Міністерство освіти і науки України Державний заклад „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”



страница15/19
Дата11.05.2016
Размер4.09 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Литература

  1. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / Пер. с англ. П.М.Кудюкина. Под общей ред. канд. полит. наук Б.Ю.Кагарлицкого. СПб. : Изд-во Университетская книга, 2001.

  2. Войшвилло Е.К., Дегтярев М.Г. Логика. – М. : Владос, 1998.

  3. Философский энциклопедический словарь. – М. : Советская энциклопедия, 1983.



УДК 316.325

Шумилов А.В.,

канд. полит. наук,

доцент кафедры политологии

Чувашского государственного университета


КОНЦЕПТ ГЛОБАЛИЗАЦИИ:

НОВЫЙ ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКИЙ ФЕНОМЕН
Work is devoted to consideration of the Russian discourse of globalisation. Necessity to come nearer to understanding of questions of development of the modern world is estimated as one of the most urgent problems. Variants of consideration of concept "globalisation" are offered. Set of discourse strategies is considered as existing practice.

Key words: globalization, contemporary world, internationalisation, phenomenon.
Работа посвящена рассмотрению российского дискурса глобализации. Необходимость приблизиться к пониманию вопросов развития современного мира оценивается как одна из актуальнейших задач. Предложены варианты рассмотрения понятия «глобализация». Совокупность дискурсивных стратегий рассматривается в качестве дискурсивной практики.

Ключевые слова: глобализация, современный мир, интернационализация, феномен.
Робота присвячена розгляду російського дискурсу глобалізації. Необхідність наблизитися до розуміння питань розвитку сучасного світу оцінюється як одне з актуальних завдань. Запропоновані варіанти розгляду поняття «глобалізація». Сукупність дискурсивних стратегій розглядається як дискурсивна практика.

Ключові слова: глобалізація, сучасний світ, інтернаціоналізація, феномен.
Исследования глобализации современной политики на протяжении конца ХХ – начале ХХI веков были наиболее популярны в российской политической науке, глубокому осмыслению эти процессы подвергались философами и социологами. Глобализация стала предметом широкого обсуждения на Интернет форумах и на других площадках. Церковь, в частности Патриарх Кирилл, признает тенденцию глобализирующигося мира. Несомненно, что в условиях мирового экономического кризиса вопросы глобализации привлекли к себе внимание и породили новую волну исследований.

Понятие глобализация молодо, оно было введено только в середине 1980-х гг., а получило распространение только с 1990-х гг. Предметное поле оформлялось на протяжении 1990-х гг., и этот процесс был связан с различными факторами. Во-первых, это влияние реальной политики: процессы регионализации, развитие интеграционных процессов, расширение влияния международных организаций, новые проявления общественной жизни (например, выступления антиглобалистов), которые требовали объяснения, анализа, прогноза возможных результатов. Во-вторых, это собственно развитие политической науки в России, сопряженное особенно в первое десятилетие с применением западных теоретических конструкций и моделей для анализа политических процессов. И, наконец, следует отметить, что политическая конъюнктура в значительной степени повлияла на появление центров изучения проблем глобализации (например, центр проблем глобализации и интеграции при институте экономики РАН, Институт глобализации и социальных движений). Исследовательский опыт каждого из ученых как в центре, так и в регионах повлиял на выбор изучаемого круга вопросов. Следует отметить, что к настоящему времени появились крупные исследования, посвященные различным аспектам глобализации, сформировались группы ученых и исследовательские коллективы [1; 2; 3]. Публикация результатов исследований создала информационную и методологическую базу, свидетельствующую о том, что идет институционализация дисциплины. Это означает, что появилась потребность во введении в учебный процесс научной дисциплины.

Применительно к последним трем-четырем годам можно говорить, что в настоящий момент в России (а по сути, в мире в целом) происходит попытка построения собственных теоретических конструктов, или, по крайней мере, значительная ревизия заимствованных у западной политической науки концептов (схожие процессы проходят, например, в сравнительной политологии или электоральных исследованиях). Так или иначе, все эти исследования объединяет общий объект – глобализация. Чаще всего это понятие используется для подчеркивания интеграции и унификации.

Необходимо между тем отметить, что как в отечественной, так и в зарубежной научной литературе отсутствует четкость в определении понятия «глобализация». Это является одной из причин многообразия направлений и методологических концепций в современных исследованиях в России и за рубежом. Вместе с тем разными учеными делались попытки дать универсальное толкование данного понятия. В целом же очевидным становится значимое многообразие определений. Вот только некоторые из них:

Глобализация – это процесс всевозрастающего воздействия на социальную действительность отдельных стран различных факторов международного значения: экономических и политических связей, культурного и информационного обмена и т.п [4].

Глобализация – это очень разноплановый процесс, в результате которого мир становится более связанным и более зависимым от всех его субъектов [5, 39].

Глобализация – это возрастание роли внешних факторов (экономических, социальных и культурных) в воспроизводстве всех стран-участниц этого процесса, формирование единого мирового рынка (рынков) без национальных барьеров и создание единых юридических условий для всех стран [6].

Глобализация – это процесс всевозрастающего воздействия различных факторов международного значения (например, тесных экономических и политических связей, культурного и информационного обмена) на социальную действительность в отдельных странах [7].

Глобализация – это унификация всего многообразия политико-социальных, культурных, конфессиональных, экономических сфер и сведение их к единому идеологическому коду – стандарту [8].

Глобализация – это становление единого мира – целостного и по своим общим контурам, и по внутренней взаимосвязанности своих взаимопроникающих компонентов [9, 352].

Глобализация – это сложный и многомерный процесс, проявляющийся в экономической, политической, культурной и информационной универсалиях, когда территориальность исчезает, как организующий принцип социальной и культурной жизни [10, 30].

Глобализация – это процесс преобразования региональных социально-экономических систем, уже достигших высокой степени взаимозависимости, в единую всемирную систему, развивающуюся на базе относительно унифилированных закономерностей [11, 159].

Глобализация – это поток конвергирующих сил, который создает подлинно единый мир [12, 5].

Глобализация – это новый этап мирового развития, характеризующийся резким ускорением темпов интернационализации всех сфер общественной жизни (экономической, социальной, политической, духовной) [13, 3].

Глобализация – это процесс формирования единого общемирового финансово-информационного пространства на базе новых, преимущественно компьютерных технологий [14, 4].

Глобализация – это результат насильственного навязывания народам мира могущественными правительствами, особенно правительством США, торговых сделок и прочих соглашений, призванных облегчить корпорациям и богачам господство над национальными экономиками при отсутствии обязательств перед представителями этих наций [15, 96].

Глобализация – это такая ступень интернационализации общественного производства, когда главным источником общественного богатства становится уже не труд в своей непосредственной форме, а наука как непосредственная производительная сила.

Современный мир быстро развивается, ученые пытаются оценить качественно новые явления и, несмотря на многообразие формулировок ученые едины во мнении, что процесс глобализации является событием мирового значения, затрагивающим интересы всего человечества. В целом можно заметить, что развивается дискуссия о направленности и дефинициях понятия «глобализация». Можно выделить несколько основных направлений: сторонники первого сводят глобализацию к общественному производству, к формированию единого мирового финансово-информационного пространства, по сути, – это экономический подход. Другой подход акцентирует внимание на политической составляющей развития современного мира, субъективной деятельности, интеграции и стирании суверенитета и расширении модели национального государства. Третья точка зрения была порождена пороками современного общества, обществом потребления, процессами унификации культуры, по сути, – это социокультурный подход. Ряд авторов сводит глобализацию к колонизации или смене локального господства всемирным.

В сущности, попытки дать универсальное определение понятию «глобализация» оказываются безрезультатными. Хотя и западная и российская науки имеют примеры попытки сконструировать синтетическое определение. В частности интересной точкой зрения может быть высказывание Президента Российской Академии наук Ю.С. Осипова: «В наши дни стало широко употребляться понятие глобализации. Она, насколько я могу судить, не имеет строгого содержания. Однако при всей, иногда недопустимой многосмыслимости термина глобализации, одно несомненно: речь идет о качественно новом уровне объединения человечества, когда различные цивилизации и культуры вступают в непосредственный и разносторонний повседневный контакт между собой, вырабатывают общий язык, что представляет собой сложный, длительный, чреватый конфликтами, процесс. И здесь, конечно, не обойтись без философии и научной рациональности. Когда речь идет о диалоге и взаимопонимании людей разных религий, конфессий, национальных традиций, то общим, объединяющим их основанием, самой площадкой диалога может быть только рациональный дискурс, основанный на доказательном знании, благоразумии и сдержанности» [16, 15].

Термину «глобализация» действительно трудно дать четкую априорную дефиницию. Любая из них, как правило, носит достаточно свободный характер. Все же можно утверждать, что в уже сложившейся традиции российской политологии глобализация является объектом междисциплинарного исследования. И изучение глобализации как общественно-политического феномена предполагает широту исследовательского поля. В частности это факторы интеграции и унификации; процессы интернационализации экономики и формирование единого рынка; изменение функций национального государства; развитие единой системы мировой связи; деятельность транснациональных негосударственных образований; проблемы экологии.

Можно отметить, что последние политические события и процессы задают новые темы для анализа. Действительно, в настоящее время предметное поле политической глобалистики сформировалось, существуют связанные друг с другом исследовательские коллективы, издаются ежегодники, учебные пособия, проводятся конференции и летние школы. Вместе с тем, остается актуальным вопрос, насколько наши познания верны и глубоки.
Литература


  1. Чумаков А.Н. Глобализация. Контуры целостного мира. – М.: Велби, 2005. – 432 с.

  2. Лукин В.Н. Глобализация и международный терроризм: политический анализ рисков и стратегий обеспечения безопасности. – СПб.: Наука, 2006. – 496 с.

  3. Постсоветское пространство в глобализирующемся мире. Проблемы модернизации. – СПб.: Алетейя, 2008. – 312 с.

  4. Глобализация // Глоссарий. [режим доступа]: http://www.glossary.ru/cgi-bin/gl_sch2.cgi?R0pDrot:. 05.06.2009.

  5. Гринин Л.Е. Глобализация и проблемы национального суверенитета // Вызовы современности и философия: Материалы «Круглого стола», посвященного Дню философии ЮНЕСКО. Кыргызско-Российский Славянский университет / Под общ. ред. И.И. Ивановой. – Бишкек, 2004. – С. 39-47.

  6. Глобализация // Онлайн энциклопедия кругосвет. [режим доступа]: http://www.krugosvet.ru/enc/istoriya/GLOBALIZATSIYA.html. 05.06.2009.

  7. Насырова Л., Литвиненко Н. Что такое глобализация? // Глобализация. [режим доступа]: http://www.univer.omsk.su/omsk/socstuds/glob/index.html. 05.06.2009.

  8. Молчанов В. Глобализация. Человек перед лицом будущего // Приход св. Серафима. [режим доступа]: http://www.serafime.ru/articles/globalizm1.shtml. 05.06.2009.

  9. Ильин М. Политическая глобализация: институциональные изменения // Горбачев М.С. и др. Грани глобализации: Трудные вопросы современного развития. – М.: Альпина Паблишер, 2003. – 592 с.

  10. Миронов А.В. Социально-гуманитарное образование сегодня // Социально-гуманитарные знания. – 2001. – №1. – С. 22-30.

  11. Иноземцев В.Л. Глобализация и неравенство: что причина, что следствие // Россия в глобальной политике. – 2003. – №1. – С. 158 – 175.

  12. Anderson W.T. Connected Now. Life of the First Global Civilisation. – Westview Press. - 2000. – 320 p.

  13. Загладин Н.В. Глобализация и Россия // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – №9. – С. 3-6.

  14. Делягин М.Г. Россия в условиях глобализации // Независимая газета. – 2001. – №3. – С. 4.

  15. Панарин А.С. Политология. – М.: ПБОЮЛ С.М. Грачев, 2001. – 448 с.

  16. Осипов Ю.С. Выступление // Вопросы философии. – 2003. – №4. – С. 15-16.


Перехід до Другого Модерну

і українські реалії

УДК 94 (477): 323

Адамович С.В.,

доцент кафедри теорії

та історії держави і права

Прикарпатського національного університету

імені В.Стефаника, к.і.н.
Формування національної історії

в незалежній Україні
The article studies the peculiarities of the single national history development as a consolidating factor for the Ukrainian state. The author claims that the history of Ukraine can be trasformed into a consolidating factor provided that the politicians will stop speculating on the historical remote past, and that the professional historians will try and find those factors in the Ukrainian history that will consolidate the nation.

Key words: the national history, consilidation, histirucal community, imperial legacy, unity, independent Ukraine, historical memory.
В статье исследуются особенности формирования единой национальной истории как фактора консолидации Украинского государства. Автор утверждает, что превращение украинской истории на объединительный фактор может произойти при условии отказа политиков от спекуляций историческим прошлым и поиска профессиональными историками консолидационных для государства черт в украинской истории.

Ключевые слова: национальная история, консолидация, историческая сообщество, исторический учебник, имперские наследие, соборность, независимая Украина, историческая память.
У статті досліджуються особливості формування єдиної національної історії як чинника консолідації Української держави. Автор стверджує, що перетворення української історії на об’єднавчий фактор може відбутися за умови відмови політиків від спекуляцій історичним минулим і пошуку професійними істориками консолідаційних для держави рис в українській історії.

Ключові слова: національна історія, консолідація, історична спільнота, історичний підручник, імперська спадщина, соборність, незалежна Україна, історична пам’ять.

Здобуття незалежності поставило перед нацією завдання ідентифікувати себе в культурній сфері. Для об’єднання держави важливим було формування національної історії, яка була б позбавлена імперських нашарувань попередніх завойовників і сформувала б основи українського патріотизму.

Навчання історії повинно створювати у громадян відчуття історичної спільноти. На основі реальних фактів історики написали славнозвісну історію народження великих західних демократичних країн, трагічну історію створення держави Ізраїль та міф про муніципальну свободу невеликих європейських націй. З часів націй та націоналізму кінця ХІХ століття науково доведена розповідь про події минулого мала стверджувати колективну особистість та допомагати нащадкам цієї славетної історії продовжувати плекати спільне минуле та вести надалі спільну діяльність [1, с.139].

Крім того, в умовах глобалізації загострюється конфлікт нових соціальних норм і традиційних суспільних цінностей. За цих обставин саме історія виконує важливу функцію ідентифікації, диференціації та консолідації [2, с.186].

Своє бачення історичного розлучення з СРСР і Росією пропонував Л.Кучма. На його думку, в Російській імперії і Радянському Союзі було спільне інтелектуальне господарство і Україна (а не тільки Росія) має право вважати своєю не якусь частину цього господарства, а все його цілком. Більше того, політик вважав, що коли вже загальноімперська культура поділу не піддається, “історично справедливим, розумним і просто рятуючим ситуацію став би заключений прилюдно й урочисто культурний пакт, відповідно до якого Україна і Росія (і Білорусія) визнали б усі духовні цінності, створені протягом століть під одним державним дахом, спільною і не підлягаючою поділу спадщиною” [3, с.310].

Як вважає Я.Грицак, якраз режим Кучми виявився дуже вправним у маніпулюванні історичною пам’яттю. На думку історика, цей режим “як добрий аптекар… старанно змішував між собою два дуже їдкі та взаємозаперечні реактиви, щоб одержати ліки на національну недугу роз’єднаності. Цими реактивами були радянська й національна версії української історії” [4, с.70].

Натомість В.Ющенком для формування єдиної національної історії було створено Український інститут національної пам’яті. Уже до дня незалежності України у 2007 р. інститут під керівництвом академіка НАН України І.Юхновського розпочав всеукраїнську акцію “Єдина держава – спільна історія”. Цей проект передбачав створення єдиного базового історичного підручника. Він мав подавати так історію молодому поколінню, щоб “наші діти і онуки пройнялися любов’ю до України і щоб вони виросли патріотами України” [5, с.12].

Рецепт до створення спільної історії І.Юхновський вбачав в тому, що необхідно “ті моменти в часі й просторі, де нація, на базі якої утворена держава, виглядала дуже достойною, дуже детально розписувати, а моменти, коли нація програвала, була нікчемною, в канонічній історії розписувати менше” [6, с.14].

Об’єктивно ініціатива Українського інституту національної пам’яті сприяє зближенню українців різних регіонів країни. Так, згідно з дослідженням американського вченого Б.Андерсона, у процесі формування національної свідомості важливу роль відіграє формування національної історії. Її складовою автор вважає “ексгумацію” найпотаємніших жадань чисельних безіменних небіжчиків, які дозволяють зачисляти їх до історії нації (як приклад, мексиканці, що говорять іспанською від імені доколумбових індіанських цивілізацій, мов яких вони не розуміють). Крім того, дослідник вважає, що така спільна історія розглядає будь-які конфлікти і ворожнечі (навіть якщо вони відбулися до часу формування націй чи носили класовий характер) як “родинну історію” [7, с.244-250].

Американський дослідник взаємозв’язків культури й імперіалізму Е.Саїд стверджував, що нації самі по собі є нараціями [8, с.13]. Однак вчений вважав, що ортодоксальний націоналізм іде тим самим шляхом, який вимостив імперіалізм. На його думку, просто оповідати національну історію означає, повторювати, розширювати і породжувати нові форми імперіялізму. Більше того, Е.Саїд стверджував, що покинутий на себе націоналізм після здобуття незалежності “кришиться на регіоналізм всередині порожньої оболонки самого націоналізму” [8, с.379].

У зв’язку з цим дослідник пропонував говорити про секулярний простір, гуманно вибудовані й взаємозалежні історії, які фундаментально пізнавані, хоча й не через великі теорії або системні тоталізації. Фактично Е.Саїд вважав необхідним пов’язати історії імперії і колоній, виступав “за несумірні, але взаємопереплетені і взаємозалежні, а понад усе – взаємонакладні потоки історичного досвіду” [8, с.434 – 435]. Безумовно ідеї американського вченого, як ніде, актуальні в Україні, яка пов’язана з колишньою імперією не тільки колоніальним минулим, але й культурно-релігійною близькістю.

Відомий історик Н.Яковенко запропонувала ідею скоординування популярної історії з національною ідеєю. Засіб досягнення цієї цілі вона вбачала у поступовій відмові від народницької історіографії, яка змикається з радянською і характеризує спільноту як монолітну цілість. Дослідниця вважає, що подолавши “монолітний спадок”, українська історіографія зможе розв’язати проблемні питання і знайти місце в українській історії для різних еліт [9, с.18].

Я.Грицак для вирішення проблеми історичної пам’яті пропонує запровадити, за прикладом Німеччини часів К.Аденауера та Іспанії після смерті Франко пакт про забуття. Він би передбачав, що ніхто не має права використовувати минуле для політичної пропаганди.

Проте історик зауважує, що такий пакт має обмежений термін дії, бо рано чи пізно суперечки таки розпалюються, і то з новою вибуховою силою, а тому пакт має бути підтверджений гордістю українців за своє теперішнє становище [4, с.76-77].

Натомість спроби формування єдиної історичної пам’яті зустрічають жорсткий спротив російських урядових і громадських кіл, які намагаються загнати українську історію в радянські концепції “російсько-українського братерства”. Так, значну критику росіян викликав указ В.Ющенка щодо святкування 350-ї річниці Конотопської битви, а колишній російський дисидент О.Солженіцин дозволив собі написати, що крик про геноцид 1933 р. став зароджуватися “в затхлих шовіністичних головах злостиво налаштованих проти москалів” [10; 11].

Відзначимо, що націонал-демократичні лідери ще в умовах державного відродження передбачали: фактор різночитань в українській історії буде активно використовуватися як зброя проти об’єднання країни. Так, І.Драч під час виступу на установчому з’їзді ДемПУ 15-16 грудня 1990 р. з приводу цього питання зазначив: “Все це запрограмовано і заангажовано у наше майбутнє, і по цій лінії буде йти ідеологічна боротьба” [12, арк.18].

Крім того, російська влада активно закликає узгодити сучасні російські й українські підручники з історії. І це при тому, що концепція історичної освіти в середній школі Росії має всі ознаки наміру впровадити неоімперський проект у масову свідомість росіян.

Одним з найяскравіших прикладів такої політики стало опубліковане в французькій газеті “Le Figaro” звернення до Президента України В.Ющенка, в якому було висловлено заклопотаність прагненням влади “розглядати українську історію окремо від російської”. Під зверненням стояло 37 підписів, з яких лише 9 осіб мали стосунок до історичної науки. Політологи стверджували, що саме російські структури оплатили цю публікацію [13, с.10].

Підручники путінських часів трактують історію Росії з позиції сили, виправдовують мілітаризм та агресивні устремління російської держави. Вони містять ксенофобські трактування, демонізують інші нації, формуючи образ ворога, чим активно відтворюють стару біполярну модель часів Й.Сталіна – Л.Брєжнєва [14, с.20].

Така поведінка російських політичних еліт чітко відповідає науковим розробкам американського дослідника Е.Саїда, який стверджував, що для підпорядкування та віктимізації корінного населення імперія переписує їхню історію як похідну від імперської історії. Цей процес застосовує наратив, щоб розвіяти суперечливі спогади й поглинути насильство такою панівною імперською присутністю, яка б унеможливила будь-які спроби відділити її від історичної неодмінності [8, с.200].

Унаслідок цього російський імперіалізм, як і будь-який інший, після початку процесів деколонізації отримує можливість стверджувати: “Ти такий, який ти є завдяки нам. Коли ми пішли, ти повернувся до свого жалюгідного становища…”[8, с.76].

Натомість американська дослідниця Ева М.Томпсон пояснює поведінку росіян тим, що імперські нації не визнають законність захисного націоналізму й представляють його як злочин або беззаконня. Саме тому, на її думку, росіяни не розуміють, що цілком нормально впроваджувати в Україні закони, наприклад, на користь української мови, літератури, культури тощо [15, с.16]. До цього слід додати й той незаперечний факт, що “для України перебування в російській зоні світу обертається на копіювання передусім російського негативу” [16, с.56].

Як відзначив співробітник Українського інституту національної пам’яті В.В’ятрович, формування поглядів на українську історію нівелює можливість використовувати історію в операціях з розколу нашої країни. Він вважає, що тільки тоді, коли різні регіони України матимуть спільних історичних героїв, однаково оцінюватимуть ті чи інші події минулого, можна буде говорити про національну консолідацію [17, с.22].

Є і протилежні погляди на роль історії в формуванні національної єдності. Так, кримський вчений М.Кузьмін вважає, що в сучасному суспільстві спроби обгрунтувати національну ідеологію неминуче призведуть до появи кількох конкуруючих націоналізмів. Як приклад, він стверджує, що український націоналізм може будуватися як на європейській долі українців, так і на конструктах братніх східнослов’янських народів. Тобто історія для М.Кузьміна стала чинником, що перешкоджає національній єдності [18, с.182].

Як вважає А.Мартинов, в Україні суспільні дискусії навколо перипетій Другої світової війни та небезпечна перспектива “війни пам’ятників” також засвідчують не консолідуючу, а роз’єднуючу роль недавнього минулого. Причому домінантними є не загальнонаціональна ідентифікація української політичної нації, а локальні та регіональні ідентичності як на Сході, так і на Заході України. Унаслідок цього ускладнюється ідентифікація з національною історією, натомість посилюється масова недовіра до будь-якої історичної інформації [2, с.187].

Так, згідно опитування Центру Разумкова у 2006 р. для жителів Заходу “Україна” – єдина наступниця історії та культури Київської Русі (відносна більшість, 46%). Для решти – “історія України” – невіддільна частина історії великого східнослов’янського народу, як і історія Білорусі та Росії (Схід – 54%; Центр – 40%; Південь – 60%). У свою чергу для жителів Заходу війна проти фашизму – Друга світова (41%). Для решти – Велика Вітчизняна (Схід і Південь – по 64%; Центр – 59%) [19, с.3].

Парадоксальні результати дало соціологічне опитування у 2003 р. київської молоді, метою якого було визначення чинників національно-патріотичної орієнтації. Так, попри певні відмінності у розподілі оцінок за статями, віковими групами і національністю респондентів загальний позитивний результат сприйняття отримала Катерина ІІ. Водночас показник негативного ставлення молодих киян до таких видатних борців за українську державність, як С.Петлюра і С.Бандера, переважає позитивний. 75% київської молоді не знає, хто такий Є.Коновалець, не відомі їй імена Р.Шухевича, учасників визвольного руху ОУН-УПА, отаманів Холодноярського краю [20, с.59-60].

Історичні ідентичності на Сході та Заході України проаналізовані Інститутом історичних досліджень в рамках трендового соціологічного опитування “Львів–Донецьк: соціологічний аналіз групових ідентичностей та ієрархій соціальних лояльностей”.

Зокрема, результати дослідження свідчать, що для м. Львова особливо важливим є святкування традиційних та нових українських свят. Тут також особливого значення набувають особи і події з дорадянської моделі української історії, що описуються мешканцями як позитивні і героїчні. Вони посідають чільне місце у календарних та комемораційних святкуваннях і становлять основу історичної ідентичності мешканців Львова.

Натомість радянські історичні персоналії та події все ще займають вагоме місце в історичних наративах та ідентичностях м. Донецька. Те саме стосується і радянських свят (чи їх пострадянських модифікацій), що інтерналізуються та святкуються переважно на Сході [21, с.194-195].

Водночас, незважаючи на всі виявлені регіональні відмінності, простежується певна тенденція до повільного але помітного зближення позицій щодо окремих складових історичних ідентичностей та політичних орієнтацій. Такими окремими елементами, які поки що не домінують, є святкування Дня незалежності в обох регіонах, зближення поглядів щодо таких періодів української історії як, наприклад, УНР, чи таких постатей, як М.Грушевський або Т.Шевченко [21, с.195].

Позитивним є також той факт, що серед обох рейтингів подій і осіб у Львові і в Донецьку були практично відсутні події регіонального значення. Це говорить про те, що мешканці обох регіонів скоріше інтерналізують події, які належать до мета-наративів, що конструюють “зовнішні” узагальнюючі моделі історичного минулого (українську чи радянську), ніж творять свою власну модель історії, базовану на регіональному досвіді [21, с.194].

Зміни в історичній пам’яті засвідчив проведений в грудні 2007 р. проект “Великі українці” на телеканалі “Інтер”, коли в “списку десятьох” найвидатніших українців не виявилося імперських та радянських постатей – Петра І, В.Леніна, Л.Брєжнєва і т.д. [4, с.84].

Проте ситуація ускладнюється також через те, що глобалізація деконструює національну історію. Зазначений, не завжди об’єктивний процес, як правило, починається з її релятивізації та застосування принципу “скільки істориків – стільки й історій”. Порушується монополія національної держави “розповідати” і транслювати свою історію новим поколінням. Розуміння “ворожої позиції” на принципах толерантності, а не на основі позиції “я поважаю чужу думку, але не поділяю її”, стає передумовою для нівелювання монопольного тлумачення національної історії [2, с.187].

Підсумовуючи, зазначимо, що в умовах становлення Української державності, консолідації нації та тиску глобалізаційних процесів зростає необхідність об’єднання навколо спільної історії. На нашу думку, елементами механізму, що дозволять перетворити українську історію на об’єднавчий чинник, мають стати:


  1. формування спільної історії, яка б акцентувала на успішних сторінках минулого і розглядала будь-які конфлікти і ворожнечі (навіть якщо вони відбулися до часу формування націй чи носили класовий характер) як “родинну історію”;

  2. протидія нав’язуванню українській історії концепцій імперської присутності ззовні;

  3. усунення від дискусій щодо історії непрофесійних в галузі історичних знань політиків (пакт про забуття, за Я.Грицаком) і формулювання офіційної державної позиції на основі фахових незаангажованих історичних досліджень.

Перспективи подальших розвідок вбачаємо у дослідженні шляхів для подолання протиріч між регіонами України і використання культурно-духовної різноманітності країни для зміцнення державності.


Каталог: sites -> default -> files
files -> Вопросы для вступительного экзамена в аспирантуру по специальности
files -> Пояснительная записка Настоящая программа является программой вступительного экзамена в аспирантуру по специальности 19. 00. 01. «Общая психология, психология личности, история психологии»
files -> 1. Предмет философии и структура философского знани
files -> 12 грудня 2014 р. ІV всеукраїнська науково-практична конференція “Андріївські читання”
files -> Методичні рекомендації для проведення виховних заходів в загальноосвітніх навчальних закладах
files -> Перечень вопросов, по которым участники образовательного процесса (дети, родители, педагоги) могут получить консультации
files -> Что такое агрессивность?
files -> А. Зайцев Научный редактор А. Реан Редакторы М. Шахтарина, И. Лунина, В. Попов Художник обложки В. Шимкевич Корректоры Л. Комарова, Г. Якушева Оригинал-макет
files -> Примерная тематика


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница