Г. Екатеринбург, 18 марта 2015 г. Том 2 Екатеринбург – Алматы – Харьков – Елабуга 2015



Скачать 11.66 Mb.
страница38/50
Дата12.05.2016
Размер11.66 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   50

Литература

  1. Григорьев С.И., Гуслякова Л.Г., Павлов С.Н. Социальная работа с молодежью: основные направления и современные формы: учебное пособие. М.: КНОРУС,. 2011. 2016 с.

  2. Социальная работа с молодежью: учебное пособие \ под ред. Н.Ф. Басова. М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2012. 328 с.

  3. Движение «Эвита» (Аргентина). URL: http://www.movimiento-evita.org.ar.

  4. План «Хунтос» (Уругвай). URL: http://juntos.gub.uy.

  5. Организация пионеров им. Хосе Марти (Куба). URL htth:www.ecured.cu/index.php/Organización_de_Pioneros_José_Martí.

  6. Молодая Гвардия. URL: http://www.mger2020.ru.

  7. ЛКСМ РФ. URL: http://komsomolrf.ru/ru/

  8. Молодежная организация ЛДПР. URL: https://ldpr.ru/youth/Russian_youth.

  9. Федеральная служба государственной статистики. URL: http://www.gks.ru.


СОЗДАНИЕ И РАЗВИТИЕ ВОЛОНТЕРСКОГО ДВИЖЕНИЯ

В БГПУ ИМ. М. АКМУЛЛЫ
Г.Л. Лакомкина,

научный руководитель З.И. Исламова



Россия, Республика Башкортостан, г. Уфа,

Башкирский государственный педагогический университет им. М. Акмуллы
Сегодня волонтерство становится одни из важных направлений деятельности в студенческом самоуправлении и деятельности молодежных объединений. В первую очередь волонтерство направлено на реализацию духовных потребностей молодежи, для реализации своего потенциала, показать свою значимость в этом мире, а не на получение материального поощрения.

В основном волонтерской деятельностью занимается студенчество [3]. Волонтерская деятельность помогает студентам понять важность служения обществу, развивает чувство гражданской ответственности, воспитывает потребность помогать другим, создает условия для рефлексии и анализа индивидуальной идентичности, ценностных ориентаций и этики. Волонтерская деятельность рассматривается как один из реальных путей нравственного развития молодежи, воспитания гуманизма.

На университетском уровне волонтерская деятельность определяется как ценностно-значимая и жизнеспособная альтернатива другим видам внеаудиторной деятельности студентов. Участие в добровольчестве молодых людей особенно важно. Этот факт постепенно начинает осознаваться не только членами благотворительного сообщества, но и педагогами вузов, а также представителями СМИ.

Опыт деятельности по созданию волонтерских групп, которые существуют на сегодняшний день, позволяет выявить технологии развития волонтерского движения в БГПУ им. М. Акмуллы.

Технологию создания и развития волонтерского движения можно разделить на несколько этапов:


    1. Предварительный этап создания волонтерской группы заключается в определении целей, содержания и направленности добровольческой деятельности.

В процессе работы на предварительном этапе организатор задает себе ряд вопросов и как можно более конкретно ответить на них: зачем нам добровольцы?

Чего мы хотим добиться с их помощью: привлекать других волонтеров, увеличить объем и виды оказываемых услуг, увеличить число подопечных организаций? Очень важно определить, что буду делать добровольцы, какие навыки работы требуются от них, где и с кем они будут работать.

Затем необходимо описать работу добровольца. Четкая постановка вопросов позволит: определить типы работ и виды ответственности за осуществляемую деятельность; более подробно объяснить добровольцам суть обращения к ним, какой вклад они могут внести в работу организации; разработать план оценки эффективности использования добровольцев, планировать и осуществлять добровольческие программы должен руководитель (может быть из числа добровольцев) управляющий волонтерским движением [1].

Сфера ответственности руководителя добровольческой программы может включать: планирование программы по набору добровольцев; описание работы для каждой добровольческой должности; собеседование, отбор и расстановку добровольцев; ориентацию и обучение добровольцев; ведение повседневной регистрации работ добровольцев; распространение информации о программе среди общественности; оценку хода добровольческой программы; поддержку связей с добровольцами.



    1. Основным этапом организации волонтерского движения является включение молодых людей в практическую добровольческую деятельность. Деятельность, которая предлагается потенциальным волонтерам, может быть и должна быть разнообразной, однако любой ее вид должен отвечать важному требованию: быть направленной на решение проблем, близких и понятных волонтеру.

Для привлечения волонтеров можно использовать разные методы, включая: публичные объявления; «личные» письма–приглашения; наглядную агитацию, информирование через СМИ; интернет; индивидуальные беседы и др.

За организацию и дальнейшее развитие волонтерского движения ответственность несет руководитель. Под его руководством работают координаторы, которые курируют работу волонтерского движения. Координаторами могут стать волонтеры, накопившие огромный опыт. Руководство является определяющим фактором того, насколько эффективно организация будет работать, и какую пользу обществу принесет.

3. Обучение волонтеров происходит по следующей схеме:


  • профессиональная подготовка добровольцев во внеучебное время. Процесс подготовки добровольцев к работе должен быть непрерывным и постоянным;

  • анкетирование студентов.

Со студентами, изъявившими желание стать волонтерами, организуется специальное обучение. Могут применяться следующие методы обучения добровольцев:

  • деловая игра — способ определения оптимального решения экономических, управленческих и иных задач путем имитации или моделирования хозяйственной ситуации и правил поведения участников;

  • инструктирование — мягкий способ организационного воздействия, заключающийся в разъяснении обстановки, задач, возможных трудностей и последствий неправомерных действий человека, в предостережении от возможных ошибок и т. д.

  • кейс-метод или метод ситуаций — техника обучения, использующая описание реальных экономических, производственных и социальных ситуаций.

  • тренинг – систематическая тренировка или совершенствование определенных навыков участников тренинга, интерактивные методы обучения позволяют общение более глубоко осознать мотивы обращения к волонтерской деятельности, развить уже имеющиеся навыки работы с людьми, осознавать свой стиль общения и скорректировать его.

  • «круглые столы» с участием действующих волонтёров для обсуждения стратегии будущей работы, обмена опытом, проблемами и находками.

Обучение волонтеров будет идти успешно только тогда, когда:

  1. обучение отличается от традиционного, и проходит в интересной форме;

  2. в процессе обучения они активно взаимодействуют с другими участниками;

  3. чувствуют уважение к себе и своему жизненному опыту;

  4. могут быть самими собой и не бояться выражать себя;

  5. между группой и тренером устанавливается взаимное уважение;

  6. понимают, что не могут соглашаться с остальными, и что их мысли имеют такое же значение, как и мысли других;

  7. могут допускать ошибки, и их никто не будет осуждать;

  8. поощряется сотрудничество участников обучения, и они сами оценивают свои успехи.

Помимо этого в БГПУ им. М. Акмуллы будет выстроена система управления волонтерским движением по факультетам. За каждым факультетом назначен студент, ответственный за волонтерскую деятельность. Его можно назвать координатором. Он следит за всеми новостями в сфере волонтерской деятельности, происходящие как внутри университета, так и в городе, посещает собрания волонтеров, и оповещает свой факультет о предстоящих мероприятиях.

В свою очередь, студенты, проявившие инициативу участия в том или ином мероприятии, дают знать координатору.

Координаторы волонтерского движения будут организовывать общее собрание волонтеров своего факультета, и выражать благодарность по итогам работы за год. За активную волонтерскую деятельность студенты получают благодарственные письма и грамоты.

Волонтеры обязаны знать о цели деятельности, которой они занимаются. Так волонтеры увидят свое место в целостной структуре добровольческой деятельности.

Очень важно поощрять волонтеров, например, празднование Дня волонтеров 5 декабря ежегодно, поздравление с днем рождения, вручение значка с логотипом волонтерского движения. Реализация данной технологии зависит: от степени ясности представлений о будущей деятельности у координаторов и волонтеров; потребностей и способностей добровольца; степени эффективного взаимодействия между добровольцами и руководителем; форм поощрения волонтеров.

Таким образом, создание волонтерского движения в БГПУ им. М. Акмуллы позволит повысить популяризацию волонтерства, ее значимость и превосходство в современном мире.


Литература

  1. Басов Н.Ф. Социальная работа: учебное пособие. Москва: "Дашков и К", 2012. 361 с.

  2. Звонарева, Л.У., Рожнов О.А. Основные проблемы информационного обеспечения деятельности общественных объединений детей и молодежи // Состояние и перспективы развития детского и молодежного общественного движения в Российской Федерации. науч.-метод. сб. М.: Логос, 2005. С. 107-127.


ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ДІТЕЙ

СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
С.М. Лелека

Україна, м. Харків,

Харківська гуманітарно-педагогічна академія
Сучасна соціокультурна ситуація, що склалася в Україні, характеризується руйнуванням старої системи цінностей, яка існувала протягом десятиліть, і досить повільним створенням нової, утвердженням пріоритету матеріальних цінностей над духовними, недовірою до державної влади, прагненнями людей у всьому розраховувати на власні сили, що призводить до ціннісно-смислової дезорієнтації, зростання індивідуальної спрямованості особистості, до її уособлення від інших людей, від суспільного життя, від цінностей культури й супроводжується спотвореним мисленням, антигуманними діями, порушенням закону, ростом злочинності, хабарництва. Усе це негативно впливає на формування в сучасної молоді людяності та гармонійності у взаєминах з іншими людьми і, у свою чергу, викликає протиріччя між постановкою завдань з боку суспільства щодо гармонійного й духовного розвитку особистості та наявним станом реалізації цих завдань.

Соціальність як результат соціального виховання несе в собі ідею самозбереження соціуму, людства в цілому, ідею єдності та гармонійної взаємодії людей різних соціально-вікових та професійних груп, національностей, віросповідання та класової приналежності. Вивчення цього соціально-педагогічного явища, його глибокий, детальний аналіз потребують визначення методологічних засад, що надасть можливість для з'ясування основних наукових підходів до вивчення зазначеної проблеми.

Перегляд психолого-педагогічної літератури з проблеми соціальності дає змогу зробити висновок про те, що педагоги не широко вживають термін «соціальність», хоча соціальність досить давно досліджують соціологи, філософи, психологи. Так, у статті А. Брушлинського «Соціальність суб'єкта і суб'єкт соціальності» узагальнюються різні підходи до розуміння терміна «соціальність» та підкреслюється існування цього поняття, що розробляється у філософській, соціологічній, педагогічній, психологічній науці, уже понад 100 років [1, с.4].

Філософи вважають «…розвиток форм самої соціальності в ході залучення індивіда до системи нових суспільних зв'язків і залежностей» результатом соціалізації [2, с.318-319]. У дослідженні І. Корсун результатом соціалізації є конкретно-історична форма соціальності індивіда, яка розвивається у взаємодії індивіда та суспільства на основі предметно-перетворюючої діяльності індивіда, що знов підтверджує думку про те, що соціальність є результатом соціалізації [3, с.8].

К. Буслов «соціальність» розуміє як злиття суспільних інтересів з особистими, єдність людей, яка проявляється у взаєминах між людьми, між особистістю та суспільством, віддзеркалюється в сенсі її життя, розкриває людську суть у соціальній творчості, тобто проявляється у всіх сферах життєдіяльності особистості (у побуті, сім'ї, сфері праці, дозвілля та ін).

За К. Бусловим, «соціальність» - загальна людяність у стосунках між людьми. Тобто соціальність сприяє об'єднанню людей між собою, укріпленню взаємозв'язків людини з іншими людьми, народом, суспільством у цілому [4, с. 119].

На відміну від попередніх визначень, Н. Мойсеюк під соціальністю розуміє культуру мислення і культуру почуттів, культуру духовного життя і культуру поведінки, яка формується в процесі спільної діяльності й спілкування [6, с. 69]. У цьому визначенні також підкреслюється розвиток соціальності у взаємодії з іншими людьми.

Існують інші підходи до визначення терміна «соціальність», крім наведених вище. Наприклад, соціологічної енциклопедії «соціальність» (соціальний) (від лат. sосіо - єднати, об'єднати; sосіus, sосіum - загальний, спільний; sосіаlis - суспільний) – характеристика суспільного життя як спільного, яке проникнуте взаємозв'язком та взаємозалежністю життєдіяльності людей; характеристика окремих суспільних феноменів, проявів суспільного життя. Далі зазначається, що не все в життєдіяльності людини є виразом соціальності, не все носить соціальний характер, тобто породжується взаємозв'язком з іншими людьми. Формування соціальності починається з соціальних дій, тобто з таких поведінкових актів, які свідомо зорієнтовані на інших людей та зачіпають їх інтереси, і тому зустрічають ту чи іншу реакцію з їх боку. Соціальність знаходить своє вираження в системі різних типів соціальних взаємодій між індивідами та людськими спільнотами [5, с. 479-480]. Таким чином, соціальність являє собою імпліцитну характеристику «спільності» людської життєдіяльності, опосередкований вираз цієї «спільності», з чим не можна не погодитись. Дуже слушною є думка про те що соціальність розвивається в соціальних діях особистості, які прямо або опосередковано спрямовані на інших людей.

А. Рижанова також вважає соціальність результатом соціального виховання, становлення, розвиток та вдосконалення якої відбувається спільними зусиллями соціальних суб'єктів через усі соціокультурні сфери. Науковець зауважує, що соціальність є проявом індивідуального творчого ставлення не лише до суспільного буття (як вважає В. Нікітін) як певної форми соціуму, але й до соціального буття, зокрема до сімейного, етнічного, регіонального, глобального тощо... До складових соціальності, на думку А. Рижанової, входять певні соціальні цінності, соціальні якості, соціальна поведінка [7, с.36]. Звідси О. Пахомова робить висновки про різновиди соціальності відносно форм соціального буття, наприклад, про сімейну соціальність, релігійну со­ціальність, етносоціальність, регіональну соціальність, глобальну соціальність тощо. Виходячи з того, що рівень розвитку соціальності, напевне, залежить від вікових особливостей людини, О.Пахомова робить припущення про те, що є сенс виділити види соціальності відносно вікових періодів особистості: соціальність дітей дошкільного віку, соціальність молодшого школяра, підліткову соціальність, юнацьку соціальність тощо. Таким чином, структурні елементи соціальності (соціальні цінності, соціальні якості, соціальні почуття та соціальна поведінка) відносно виділених нами видів соціальності матимуть певну специфіку [8, с. 5].

Дошкільне дитинство характеризується виникненням нової соціальної ситуації розвитку. Серед основних здобутків дошкільного віку А. Богуш виокремлює образні форми пізнання навколишнього світу, розквіт яких припадає саме на цей віковий період; моральні почуття, які пов'язують дитину спочатку з рідними людьми, а з часом і ширшим колом дорослих та однолітків. Психологи (Б. Волков, В. Волкова) виокремлюють внутрішню позицію дошкільника стосовно інших людей, яка характеризується усвідомленням власного «Я», усвідомлення своєї поведінки та інтересом до світу дорослих.

Дошкільне дитинство вважають періодом оволодіння соціальним простором людських стосунків через спілкування з дорослими, а також через ігрові та реальні стосунки з однолітками (Г. Абрамова, Л. Павлова, Л. Божович, Л. Виготський, Д. Ельконін, О. Кононко, В. Мухіна та інші). Старші дошкільники – це діти, які знаходяться на кінцевому, базовому етапі фізичного, психологічного та соціального становлення особистості дошкільного дитинства [9, с. 6-8].

Протягом старшого дошкільного віку істотно розширюється коло людей, з якими спілкується дитина. Предметом її уваги все більше стає світ соціальних відносин дорослих людей, в який дитина намагається увійти. Центром для неї та її щоденного буття є дорослий як носій суспільних функцій та вимог. Основна потреба – прагнення жити з людьми, що її оточують, спільним життям, входити з ними у безпосередній контакт, постійно перетинатися з проблемами дорослого світу, впроваджуються елементи систематичного навчання як певним чином організованої та унормованої діяльності. Важлива характеристика соціальної ситуації розвитку дитини – стабілізація взаємин з однолітками, утворення «дитячого суспільства», оформлення дитячої субкультури з притаманною їй територією, правилами співжиття, інтересами, ролями, перевагами, пріоритетними цінностями, соціальним статусом кожного її члена.

Розвиток особистості в дитинстві відбувається під впливом різноманітних соціальних інститутів: сім'ї, школи, позашкільних закладів, засобів масової інформації (преса, радіо, телебачення) і живого, безпосереднього спілкування дитини з оточуючими людьми. У різні вікові періоди особистісного розвитку кількість соціальних інститутів, причетних до формування дитини як особистості, та їхнє виховне значення різні. У процесі розвитку особистості дитини велику роль відіграє сім'я, набуття нових основних особистісних якостей пов'язане в першу чергу з нею. У дошкільному дитинстві до впливу сім'ї додається вплив спілкування з ровесниками, дорослими людьми, звернення до доступних засобів масової інформації.

Взаємини з однолітками відіграють важливу роль у житті дошкільника, тож слід усіляко підтримувати прагнення вихованців спілкуватися з однолітками, проявляти до них прихильність, адаптувати своє мовлення до особливостей співрозмовника, координувати свої дії, успішно співробітничати, мирно розв'язувати складні ситуації, виявляти цілеспрямованість у взаємодії, особливо з приємними їм дітьми. Старші дошкільнята дедалі більше проявляють здатність до кооперації, альтруїзму, подільчивості; вони рідше проявляють агресивність та сваряться, частіше розв'язують проблеми, не звертаючись по допомогу до вихователя.

За умови, що педагог коментує мотиви і наміри, якими продиктовані вчинки інших людей, дошкільники починають краще їх розуміти, брати до уваги отриману інформацію, що позитивно позначається на спілкуванні дітей. Наприкінці свого перебування в садку дошкільники дедалі більше часу проводять з товаришами, тривалість їх спілкування починає наближатися, а подекуди і перевищувати час, який вони проводять з вихователем. Групова рольова гра, яка ускладнюється за змістом, правилами, ролями, стає дедалі звичнішою. Дошкільник дістає від цього задоволення, а опинившись на самоті, намагається приєднатися до спільних занять з іншими дітьми.

Вікові зміни у соціальній взаємодії та грі сприяють здатності поставити себе на місце іншого, зрозуміти почуття іншої людини, проявити до неї співчуття. Діти спроможні ініціювати підтримку й допомогу тому, хто цього потребує, хоча роблять це вкрай рідко - частіше чекають пропозицій, доручень, вимог дорослого. Звичка дошкільника бачити труднощі іншого і при цьому лишатися стороннім спостерігачем негативно позначається на його соціальному досвіді, гальмує формування активної соціальної позиції, чуйності як соціально-моральної якості.

У спілкуванні, спільній діяльності з іншими дітьми малюк може побачити такі свої якості, які не проявляються у взаємодії з дорослими (уміння встановлювати контакти з однолітками, придумувати цікаву гру, виконувати в ній певні ролі тощо), починає усвідомлювати ставлення до себе інших дітей. У дошкільному віці саме в спільній грі дитина навчається виокремлювати "позицію іншого", відмінну від власної, знижується дитячий егоцентризм. Однолітки, на відміну від дорослого, стають для неї мірилом для порівняння. Поведінка та дії інших дітей (у дитячій свідомості «саме таких, як він») ніби винесені для неї назовні, тож легше усвідомлюються й аналізуються, ніж власні. Щоб навчитися правильно оцінювати, себе, дитина спочатку навчається оцінювати інших, на яких вона може дивитися з боку. І не випадково діти оцінюють однолітків критичніше, аніж себе.

Щоб вихованці училися поставити себе на місце інших людей варто разом з ними спостерігати за взаємодією людей (у тому числі й незнайомих), ставити їм запитання щодо мотивів, змісту, засобів, результатів спілкування, обговорювати почуття, якими забарвлені людські контакти. Читаючи казки, оповідання, бажано частіше привертати увагу дітей до ситуацій, в яких персонаж має розв'язувати дилему, міркувати над соціально-моральними проблемами, здійснювати власний вибір.

Отже, ми вважаємо, що соціальність особистості у старшому дошкільному дитинстві є важлива соціально-педагогічна проблема, яка полягає у відстороненні дитини від інших людей, небажання спілкуватися, прагнення усамітнитись, відсутність інтересу до людей, уникання будь-яких контактів з ними.

Таким чином, підвищити рівень соціальності дітей старшого дошкільного віку означає підвищити розвиток їх соціальних потреби, формування соціальних вмінь та навичок, виховання «відчуття іншого», здатність брати іншого до уваги, працювати у команді, діставати насолоду від допомоги та підтримки іншої людини у складній ситуації, знаходити у дитячому угрупуванні своє місце, визначати свій статус серед однолітків відповідно своїх можливостей та домагань, товаришувати.


Література

  1. Брушлинський А.В. // Социальность субъекта и субъект социальности // Субъект и социальная компетентность личности; под ред. А.В. Брушлинского. М.: Издательство «Институт психологии РАН», 1995. С. 3 -23.

  2. Буслов К.П. Формирование социального в человеке. Мн., 1980.

  3. Збірник законодавчих і нормативних актів про дошкільну освіту. Запоріжжя, 2007.

  4. Корсун І.В. Соціалізація старшокласників у сфері вільного часу: Автореферат дисертації, канд.пед.наук. Луганськ, 1997.

  5. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. К., 2001.

  6. Пахомова О.М. Розвиток соціальності особистості як соціально-педагогічна проблема. Вісник ХДАК, 2007.

  7. Соціальна філософія: короткий енциклопедичний словник. К.–Х, 1997.

  8. Социологическая энциклопедия: В. 2т. Т.2. М., 2003.

  9. Рижанова А.О. Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті: Дис. доктора пед.наук. Луганськ, 2005.

СУЧАСНІ АСПЕКТИ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ СОЦІАЛЬНИХ

ПЕДАГОГІВ В УКРАЇНІ
І.Ю. Луцька,

науковий керівник І.В. Цибуліна



Україна, м. Харків,

Харківська гуманітарно-педагогічна академія
Соціальні, культурні та економічні процеси в Україні визначили низку першочергових завдань педагогічної науки щодо всебічного розвитку та соціальної адаптації особистості в сучасних соціальних умовах. В Україні ці завдання покладено на працівників соціальних психолого-педагогічних служб, зокрема на соціальних педагогів.

В Україні до початку 90-х років ХХ століття система професійної підготовки соціальних педагогів не функціонувала. Але вже на початку ХХ ст. соціально-педагогічну діяльність відображено в наукових працях Г. Врецьони, М. Галущинського, Г. Гринька, А. Животка, А. Макаренка, С. Русової, Я. Ряппо, А. Шептицького та ін. Актуальні аспекти професійної підготовки фахівців для соціально-педагогічної діяльності розглядали українські вчені В. Беспалько, Р. Вайнола, Н. Заверіко, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактіонова, Л. Міщик, Н. Ничкало, В. Оржеховська та ін.

Втім аналіз наукових праць свідчить про недостатність розгляду питання стосовно еволюції системи професійної підготовки соціальних педагогів та теоретико-методологічні засади її функціонування. Мета статті – виявити тенденції розвитку системи професійної підготовки соціальних педагогів в Україні та шляхи її удосконалення.

Професія соціального педагога є традиційною для зарубіжних країн, проте для України вона є порівняно новою. В нашій країні професійний напрям „соціальна педагогіка” започатковано з 1991 року з метою вирішення комплексу соціально-педагогічних проблем, пов’язаних із налагодженням взаємодії особистості зі суспільством.

У закладах освіти України затвердженні штатні одиниці соціальних педагогів з широким спектром функціональних обов’язків. Конкретизація діяльності соціального педагога випливає з його функцій:

1. Здійснює посередництво між основними навчально-виховними установами, сім’єю, трудовими колективами, громадськістю.

2. Організовує взаємодію всіх учасників навчально-виховного процесу з метою створення умов для всебічного розвитку дітей і підлітків.

3. Сприяє участі вихованців у науковій, технологічній, художній творчості, спортивній, суспільно-корисній діяльності, виявленню задатків, обдарувань, розкриттю здібностей, талантів.

4. Дбає про професійне самовизначення та соціальну адаптацію учнівської молоді.

5. Залучає до культурно-освітньої, профілактично-виховної, спортивно-оздоровчої творчої роботи різні установи, громадські організації, творчі спілки, окремих громадян.

6. Впливає на подолання особистісних, міжособистісних, внутрішньосімейних конфліктів.

7. Надає консультативну соціальну, психолого-педагогічну допомогу дітям і підліткам, групам соціального ризику, дітям, які потребують піклування, тощо.

8. Здійснює соціальний супровід неповнолітніх дітей з девіантною поведінкою та соціальну адаптацію їх сімей [4, с. 20].

Отже, в умовах загострення соціальних проблем, загальноосвітній навчальний заклад і соціальні педагоги мають стати дієвими захисниками інтересів учнів. Успішне розв’язання таких складних завдань, які щодня постають перед соціальними педагогами, залежать від рівня їх професійної підготовленості. Підготовка спеціалістів у вищих навчальних закладах України на рівні міжнародних стандартів, вирішення питань щодо покращення навчально-виховного процесу вимагає якісного вдосконалення професійної освіти.

В основу професійної підготовки і формування особистості соціального педагога має бути покладений системний, особистісно-діяльнісний та індивідуально-творчий підхід. Реалізація особистісно-діяльнісного підходу передбачає моделювання і процес навчання та виховання студентів структури соціально-педагогічної діяльності. Індивідуально-творчий підхід долаючи масово-репродуктивний характер сучасної педагогічної освіти, виводить його на особистісний рівень, забезпечує вияв і формування у студентів творчої індивідуальності [5, с. 201].

Під професійною підготовкою соціальних педагогів передбачається процес формування фахівця нового типу, здатного швидко й адекватно реагувати на зміни, що відбуваються у суспільстві, компетентно вирішувати соціально-педагогічні проблеми в усіх типах та видах навчально-виховних установ і закладів соціальної роботи, на всіх рівнях управління [7, с. 12].

Професіоналізм соціального педагога базується на компетенції, що ґрунтується на знаннях, уміннях і навичках. Але це ще і здібності самого фахівця узгодити свої професійні дії з особливостями розвитку людини. Як фахівець у сфері роботи з людиною, соціальний педагог свою діяльність повинен регулювати не лише законодавчими актами, а й моральними нормами, принципами і правилами, котрі найбільшої цінності та значущості набувають тоді, коли стають частиною свідомості його як особистості.

Сучасний спеціаліст повинен бути не лише професіоналом своєї справи, а й особистістю, яка має належний рівень психофізіологічних якостей. Професійну придатність соціального педагога визначають такі його якості: емпатія, доброзичливість, делікатність, відкритість, комунікабельність, ініціативність [9, с. 165].

На нашу думку, високий рівень таких якостей у соціального педагога забезпечить можливість налагодження ефективної соціально-педагогічної взаємодії з учнями, бути контактним з батьками та колегами.

Слід погодитися з російською дослідницею Ю.Н. Галагузовою стосовно того, що однією з важливих умов ефективного функціонування системи професійної підготовки соціальних педагогів є її науково-методичне забезпечення, яке має бути: цілеспрямованим, системним, забезпечувати зв’язок теорії з практикою, активізувати залучення до науково-дослідної роботи в сфері соціальної педагогіки; сприяти швидкій адаптації студентів до умов вузу, надавати студенту можливість на право вибору на всіх етапах навчання [1, с. 132].

Значним недоліком сучасних навчальних планів підготовки соціальних педагогів у вищих навчальних закладах є перевага теоретичного блоку дисциплін над практичним, пов’язаним із формуванням умінь і навичок і, як наслідок, – недосконалість як планів, так і програм. Педагогічна практика наділена значними можливостями для формування внутрішньої установки на соціально-педагогічну професію. Як зазначає О.А.Дубасенюк, під час її здійснення інтенсифікується процес професійного становлення соціального педагога, його самоосвіти і самовиховання, відбувається перевірка ступеня професійної готовності й придатності до фахової діяльності, рівня соціальної спрямованості [2, с. 108].

Важливою особливістю професійної діяльності соціального педагога є її спрямованість на організацію різноманітних видів діяльності людей, що звертаються за допомогою. У закладах освіти одним із напрямів діяльності соціальних педагогів є залучення учнів до гуртків, спортивних секцій, екскурсій, виставок, конкурсів дитячих та молодіжних організацій; волонтерської роботи в різних соціальних службах тощо. Тому сучасний соціальний педагог має бути підготовленим до організації освітньо-дозвіллєвої діяльності.

Соціальний педагог, який працює в закладах освіти, має володіти сучасними методами комп’ютерними набору, зберігання й обробки інформації, а також використовувати сучасні освітні технології у своїй професійній діяльності.

Основними завданнями професійної освіти соціальних педагогів на етапі навчання у ВУЗі М.В. Фірсов та О.Г. Студенова визначають такі:

− створення умов для становлення особистісної і професійної культури соціального педагога як способу його життєдіяльності;

− забезпечення проблемно-змістовного взаємозв’язку соціогуманітарних, культурологічних, психолого-педагогічних учбових дисциплін, що вивчаються студентом, майбутнім соціальним педагогом;

− надання студентам системних знань про людину у взаємозв’язках з природою, культурою, суспільством; у єдності сучасних гуманітарних і природно-наукових уявлень [8, с. 167].

За результатами педагогічних досліджень Сорочинскої О.М., визначальними чинниками й умовами, що негативно впливають на процес вибору та реалізації змісту вищого рівня професійної освіти за спеціальністю „соціальний педагог”, слід назвати такі:

− суперечності між професійною невпевненістю молодого спеціаліста і специфікою роботи соціального педагога;

− недостатня сформованість професійного інструментарію зі спеціальності, що призводить до необхідності самостійної його розробки спеціалістом;

− різноманітність можливих робочих місць після закінчення ВНЗ, що недостатньо враховується у процесі підготовки спеціаліста;

− недосконала відомча нормативно-методична база;

− суперечності між професійною невпевненістю молодого спеціаліста і специфікою роботи соціального педагога [6, с.225].

З огляду на вищевказане, цікавою є думка стосовно того, що умовою вдосконалення системи професійної підготовки соціального педагога в Україні є організація допрофесійної підготовки шляхом запровадження у навчально-виховний процес загальноосвітніх закладів підготовки старшокласників до соціально-педагогічної діяльності [3, с. 114].

Підводячи підсумки, можна стверджувати, що питання підготовки майбутніх соціальних педагогів до професійної діяльності є актуальним, проте потребує подальшого удосконалення:


  1. складовою навчального процесу соціальних педагогів повинне бути

володіння сучасними комп'ютерними технологіями;

  1. сучасний соціальний педагог має бути підготовленим до організації

освітньо-дозвіллєвої діяльності;

  1. у зв’язку з обмеженою кількістю в Україні достатньої кількості різних типів закладів для соціальної реабілітації різних верств населення, при підготовці соціальних педагогів їм необхідно надавати базові знання з підприємницької діяльності, що дозволить майбутнім фахівцям мати можливість для відкриття власного бізнесу соціально-реабілітаційного спрямування.

Таким чином, метою діяльності студента має бути не просто оволодіння частиною соціального досвіду, зафіксованого у вигляді навчальної інформації, а й формування здатності виконувати майбутні професійні ролі, використовуючи ці знання. Завдання підготовки майбутніх соціальних педагогів полягає у демонстрації кращих зразків професійної діяльності на прикладі оптимального вирішення типових завдань і можливостей новаторського, творчого, нестандартного вирішення соціально-педагогічних проблем у процесі складного подолання фахівцем своїх недоліків, а також у виробленні власного професійного стилю і пізнанні себе як людини, яка здатна мобільно, грамотно та відповідально працювати з людьми.


Каталог: uploads
uploads -> Balachova T. N., Isurina G. L., Regentova A. U., Tsvetkova L. A bonner B. L., Изучение влияния информационных материалов на отношение женщин к употреблению алкоголя во время беременности
uploads -> Социальные теории лидерства: основные понятия и проблемы
uploads -> Лидер как социальный тип: понятие и личностные особенности в западной исследовательской традиции
uploads -> Лидерство как личностный феномен
uploads -> -
uploads -> Пирамида Маслоу плюс – новое слово в теории мотивации
uploads -> Методическте рекомендации для студентов по дисциплине «психология журналистики» цели и задачи дисциплины дисциплина «Психология журналистики»
uploads -> Программа минимум кандидатского экзамена по специальности 19. 00. 13 «Психология развития, акмеология»
uploads -> Духовно-просвітницький центр монастиря Глинська пустинь м. Глухів 2010 рік


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   50


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница