12 грудня 2014 р. ІV всеукраїнська науково-практична конференція “Андріївські читання”



страница8/38
Дата11.05.2016
Размер3.21 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   38

Курбатов О. Г.

кандидат філософських наук, доцент кафедри гуманітарних дисциплін

Класичний приватний університет

ПОДОЛАННЯ ДЕСТРУКТИВНОГО ВПЛИВУ
РОСІЙСЬКИХ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ
У ЗВ’ЯЗКУ З ПОДІЯМИ І УКРАЇНІ: СОТЕРІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ


Деструктивна роль засобів масової інформації вже давно стала “прит­чею во язицех”. Зокрема, дуже популярним штампом стало уявлення про телевізор як “зомбоящик”. У медійній сфері (телебаченні, пресі, Інтернеті) застосовується дезінформація, яка формує суспільну думку в “заданому” напрямку

Апофеозом такої дезінформації стало висвітлення російськими ЗМІ сучасних подій в Україні. Фактично йде інформаційна війна, яку Росія виграє на своєму інформаційному просторі, а також і на частині українського. Так, одразу після перемоги Революції Гідності жителі Донбасу виявилися сприйнятливими до залякуваня “київською хунтою”, “Правим сектором”, “бЕндерівцями” тощо, що й сприяло створенню “ДНР” та “ЛНР”. Якщо українські ЗМІ “грішать” окремими перекрученнями фактів, недомовками, то кремлівська пропаганда створює стовідсоткові вигадки, які спрацьовують краще порівняно з напівправдою (чого варта історія про немовля, розп’яте нацгвардійцями). Складається враження, що чим абсурднішою є брехня, тим ефективнішою вона виявляється.

За дуже обмежений час російській пропаганді вдалося докорінним чином змінити у свідомості пересічного росіянина (і багатьох жителів Донбасу) образ українця, який еволюціонував від смішного, але, у принципі, смирного “хохла” до кровожадного “укра” або “укропа”.

Дуже симптоматичним є приховування російськими ЗМІ наявності в Україні і участі у бойових діях регулярних російських військ, незважаючи на загибель, за свідченнями правозахисників, уже сотен російських військових; у кращому випадку, визнається наявність окремих “добровольців” або “відпускників”.

Усе це негативно відбивається, зокрема, на родинних стосунках між жителями України та Російської Федерації. Численний емпіричний досвід такого спілкування свідчить про неможливість переконати своїх родичів-росіян: пропагандистські штампи сприймаються ними як істина, що не підлягає сумніву, нагадуючи цим клінічну картину маячні.

Чому стала можливою така масштабна перемога брехні над правдою, і чи винні в цьому лише ЗМІ? Очевидно, у свідомості людей, які зазнали такого впливу, споконвічно існували певні патерни, які К. Г. Юнг називав архетипами. Вони являють собою не готові уявлення, а лише “тенденції формування цих уявлень навколо однієї центральної ідеї: уявлення можуть значно відрізнятися деталями, але ідеї, які лежать в їх основі, лишаються незмінними” [1, 66].

Час від часу один з таких архетипів може заволодівати масами, втілюючись в образах, співзвучних даному народу та епосі. У 1936 р. К. Г. Юнгом була написана робота, в якій прихід до влади А. Гітлєра та заволодіння нацистськими ідеями широкими масами німецького народу інтерпретується як відродження архетипа Вотана – верховного бога давньогерманської міфології, відповідного скандинавському Одину: “Але ще більш цікавим і навіть почасти пікантним виявляється те, що нині відбувається у цівілізованій країні, яка начебто вже давно подолала рівень Середніх Віків; це пробудження до нового життя Вотана, бога грози та несамовитості“ [2, 214]. “Вотан – це невгамовний мандрівник, який повсюдно породжує смуту, сіє чвари та творить чародійство. Християни дуже скоро ототожнили його з дияволом...“ [2, 215].

К. Г. Юнг пояснює феномен Вотана у першу чергу як “захопленість”, “одержимість“, що, у свою чергу “припускає, що існує не тільки “захопле­ний”, (“одержимий”, Ergriffener), але й той, хто “захоплює”, “держить” (Ergrеifer)” [2, 219]. Цей “драматичний аспект “захопленого” та “загарбника” являє, на думку К. Г. Юнга, найхарактерніщу рису даного феномена: “У феномені сучасної Німеччини найбільш вражає те, що людина, яка сама по собі явно “одержима”, заразила весь народ до такого ступеня, що все прийшло в рух назустріч неминучій загибелі” [2, 221].

На жаль, усе це дуже нагадує стан речей у сучасній Росії. Очевидно, подібним до Вотана архетипом пояснюється тривале існування великоросійського імперського шовінізму – політики російського уряду, основаної на проповідуванні винятковості титульної російської нації порівняно з іншими народами держави, а в зовнішній політиці – на пригноблення сусідніх держав з метою повної або часткової втрати ними незалежності. Першим ідеологічним оформленням уявлень про особливу месіанську роль Московії стала ідея Москви як Третього Риму, девізом якої були “міць та велич” (для порівняння, ідея київської Русі після прийняття християнства – “краса та святість”). Політика, основана на цій ідеології, призвела до швидкого розширення держави та утворення Російської імперії. Політика самодержавства стосовно інших народів імперії була спрямована на заборону їх мови та культури (знаменитий “валуєвський циркуляр” тощо)..

У радянські часи уявлення про месіанську роль колишньої імперії трансформувалися на ідею “батьківщини соціалізму”, яка несе прогрес у всьому світі. У внутрішній політиці відродження національних культур (т. зв. “коренізація”) було тимчасовим, позаяк логіка побудови соціалізму передбачала зникнення націй та утворення “єдиної спільноти – радянського народу”. У путінській Росії проголошене правоприємство між Російською імперією, СРСР та сучасною РФ. Нині шовіністська політика російського керівництва виправдовується захистом російського населення у сусідніх пострадянських країнах.

Очевидно, витоки стійкості такої політики (як і взагалі існування тоталітаризму та авторитаризму в Росії) полягають у “захопленості” широких мас Росії та певних частин населення сусідніх пострадянських країн. Нв відміну від К. Г. Юнга, сучасний український філософ О. Волков описує цей феномен через раціональну категорію політичного дискурсу, у даному випадку, імперського суб’єкта, який розглядає світ через призму антиномій “досконалість/недосконалість” (самого суб’єкта), “творення/руйнування”, “велич/нікчемність” та “перевага/приниження”. Така картина світу, у якій постійно присутній “образ ворога”, призводить до легітимації агресії та породжує деспотію, причому “деспотичний правитель не оцінюється як особа, здатна здійснювати насильство; деспот сприймається як особа, яка здатна організувати протистояння руйнівній агресії з боку іншого, сформувати у суб’єкті здатність до боротьби, бажання досконалості, переваги, творення” [3, 181]. Для такого дискурсу характерна тотожність “Я” та “не-Я”, що означає, проте, не визнання самодостатності та моральної автономії іншого; навпаки, інший розглядається як продовження “Я” і тому призначений для використання ним. Інший має визнати свою недосконалість без перспективи її коли-небудь подолати; підкоритися, і тоді з нього буде знятий ярлик “втілення зла”. Нині на роль такого “іншого” вибрана Україна.

Ми бачимо, що з християнської точки зору такі явища суспільної свідомості як “Вотан”, “імперськість” тощо, у підігріванні яких велику роль відіграють ЗМІ, є гріхом: порушується заповідь “не створи собі куміра”, наявні гординя та брехня. Грішний суб’єкт потребує спасіння, питаннями якого займається такий розділ богослов’я як сотеріологія. Що треба робити християнам України для того, щоб допомогти російським братам вийти з омани? Ні в якому разі не засуджувати росіян, не ставити між ними та собою прірви. У першу чергу, треба спасатися самим.

Українським ЗМІ треба об’єктивно висвітлювати сутуацію в країні, не допускаючи навіть незначної брехні, адже “усе таємне завжди стає явним”. Їм також треба відмовитися від реклами горілчаних та тютюнових виробів; адже ледве не візитною карткою України у світі нині стала “Мороша”, що формує образ українця як пияка (а раніше, наприклад, росіяни їздили в Україну за насінням соняшника та соняшниковою олією, везли до Москви українські паляниці). Також треба протиставити потокові бездуховновної та безглуздої інформації, що ллється з екранів телевізорів та з радіоприймачів пропаганду самої суті, духу українського народу, поваги до пращурів, до старших; популяризацію творів Г. Сковороди, Т. Шевченка та інших видатних діячів української культури. Але для реалізації усього цього необхідна велика трансформація, очищення та покаяння на рівні усіх верств населення України. Треба рішуче подолати корупцію, що призведе до позитивних зрушень в економіці, а значить, і до покращення іміджу України в очах тих же росіян. Але, крім того, спасіння є індивідуальною справою кожного, адже якщо суб’єкт перекладає обов’язок власного спасіння на інший суб’єкт – церкву, то це є проявом тієї ж імперськості у свідомості. Кожному необхідно долати власні деструкцію та агресію, ставлення до інших “із негативною версією”. Відносини між людьми у суспільстві мають стати більш доброзичливими. Усі позитивні паростки українського життя треба доносити до росіян, наприклад, під час спілкування в Інтернеті.

Об’єктивна логіка економічного та духовного розвитку свідчить, що нинішній кремлівський режим жде неминучий крах. Тоді з очей широких верств російського суспільства почне спадати полуда, “захопленість” зникне. Росія покається в імперськості і почне нову, духовну сторінку у своїй історії разом зі своїми братами – українцями та білорусами.



Список використаної літератури

1. Юнг К. Г. Человек и его символы / К. Г. Юнг, М.-Л. фон Франц, Дж. Хен­дерсон и др. ; пер с англ. – Москва : Серебряные нити, 1997. – 368 с.

2. К. Г. Юнг о современніх мифах : сб. трудов ; пер с англ. – Москва : Практика, 1994. – 252 с.

3. Волков О. Г. Вступ до екзистенційної прагматики політичного дискурсу / О. Г. Волков. – Мелітополь : ТОВ “Видавничий будинок ММД”, 2010. – 604 с.




Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   38


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница