иерей, студент Классический приватный университет НУЖНО ЛИ ПРИДУМЫВАТЬ ЧТО-ТО НОВОЕ?
Современное общество диктует нам свои законы, внушает нам свои взгляды на жизнь, на смысл жизни человека, его место в мироздании, на понятие о том, что такое счастье и как его достичь, и, в связи с этим, предлагает свои методы воспитания нового поколения человечества, ссылаясь на архаичность тех, которые существовали на Руси издревле.
“Ученик – это не сосуд, который надо наполнить, а факел, который надо зажер”, – говорил великий древнегреческий философ Плутарх. В современном обществе с самого детства человека пытаются набить массой знаний, чтобы приспособить к бурной жизни в нашу техногенную эру. При этом приоритетеной задачей является воспитание успешного, образованного человека. И достижение этой цели не всегда подразумевает следование законам нравственности, не говоря уже о законах духовности.
В старину, когда государство позиционировало себя как православное, на первом плане было духовное воспитание ребенка. Родители, а затем и школы, которые были при церквях и монастырях, прививали человеку понятие о Боге. Оно было тем стержнем, на котором созидалась Личность. Идеалами, примерами для подражания были святые. Сейчас на смену им пришли герои кинофильмов, комиксов, компьютерных игр, которые отнюдь не блещут духовными дарованиями. Смена авторитетов грозит моральной и духовной деградацией молодого населения, и, как следствие, общества в целом. Английский философ Фрэнсис Бэкон говорил: “Атеизм – это тонкий лед, по которому один человек пройдет, а целый народ ухнет в бездну”.
Семья является основополагающей составляющей общества, тем социумом, в котором в наибольшей мере проявляются личностные особенности родителей и их детей, формируется самосознание и мировоззрение личности ребенка. Во многом, именно от семьи зависит дальнейший путь человека в жизни.
В каждой семье воспитывают по–своему. Какие цели преследуют родители, такие и методы выбирают. Хочешь вырастить успешного карьериста, который ни перед чем не остановится на пути к цели, который ради ее достижения не гнушается идти по трупам, которому незачем думать о Боге, ведь он сам себе “бог”, тогда следуй голосу времени. Но если для тебя на первом месте Бог, спасение, тогда прислушайся к голосу Церкви, которая на протяжении тысячелетий не меняет своих традиций и учит во всем руководствоваться законом Всевышнего; “ Господь Бог твой, Господь един есть ” – говорит нам Священное Писание (Второз. 6, 4)
Если заявлять, что традиционное воспитание уже отжило свой срок, тогда придется признать что такие великие люди, как Пушкин, Гоголь, Достоевсий, подвижники Сергий Радонежский, Серафим Саровский, Феодор (Ушаков) воспитаны не в правильном направлении, не заслуживают уважения, не являются достойными примерами для подражания.
Зачем придумывать что–то новое, когда все, что необходимо уже итак было сказано сотни лет назад, тем более, что результат был гораздо выше, чем в наше время. В прошлые столетия неимение детей считалось Божиим проклятием, развод – чем-то ненормальным, а однополые браки – чем-то аморальным, выходящим за рамки понимания, а нынче это чуть ли не норма жизни. Чтобы не быть голословным, приведу в пример статистику: по данным сайта агенства УНИАН: лишь в 2012 году процент развода среди молодых семей в Украине составил уже 62%! [1] Можно приводить много других ужасающих цифр, отображающих плачевное состояние нашей страны, вызванное потерей духовного стержня, отходом от Бога.
В нелегкой ситуации, сложившейся в наши дни Церковь должна помочь блудному сыну вернуться к своему Отцу (Лк 15, 11-32), Который и уврачует наши язвы. Для этого Церкви необходимо бросить все усилия на противостояние деструктивному влиянию СМИ, агрессивной пропаганде “свободной любви”, алкоголя, жизни по духу времени, в которой человеку не нужно думать о дальнейшей загробной участи. Необходимо добиться права на полноценное преподавание христианских дисциплин в учебных заведениях, активно проповедывать Христа, привлекать к этому молодежь, причем проповедь нести не только в храмах, но и в миру с использованием современных методов: агитации с помощью листовок, флаеров, наружной рекламы, организации флешмобов, проведения концертов и другого. Христиане – соль земли, и должны оберегать мир от духовного и нравственного разложения (Мф. 5, 13).
Список использованной литературы
1. Сайт агентства УНИАН [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www. unian.net/.
Слухенська Р. В. викладач кафедри внутрішньої медицини, фізичної реабілітації та спортивної медицини Буковинський державний медичний університет ВИХОВАННЯ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ МАЙБУТНЬОГО ЛІКАРЯ У ПРОЦЕСІ
ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ
Духовно-творчий потенціал є невід’ємним складником професійної та загальної культури лікаря, одним із основних показників моральної і громадянської зрілості особистості професіонала з сукупністю взаємопов’язаних суспільно цінних рис, більшість з яких формуються у процесі професійної підготовки.
Основою формування особистості лікаря-професіонала є духовність, моральність, гуманність, на що спрямований гуманітарний аспект медичної освіти, який регламентує цілісний підхід у профілактиці та лікуванні захворювань, визначає характер взаємин: “лікар – пацієнт”, “лікар – колеги”, “лікар – родичі пацієнта”, відтак – зумовлює поєднання особистісного і професійного розвитку майбутнього лікаря.
Процес виховання духовної культури майбутніх лікарів зумовлюється суспільними очікуваннями на професійно компетентних, гуманних, толерантних, високодуховних лікарів і необхідністю теоретичного обґрунтування процесу формування духовно-творчого потенціалу майбутнього лікаря у процесі професійної підготовки, так і потребою самої особистості у використанні внутрішніх потенційних ресурсів для професійного зростання й самореалізації.
Особливості професійної підготовки лікарів висвітлили українські та зарубіжні вчені: В. Андронов, О. Білібін, Ю. Віленський, І. Вітенко, О. Грандо, В. Дуброва, В. Менделевич, О. Орлова, Ю. Остраус, Л. Пиріг, Ф. Портнов, М. Тимофієва, О. Уваркіна, Е. Чугунова та ін.).
Проблему самосвідомості, що пояснює соціальну активність, вивчали багато вітчизняних і зарубіжних психологів (А. Деркач, Е. Зеєр, Є. Климов, А. Маркова, Л. Мітіна, Ю. Поваренков тощо). Методологічні аспекти формування самосвідомості як частини загальної проблеми розвитку особистості розглядали Б. Ананьєв, Л. Божович, Л. Виготський, I. Кон, О. Леонтьєв, B. Мухіна, С. Рубінштейн, О. Cпipкiн, І. Чеснокова, Є. Шорохова; закономірностям розвитку професійної самосвідомості присвячені праці В. Козієва, Ю. Кулюткіна, Г. Метельського тощо.
Не зважаючи на наявність наукових праць, присвячених розвитку творчого потенціалу особистості, наразі, на наш погляд, ще недостатньо приділяється уваги специфіці розвитку духовно-творчого потенціалу майбутніх лікарів. Серед завдань, які сьогодні стоять перед освітою, є всебічний розвиток людини як особистості й найвищої цінності суспільства, її талантів, розумових і фізичних здібностей; виховання високих моральних якостей; формування громадянина, здатного до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу.
У статті 4 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” окреслені основні принципи охорони здоров’я: гуманістичну спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення.
Професійна підготовки майбутніх лікарів має бути орієнтована на формування не лише лікарської компетентності, а й готовності випускників медичних ВНЗ до участі в забезпеченні гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності й довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, на чому акцентується в “Загальнодержавній програмі розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини” та в Законі України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”.
Сьогодні актуалізується проблема особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина України, в тому числі й майбутнього лікаря, проте спостерігається певна невідповідність професійної підготовки майбутніх лікарів потребам суспільства у високо духовних і толерантних медичних працівниках; існують певні суперечності між сучасними потребами ринку праці в медичній галузі й соціальним замовленням, що зумовлюють необхідність професійної підготовки майбутнього лікаря, здатного до гармонійного саморозвитку та постійного самовдосконалення свого клінічного творчого мислення, самоаналізу та самооцінки власної діяльності, спроможного швидко й адекватно реагувати на потреби суспільства, бути професійно компетентним, духовно багатим, творчо активним.
Від духовної культури майбутніх лікарів сьогодні залежить не лише якість виконання ними професійних функцій і соціальних ролей, але й рівень їхнього особистісного саморозвитку й професійного самовдосконалення впродовж усього життя.
Одним із пріоритетних завдань гуманітарної складової сучасної медичної освіти є формування і розвиток активної, ініціативно-творчої, високоінтелектуальної, компетентної особистості майбутнього лікаря, який володіє професійним творчим мисленням, особливим філософсько-медичним світоглядом, готовністю до творчої самореалізації й постійного фахового самовдосконалення в умовах жорсткої професійної конкуренції.
Духовно розвинена людина – це людина, яка глибоко усвідомлює саму себе й може сама свідомо керувати своїми вчинками, спрямовуючи їх на досягнення суспільно важливих цілей і підпорядковуючи їх нормам і вимогам людяності.
Формуючи духовну культуру студентів, важливо пам’ятати, що Важливим регулятором людських дій є, насамперед, совість. Видатний німецький філософ Е. Кант говорив, що совість – це закон, який живе в нас самих, а французький філософ Гольбах називав совість нашим внутрішнім суддею. Духовно розвинена людина сама контролює свої дії. Прагне не допускати їх відхилення від певних суспільних вимог і норм. Така людина керується почуттям або розумінням свого обов’язку. А це є особливо значущою рисою для майбутнього лікаря.
Духовна культура клінічного мислення – одна з суттєвих ознак духовної особистості. Це – “здатність охопити, проаналізувати і синтезувати всі дані про хворого, отриманий різними шляхами, при одночасному порівнянні з раніше відомими спостереженнями, книжковими знаннями та інтуїцією (досвідом) для встановлення індивідуального діагнозу, тактики лікування” [6]. І головне в цьому – не завдати шкоди ні фізичному здоров’ю, ні моральному стану пацієнта.
На думку О. Кузьмінова, Л. Пшеничних, Л. Крупенькиної, основною сферою розвитку клінічного мислення студентів служить робота “біля ліжка хворого”. Її розвивальні можливості полягають у клініко-змістовній спрямованості, сутність якої полягає в проектуванні знань для предметного аналізу клінічної інформації, що пов’язано з умінням оцінювати її як повну або неповну, адекватну реальній ситуації здоров’я пацієнта або неадекватну, логічно завершену, що суперечить логіці розвитку хвороби, прогнозовану або непронозовану [4].
Формування і духовної культури майбутнього лікаря є одним із векторів загальної медичної підготовки, основою розвитку духовно-творчого потенціалу особистості, який, на думку В. Вербеця, є цілісною соціально-психологічною структурою особистості, що інтегрує в собі психофізіологічні, історико-генетичні, інформаційно-енергетичні, інтелектуально-творчі, морально-етичні та соціально-кваліфікаційні елементи [2]. Учений наголошує на труднощах становлення та розвитку духовно-творчого потенціалу студентів: відсутність педагогічної цілеспрямованості; велика дистанція між педагогічними й духовно-творчими завданнями; акцент на методику авторитарної педагогіки в навчально-виховній роботі, яка певною мірою обмежує соціальну активність та творчу енергію майбутнього фахівця й створює дистанцію між морально-етичним полем особистості та вузівським середовищем.
У “Словнику-довіднику для соціальних педагогів та соціальних працівників” наводяться аспекти аналізу культури: морфологічний (культура як система), функціональний (культура як спосіб діяльності), аксіологічний (культура як цінність), типологічний (культура як історична цілісність), світоглядний (культура як світовідношення), гуманістичний (культура як сфера самоцінності людини) [5, с.113]. Поєднує всі ці аспекти культура – інтегральний фактор соціалізації особистості.
У науковій думці існують різні тлумачення терміну “культура”: 1) особистісна система усвідомлених як цінності самим індивідом і визнаних у суспільстві якостей розуму, характеру, уяви, пам’яті, отриманих у процесі виховання і освіти; 2) соціальна система організованих за допомогою норм і цінностей, функціонально корисних, закріплених у суспільній практиці та в свідомості суспільства форм діяльності; 3) цілісний історичний феномен (культурно-історичний тип, локальна культура, цивілізація), який утворюється на основі територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної і психологічної спільності, що розвивається в часі і проходить етапи зародження, розквіту і занепаду; 4) цілісний космічний феномен, жива система, здатна переробляти речовину та енергію і постійно підвищувати рівень своєї організації; 5) сукупність всіх видів перетворювальної діяльності людини і суспільства, а також результатів цієї діяльності (філософський аспект); 6) специфічна естетична діяльність, мистецтво (масова культура, музична культура) [3, с. 133–134].
Сутність культури – гуманістична, людинотворча, яка полягає в конкретизації загально-людських цінностей стосовно кожної людини; продуктом і одночасно творцем культури є людина; · головним джерелом культури є діяльність людини; культура включає в себе способи і результати діяльності людини; культура часто розглядається як механізм, що регламентує і регулює поведінку та діяльність людини, оскільки людина є її носієм і ретранслятором; культура – специфічно людський спосіб буття, котрий визначає весь спектр практичної і духовної активності людини, її можливої взаємодії з навколишнім світом і собою; взаємодія культури з суспільством має діалектичний характер.
Нинішнє відродження України як суспільства, як держави неможливе без духовного оновлення її народу. Потрібне формування нових духовно-ціннісних орієнтирів, культурне відтворення нації. Без культурної людини держава не може бути ні незалежною, ні демократичною. Духовно бідні люди ніколи не зроблять Україну багатою та щасливою. Економіка, політика та культура – це три основні галузі, без одночасного розвитку яких суспільство не матиме змоги успішно розвиватися. Існування тісного безпосереднього зв’язку між сферою економіки і сферою культури сучасного суспільства є безперечним. А реалізувати як найкраще цей зв’язок покликані навчальні заклади в державі, бо “освіта – це один із оптимальних та інтенсивних шляхів входження людини в світ науки і культури” [1, с. 63].
Отже, виховання духовної культури студентів вищих навчальних закладів стають наразі одним із пріоритетних напрямів роботи всієї системи професійної освіти в Україні. Це потребує забезпечення відповідних психолого-педагогічних умов: створення сприятливого навчального середовища, максимально наближеного до професійного, духовної взаємодії викладачів і студентів, творчої атмосфери, заохочення творчого підходу до вирішення проблем та нових ідей і думок, створення ситуацій для полеміки, дискусій, професійного творчого діалогу. Сьогодні, в умовах гострої професійної конкуренції висуваються нові вимоги до особистості лікаря й до надання медичних послуг, що актуалізує потребу в розвитку його духовної культури.
Список використаної літератури
1. Бордовская Н. В. Педагогика : учебн. для вузов / Н. В. Бордовская, А. А. Реан. – Санкт-Петербург : Питер, 2001. – 304 с.
2. Вербець В. В. Теоретико-методологічні засади формування духовно-творчого потенціалу студентської молоді : дис. … д-ра пед. наук : 13.00.01 / Владислав Володимирович Вербець. – Рівне, 2005. – 495 с.
3. Краткий словарь по социологии / под общ. ред. Д. М. Гвишиани, Н. И. Лапина ; сост. Э. М. Коржева, Н. Ф. Наумова. – Москва : Политиздат, 1989. – 479 с.
4. Кузьминов О. М. Формирование клинического мышления и современные информационные технологии в образовании : монография / О. М. Кузьминов, Л. А. Пшеничных, Л. А. Крупенькина. – Белгород, 2012. – 110 с.
5. Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних працівників / за заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук, С. В. Толстоухової. – Київ, 2000. – 260 с.
6. Эльштейн, Н. В. Диагностические ошибки интернистов: общие аспекты [Электронный ресурс] / Н. В. Эльштейн // Русский медицинский журнал. – Режим доступа: http://www.journals.rmj.ru/articles_1983.htm.
Поделитесь с Вашими друзьями: |
