2. Генезис философии


Вчення Ніцше про надлюдину



страница6/8
Дата12.05.2016
Размер466 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8
69.Вчення Ніцше про надлюдину.

Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обгрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими морально-правовими нормами. Свій ідеал надлюдини Ніцше втілив у книзі "Так говорив Заратустра". Поняття "життя" використовувалось також для побудови нової картини світу. На початку XX ст. великої популярності набуває вчення французького мислителя А.Бергсона, в якому центральне місце займало поняття життя, витлумачене як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя — це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури. У культурно-історичному плані інтерпретує поняття життя О.Шпенглер. Життя для нього — це "доля", "душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій. У своїй праці "Присмерк Європи" Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність стилістики, втіленої у формах еконемічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як організм, який, з одного боку, характеризується твердою органічною єдністю, а з другого — відокремлений від інших культурних утворень. Це означає, вважає Шпенглер, що єдиної культури не існує. Він виділяє 8 культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську (аполонівську), візантійсько-арабську (магічну), західно-європейську (фаустівсь-ку) і культуру майя. Кожному культурному утворенню, за Шпенглером, наперед визначені часові рамки, які залежать від внутрішнього життєвого циклу. Коли культура вмирає, вона перероджується в цивілізацію. Існування та співіснування культур є свідченням не єдиного процесу світової історії, а єдності проявів життя у Всесвіті. Ідеї Шпенглера щодо культурного процесу заклали основи сучасної філософії культури. У чому ж причина такої радикальної зміни ставлення філософії другої половини XIX ст. до науки і розуму? Чим пояснити поширення концепцій, які заперечують розум і наукове пізнання? Ірраціоналізм у філософії і світогляді в цілому набуває сили в періоди соціальної дестабілізації. Аналізуючи основні тенденції розвитку ірраціоналізму, слід зазначити дві основні причини його виникнення: по-перше, він виживає в атмосфері бунтарського незадоволення існуючими порядками (в середньовічних єресях, у вченнях епохи Реставрації); по-друге, в хаотичних протестах буденної свідомості в умовах кризи цивілізації. Розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини, — таким є соціально-психологічний грунт для поширення ірраціоналістичних настроїв. У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями, що абсолюти-зують зміст нерозумових змін психіки людини, слід визнати деякі напрямки екзистенціалізму (неоніцшеанського вчення "нових філософів" у Франції), франкфуртську школу, герменевтику. Ірраціоналізм філософсько-історичних побудов у західній філософії виявляється вже в самому запереченні об'єктивних законів історичного прогресу і в утвердженні пріоритету випадкового і виключно індивідуального в історії. Антикласичними орієнтаціями не обмежується розвиток західної філософської думки кінця XIX — початку XX ст. Їм завжди протистояли філософські течії, які захищали класику. В 60-ті роки XIX ст. виникає неокантіанство, котре поставило за мету захист та збереження принципів класичної філософії. Основні принципи неокантіанства грунтуються на трактуванні філософії виключно як критики пізнання, на обмеженні самого пізнання сферою досвіду і на відмові онтології в статусі наукової дисципліни, на визнанні апріорних норм як таких, що обумовлюють процес пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами — Марбурзькою: Г.Коген (1842-1918), П.На-торп (1854-1924), E.Kaccipep (1874-1945) та Баденською (Фрейбурзь-кою): В.Віндельбанд (1848-1915), Г.Ріккерт (1863-1936). У цей же період формується і неогегельянство, для якого харак-терним є прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Гегеля: Р.Кронер (1884-1974), Б.Кроне (1866-1952), Ф.Бредлі (1846-1924), Дж.Коллінгвуд (1889- 1943), Дж.Ройс (1855-1916), Дж.Джентіле (1875-1944). Будь-яка філософська концепція Є продуктом своєї епохи, породженням певних соціально-культурних умов та обставин. Проте неможливо вивчати сучасні філософські концепції, не враховуючи їхнього генетичного розвитку та органічного зв'язку з філософськими концепціями XIX ст. Некласична буржуазна філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою зв'язку між класичною філософією і сучасною, теоретичною базою підготовки філософських вчень XX ст. Особливостями некласичної західної філософії, основними темами Ті філософствування є: по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини; по-друге, аналіз кризи буржуазної культури; по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі. Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової філософії є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична, по-друге, релігійна, по-третє, позитивістська. Ці тенденції знаходять відображення в багатьох вченнях посткласичної філософії. У більшості з них переважають песимістичні мотиви та настрої, які значно посилились на початку 80-х років XX ст. внаслідок загальної кризи цивілізації, викликаної загостренням глобальних проблем. Вона ж породила роздуми про незнищуваність всезагального відчуження та ірраціональний характер самого мислення.

70.Неокласична

Філософія кінця XIX — початку XX ст в основному відійшла від

принципів класичної філософії, яка була значним кроком у

становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім

філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної

філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової

духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної

ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в

розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму"

в ньому.

Класична філософія виходила із головного принципу

раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки

людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є

розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє

життя на раціональних засадах Більшості представників класичної

філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що

раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити

всі проблеми, які стоять перед людством.

Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи

людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми

свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала

необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних

принципів та ідеалів.

Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної

філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її

заперечення.

У перші десятиріччя XIX ст діалектичному вченню Гегеля намага

ється протиставити своє іррацюналістичне вчення про світову волю

Артур Шопенгауер (1788—1860). Він намагався довести, що всі

людські біди мають космічний характер. І тому ніякі суспільно-

політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і

суспільства.

Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста

Конта (1798—1857). Згідно з вченням Конга, (філософія не є наукою

із власним об'єктом, що якісно вілрізняєіься від об’єктів

конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук,

або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як

філософський напрямок заснований на принципі справжнє знання

досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з

погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської

інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або

безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про

взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраніоналістичних христи

янського екзистенціалізму Сьорена К'єркегора (1813—1855),

філософські погляди якого склалися під впливом німецького

романтизму, з одного боку, і були антирацюналістичною реакцією на

філософію Гегеля, — з іншого. Об'єктивній діалектиці Гегеля

К'єркегор намагався протниставити "екзистенціальну діалекіику",

яка мала б стати засобом збереження спрямованості особистості до

Бога, органічного духовного єднання людини з Богом. На шляху до

Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні

стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання.

Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого

самоосягнення і саморозуміння. Без Бога особистість не зможе

витримати суперечностей та страждань — цих невід'ємних

характеристик життя. Лише християнство, за К'єркеюром, дає основу

для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити

істинну реальність.

Ці три розглянуті вище тенденції знайшли пряме продовження як

у некласичній філософії кінця XIX - початку XX ст , так і в

західній філософії.

Після виникнення філософського вчення марксизму, подальшого

розвитку К. Марксом та Ф. Енгельсом загальної раціоналістичної

орієнтації класичної філософії, її впевненості в силі науки,

прогресі, філософська думка прямує двома протилежними шляхами. 3

одного боку, відбувається розширення сфери впливу марксизму, яке

супроводжувалось подал



71.Психоаналитическая философия З. Фрейд,

Философские аспекты учений психоанализа и неофрейдизма

Основы психоанализа как философской концепции били заложены З. Фрейдом. Представителями неофрейдизма были В. Райх, и Г. Маркузе.

Главным в психоанализе было открытие бессознательного, его, специальное изучение и широкое философское толкование. Сознание, очень важно для человеческой жизни — с его помощью индивиды ориентируются в окружающем мире, формируют собственное «Я». Фрейд выделяет еще две структуры: «сверх-Я», .которое представляет собой некоторую совокупность перенесенных «во­внутрь» психики индивида социально значимых, различных иде­альных принципов, регуляторов, а также «Оно», .которому и соответствует невидимый для внешнего наблюдения «микромир» бессознательного.

Многие функции нашего тела, которые обязательно связаны с деятельностью мозга, тем не менее в норме осуществляются — в чем Фрейд прав — бессознательно (психопатология демонстри­рует пагубность для человека «выхода» таких бессознательных автоматизмом в сознание). Бессознательны, но Фрейду, и некоторые наши желания и побуждения. Бессознательное «прорывается» в снах. в гипнотических состояниях, а также, например, тогда когда оно «заставляет» нас делать оговорки, описки, бесконтрольно прятать, убирать предметы и т. д. Это своего рода «низшее» бессознательное. «Высшее» же бессознательное 3. Фрейд и его сторонники связывали с процессами творчества, в которых спонтанность интуиции, воображения,«скрытое»от сознания вызревание замысла, идеи, образа, действительно, "играют очень большую роль. 3. Фрейд принимал идеал рационального причин­ного объяснения. Более того, он был искренне убежден, что продолжает традиции рационализма, ибо отвоевывает для причин­ного научного объяснения ту землю, на которую классика не неосознаваемого, бессознательного, решалась вступать,— сферу не просто нерационального, а именно неосознаваемого, бессознательного.

Важное место в психоанализе отводилось некоторым стиму­лам, влияющим на жизнь человека и его психику (например, сексуальные инстинкты, сексуальный опыт). Но Фрейд преувели­чил их значение, свел их к чисто бессознательным, непреодо­лимым побуждениям, к чему критически относились даже сторон­ники психоанализа К. Г. Юнг и А. Адлер. Однако Г. Маркузе и другие авторы в период молодежного бунта 60—70-х годов именно этот мотив фрейдизма усилили, модернизировав его для объяснения процессов «сексуальной революции».

Тенденции развития психоанализа в современном мире про­тиворечивы. С одной стороны, психоанализ, по крайней мере в виде некоторых частных методик, вошел в психиатрию, психоте­рапевтическую практику. В психологии и философии он стимули­ровал изучение бессознательного, которым ныне активно зани­маются во всем мире. И здесь сохраняются рационалистические научно-исследовательские ориентации, которые разделяли сам Фрейд и его крупнейшие последователи. С другой стороны, в процессе почти векового развития фрейдизма из него выра­стали также крайне иррационалистические, даже мистические формы.

Эмпирической базой психоаналитической философии является психоанализ. Он возник в рамках психиатрии как своеобразный подход к лечению неврозов методом катарсиса или самоочищения. Постепенно из медицинской методики он вырос до уровня философского течения, стремящегося объяснить личностные, культурные и социальные явления. Основоположник психоанализа австрийский врач – З. Фрейд (1856 - 1939 гг.). Классическая психология до Фрейда изучала явления сознания, как они проявлялись у здорового человека. Фрейд, как психопатолог, исследуя характер и причины неврозов, натолкнулся на ту область человеческой психики, которая раньше никак не изучалась, но которая имела большое значение для жизнедеятельности человека – это бессознательное. Открытие бессознательного, исследование его структуры, влияния на индивидуальную и общественную жизнь было главной заслугой Фрейда. Бессознательны по Фрейду многие наши желания и побуждения. Довольно часто прорывается бессознательное наружу в гипнотических состояниях, сновидениях, в каких-либо фактах нашего поведения. Согласно Фрейду, психика человека представляет собой взаимодействие трех уровней: бессознательного, предсознательного и сознательного. Бессознательное он считал центральным компонентом, соответствующим сути человеческой психики, а сознательное – лишь особой интуицией, надстраивающейся над бессознательным. Созданная Фрейдом модель личности предстает как комбинация трех элементов. “Оно” – глубинный слой бессознательного влечения – психическая самость, основа деятельности индивидов, “Я” – сфера сознательного, посредник м/у “Оно” и “внешним миром”. “Сверх - Я” внутриличностная совесть, которая возникает как посредник м/у “Оно” и “Я” в силу постоянно возникающего конфликта м/у ними. “Сверх - Я” является как бы высшим существом в человеке. Глубинный слой человеческой психики, по мысли Фрейда, функционирует на основе природных инстинктов, первичных влечений с целью получения наибольшего удовольствия. В качестве основы первичных Фрейд сначала рассматривал чисто сексуальные влечения. Позднее он заменяет их более общим понятием “либидо”, которое охватывает всю сферу человеческой любви ( к родине, родителям и т.д.). В конечном счете он выдвигает гипотезу, что деятельность человека обусловлена наличием как биологических, так и социальных влечений, где доминирующую роль играют так называемые “инстинкт жизни” – эрос и инстинкт смерти – танатос. Поскольку в удовлетворении своих страстей индивид сталкивается с внешней реальностью, которая противостоит в виде “Оно”, в нем выделяется “Я”, стремящееся обуздать бессознательные влечения и направить их в русло социально одобренного поведения при помощи “сверх - Я”. Фрейд считал что психоанализ м.б. использован и для объяснения и для регулирования общественных процессов. В психической жизни человека всегда присутствует “Другой”, с которым он вступает в контакт.

Юнг ввел понятие коллективного бессознательного, где в виде изначальных психологических структур - архетипов хранится опыт человечества. Основное содерж сих жизни ч-ка - "индивидуализация", стремление к самореализации. Если жизнь этому препятствует, происходит оживление архетипов бессознательного, возникают символические образы, захватывая человека. толковал архетипы. При этом считал, что на них покоятся все великие идеи. Способствовал развитию сравнительной мифологии. иррационалистические стороны были использованы для обоснования абстрактного искусства и бессозн характера худ творчества. Совр. сторонники Ф.-неофрейдисты, представители школ "культурного психоанализа" (Хорни, Кардинер), сохраняют нетронутой осн. идеалистическую линию З. Фрейда, отказываясь лишь от тенденции видеть во всех явлениях человеческой жизни сексуальную подоплеку и от некоторых др. методологически несущественных особенностей классического

Фромм - психокультурный фрейдизм. Переход от биологической части к социопсихологизму. Пытается понять механизм взаимодействия психологич и социальн факторов общественного развития. Игнорирует классовую структуру, а сущность человека и историч процесса понимает только абстрактно-психологически. Верно говорит о превращении человека в вещь, отчуждении, говорит, что капитализм больное иррациональное общество, пытается соединить марксизм с фрейдизмом.

Фрейдо-марксизм - Райх, Маркузе. Отличие: при избытке энергии индивид вступает в противоречие с обществом, отчуждается. Все отношения и прогресс есть результат влияния секс энергии. Господство одних людей над другими обусловлен но склонностью людей к садизму и мазохизму. Репрессивная деятельность свойственна не только культуре, но и социально-политическим, государственны структурам. Преодоление отчуждения может быть найдено на пути превращения секс энергии в творческую силу. Райх - концепция сексэкономии - значит свободно удовлетворять свои влечения, избегая соц табу. Маркузе - третий путь общества, создание нерепрессивной цивилизации, которое управляется жизненной энергией любви. Появится новая контркультура, основанная на принципах гуманизма и свободы, в том числе сексуальной. Идея исцеления общ через исцеление индивида не учитывает социальных закономерностей и потому утопично. Фрейдистская концепция оказала и продолжает оказывать большое влияние на различные области культуры, и особенно заметное – на теорию и произведения западного искусства. Меньшее влияние Ф.имеет сейчас в неврологии и психиатрии.

72.Психологічні механізми втечі від свободи Фромма.

Первая, опубликованная в 1941 году книга «Бегство от свободы» принесла Эриху Фромму широкую известность. В данной работе автор с психоаналитической точки зрения исследует фашизм как социальное явление. В этой книге Фромм впервые изложил основные положения своей социальной философии, которые он развивал во всех своих последующих работах. «Главная тема размышлений и теоретических поисков таких, например, широко известных его работ, как «Человек как он есть» (1947), «Разумное общество» (1955), «Искусство любви» (1956), «Концепция человека у Маркса» (1961), «Без цепей иллюзий» (1962), «Сердце человека» (1964), «Революция надежды» (1968), «Анатомия человеческой деструктивности» (1973), - это взаимодействие психологических и социальных факторов в процессе общественного развития, анализ различных путей его гуманизации».1

Уже в первой книге Эриха Фромма «Бегство от свободы» как философская идея была заявлена тема человеческой деструктивности. Человек, по мнению Фромма, как правило, старается подавить в себе иррациональные страсти, такие как влечение к разрушению, ненависть, зависть и месть. Как объясняет учёный, в основе всех этих пагубных комплексов лежат бессилие и изоляция каждого человека. Только путём разрушения окружающего мира человек может избавиться от чувства собственного ничтожества. «Это последняя, отчаянная попытка конкретного человека не дать миру расправиться с ним».2

Такая позиция американского исследователя свидетельствует, в первую очередь, о серьёзном отношении к феномену разрушительности. При рассмотрении этого феномена Фромм сознательно отказывается от общих метафизических абстракций и определяет деструктивность как отклик человека на разрушение нормальных человеческих условий бытия.

В «Бегстве от свободы» Фромм указывает на колоссальный уровень обнаруживаемых повсюду разрушительных тенденций. «По большей части они не осознаются как таковые, а рационализируются в различных формах. Деструктивное тогда ещё не оценивалось Фроммом как тайна. Он формулировал предельно просто: разрушительность – это результат непрожитой жизни. Человечество в принципе может спастись от самоуничтожения. Однако, возможно, писал учёный, пройдёт тысяча лет, прежде чем человек перерастёт свою дочеловеческую историю

73. основные этапы развития позитивизма.

Философия позитивизма и основные этапы ее развития.

Позитивизм — философское направление, утверждающее, что источником подлинного, «положительного» (позитивного) знания могут быть лишь отдельные конкретные (эмпирические) науки и их синтетические объединения, а философия как особая наука не может претендовать на самостоятельное исследование реальности. Основателем этого направления является Огюст Конт. Положительная, философия, согласно О. Конту, может стать единственной твердой основой для социальной организации, благодаря которой прекратится кризис, так долго испытываемый наиболее цивилизованными нациями.

Именно умственное безначалие является основанием великого политического и нравственного кризиса современных обществ. Действительно, величайшее зло состоит в глубоком несогласии, существующем в настоящее время между умами относительно всех основных начал, твердость, и определенность которых есть первое условие истинного общественного порядка. До тех пор, пока отдельные умы не примут единогласно известного числа идей, способных образовать общую социальную доктрину, народы, несмотря на всевозможные политические паллиативы, необходимо останутся в революционном состоянии, допускающем только временные учреждения.

Таким образом, получается, что произвести «соединение умов в едином общении принципов» и через это доставить «твердую основу для социальной реорганизации и для действительно нормального порядка вещей» и составляет назначение позитивизма.

По утверждению Конта, взгляд на общее умственное развитие человечества, результатом которого является позитивизм, свидетельствует о том, что существует основной исторический закон (составляющий открытие Конта, по мнению его самого и всех его последователей). Согласно этому закону, каждое из наших главных понятий, каждая отрасль наших познаний проходит последовательно через три различных теоретических состояния: состояние теологическое, или состояние вымысла; состояние метафизическое, или абстрактное; состояние научное, или положительное.

Для позитивизма в соответствии с его же принципом не существует других настоящих наук, кроме естествознания, изучающего явления внешнего мира.

Если вдуматься в суть позитивизма во всех его разновидностях, то следует сказать: это реальность развития философской мысли. В какой-то степени это форма выражения определенной неудовлетворенности традиционными классическими философскими системами, зауженное видение лишь отвлеченности от реального процесса научного знания, прежде всего точного, математизированного естествознания. Позитивистские устремления выражают попытку усилить опору на достижения науки, доходя до их отождествления. Словом, эта тенденция усиления связи философии и конкретных наук каждый раз и у всех позитивистов постоянно абсолютизируется, начиная с позитивизма О. Конта. Слабая сторона позитивизма во всех его формах связана с подменой собственно-философского предмета и метода конкретно-научными предметом и методом. Это направление, хотя и называется по самому смыслу слова положительным, но содержит в себе немало отрицательных моментов. Позитивизм, начиная уже с Конта, отрицает почти все предшествующее развитие философии и по существу настаивает на тождестве философии и науки, а это непродуктивно. Философия по самой своей сути является самостоятельной областью знания, опирающейся на весь массив культуры, в том числе и на естествознание, и на общественные науки, и на искусство, и на житейский опыт человечества.

Позитивизм (лат. positivus — положительный) в качестве главной проблемы рассматривает вопрос о взаимоотношении философии и науки. Главный тезис позитивизма состоит в том, что подлинное (положительное) знание о действительности может быть получено только лишь конкретными, специальными науками. Первая историческая форма позитивизма возникла в 30-40 г. XIX века как антитеза традиционной метафизике в смысле философского учения о началах всего сущего, о всеобщих принципах бытия, знание о которых не может быть дано в непосредственном чувственном опыте. Основателем позитивистской философии является Огюст Конт (1798-1857), французский философ и социолог, который продолжил некоторые традиции Просвещения, высказывал убеждение в способности науки к бесконечному развитию, придерживался классификации наук, разработанной энциклопедистами.

Вторая историческая форма позитивизма (рубеж XIX-XX вв.) связана с именами немецкого философа Рихарда Авенариуса (1843-1896) и австрийского физика и философа Эрнста Маха (1838-1916). Основные течения — махизм и эмпириокритицизм. Махисты отказывались от изучения внешнего источника знания в противовес кантовс-кой идеи «вещи в себе» и тем самым возрождали традиции Беркли и Юма. Главную задачу философии видели не в обобщении данных частных наук (Конт), а в создании теории научного познания. Рассматривали научные понятия в качестве знака (теория иероглифов) для экономного описания элементов опыта — ощущений.

В 10-20 гг. XX века появляется третья форма позитивизма — неопозитивизм или аналитическая философия, имеющая несколько направлений.

Логический позитивизм или логический эмпиризм представлен именами Мори-ца Шлика (1882-1936), Рудольфа Карнапа (1891-1970) и других. В центре внимания проблема эмпирической осмысленности научных утверждений. Философия, утверждают логические позитивисты, не является ни теорией познания, ни содержательной наукой о какой-либо реальности. Философия — это род деятельности по анализу естественных и искусственных языков. Логический позитивизм основывается на принципе верификации (лат. verus — истинный; facere — делать), который означает эмпирическое подтверждение теоретических положений науки путем сопоставления их с наблюдаемыми объектами, чувственными данными, экспериментом. Научные утверждения, не подтвержденные опытом, не имеют познавательного значения, являются некорректными. Суждение о факте называется протоколом или протокольным предложением. Ограниченность верификации впоследствии выявилась в том, что универсальные законы науки не сводимы к совокупности протокольных предложений. Сам принцип проверяемости также не мог быть исчерпаем простой суммой Какого-либо опыта. Поэтому сторонники лингвистического анализа—другого влиятельного направления неопозитивизма Джордж Эдуард Мур (1873-1958) и Людвиг Витгенштейн (1889-1951), принципиально отказались от верификационной теории значения и некоторых других тезисов.

Четвертая форма позитивизма — постпозитивизм характеризуется отходом от многих принципиальных положений позитивизма. Подобная эволюция характерна для творчества Карла Поппера (1902-1988), пришедшего к выводу, что философские проблемы не сводятся к анализу языка. Главную задачу философии он видел в проблеме демаркации— разграничении научного знания от ненаучного. Метод демаркации основан на принципе фальсификации, т.е. принципиальной опровержимости любого утверждения, относящегося к науке. Если утверждение, концепция или теория не могут быть опровергнуты, то они относятся не к науке, а к религии. Рост научного знания заключается в выдвижении смелых гипотез и их опровержении..


Каталог: data -> ukr -> IJnfo dlya stydenta 13
data -> Методическая работа по аспектам Business English и Banking Transactions Список учебно-методических материалов 2007г
data -> «высшая школа экономики»
data -> Программа «Совершенствование преподавания социально-экономических дисциплин в вузах»
data -> Программа дисциплины теории личности для направления 030300. 62 «Психология»
data -> Программа дисциплины «Современные концепции личности»
ukr -> Социометрия как метод изучения
ukr -> Поняття про інформацію та її види. Три підходи до вивчення теорії інформації. Порівняння аналогової та цифрової обчислювальної техніки
IJnfo dlya stydenta 13 -> Фен-шуй – вчення про розміщення об’єктів у просторі Ми завершили вивчення теми «Теорії та концепції розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку»


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница