Конспект лекцій з методичними рекомендаціями для самостійного вивчення змістового модуля «Історія соціології» для студентів 2 курсу денної форми навчання спеціальності



страница3/4
Дата11.05.2016
Размер0.68 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4

Література основна:

    1. Американская социологическая мысль: Тексты / Под. ред. В.И. Добренькова. – М.: Изд-во МГУ, 1994.

    2. Громов И.А., Мацкевич А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая социология. – СПб., 1996.

    3. История социологии в Западной Европе и США. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999.

    4. История теоретической социологии В 4-х томах /Отв. редактор и составитель Ю. Н. Давыдов. – М.: Канон, 1997.

    5. Тернер Дж. Структура социологической теории: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1985.

Література додаткова:

  1. Монсон П. Современная западная социология. Теории, тенденции, перспективы. – СПб.: Нотабене, 1992.

  2. Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ століття: Навчальний посібник. – К. Либідь, 1996.

  3. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. – К.: Наукова думка, 1995.

  4. Ритцер Дж. Современные социологические теории: Пер с англ. – СПб.: Питер, 2002.


Теми дискусій

    1. Психологізм і структуралізм обміну.

    2. Обмежені та необмежені системи обміну.

    3. Як можлива соціальна дія?

    4. Що означає «правильна моральна поведінка»?

    5. Довіра як визначна характеристика соціальних систем.

Питання для самоконтролю

  1. Теоретичні джерела теорії обміну: утилітаризм, антропологічна традиція, психологізм, структуралізм.

  2. Дж. Хоманс. Індуктивна і дедуктивна стратегії обміну.

  3. Дж. Хоманс. Психологічна модель обміну.

  4. Основні принципи соціального обміну К. Леві-Стросса.

  5. Макроструктуралізм П. Блау.

  6. Основні принципи соціального обміну П. Блау.

  7. Елементарні та складні системи обміну П. Блау.


Обов’язковий укрупнений навчальний елемент 6.

Феноменологічна соціологія та етнометодологія.

Основні терміни: життєвий світ, повсякденність, соціальний світ, життєвий досвід, соціальна реальність, інтерсуб’єктивність, ідеалізація, типологізація, феноменологічна редукція, екстерналізація, об’єктивація, інтерналізація, мовна комунікація, фонові очікування, «гарфінкелінг».

План

  1. А. Шюц щодо змістовної структури соціального миру.

  2. Програма соціального конструювання реальності П. Бергера та Т. Лукмана.

  3. Етнометодологія: індексність реальності, індексичні й об’єктивні судження.

Методичні поради

По-перше, необхідно розглянути феноменологічну соціологію А. Шюца, що охоплює всю сукупність людських уявлень від переживань одиничного суб'єкта до абстрактно-теоретичних конструкцій соціальних наук. Розглянути термін "соціальна реальність", під яким А.Шюц розуміє сукупність об'єктів і подій усередині соціокультурного світу як досвід узагальненої свідомості людей, як загальний для усіх їх інтерсуб’єктивний світ, створений у процесі взаємодії і взаємовпливу багатьох суб'єктів між собою. Особливу увагу слід звернути на те, що етнометодологія базується на вивченні всіх соціальних і культурних явищ, точніше, на методології їх дослідження.



Короткий конспект лекції

Основоположником феноменологічної соціології є Альфред Шюц, який спирався на феноменологічну філософію Е.Гуссерля і філософську антропологію О.Шпенглера.

Соціальний світ, на думку А. Шюца, не тільки інтерсуб’єктивний, але являє собою втілення міжсуб’єктної взаємодії людей у досвіді їхнього повсякденного життя, але і є світом значень. У процесі міжсуб’єктивної взаємодій людей, завдяки світу значень, виникає розходження між індивідуально - унікальними і типовими явищами соціальної реальності. Над першим рядом значень, що виникають у повсякденному досвіді індивідів, і конструкцій повсякденної свідомості надбудовуються теоретичні конструкції суспільних наук, що є конструкціями другого рівня.

Перед соціологічною феноменологією виникає першорядна проблема: як можливо сформувати об'єктивно вірну і перевірену теорію на основі суб’єктивнозначущих структур інтерсуб’єктивного соціального світу, тобто проблема об'єктивності ідеальних конструкцій другого ряду і їхньої адекватності інтерсуб’єктивному світу соціальної реальності. Ця проблема може бути дозволена, вважає А.Щюц, завдяки тому, що виконання вимог логічної послідовності гарантує об'єктивний характер ідеальних об'єктів, сконструйованих соціологом. А виконання вимоги адекватності гарантується сумісністю теоретичних конструкцій суспільної науки з конструкціями повсякденної свідомості, конструкціями повсякденного життя. Це можливо в тому випадку, коли ми не обмежуємо наше розуміння почуттєвим сприйняттям об'єктів соціальної реальності, а включаємо в нього досвідчені форми, за допомогою яких повсякденна свідомість у повсякденному житті розуміє людські дії і їхні результати з погляду основних мотивів і цілей таких дій.

У рамках соціологічної феноменології на рубежі 60 - 70-х років ХХ сторіччя виникла етнометодологія. За задумом її засновника Гарольда Гарфінкеля, етнометодологія повинна перетворити методи дослідження примітивних суспільств і культур, що застосовуються в етнології й антропології, у процедури вивчення всіх соціальних і культурних явищ, більш того - у методологію їхнього дослідження. Звідси і виникає назва даного напрямку, інтегрована з двох термінів: етнометодологія.

Етнометодологія базується на твердо встановленому етнологами й антропологами факті: члени примітивних суспільств не в змозі описати, а тим більше пояснити функціонування існуючих у цих суспільствах соціальних інститутів (релігії, культури і т.п.), що нав'язуються їм як би ззовні. Таке осмислення можливе тільки в сучасних суспільствах індустріального і постіндустріального типів, у яких більшість громадян беруть участь у створенні і функціонуванні існуючих тут соціальних інститутів. Але таке осмислення відбувається тільки на основі осмисленої комунікації, можливої тільки в мовній формі. Однак мова здатна не тільки прояснити зміст тих чи інших дій, у тому числі і соціальних інститутах, але і затемнити, спотворити їх. Тому соціолог повинний не обмежуватися застосуванням термінів спеціальної наукової мови, а використовувати вираження повсякденної розмовної мови, що втілюють непорівнянні, нерефлексовані механізми соціальної комунікації між людьми. Саме такі механізми найбільше повно вивчені етнологією, соціальною і культурною антропологією, що займаються переважно дослідженням примітивних громад і культур.

Етнометодологія розрізняє два рівні соціального пізнання:

1) повсякденний досвід;

2) соціологічну теорію.

Відповідно до цього всі судження і їхні пропозиції, що виражають, диференціюються на два типи - індексичні й об'єктивні. Індексичні вираження характеризують унікальні, специфічні об'єкти, причому в безпосередньому зв'язку з тим соціальним контекстом, у якому вони виникають і використовуються. На відміну від них об'єктивні вираження дають узагальнений опис визначеного типу, класу, роду соціальних об'єктів незалежно від контексту вживання.

З погляду прихильників етнометодології, соціальна реальність не має об'єктивних характеристик, а видозмінюється в залежності від особливостей, змісту і форм вираження тієї соціальної комунікації, у якій вона виникає і розвивається. Більш того, соціальна реальність конструюється, створюється в процесі соціальної, насамперед мовної комунікації. Це відбувається за допомогою вживання людьми суб'єктивних змістів і значень у процесі їхньої взаємної комунікації за допомогою індексичних виражень.

На відміну від цього об'єктивні вираження, у яких соціальна реальність уніфікується і класифікується на визначені типи і класи явищ, відстороняються від унікальних ситуацій, ізолюють їх від неповторного контексту. А це означає, що наукові терміни, концепції, теорії є вторинними, похідними від повсякденного досвіду, у процесі розгортання якого і створюється сама об'єктивна реальність.

М.Гарфінкель, Г.Сазі, Дж.Джеферсон, П.Макхью й ін. етнометодологи стверджують, що для проникнення крізь товщу наукових термінів, концепцій, теорій у сутність соціальних явищ необхідно відмовитися від поділу, дістанціювання суб'єкта й об'єкта, звести теоретичні конструкти до здорового глузду, до "народної мудрості" і повсякденному досвіду, що корениться в глибинах етнічної свідомості.

Усе викладене не означає, що етнометодологія відмовляється від теорії. Її теоретичний зміст базується на чотирьох постулатах:

1) ототожнюється соціальна взаємодія і мовна комунікація;

2) ототожнюється дослідження й інтерпретація дій співрозмовника і комунікація з ним;

3) виділяються два різних, хоча і пов'язаних один з одним, шари в інтерпретації - розуміння і розмова;

4) відбувається ототожнення структурної організації розмови (комунікації) із синтаксисом повсякденної мови.



Основний висновок етнометодології такий: соціолог, насамперед, етнометодолог, у дослідженні соціальної реальності не повинний займати позицію відстороненого, дістанційованого спостерігача. Він завжди включений у контекст повсякденної комунікації, у процесі якої соціальна реальність не тільки розуміється й інтерпретується, але і конструюється, тобто створюється.

Література основна:

    1. Американская социологическая мысль: Тексты / Под. ред. В.И. Добренькова. – М.: Изд-во МГУ, 1994.

    2. Громов И.А., Мацкевич А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая социология. – СПб., 1996.

    3. История социологии в Западной Европе и США. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999.

    4. Монсон П. Современная западная социология. Теории, тенденции, перспективы. – СПб.: Нотабене, 1992.

    5. Тернер Дж. Структура социологической теории: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1985.

Література додаткова:

  1. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания: Пер. с англ. – М.: Медиум, 1995.

  2. Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ століття: Навчальний посібник. – К. Либідь, 1996.

  3. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. – К.: Наукова думка, 1995.

  4. Ритцер Дж. Современные социологические теории: Пер с англ. – СПб.: Питер, 2002.

  5. Шюц А. Структура повседневного мышления // Социс. – 1988. - №2.

  6. Шюц А. Возвращающийся домой // Социс. – 1995. - №2

Питання для самоконтролю

    1. Теоретико-методологічні засади формування феноменологічної соціології.

    2. Е. Гуссерль. Принцип феноменологічної редукції.

    3. А. Шюц про смислову структуру соціального світу.

    4. А. Шюц. Теорія інтерсуб’єктивності як зразок феноменологічного підходу до проблеми природи соціального.

    5. А. Шюц: ідеалізація і типологізація.

    6. П Бергер і Т. Лукман про соціальне конструювання реальності.

    7. П Бергер і Т. Лукман. Процеси екстерналізації, об’єктивації й інтерналізації.

    8. Етнометодологія. Наукове знання як похідне від повсякденного досвіду.

    9. Етнометодологія. Індексність реальності. Індексичні й об’єктивні судження.

    10. Етнометодологія. Мовна комунікація, фонові очікування ті «гарфінкелінг».


Обов’язковий укрупнений навчальний елемент 7.

Структуралізм та постструктуралізм.

Основні терміни: структура, структуралізм, постструктуралізм, соціальний агент, стратифікаційна модель, мотивація дії, раціоналізація, рефлексивний моніторинг дії, археологія знання, генеалогія влади, дискурс, соціальний простір, габітус.

План

  1. Структуралізм: зміст та основні напрямки.

  2. Постструктуралізм: умови виникнення та основні види.

  3. Виникнення постмодерністської соціальної теорії (П. Бурд’є, Ж. Бодріяр).

Методичні поради

Вивчаючи цю тему необхідно усвідомити принципові положення структуралізму та постструктуралізму. Соціальні структури, у розумінні Е. Гіденса, є людськими діями і відносинами, стійкість цих структур обумовлена їх повторюваністю в часі і просторі. Слід проаналізувати усі людські дії з позицій впливу структурних характеристик суспільства, які у той же час своїми діями люди самі створюють і до деякої міри змінюють ці структурні характеристики. Вивчити основні засади постструктуралістського відгалуження, яке базується на тому, що вирішально на людей впливає структура мови, неупорядкована і нестабільна.



Короткий конспект лекції

Структуралізм у соціології ще настільки не розроблений, що йому складно дати точне визначення. Ситуація загострюється тим, що хоча структуралізм розвивається більш-менш одночасно в ряді областей знань; важко відшукати яке-небудь одне послідовне твердження структуралізму.

Дійсно, різні напрямки структуралізму значно відрізняються одне від одного. Ми можемо отримати попереднє уявлення про структуралізм, описуючи основні розходження, що існують між прихильниками структуралістського напрямку.

Одні наголошують на "глибинних структурах розуму", як вони іменують даний феномен. Їхня точка зору полягає в тім, що ці підсвідомі структури змушують людей думати і діяти тому що вони надходять. Як приклад цього плину може бути розглянута творчість психоаналітика Зиґмунда Фрейда.

Інші структуралісти в главу кута ставлять незримі більш великі структури суспільства і розглядають їх у якості детермінант дій людей, а також суспільства в цілому. Іноді думають, що цей вид структуралізму застосовував Маркс, що акцентував увагу на невидимих економічних структурах капіталістичного суспільства.

Ще одна група розглядає структуру як моделі соціального світу, що ці структури створюють.

Нарешті, ряд структуралістів займаються вивченням діалектичних відносин між індивідами і соціальними структурами. Вони розглядають зв'язок між структурами розуму і структурами суспільства. З цього поглядом часто пов'язують ім'я антрополога Клода Леві-Стросса.

У міру того як структуралізм розвивався в рамках соціології, поза соціологією розроблявся рух, що виходив за межі ранніх передумов структуралізму: постструктуралізм. Основний представник постструктуралізму - Мішель Фуко. У своїх ранніх роботах Фуко загострював увагу на структурах, але пізніше вийшов за границі структур, щоб зосередитися на владі і залежності між знанням і владою.

У загальних словах, постструктуралісти приймали важливість структури, але виходили за її межі, щоб охопити більш широкий діапазон інших інтересів.

Постструктуралізм важливий не тільки сам по собі, але ще і тому, що його часто розглядають як провісника соціальної теорії постмодернізму. Насправді дуже складно, якщо не сказати не можливо провести чітку лінію між постструктуралізмом і соціальною теорією постмодернізму, таким чином, Фуко, постструктураліст часто розглядається як постмодерніст тоді як діяльність Жана Бодріяра якому часто приклеюють ярлик постмодерніста, насправді мала постструктуралістский характер, особливо на початку його кар'єри.

Антропологічний структуралізм

Центральною фігурою французького структуралізму є француз антрополог Клод-Леві-Стросс.

Підхід Леві-Стросса (1967) можна проілюструвати на прикладі подібностей між лінгвістичними системами і системами споріднення. По-перше, вираження, що використовуються для опису відносин споріднення так само, як і фонеми в мові, виступають для структурного антрополога базовими одиницями аналізу. По-друге, ні термінологія споріднення, ні фонеми самі по собі не мають значення. Вони здобувають значення, тільки коли стають невід'ємною частиною більш великої системи. Леви-Стросс навіть використовував у своїй антропології систему подвійних протилежностей, багато в чому схожих з тими що використовував Соссюром у лінгвістиці. По-третє, Леві-Стросс визнавав, що як у випадку фонематичних систем, так і у випадку систем споріднення від однієї ситуації до іншої спостерігається емпіричні відхилення, але навіть ці розходження можна пояснити дією загальних, хоча і схованих законах.

Описаний підхід у значній мірі відповідає лінгвістичному повороту, однак у кінцевому рахунку Леві-Стросс звернувся до ряду напрямків, що з ним не сполучаються. Найбільше важливо те, що як фонематичні системи, так і системи споріднення він вважав продуктом структур розуму. Проте вони не є продуктом свідомого процесу - це плід несвідомої логічної структури розуму.

Дані системи, так само як і логічна структура розуму, що їх виробляє, функціонують на основі загальних законів. Більшість з тих, хто випливав лінгвістичному повороту, не були послідовниками Леві-Стросса у визначенні базової структури розуму як самої фундаментальної структури.

Структурний марксизм

Ще одним різновидом структуралізму є структурний марксизм, особливо представлений творчістю Луї Альтюсера, Нікоса Пулянцаса і Моріса Годельє.

Хоча ми доводили, що сучасний структуралізм почався з лінгвістичної творчості Соссюра, деякі вважають, що початок цьому напрямку поклав Карл Маркс: "Коли Маркс говорить, що структуру не слід змішувати з зовнішніми відносинами і пояснює їхню сховану логіку, він відкриває сучасну структуралістську традицію". Хоча і структурний марксизм і структуралізм у цілому виявляють цікавість до "структур", концепції структури будуються в кожнім випадку по-різному.

Принаймні, деякі структурні марксисти розділяють інтерес структуралістів до вивчення структури як передумови до вивчення історії. Як сказав Моріс Годельє, "вивчення внутрішнього функціонування структури повинне передувати і проливати світло на дослідження її походження й еволюції". В іншій роботі Годельє пише: "Внутрішня логіка цих систем повинна аналізуватися до аналізу походження". Ще одне загальні для структуралістів і структурних марксистів думка полягає в тому, що структуралізм повинний розглядати структури, чи системи утворені взаємодією соціальних відносин. Обидві школи вважають структури реальними (хоча і невидимими) але при цьому помітно розрізняються в погляді на те, якого роду структури вважати реальними. Леві-Стросс центральними вважає структури розуму, тоді як для структурних марксистів основне значення має глибинна структура суспільства.

Імовірно, найбільше важливо, що і структуралізм і структурний марксизм відкидають емпіризм і приділяють увагу глибинним невидимим структурам.

Годельє стверджуює: "Як структуралісти так і марксисти заперечують емпіричні визначення того, що утворить соціальну структуру". Крім цього, Годелье пише: «Для Маркса, як і для Леві-Стросса, структура не розглядається як реальність, що безпосередньо видима і тому може безпосередньо спостерігатися, а являє собою рівень реальності який існує за межами видимих відносин між людьми, і функціонування якого складає глибинну логіку системи, що лежить в основі порядок, через який порозумівається порядок видимий.

Годельє пішов навіть далі і заявив, що подібне прагнення визначає всю науку: "Видиме є реальність, що ховає іншу, більш глибоку реальність, що сховане і виявлення якої складає щиру мету наукового пізнання.

Незважаючи на зазначені подібності, структурний марксизм в основному не приймав участі в лінгвістичному повороті, що відбувався в той час у соціальних науках. Так основним предметом розгляду залишалися соціальні й економічні, а не лінгвістичні структури.

Більш того, структурний марксизм не втрачав зв'язку з марксисткою теорією, і багато французьких соціальних мислителів починали виявляти до марксисткою теорії таку ж нетерпимість, як до екзістенціонізму.

Структуралізм

Очевидно, що структуралізм припускає увагу до структур, але це в основному не ті структури, що цікавлять структурних функціоналістів. Тоді як останні, а в дійсності більшість соціологів, розглядають соціальні структури, для структуралістів основний інтерес представляють структури лінгвістичні. Таке переключення із соціальних на лінгвістичні структури став відомо як лінгвістичний поворот, що кардинально змінив характер соціальних наук.

Значне число вчених у сфері соціальних наук переключилося з переважного розгляду соціальної структури на вивчення мови (наприклад розбір поглядів Хабермаса на комунікацію чи конверсаційний аналіз деяких етнометодологів) чи, у більш загальному плані, різного роду знаків.

Е. Гідденс: соціологічна концепція структурації

Один з найвідоміших сучасних соціологів Е. Гідденс (1938р.р.) вважає необхідною розробку нових правил соціологічного методу, що, на його думку, реалізуються в пропонованій їм теорії структурації. Ця теорія ґрунтується на трьох взаємозалежних твердженнях: 1) соціальна теорія повинна включати розуміння людської поведінки як дії; 2) таке розуміння повинне бути сумісне із сконцентрованістю на структурних компонентах соціальних інститутів чи суспільства; 3) поняття влади чи панування повинні бути пов'язані з поняттями дії і структури.

Необхідно, вважає Е. Гідденс, принципово розрізняти цілі дії і ненавмисні наслідки, до яких дії приводять. Таке розходження дає можливість досліджувати отриманий у результаті поєднання навмисних дій і ненавмисних наслідків баланс між соціальним утворенням і трансформацією. Якщо виробництво характеризується процесом повторюваності дій і їхніх результатів, то соціальна трансформація являє собою сукупність змін, що найчастіше є результатом непередбачених наслідків дій.

Соціальні структури, у розумінні Е. Гідденса, є людськими діями і відносинами, стійкість цих структур обумовлена їх повторюваністю в часі і просторі. Усі людські дії піддаються впливу структурних характеристик суспільства й у той же час своїми діями люди самі створюють і до деякої міри змінюють ці структурні характеристики.

Всепроникаючим явищем соціального життя є влада, органічно пов'язана із соціальною нерівністю. Володіння владою дає можливість акумулювати власність і багатство, а володіння власністю і багатством, у свою чергу, є засобом придбання влади. Тому структури і системи влади необхідно розглядати в тісному взаємозв'язку з процесами соціальної стратифікації і класової структури.

У соціальній структурі особливо важливе місце займає діяльність соціальних інститутів - держави, збройних сил, релігії, культури, родини, а також урядових закладів, промислових фірм, лікарень, коледжів і інших великих організацій, що грають значну роль у сучасному суспільстві.

Предметом соціології, згідно Е. Гідденсу, є не просте суспільство, створене активною діяльністю суб'єктів - акторів. Своєрідність соціології полягає в тім, що вона вивчає дії значимі для людей, їх здійснюючих. Саме тому вона дає не тільки теоретичну картину суспільства, але і робить безліч практичних впливів на громадське життя, у силу чого має важливі практичні застосування: 1) дає краще розуміння соціальних обставин, що надає шанс краще контролювати їх; 2) сприяє росту культурної сприйнятливості людей, дозволяючи їм враховувати розходження культурних цінностей у будь-яких політичних акціях; 3) дає можливість оцінити навмисні і не навмисні наслідки прийняття визначених політичних програм; 4) сприяє розвитку самосвідомості, надаючи групам і індивідам більше можливостей змінювати умови свого життя.



Е. Гідденс висуває нову, посткласичну парадигму соціології. Вона ставить під сумнів позицію, що відстоюється класичною соціологією, визнання безумовної об'єктивності наукового знання і визнає вирішальну роль соціального суб'єкта, будь те індивід, соціальна група, соціальний чи інститут суспільний рух, у конструюванні і перетворенні соціальних структур відповідно інтересам самого суб'єкта. Соціальний суб'єкт не є жорстко залежним від безособових факторів соціального розвитку - економічних, політичних, соціокультурних, релігійних і т.п. Він з'являється як активно діючий агент соціальних змін, що не тільки пристосовує суспільні структури до своїх інтересів, але й у деякій мері перетворює, конституює, створює їх, здійснюючи їхній структурацію.

Література основна:

  1. Американская социологическая мысль: Тексты / Под. ред. В.И. Добренькова. – М.: Изд-во МГУ, 1994.

  2. Громов И.А., Мацкевич А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая социология. – СПб., 1996.

  3. История социологии в Западной Европе и США. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999.

  4. Монсон П. Современная западная социология. Теории, тенденции, перспективы. – СПб.: Нотабене, 1992.

  5. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. – К.: Наукова думка, 1995.

  6. Ритцер Дж. Современные социологические теории: Пер с англ. – СПб.: Питер, 2002.


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   2   3   4


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница