Г. Екатеринбург, 18 марта 2015 г. Том 2 Екатеринбург – Алматы – Харьков – Елабуга 2015

Демографічні дані говорять про те, що відбувається тенденція зростання кількості людей похилого віку, і в суспільстві спостерігається дискримінація людей за віком, тобто неприйняття молодим і сильним поколінням старих і слабких. Тому з року в рік соціально-педагогічна робота з людьми похилого віку набуває дедалі більшої актуальності, стає значущою і невід'ємною частиною соціальної політики. Люди похилого віку потребують підтримки, захисту, допомоги та піклування для того, щоб повноцінно функціонувати в суспільстві, не бути ізольованими від суспільства і не стати тягарем для оточуючих. Саме тому необхідно працювати і вдосконалювати діяльність у сфері соціально-педагогічної роботи з людьми похилого віку, розробляти нові принципи, форми та методи роботи з цією категорією українського суспільства [10].

Визначаючи види соціально-педагогічної роботи з людьми похилого віку, стає зрозумілим, що соціально-педагогічна робота з даною віковою групою здійснюється не завжди ефективно і на достатньому рівні через відсутність обґрунтованих стратегій обслуговування та обмеження соціально-економічних можливостей держави забезпечити достатніми ресурсами цей напрям діяльності. Зауваживши викладене, можна зробити висновок, що дані проблеми потребують подальшого наукового дослідження і розроблення нових стратегій та форм обслуговування людей похилого віку.

Література

1. Зайнишев І.Г. Технологія соціальної роботи: навч. посіб. для студ. ВНЗ. М., 2002. 215 с.

2. Звєрєва І.Д., Лактіонова Г.М. Соціальна робота в Україні: підруч. для студ. вищ. навч. закл. К.: 2004. 204 с.

3. Капська А.Й. Соціальна робота: технологічний аспект: підруч. для студ. вищ. навч. закл. К.: Центр навчальної літератури, 2004. 56 с.

4. Краснова О.В., Лідерс А.Г. Соціальна психологія старіння: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. М. : Вид. центр "Академія", 2002. 288 с.

5. Мельниченко О.А. Підвищення рівня та якості життя населення: механізм державного регулювання: монографія. Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2008. 223 с.

6. Новікова О.Ю. Підготовка соціальних педагогів до роботи у геріатричних закладах // Актуальні проблеми підготовки фахівців у галузі соціально-педагогічної діяльності: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, (5-7 листопада 2009 р.) / за ред. А.І. Конончук. Ніжин: Видавництво: НДУ ім. М. Гоголя, 2009. С. 141–142.

7. Новікова О.Ю. Соціальні трансформації українського суспільства // Стратегія розвитку України у глобальному середовищі: матеріали ІІ міжнародної науково-практичної конференції, (13–15 листопада 2009 р.). Т.ІІ. Сімферополь: ВіТроПринт, 2009. С. 97–99.

8. Тюптя Л.Т., Іванова І.Б. Соціальна робота: теорія і практика: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. К.: Знання, 2008. 574 с.

9. Холостова Є.І. Похила людина в суспільстві. М., 1999.

10. Шахрай В.М. Технології соціальної роботи: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. К.: Центр навчальної літератури, 2006. 464 с.

11. Яцемирськая Р.С., Беленькая І.Я. Соціальна геронтологія. М., 1999.

науковий керівник О.А. Жукова 

1. 
   вплив професії на життя людини (О.М. Борисова, В.І. Лазаренко, Д.М. Дубравська);
   
2. 
   соціальна активність молоді як наслідок вільного вибору професії (І.Д. Бех);
   
3. 
   формування соціально-трудової активності майбутніх фахівців соціальної сфери (Н.М. Мамай, О.І.Васюта).
   

Мета статті – розглянути основні положення теорії А.С. Макаренка щодо умов правильного вибору професії його вихованцями та висвітлити її вплив на формування соціальної активності особистості.

Сучасними дослідниками соціальна активність визначається як динамічне утворення, суб'єктом-носієм якої виступає людина [2]. Розвиток соціальної активності відбувається через систему зв'язків людини з навколишнім соціальним середовищем у процесі пізнання, діяльності і спілкування. Соціальна активність проявляється як здатність діяти свідомо, не тільки пристосовуючись до зовнішнього середовища, але й цілеспрямовано змінюючи його. У практичному житті вона виступає як діяльність, спрямована на організацію та координацію активності індивідів, освоєння ним зовнішнього середовища.

Ініціативну, здатну до організаторської роботи молодь, яка несе відповідальність за свої дії та дії інших, виховував А.С. Макаренко. Сучасні дослідники, проаналізувавши досвід роботи трудової колонії імені М. Горького, Курязької колонії та трудової комуни імені Ф.Е. Дзержинського, виділяють основні положення, які можуть бути корисними в процесі формування соціальної активності в юнацькому колективі. Серед них:

1) створення «відносин підпорядкування, а не рівнозначності». А.С. Макаренко вважав, що товариш повинен уміти підкорятися товаришеві, не тому що він сильніший фізично або розумніший, а тому, що його уповноважив колектив, і він за цей колектив відповідає;

2) система «виховання відповідальністю» - чим відповідальніша справа доручається вихованцям, тим відповідальніше вони до неї відносяться;

3) система не «звільнення від відповідальності». А.С. Макаренко вважав звільнення від відповідальності звільненням від колективу. Саме така дисципліна, на думку педагога, є показником згуртування колективу [8].

Проаналізувавши погляди А.С. Макаренка, можемо стверджувати, що виховання соціально активної людини не можливе без приналежності до сформованого колективу, в якому наявні відносини взаємної відповідальності. На думку педагога, «правильне виховання» повинно бути організовано шляхом створення єдиного, сильного, впливового колективу, ознакою якого є згуртування його членів навколо єдиної мети, єдиної дії.

Аналіз сучасної наукової літератури з обраної теми (О.В. Безпалько, О.М. Борисова, Н.М. Мамай) дає підстави стверджувати думку про те, що розвинена соціальна активність особистості також є можливою за умов правильного вибору професії.

У зв’язку із вищезазначеним, вважаємо за необхідне звернути увагу на історико-педагогічні надбання саме А.С. Макаренка, бо його педагогічна спадщина багата ідеями професійної орієнтації молоді.

Дослідниками, що займались вивченням системи професійного та трудового виховання А.С. Макаренка [7], звернуто увагу на актуальність положень видатного педагога щодо профорієнтації сучасних вихованців. Серед них:

- поетапне та поступове включення вихованців у різноманітні види професійної діяльності, введення розподілу праці на окремі операції;

- розвиток ідеї свободи вибору різних видів професії;

- розробка ідеї творчої праці, як результату ставлення до роботи з любов’ю, свідомого бачення в ній радощів, розуміння користі та необхідності праці, основної форми прояву таланту особистості;

- розвиток ідеї особливого усвідомлення вихованцями себе і свого місця в системі ділових міжособистісних відносин;

- обґрунтування поступового переходу трудового виховання у виробниче виховання;

- творчий підхід до поєднання виробництва та навчання, результатом якого було отримання вихованцями професії та документа про середню освіту.

У своєму дослідженні ми акцентуємо увагу на тому, що праці А.С. Макаренка містять багато цікавих ідей щодо вибору вихованцями власного життєвого шляху, де свідомий вибір конкретної спеціальності серед широкого розмаїття професій може зробити особистість щасливою. Під час професійного самовизначення своїх підопічних педагог звертав особливу увагу на їхню трудову підготовку та сформованість тих якостей, що дозволять індивіду обрати саме ту спеціальність, яка буде бажаною для нього та корисною для суспільства.

А.С. Макаренко вважав, що однією з умов правильного вибору людиною професії в майбутньому є виховання в неї любові до праці з дитинства, а особливо в період юнацтва. «Ми добре знаємо, що від природи всі люди володіють приблизно однаковими трудовими даними, але в житті одні люди вміють працювати краще, інші - гірше, деякі здатні тільки до найпростішої праці, деякі - до праці більш складної і, отже, більш цінної. Ці різні трудові якості не даються людині від природи, вони виховуються в ній протягом життя й особливо в молодості. Отже ... виховання трудової якості людини - це підготовка та виховання не тільки майбутнього життєвого рівня, але і добробуту», - зазначав педагог [1, С. 393].

Аналіз праць видатного педагога дозволяє виділити наступні чинники вдалого трудового виховання, що сприятимуть подальшій соціальній активності індивіда та вдалому вибору ним професії:

1) значення особистості як громадянина буде залежати виключно від того, наскільки він в змозі брати участь у суспільній праці, наскільки він буде до цієї праці підготовлений;

2) кожен вид праці повинен бути творчим: «творча праця можлива тільки тоді, коли людина відноситься до роботи з любов'ю, коли вона свідомо бачить у ній радість, розуміє користь і необхідність праці, коли праця стає для неї основною формою прояву особистості і таланту. Таке ставлення до праці можливо тільки тоді, коли утворилася глибока звичка до трудового зусилля, коли ніяка робота не здається неприємною, якщо в ній є якийсь сенс»;

3) у трудовому зусиллі повинна виховуватись не тільки робоча підготовка людини, але й правильне ставлення до людей;

4) головна користь праці визначається в психічному і духовному розвитку людини;

5) праця має не тільки велике значення в суспільно-виробничому, але й в особистому житті [1].

В контексті зазначеної теми, ми вважаємо за необхідне акцентувати увагу на особливостях контингенту, з яким працював А.С. Макаренко. У своїй статті «Вибір професії» педагог наголошує на тому, що до того моменту, як безпритульні діти потрапити в його колонію, вони «…вже обрали собі «професію», були нею дуже задоволені», а його непрохану консультацію «зустрічали навіть з деяким опором» [6].

Працюючи з даним контингентом населення, головними методами профорієнтаційної роботи А.С. Макаренка були: терпляче привчання дітей до праці, до школи; розширення їхнього світогляду; вивчення розмаїтості професійної діяльності людини.

Про позитивні наслідки своєї роботи вчений пише наступне: «Перед їх очима ... відкрилися широкі шляхи. Спочатку обережно, потім все сміливіше та й сміливіше мої вихованці вступали на них, … відкривали нові перспективи … Багато моїх вихованців давно стали дорослими людьми ... Тисячі розійшлися по Радянському Союзу, і всі знайшли для себе професію ... Мені важко сказати, що вони обрали, … набагато легше сказати, чого вони не обрали. І, здається, єдина "професія", яку вони обійшли з презирством, це "професія" злодія або шахрая. І що вражає: під час вибору професії вони менш за все думали про майбутні заробітки, про матеріальні стимули. Вони жадібними очима стежили за великим підйомом нашого життя і бачили, де потрібні сили, де не вистачає людей» [6]. Таким чином, через залучення своїх підопічних до різних видів діяльності А.С. Макаренко ненав’язливо знайомив своїх вихованців з різноманіттям професій, що в подальшому спонукало їх обирати потрібний для суспільства і власної особи фах.

Отже, аналіз праць А.С. Макаренка дає підстави стверджувати, що у власній повсякденній педагогічній діяльності видатний педагог особливу увагу приділяв профорієнтаційній роботі, наслідком якої було освоєння вихованцями різноманітних видів праці, формування в них любові до неї, свідомий вибір майбутньої професії. Сьогодні ці характеристики є одними із таких, що сприяють підвищенню соціальної та професійної активності й мобільності сучасної людини, а тому потребують більш детального вивчення та висвітлення.


Література

1. 
   Макаренко А.С. Избранные произведения в трех томах. Т. 3. Составитель Н.Д. Ярмаченко. К.: Изд-во «Радянська школа», 1984. С.392-400.
   
2. 
   Безпалько О.В. Розвиток соціальної активності особистості у дитячому об’єднанні // Вісник психології і педагогіки. Випуск 8. К., 2012.
   
3. 
   Положення про організацію професійної орієнтації населення: Наказ Міністерства освіти України та Міністерства соціального захисту населення України від 31.05.1995 р. № 27/169/79 // Збірник нормативних та методичних матеріалів з питань професійної орієнтації незайнятого населення та інших категорій громадян / Державний центр зайнятості. Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості. К., 1997. С. 30-41.
   
4. 
   Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні : Закон України від 5 лют. 1993 р. № 2998-ХІІ // Бюл. законодавства і юрид. практики України. 1997. № 5. С. 170–179; Відомості Верхов. Ради України. 1993. № 16. Ст. 168. С. 409–417.
   
5. 
   Сивашинская Е.Ф. Педагогика: в помощь сдающему государственный экзамен [Электронный ресурс]. Электронные текстовые, графические данные (1,38 Мб). – Брест: Изд-во БрГУ имени А.С. Пушкина, 2009.
   
6. 
   Хрестоматия по педагогике. учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. Под ред. д-ра пед. наук, проф. З.И. Равкина. М., «Просвещение», 1976. С. 248–250.
   
7. 
   Черевань І.І. Організація профорієнтації вихованців в спадщині А.С. Макаренка // Педагогіка формування особистості у вищій і загальній школі. 2013. Вип. 29 (82). С. 98-101.
   

научный руководитель И.Ф. Албегова

Волонтерство (добровольчество) – это система трудовых отношений, построенная на механизме нематериального стимулирования и преследующая социальные, благотворительные и иные общественно-полезные цели.

Важное место в привлечении материальных средств волонтерской деятельности принадлежит технологии фандрайзинга. Фандрайзинг (fundraising – по-английски и fund raising) - привлечение и акумулирование средств из различных источников. По своей сути технология фандрайзинга мало чем отличается от поиска инвесторов. Отличия заключаются в том, что инвесторов обычно ищут под коммерческие проекты, для создания основных фондов, когда отдача от инвестиций предполагается спустя довольно длительное время. Целью инвестора является извлечение прибыли. Фандрайзинг же связан с поиском средств под некоммерческие проекты, которые не могут быть реализованы в коммерческом режиме и когда испытывается нехватка оборотных средств на реализацию проектов и программ - не на создание основных фондов, а на деятельность. Поэтому очевидно, что фандрайзинг - технология, чрезвычайно свойственная для социально-культурной сферы [2].

Фандрайзинг в широком смысле представляет собой технологию поиска источников финансирования, которой в основном занимаются общественные организации. В связи с этим можно сказать, что фандрайзинг - это поиск источников финансирования, необходимых для осуществления деятельности некоммерческих организаций, включая реализацию неприбыльных программ и проектов.

Фандрайзинг бывает «внутренним» и «внешним». В первом случае речь идёт о внутреннем менеджменте некоммерческой организации, когда разработкой и реализацией стратегии поиска финансирования сотрудники некоммерческой организации занимаются самостоятельно. Во втором случае - это одно из направлений консалтинговой деятельности, когда поиск финансирования осуществляется посредством привлечения профессиональных консультантов по фандрайзингу. В данном случае в этой роли могут выступать как независимые эксперты, так и специализированные фандрайзинговые фирмы.

Основной целью некоммерческих организаций в сфере фандрайзинга является разработка и реализация разнообразных фандрайзинговых стратегий, итогом которых должно быть получение средств. Отсюда задачи фандрайзинга: подготовка проектов для донорских организаций, социальное партнёрство с органами власти, развитие корпоративности, связей с общественностью.

В современных российских условиях существует пять традиционных источников финансирования некоммерческих организаций: благотворительные фонды и международные донорские организации; предпринимательские структуры; органы исполнительной власти и местного самоуправления; физические лица; другие НКО. Для работы с каждым из них НКО использует особые технологии и методики [1].

Мотивами просоциальной активности молодежи являются не материальное поощрение, а социальные, благотворительные и духовные интересы. Труд молодежи в качестве волонтеров обычно сводится к различным общественным работам (строительство дорог, уборка территорий), организации общественно-полезных мероприятий (благотворительных концертов, сбора средств в поддержку нуждающимся), индивидуальной нематериальной помощи отдельным лицам или организациям (инвалидам, детям-сиротам, ветеранам войны, некоммерческим организациям) и т.д. Однако добровольность труда не предполагает хаотичный характер работы. Кроме того, просоциальная деятельность сопряжена с определенным уровнем ответственности. К примеру, волонтеры несут ответственность за выполнение норм и требований, сохранность материальных ценностей, а также деятельность, подрывающую репутацию организации и т.д.

Для повышения эффективности просоциальной активности молодежи, выраженной в волонтерской деятельности, требуется привлечение финансовых источников для ее осуществления. В задачи специалиста, осуществляющего фандрайзинговую стратегию, входят мероприятия по привлечению спонсорских средств предприятий, организаций и частных лиц.

Фандрайзинговая деятельность в рамках волонтерства включает следующие этапы:

• 
  подготовка обращения, заявки к соответствующим донорам (спонсорам) в виде письма-просьбы за несколько дней до предстоящего мероприятия;
  
• 
  назначение ответственных лиц за проведение мероприятия и контроль за использованием выделенных средств;
  
• 
  проведение мероприятия;
  
• 
  подготовка и отправка благодарственного письма спонсору.
  

Специалисту, занимающемуся фандрайзингом, следует знать придерживаться следующих принципов:

• 
  не рассчитывать только на один источник средств, каким бы надежным он ни казался;
  
• 
  помнить вероятность привлечь средства увеличится, если просить их не на поддержку организации, а на выполнение конкретного проекта, приносящего очевидную пользу обществу;
  
• 
  при разработке стратегии сбора средств необходимо реалистично оценить, к каким источникам финансирования обращаться в том или ином случае, и как презентовать проект в наиболее адекватной для конкретного донора форме;
  
• 
  чтобы процесс фандрайзинга был успешным, необходимо работать не только с самыми различными источниками средств, но и вести его постоянно.
  

1. 
   Албегова И.Ф. Технология фандрайзинга для некоммерческих общественных организаций. учебно-методическое пособие. Ярославль: ЯРОО «ЦПНО», 2006. С. 36.
   
2. 
   Барежев В.А. Фандрайзинг: привлечение средств на некоммерческую деятельность. Санкт-Петербург, 2005 г. С. 2-3.
   

науковий керівник А.І. Чаговець

Аналіз психолого-педагогічних джерел свідчить про те, що проблема методичної роботи перебувала в центрі уваги багатьох учених: Я. Бенцион, К. Біла, А. Богуш, М. Воровки, О. Василевська, Г. Васильєва, О. Долинна, В. Дуброва, Н. Дудніченко, І. Жерносек, О. Зубкова, О.Кононко, Н. Комаренко, В. Крижко, К. Крутій, С. Майданенко, Е. Милашевич, А. Морозова, В. Мануйленко, І. Нікішина, В. Павленко, Л. Поздняк, О. Сидоренко, Н. Савінова, І. Титаренко, О. Шестопалюк; Л. Швайка, І. Щербо, та ін. Зазначені фахівці обґрунтували питання окремих аспектів методичної роботи в закладах освіти; розкрили зміст і форми інновацій в організації методичної роботи вихователів; проаналізували ефективність різноманітного практичного досвіду з організації методичної роботи у ДНЗ.

Проте при всій різноманітності й багатогранності висвітлення вченими проблеми організації методичної роботи, цілісного аналізу проблема організаційно-педагогічних засад методичної роботи в дошкільних навчальних закладах в період другої половини ХХ століття в сучасних наукових дослідженнях не дістала.

Метою даної статті є спроба дати дидактичний аналіз ефективності форм та методів організації методичної роботи в ДНЗ в період другої половині ХХ ст.

На підставі аналізу опрацьованої літератури щодо основних форм становлення та розвитку системи методичної роботи в ДНЗ нами було з'ясовано що в 50-ті роки ХХ століття особлива увага відділів народної освіти була приділена підвищенню ділового рівня та педагогічної майстерності працівників дошкільних закладів. Підвищення кваліфікації відбувалося через методичні об'єднання, семінари, курси, науково-практичиі конференції. Центром організації методичної роботи, а також вивчення, узагальнення і поширення передового досвіду були кабінети дошкільного виховання інститутів удосконалення учителів [6].

Необхідно підкреслити, що особлива увага в ці роки приділялась роботі з молодими вихователями. Методичні кабінети проводили для них ряд консультацій з питань планування, проведення ігор і занять та з різних аспектів роботи в дошкільному навчальному накладі. Методисти систематично здійснювали перевірку дитячіх садків, де працювали молоді вихователі. Організовувались конференції та семінари для молодих вихователів [9].

Слід зазначити, що однією з важливих форм методичного керівництва дитячими садками в 50-ті роки була організація роботи методичних об'єднань. Саме вони надавали найбільші можливості для широкого обміну думками, для обміну кращим досвідом між дошкільними установами. Аналіз джерел свідчить про те, що в 50-ті роки ХХ століття в підвищенні якості методичної роботи особливе місце займає така форма роботи, як «Педагогічні читання», які були спрямовані на вивчення та узагальнення кращого передового педагогічного досвіду.

У ході наукового пошуку з’ясовано, що в 50-ті роки методична робота була спрямована на допомогу вихователям в оволодінні методикою навчання дітей на заняттях, методикою керівництва іграми, виховання поведінки дітей та практичними навичками, необхідними в роботі дітьми.

У зв’язку з прийняттям постанови Центрального Комітету КПРС і Ради міністрів СРСР (від 21.05.1959 р. № 558) та Центрального Комітету України і Ради Міністрів Української РСР (від 19.06.1959 р. № 949) «Про заходи по подальшому розвитку дитячих дошкільних установ та поліпшенню виховання та медичного обслуговування дітей дошкільного віку» розвиток питань організації методичної роботи в ДНЗ 60-тих років ХХ століття був на спрямований перегляд змісту роботи ясел і дитячих садків, удосконалення і активізації методів виховання і навчання дітей, масового впровадження в практику дошкільних закладів передового досвіду і наукових досягнень психології та педагогіки. Важливим завданням дошкільних працівників в 60-ті роки стало освоєння проекту нової програми виховання в дитячому садку. Для цього були організовані для вихователів лекції і семінари, на яких висвітлювалися основні положення пової програми, розглядались окремі проблеми виховання і навчання дітей дошкільного віку, а також консультації методичних кабінетів. Головним завданням інспекторів та методистів по дошкільному вихованню була організація глибокого вивчення проекту нової програми виховання в дитячому садку всіма дошкільними працівниками. Інспектори і методисти будували свою роботу в тісному контакті з практичними працівниками, для того, щоб визначити яка ланка в дошкільній роботі для вихователів є найважливішою, найскладнішою [7].

Необхідно підкреслити що, в 60-ті роки важлива роль належала методичним кабінетам, їх роботі з кадрами, вивченню і поширенню передового досвіду. Велику увагу обласні кабінети приділяли роботі семінарів. Найбільш масовою формою підвищення ідейно-теоретичного рівня і педагогічної кваліфікації дошкільних працівників залишались методичні обладнання. Особливо цінним в роботі методичних об'єднань є ознайомлення з передовим досвідом на практиці: проведення відкритих днів, вивчення роботи окремих педагогів, кращих закладів, організовувався перегляд різних видів дитячої діяльності в дитячому садку тощо. Важливою ділянкою роботи обласних методичних кабінетів були масові форми узагальнення і поширення передового педагогічного досвіду роботи дошкільних закладів (педагогічні читання, науково-практичні конференції, використання преси, радіо, телебачення, організація виставок," екскурсій). Кущові об’єднання стають основною формою масово-методичної роботи для засвоєння кращого досвіду в дитячих садках. До куща входили 4-5 дитячих закладів, об’єднаннях територіально. Керувала ним завідуюча кращого дитячого садка [4].

Аналізуючи розвиток питань організації методичної роботи в ДНЗ можна стверджувати, що в 60-ті роки широкого загалу набули організації на громадських засадах відділів народної освіти, методичних кабінетів, використання в роботі відділів народної освіти позаштатних інспекторів, методистів з числа кращих працівників народної освіти. Громадські інспектори — це активні помічники відділу народної освіти в здійсненні завдань в галузі суспільного дошкільного виховання, які були поставлені XXII з'їздом КПРС. Обласні, міські і районні відділи народної освіти, щоб забезпечити допомогу дошкільним закладам, керівництво і контроль в роботі, створювали групи позаштатних інспекторів, роботу яких очолював штатний інспектор по дошкільному вихованню або один з відповідальних працівників відділу народної освіти. Склад громадської інспектури затверджувався наказом по відділу народної освіти, що офіційно надавало їм певні права, покладало на них певні обов'язки. Однак громадські інспектори не користувались адміністративними правами. Наприклад, відвідуючи дитячі заклади, ознайомлюючись з роботою вихователів, завідуючих, вони давали поради, рекомендації, висловлювали побажання. Про наслідки перевірки або про проведену ними організаторську роботу інспектори інформували відділи народної освіти і вносили пропозиції щодо поліпшення стану дошкільного виховання. Інспектори глибоко вникали в усі ділянки роботи закладу. Предметом уваги громадського інспектора було зміцнення навчально-матеріальної бази, педагогічного обладнання групових кімнат і ділянок, раціональне використання асигнованих дитячому садку коштів. Громадський інспектор брав активну участь в організації різноманітної методичної роботи, виступав з узагальненим досвідом на методичному об'єднанні. Інспектори доводили до відома всіх працівників про щойно видану методичну документацію, книги, посібники, статті в журналах [8].

З появою об’єднаних дошкільних навчальних закладів в 60-ті роки була введена до штатного розпису посада вихователь-методист. Основними обов’язками вихователя-методиста є допомога завідуючому у методичному керівництві роботою в дошкільному закладі, надання допомоги сестрам вихователькам та вихователям дошкільних груп систематичної допомоги у вихованні дітей. Разом з завідуючою вихователь-методист складав річний план роботи дитячого закладу, в якому детально були розроблені всі заходи на рік по здійсненню методичного керівництва роботою дитячого садка [1].

Науковий пошук дозволив з’ясувати, що в 70-ті роки ХХ століття основним завданням методичної роботи було поліпшення якості виховання та навчання дітей у дошкільних навчальних закладах, підвищення майстерності вихователів, допомагати їм в роботі. Слід зазначити, що як і 60-ті роки важливу роль в організації методичної роботи посідали методичні кабінети. Обов'язкового умовою правильної побудови всієї діяльності методичного кабінету є вивчення стану виховної роботи в дитячих садках. Глибокі і систематичні перевірки стану роботи в дошкільних закладах надавали змогу методичним кабінетам вивчити його і надати необхідну допомогу. Робота методичних кабінетів була скоординована різними формами перевірок. Наприклад: взаємоперевірки застосовувались тоді, коли необхідно було ознайомитися з постановкою роботи з якого-небудь питання в багатьох дитячих закладах міста, проходили вони за планом та графіком, складеним міським методичним кабінетом, районні методисти та актив завідуючих двох районів перевіряли роботу один одного; цільові відвідування були розраховані на ознайомлення з роботою одного дитячого садка, який чимось цікавить методиста, наприклад коли потрібно вивчити досвід дитячого закладу або окремого педагога, перевірити цінність прийомів та методів його роботи; огляди , тобто громадські перевірки,— теж один із засобів ознайомлення зі станом справ, поліпшення та вдосконалення роботи; попереджувальна перевірка – це перевірка того, що задумано, але ще не здійснено. її завдання – запобігти можливим помилкам, з цією метою, наприклад, перевіряються й обговорюються річні плани роботи – міські методисти перевіряють плани роботи районних, а районні – завідуючих дитячими закладами, перевіряються також плани кущових та районних методичних об'єднань, координуються й узгоджуються з річними планами, повторний контроль вважався важливим тим, що привчають людей до дисципліни, підвищують їхню відповідальність за доручену справу, знаючи, що методист або інспектор не обмежується вказівками та рекомендаціями, а неодмінно перевірять, як вони виконуються, колектив дитячого садка не дозволить собі бути неуважним і нестаранним [3].

Необхідно підкреслити, що основною формою методичної роботи в 70-ті роки залишалися методичні об’єднання. Доцільними й ефективними формами роботи методичних об'єднань, які добре виправдали себе практично, були:

1. Слухання та обговорення доповідей. Доповіді були різноманітними не лише за змістом, а й за характером: настановні, оглядові, аналіз стану роботи (наприклад, наслідки перевірки), узагальнення досвіду тощо.

2. Засідання методичного об'єднання проводилось і у формі бесіди. Бесіда – це спільне, колективне обговорення того чи іншого питання. Присутні висловлюють і обґрунтовують свої думки, наводять докази — це допомагає кращому опрацюванню даної теми.

3. Цінною формою роботи методоб'єднання були екскурсії. Коли треба розширити

знання вихователів про природні явища, рослини чи тваринний світ, мистецтво, тоді поряд з лекцією чи доповіддю з досвіду роботи доцільно проводити екскурсії на різні об'єкти і в ході їх визначати обсяг знань і уявлень, які потрібно дати дітям певного віку.

4. Важливою передумовою ефективної діяльності методичного об'єднання було поєднання теоретичних питань з їх практичним вирішенням, тобто, показ занять і режимних процесів у дитячому садку та їх аналіз. Такий показ готувавався заздалегідь і доручати його кваліфікованим, досвідченим вихователям, оскільки мета відкритих занять— ознайомлення з кращим досвідом роботи.

5. У роботі методичного об'єднання використовували і таку форму, як колективне обговорення дитячих художніх робіт. Це обговорення дає уявлення про всю систему занять, проведених тими чи іншими вихователями, про рівень умінь і навичок дітей. До того ж самі вихователі можуть критично проаналізувати свою роботу і роботу колег, виробити єдиний критерій в оцінці засвоєння дітьми програмових вимог.

6. Також систематично проводили обговорення новинок методичної літератури, розгляд і аналіз наочних посібників. Опрацювання педагогічної літератури, ознайомлення з новими висновками й рекомендаціями теорії та методики дошкільного виховання, творче використання їх у своїй практиці є основою професійного зростання кожного педагога.

7. Для успішної роботи з дітьми вихователі повинні були володіти певними практичними вміннями. Тому було рекомендовано проведення практичних занять. Коли треба допомогти їм опанувати техніку малювання, ліплення, аплікації, конструювання, виготовлення іграшок та наочних посібників, виразного читання художніх творів і т. ін., тоді організувували проведення практичних занять з показом, поясненням і вправами [2].

Важливою формою, яка допомагає дошкільним працівникам набути практичних умінь і навичок, необхідних у роботі з дітьми, були гуртки, які рекомендувалось організувати при районних методичних кабінетах та опорних дитячих садках. Це були гуртки з виразного читання, зображувальної діяльності, виготовлення іграшок-саморобок, вивчення звукопроекційної апаратури тощо. Заняття відбувались 1-2 рази на місяць за спеціальним планом, який складав його керівник. Програма гуртка розраховувалась на 40-50 годин, з них тільки 8-10 год. відводилась на теоретичні заняття, решта – на практичні.

Доцільно зазначити що в 70-ті роки важливою ланкою в системі методичної роботи були школи передового педагогічного досвіду та опорні дитячі садки. Вони були ефективною формою підвищення педагогічної майстерності вихователів, поширення і впровадження передового досвіду, забезпечувало глибоке вивчення програми виховання в дитячому садку і найкраще її використання, а також впровадження наукових досліджень у практику дошкільних закладів.

Аналізуючи розвиток питань методичної роботи в ДНЗ в 80-ті роки ХХ століття слід зазначити, що в умовах децентралізації управління, гуманізації і демократизації дошкільного виховання вся методична робота з педагогічними кадрами була спрямована на гуманізацію педагогічної діяльності, розкріпачення життя дитини і роботи вихователя. Головне завдання методичної служби-переорієнтація всіх ланок народної освіти на гуманізацію педагогічного процесу, мета якої-сприяння становленню дитини як особистості. Методична служба переорієнтувалась і повністю переключилась з контролюючої функції на підвищення фахової майстерності педагога, співробітництво з дитячим садком, надання дійової, компетентної допомоги. Всі форми методичної роботи були спрямувати на стимуляцію пошуку, творчої активності педагогів, впровадження перспективних наукових досягнень, передового педагогічного досвіду [5].

Підсумовуючи вище сказане, слід зазначити, що основними формами методичної роботи в другій половині ХХ століття була система взаємопов'язаних заходів, спрямованих на всебічне підвищення кваліфікації та професійної майстерності кожного вихователя і колективу в цілому, заснована на досягненнях науки та передового педагогічного досвіду