відчуття ізоляції від природи, людям потрібно про когось піклуватися. Якщо потреба у встановленні зв’язків не задоволена, люди стають нарцистичними, егоїстичними;

  • потреба у подоланні. Всі люди потребують подолання своєї пасивної тваринної природи, щоб стати активними творцями свою життя. Неможливість задовольнити що потребу є причиною деструктивності;

  • потреба у коріннях. Люди мають потребу відчувати себе невід’ємною частиною світу. Ця потреба виникає з самої появи людини на світ, коли розривається біологічний зв’язок з матір’ю. Ті, хто зберігає симбіотичні зв’язки з батьками як спосіб задоволення потреби в коріннях, не здатні відчувати свою особистісну свободу;

  • потреба в ідентичності – це потреба в ототожненні з самим собою. Завдяки ідентичності люди відчувають свою несхожість з іншими, усвідомлюють свою індивідуальність, сприймають себе як господарів свого життя;

  • потреба у системі поглядів і відданості. Люди відчувають потребу у системі поглядів, завдяки якій вони сприймають і осягають реальність. Крім того, люди потребують об’єкта, якому вони себе присвятили б, отримавши через це сенс життя.

Взаємодія єкзистенційних потреб і соціального контексту, в якому живуть люди, зумовлює формування певних форм взаємовідносин людей один з одним, або соціальні типи характеру. Фромм виділив п’ять соціальних типів характеру: рецептивний, експлуатуючий, накопичувальний, ринковий і продуктивний. Рецептивні типи впевнені в тому, що джерело всього хорошого в житії знаходиться поза ними. Вони пасивні, залежні, не здатні обходитись без сторонньої допомоги. Експлуатуючі типи беруть все, що їм потрібно, силою і винахідливістю. Вони нездатні до творчості, досягають всього, запозичуючи в інших. Накопичувальні типи намагаються володіти якомога більшою кількістю матеріальних благ, влади, любові. Вони тяжіють до минулого, їх лякає все нове. Ринковий тип впевнений, що особистість оцінюється як товар, який можна вигідно продати або обміняти. Ці люди зацікавлені у збереженні приємної зовнішності, знайомствах з потрібними людьми і готові продемонструвати будь-яку свою особистісну рису, яка підвищила б їх шанси на успіх.

Названі чотири типи соціального характеру Фромм відніс до категорії непродуктивних (нездорових) типів. Другий великий клас соціальних типів характеру складає продуктивний характер. На противагу непродуктивній орієнтації, продуктивний характер являє: собою, на думку Фромма, кінцеву мету у розвитку людини. Цей тип – незалежний, чесний, спокійний, люблячий, т ворчий і здійснює соціально корисні вчинки. По суті, продуктивна орієнтація – це ідеальний стан людини. Фромм був переконаний, що в результаті глобальної соціальної реформи продуктивна орієнтація може стати домінуючим типом у будь-якій культурі. За Фроммом досконале те суспільство, в якому знаходять задоволення базові потреби людини. Він називав це суспільство гуманістичним общинним соціалізмом.

Карен Хорні (1885-1952 рр.), як і інші нєофрейдисти дотримувалась основних принципів психоаналітичного напрямку, але вважала, що психоаналіз повинен спиратись на більш широку соціокультурну орієнтацію. Вона створила соціокультурну теорію особистості, в якій відкинула погляди Фрейда на головну визначальну роль фізичної анатомії в обумовленні психофізичних відмінностей між чоловіками і жінками; стверджувала, що соціокультурні умови здійснюють глибокий вплив на розвиток і функціонування індивіда; клінічні спостереження, які Хорні проводила в США та Європі, засвідчили у пацієнтів відмінності особистісної динаміки, що були обумовлені культурними факторами.

Хорні погоджувалась з Фрейдом у питанні про значення дитячих переживань для формування особистості. Однак, вона відкидала твердження Фрейда про вирішальну роль інстинктів. Хорні не погоджувалась з тим, що сексуальна анатомія дитини диктує певну спрямованість подальшого розвитку особистості.

Вирішальним фактором у розвитку особистості, на думку Хорні, є соціальні відносини між дитиною і батьками. Згідно з Хорні, для дитинства характерними є дві потреби: потреба в задоволенні і потреба в безпеці. Задоволення охоплює всі основні біологічні потреби: в їжі, в сні тощо. Головною потребою у розвитку дитини є потреба в безпеці – бути бажаною, любимою, захищеною від ворожого світу. У задоволенні цієї потреби дитина повністю залежиь від свої батьків. Якщо цю потребу батьки не задовольняють, то можливий патологічний розвиток особистості. В цьому випадку дитина відчуває до батьків почуття образи. Цей конфлікт приводить у дію такий захисний механізм, як витіснення. Витіснені почуття ворожості і образи виявляються у всіх взаємовідносинах дитини з іншими людьми як тепер, так і в майбутньому. В цьому випадку говорять, що у дитини виявляється базальна тривога (інтенсивне й універсальне відчуття відсутності безпеки). Це одна з основних концепцій К Хорні.

З точки зору Хорні, базальна тривога у дитини призводить до формування неврозу у дорослого. Щоб подолати базальну тривогу, дитина змушене вдаватись до різних захисних стратегій. Хорні описала 10 таких стратегій, як. отримали назву невротичних потреб. В книзі “Наші внутрішні конфлікти’ (1945 р.) вона розділила список з десяти потреб на три основні категорії, кожна з яких являє собою стратегію оптимізації міжособистісних відносин з меток досягнення почуття безпеки в соціумі.


4. Соціально-психологічні ідеї Джорджа Герберта Міда

Д.Г. Мід (1863-1931 рр.) – американський соціолог, соціальний психолог, який за все своє життя не опублікував жодної книги і, практично, не був відомий за межами вузького кола своїх учнів та колег. І тільки завдяки учням, які після його смерті опублікували його праці, Мід став відомий як соціолог, а також завдяки одному з найвідоміших його учнів – американському соціологу Герберту Блумеру (1900-1987 рр.), який був не лише продовжувачем ідей Дж. Міда, але й значною мірою їх переосмислив та розвинув.

Значення Дж. Міда для розвитку соціології полягає, перш за все, в тому, що він став родоначальником такого напрямку як символічний інтеракціонізм однієї з соціологічних шкіл, яка надає особливого значення відкритості суспільних структур та суб’єктивній свідомості діючих осіб.

В обґрунтуванні своєї теорії соціальної психології Дж. Мід виходять не з поведінки окремої особи, а з кооперованої групи людей. Визначальним для вченого є не розгляд окремої людини, яка тільки ще має вступити у соціальні зв’язки й утвердити загальнообов’язкові цінності, а соціальний акт, комплексна групова діяльність. Для соціальної психології ціле (суспільство) важливіше за частину (індивіда); частина отримує своє пояснення з точки зору цілого, а не ціле з точки зору частини або частин. На думку вченого, людське суспільство має риси (з фізіологічної точки зору), які радикально його відрізняють від інших живих організмів. Для людського суспільства існує проблема інтеграції індивідуальної, але не визначеної наперед природою поведінки у групову діяльність через взаємні очікування певних типів поведінки. Дж. Мід намагається за допомогою антропологічної теорії походження специфічної людської комунікації виявити механізм, який дозволяє цього досягти. Таким чином, саме комунікація є в центрі його аналізу.

Щодо поняття “ролі”, то цей антропологічний аналіз, який вчений поширює на порівняння людської та тваринної соціальності, створює основу для формування найважливіших понять його соціальної психології. Мід вводить поняття “Я” і “Моє”. Поняття “Я” означає спонукальний імпульс дії людини. “Моє” – це моє уявлення про той образ, який має про мене інший, або на примітивному рівні моє сприйняття його очікувань стосовно мене. На його думку, мае місце не обумовлене культурою подавлєння або задоволення спонукальних імпульсів як безвихідної альтернативи, а відкрита полеміка, діалог, в ході якого суспільні норми піддаються комунікативним змінам, а спонукальні імпульси добровільній або частково примусовій переорієнтації.

Соціальний суб’єкт, на думку Міда, пов’язаний із зовнішнім світом і діє в ньому, керуючись певною перспективою. Завдяки теорії відносності, він остаточно відійшов від уявлення про те, що перспективи є лише чимось суб’єктивним. Навпаки, вони в якості суб’єктивних існують об’єктивно. Проблема полягає в тому, яким чином стає можливим, що людина не залишається під впливом своїх власних егоцентричних перспектив, а одночасно може мати дві і більше позицій; як людина набуває здатності до універсальності в охопленні предмету. Дж. Мід пояснює здатність до зміни перспектив взяттям на себе ролі іншого, а також здатністю помістити себе в перспективу іншого. Окрім того, ставлячи себе на місце іншого, людина отримує всесторонній образ предмета, в результаті приходить до реконструкції структурного взаємозв’язку, що містить у собі і саму людину, і її точку зору.

Таким чином, для Дж. Міда та його послідовників центральною категорією є “соціальний процес” або “соціальний акт”, який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує в соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії – це і суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід.

Взаємодія, або діалог відбувається за допомогою символів (жест, мова). У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, але й відбувається становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Тому прагнення Міда подолати протиставлення людини й суспільства призводить у результаті до абсолютизації останнього і перетворення конкретної людини на вторинну, похідну від соціальної дії, істоту. Свобода, на думку Міда, – це можливість людини обирати ті соціальні ролі, які вона виконує.




5. Проблема “життєвого світу” у Е. Гуссерля

Найважливішими положеннями у Е. Гуссерля (нім. філософ, 1859-1938 рр.) є положення його феноменологічної психології, а в ній – проблеми “життєвого світу” людини. Для “життєвого світу” характерні: безпосередня очевидність, інтуїтивна достовірність його феноменів, тобто суб’єктивна достовірність; суб’єктивність “життєвого світу” – це “анонімна” (абстрактна) суб’єктивність, її зміст визначається не активністю суб’єкта, а феноменами світу (як суб’єктивними, так і інтерсуб’єктивними), тобто взаємодією між людьми; “життєвий світ” виступає як певна цілісність. Саме в цілісності він виступає як щось самоочевидне, самодостовірне. Правда, названа цілісність не має чіткої архітектоніки, її структура не визначена.

По відношенню до пізнаваного та діючого суб’єкта “життєвий світ” є, на думку, Гуссерля, своєрідним “горизонтом” усіх його цілей, проектів, інтересів незалежно від їхніх часових, просторових, ціннісних масштабів. Проте, будь-яка діяльність, включаючи і наукову, вважає Гусссрль, призводить до зосередження на тому чи іншому аспекті життєвого світу (наприклад, на професійній діяльності). Отже, життєвий світ являє собою цілісну структуру людської практики.

Проте, на думку Гуссерля, до цих пір “життєвий світ” як такий не став предметом дослідження, оскільки вчені, як і всі інші “сліпі щодо всього, крім цілей і горизонтів своєї справи”. Звернення до “життєвого світу” є зверненням до глибинних реальностей соціального життя; воно повинно, на думку вченого, компенсувати розкриття цієї реальності замість науки, яка на це претендує.

І далі Гуссерль дає оцінку розвитку науки у сучасному капіталістичному суспільстві. Розвиток науки у цьому суспільстві, на думку Гуссерля, характеризується демонічними рисами; наука отримала самостійне буття, незалежне від буття суспільства, продукти науки, які повинні служити людині, панують над нею. Це – один з результатів загального відчуження в капіталістичному світі.

Гуссерль вважав, що досліджуваний феноменологією індивід не може бути тільки пізнаваним суб’єктом, що людину необхідно аналізувати всебічно. Така точка зору співпадає з марксизмом. Проте далі їх шляхи розходяться.

Згідно з марксизмом, у ході розвитку суспільної практики відбувається відділення теорії від практики і теоретична діяльність здобуває певну автономію по відношенню до практичної діяльності. Правда, зв’язок між ними досить часто опосередкований, оскільки між конкретною індивідуальною діяльністю і науковою теорією, котра відображає суттєві риси суспільної практики, знаходяться буденна свідомість, моральна свідомість, релігійні вірування і традиції і т.п. А Гуссерль не визнає об’єктивного характеру суспільної практики. Вона у нього виступає у формі “життєвого світу”, що твориться людською свідомістю.
6. Основні ідеї розуміючої соціології Альфреда Шюца

Найповніше і найглибше проблема розуміння у соціології розкрита у соціологічних концепціях австрійського філософа та соціолога, послідовника Гуссерля, одного з фундаторів соціальної феноменології А. Шюца (1899-1959 рр.). У 1932 р. ІІІюц опублікував у Відні свою головну працю “Смислова побудова соціального світу”, у якій, спираючись на ідеї Гуссерля, Вебера і частково Бергсона, обґрунтував і розвинув систему феноменологічної соціології як різновиду розуміючої соціології. У 1939 р., у зв’язку з окупацією Австрії фашистською Німеччиною, Шюц емігрував у США. За життя багато його праць залишилися невизнаними. І лише після смерті Шюца вийшов з друку трьохтомник його статей, стали друкувати інші його праці і навіть перекладати їх на інші мови світу.

У науковому світі Шюц найбільш відомий своєю розуміючою соціологією. Використовуючи ідеї М. Вебера, Дж. Міда, Л. Бергсона, Шюц сформулював свою власну версію розуміючої соціології, в якій простежуються процеси становлення людських уявлень про соціальний світ. Свою соціологічну систему він будував на феноменологічній філософії Гуссерля і розуміючої соціології Вебера. Шюц іде далі Гусссрля. Якщо у німецького філософа зовнішній світ виступає як світ почуттів, переживань, фантазій, сумнівів, спогадів про минуле тощо, то у Шюца світ є середовище, в якому ми живемо серед подібних собі людей, ми залежимо від них, а вони від нас, і ми взаємодіємо у цьому світі, намагаємось зрозуміти один одного. Світ повсякденності для нього – це не тільки його власний світ, а й світ інших людей, які переживають його так само, як і Шюц, чи будь-хто інший.

Щодо “розуміння” в інтерпретації Шюца, то він його пов’язував з певним значенням. “Розуміння як таке, – стверджував Шюц, – невідривне від значення, оскільки будь-яке розуміння направлене на те, що має значення. Щоб зрозуміти іншого, необхідно спочатку зрозуміти самого себе”. Але будь-яке розуміння, на думку Шюца, приблизне, оскільки індивіду доводиться мати справу з іншими індивідами, які знаходяться від нього на значній відстані або існували колись, кілька століть тому. Тоді доводиться сприймати і розуміти (або не розуміти) дії інших, керуючись лише вірою.



Досить цікавими є роздуми Шюца стосовно мотивацій людської поведінки. Типовим мотивом більшості людських вчинків є “бажане майбутнє”, тобто та чи інша мета, якої треба досягти. Шюц називає таку мотивацію “заради-того- щоб”. (Наприклад, художник малює картину, щоб продати її і заробити грошей). Але може бути й мотивація “тому-що”. Художник малює, бо має схильність до живопису, це – покликання його душі (як у поета – писати вірші).

Заслуговують уваги також роздуми Шюца щодо повсякденного світосприйняття людини. Повсякденний життєвий світ людина сприймає безпосередньо і в його реальності навряд чи можна сумніватися. Лише повсякденності, пише Шюц, властива специфічна напружена, пильна увага до життя, саме те, що Анрі Бергсон називав “attention a la vie” (увага до життя). Смисл повсякденного життя полягає у постійній реалізації тих чи інших життєвих планів. Шюц веде мову про трудову діяльність як найважливіший чинник, завдяки якому реалізуються реалії повсякденного життя. Трудова діяльність задає повсякденному життю часову перспективу, впорядковує його відповідно до певних часових ритмів, де праця чергується з відпочинком, вільним часом, святами і т.п. Шюц зауважує, що світ повсякденності – це, насамперед, світ типового, стандартного, це світ, де все сприймається таким, яким воно є насправді.
Каталог: uploads
uploads -> Balachova T. N., Isurina G. L., Regentova A. U., Tsvetkova L. A bonner B. L., Изучение влияния информационных материалов на отношение женщин к употреблению алкоголя во время беременности
uploads -> Социальные теории лидерства: основные понятия и проблемы
uploads -> Лидер как социальный тип: понятие и личностные особенности в западной исследовательской традиции
uploads -> Лидерство как личностный феномен
uploads -> -
uploads -> Пирамида Маслоу плюс – новое слово в теории мотивации
uploads -> Методическте рекомендации для студентов по дисциплине «психология журналистики» цели и задачи дисциплины дисциплина «Психология журналистики»
uploads -> Программа минимум кандидатского экзамена по специальности 19. 00. 13 «Психология развития, акмеология»
uploads -> Духовно-просвітницький центр монастиря Глинська пустинь м. Глухів 2010 рік


Поделитесь с Вашими друзьями:


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница