Міністерство освіти і науки України Державний заклад „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”



страница7/19
Дата11.05.2016
Размер4.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

Література

1. Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне. – М.: Издательство «Весь Мир», 2003. – 416 с.

2. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология XXI века. – М.: Логос, 2004. – 368 с.

3. Белокобыльский А.В. Основания и стратегии рациональности Модерна. – К.: ПАРАПАН, 2008. – 244 с.

4. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. – М.: «Добросвет», 2000. – 387 с.

5. Вельш В. Наш постмодерний модерн. – К.: Альтпрес, 2004. – 328 с.

6. Мукаржовский Я. Место эстетической функции среди прочих функций // Исследования по эстетике и теории искусства. – М.: Искусство, 1994. – С. 142 – 162.

7. Якобсон Р. Лінгвістика і поетика // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 2002. – С. 465 – 487.

8. Лотман Ю.М. Семантика числа и тип культуры // Семиосфера. – С.-Петербург: «Искусство–СПБ», 2000. – С. 431 – 434.

9. Барт Р. Семиология и медицина // Система моды. Статьи по семиотике культуры. – М.: Издательство им. Сабашниковых, 2003. – С. 478 – 488.

10. Кассирер Э. Философия символических форм. Т. 1. Язык; Т. 2. Мифологическое мышление; Т. 3. Феноменология познания.– М.: СПб.: Университетская книга, 2002. – 272 с.; 2002. – 280 с.; 2002. – 400 с.

11. Скороварова Є.В. Естетика Ернста Касирера: синтез класичного та некласичного // Філософія етнокультури та морально-естетичні стратегії громадянського самовизначення. – Чернігів, ЦНТЕІ, 2006. – С. 120 – 125.

12. Личковах В. Світовідношення як переживання (онтологія, феноменологія та естетика «життя миттєвістю») // Дивосад культури. – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2006. – С. 15 – 27.

УДК 323.21(477)

Ротар Н.Ю.,

доктор політ.н, професор кафедри політології та державного управління

Чернівецького національного

університету імені Юрія Федьковича


Політична участь в епоху Другого модерну:

пошук адекватних моделей
While international scholarly momentum continues to build around Ulrich Beck’s ideas on risk, politics and reflexivity, his commentary on transformative democracy is only beginning to attract scholarly interest. To better understand the theoretical and conceptual dynamics of transformative democracy in the age of second modernity, the author of the article focuses his analytical attention on the socio-technical domains from which the democratic-cosmopolitan imperative should be expected to garner strength. It should be emphasized, though Ulrich Beck articulates on further search rather than final solution of second modernity problem, nonetheless, his ideas stipulate and facilitate intensification of finding out the ways to answer the question on different tendencies of citizens’ political participation evolution on both national and global levels.

Key words: political participation, age of second modernity, Ulrich Beck
Автором доказано, что Второй модерн в интерпретации У.Бека есть новым политический проектом, который формируется и существует в обществе рисков и условиях мирового сообщества. И хотя, У.Бек, скорее определяет направления дальнейших поисков, чем предлагает окончательный вариант решения проблемы Второго модерна, его идеи оказывают содействие интенсификации поисков ответа на вопрос относительно направлений эволюции политического участия граждан на национальном и глобальном уровнях.

Ключевые слова: политическое участие, эпоха второго модерна, У.Бек
Автором доведено, що Другий модерн в інтерпретації У.Бека є новим політичним проектом, який формується та існує у суспільстві ризиків і умовах світового співтовариства. І хоча, У.Бек, скоріше окреслює напрямки подальших пошуків, ніж пропонує остаточний варіант розв’язання проблеми Другого модерну, його ідеї сприяють інтенсифікації пошуків відповіді на питання щодо напрямків еволюції політичної участі громадян на національному та глобальному рівнях.

Ключові слова: політична участь, епоха другого модерну, У.Бек.
Політичні перетворення в Україні, що відбуваються в суперечливий за природою та суттю період, який поєднав і водночас посилив процеси глобалізації та регіоналізації, інтеграції та фрагментації, ставлять перед політичною наукою низку проблемних питань, пов’язаних з необхідністю пояснення нової реальності, вимагають формулювання адекватних концептуальних положень щодо функціональних аспектів політичної суб’єктності громадян. У цьому кон­тексті особливої актуальності та значимості набуває проблема осмислення міс­ця та ролі участі громадян України у політичних процесах трансформаційного періоду, які відбуваються в епоху Другого модерну.

Дослідження політичного за допомогою інструментарію парадигми Другого модерну має нетривалу практику. Проте, інтенсивність та характер дискусій навколо ідей, інтегрованих у сферу політологічного дискурсу У.Беком та Е.Гіденсом, засвідчує їх актуальність. В українській політичній науці і комплексі соціальних наук, проблеми Другого модерну та його інтерпретації в умовах транзитного суспільства, найбільш повно представлені дослідженнями І.Кононова [1, 2], завдяки ініціативам якого, обговорення проблем Другого модерну ставиться на порядок денний.

Поняття Другого модерну є достатньо новою категорією аналізу соціального, яке трактується по-різному, зокрема й одними з визнаних авторитетів у справі теоретичного осмислення сучасності У.Беком та Е. Гідденсом [3–14]. Останній, характеризуючи період модерну як радикальний модерн, визначає низку його базових рис: по-перше, інституційний розвиток формує в масовій свідомості почуття фрагментарності та дисперсії соціальної реальності, яка діалектично пов’язана з основними тенденціями розвитку світу по шляху глобальної інтеграції; по-друге, набуває активності процес рефлективності громадянина стосовно його само ідентифікації; по-третє, у суспільній свідомості починають домінувати проблеми глобального рівня над локальними проблемами; по-четверте, повсякденне життя перетворюється в комплекс реакцій на абстрактні системи, що призводить і до соціальних втрат, і до здобутків; по-п’яте, скоординовані політичні дії можливі та необхідні як на глобальному, так і на локальному рівнях; по-шосте, розвиток передбачає вихід за межі інститутів радикального модерна, що може призвести до постмодерну [4, р. 150].

Розкриваючи характер радикального модерну, Е.Гідденс вказує на його максимально можливий динамізм та неймовірну швидкість змін в усіх сферах функціонування суспільства. Паралельно, радикальний модерн провокує порушення внутрішньої природи політичних інститутів, що на рівні політичного процесу виявляється у розриві політичної наступності, порушується структурно-функціональна цілісність, характерна для лінійної динаміки модерну. Зрештою, це призводить до динамічності знання про політичне та трансформації політичних інститутів та моделей політичної участі, які поступово позбавляються наступності та традиційного підґрунтя.

Розглядаючи феномен глобалізації модерну, Е.Гідденс вказує, що ідея суспільства як зв’язаної системи, повинна бути замінена ідеєю просторово-тимчасового дистанціювання. Концептуально, Е.Гідденс спрямовує увагу на комплекс відносин між локальним залученням (обставинами з-присутності) і взаємодією на відстані (зв’язків присутності й відсутності). У сучасну епоху рівень просторово-тимчасового дистанціювання значно вище, ніж у будь-який попередній період, і відносини між місцевими й віддаленими соціальними нормами й подіями стають розтягнутими. Глобалізація належить до процесів розтягування та є інтенсифікацією соціальних відносин, які зв’язують віддалені райони таким чином, що локальні феномени формуються під впливом подій, які відбуваються на великій відстані від них і навпаки. Глобалізація має чотири інституціональних виміри (світова капіталістична економіка, система національних держав, світовий військовий порядок і міжнародний поділ праці), які в сукупності змінюють якісний стан світу.

У.Бек також вказує на те, що на сучасному етапі модернізації набули рухливості базові принципи існування модерного суспільства, зокрема (1) ототожнення суспільства з національною державою, відповідно, контейнерна модель національно-державно організованого суспільства; (2) ідеалізація суспільства повної зайнятості, відповідно формалізованої системи трудових відносин зі стандартизованими трудовими біографіями; (3) вкорінення у класових культурах масових партій; (4) традиційна система гендерних відносин та розподілу ролей у суспільстві [5, с. 7]. Ці процеси спровокували появу нового політичного проекту – Другого модерну, який позначений зростанням модернізаційних ризиків та глобалізаційними процесами, що в сукупності формують умови для системної зміни політичного та політики. Суспільство Другого модерну поступово виробляє свою базову якість – рефлективність політики, яка є самопротиставленням та самоконфронтацією модерна. У віддаленій перспективі рефлективність політики призводить до повної раціоналізації дій людини у сфері політики.

Заперечуючи концепцію модерна та постмодерна, У.Бек пропонує використовувати теорію Першого та Другого модерна, в якій рефлексивна модернізація є перехідним періодом від Першого модерну до Другого. Базовою відмінністю епохи Другого модерну є процес глобалізації, під час якого створюються «транснаціональні зв’язки та простори, знецінюються локальні культури, що сприяє виникненню третіх культур» [7, с. 28], який примушує переглянути всі сфери функціонування суспільства в контексті дихотомії локальне – глобальне.

Отже, рефлексивна модернізація, за У.Беком є модернізацією модерну – «модерн стає проблемою для самого себе; його базові принципи, основні установки та ключові інститути в процесі радикальної модернізації піддаються корозії зсередини; проект модерну має бути заново обговорено, переглянуто та реконструйовано» [10, р. 47]. Науковець підкреслює, що з простої на рефлексивну, модернізація перетворюється в міру того, як руйнуються базові установки модерна, які з часом втрачають легітимність як передумови і стандарти правової держави, соціальної держави, національної економіки, корпоративної системи та системи парламентської демократії.

З руйнуванням базових установок модерну відбувається руйнування однієї з основ політичної участі – політичних ідентичностей у їх традиційному розумінні. Згідно з У.Беком, глобалізацій ні процеси сприятимуть формуванню нового розуміння і нового типу космополітичної ідентичності, яка передбачає принципову відкритість іншості на глобальному рівні та одночасну прив’язку до конкретної локальної реальності.

Міркуючи над проблемами трансформації ідентичностей, в тому числі і політичних, російський дослідник Д.Драгунський підкреслює, що ідентичність епохи модерна для громадянина визначалася стійкою й щільною сіткою зовнішніх стосовно нього координат, хоча і залишалася ідентичність в собі. Другий модерн руйнує звичні орієнтири, проте громадянин не відчуває радості від звільнення політичних обмежень, пов’язаних з кордонами та візовими обмеженнями, навпаки більшість намагається або повернутися до звичної для себе сітки, або сформувати для себе нову, адекватну сучасності мережу ідентичностей [12, с. 5–7]. Однак, політична ідентичність в ієрархії ідентичностей Другого модерну не обійматиме тих, достатньо високих позицій, типових для модерних суспільств. На нашу думку, це пов’язано з потребою переосмислення суті національних і релігійних ідентичностей, засвоєння нового формату соціально-економічних ідентичностей та визначення себе в системі нових ідентичностей, що виникають на тлі змістовно оновленої соціальності.

На рівні політичної участі це обернеться збільшенням попиту на політичну неучасть, так званий оновлений абсентеїзм, який відрізнятиметься від абсентеїзму першого модерну підвищенням імовірності відсутності будь-якого досвіду політичної участі. З одного боку це пояснюється переорієнтацією громадянина на представництво інтересів на позаполітичному рівні, поза межами інституту політичних партій. У цьому контексті конструктивним видається твердження У.Бека, що в епоху Другого модерну відбуваються небезпечні процеси втрати політичними інститутами низки політичних функцій, які переходять до соціальних сил, що не мають відношення до сфери влади та її легітимації (інверсія політики та неполітики). Це призводить до формування системи субполітик – «додаткового шансу для діяльності та узурпації влади за межами політичної системи» [10, р. 14].

З іншого боку, в умовах глобалізації відбувається об’єктивне зменшення кількості громадян, які проживають в тих національних державах, з якими пов’язані їхні політичні права, зокрема і право політичної участі. Оцінюючи ці процеси У.Бек підкреслює, що «політичне у Другому, глобальному модерні не вимерло, а емігрувало. На наших очах, нашими руками здійснюється зміна понять та форм політичного, для сприйняття та дослідження яких поки що відсутні історично перевірені категорії та форми світосприйняття. Структура шансів політичного проривається крізь дуалізм національного та інтернаціонального та розміщується у «глокальному» просторі» [5, с. 12], який поєднує риси глобального та локального, розриваючи громадянина між цими двома площинами соціальності.

Отже, політичне як таке не зникає, а трансформується, центр уваги переноситься в іншу площину – в епоху Другого модерна, найбільшим потенціалом політизації наділені ризики – систематична взаємодія суспільства з загрозами та небезпеками, які виробляються самим процесом модернізації [9, р. 21]. Страх, поєднаний з постійним очікуванням негативних наслідків соціальних процесів та політичних курсів, формують специфічну політичну реальність. Суспільство ризиків стає сконструйованою невизначеністю в сфері політики, яка згодом призводить до колективної безвідповідальності і стає ще однією причиною поширення оновленого абсентеїзму. Ми погоджуємося з І.Кононовим, який оцінюючи процес та результати трансформації політичного поля в епоху другого модерна, робить висновок, що воно повинно розширитися «і набути як мінімум чотирьохрівневого характеру – глобального, національного, регіонального і місцевого» [1, с. 240], що сприятиме зменшенню рівня самоконфронтаційного потенціалу Другого модерну. Відповідно, неминуче трансформується зміст політичної участі. Якщо сьогодні основні моделі політичної участі (електоральна, дискурсивна та протестна) [15] прив’язані до електорального циклу, то чотирирівнева модель політичного виведе їх за межі національного електорального процесу. Існуюча сьогодні практика електоральної участі на рівні виборів до Європарламенту засвідчує, що регіональний та глобальний рівні політичного є недостатньо засвоєними, а орієнтації на участь у процесах наднаціонального рівня для більшості громадян перебувають у зоні скептицизму.

Одним з основних джерел самоконфронтації другого модерну У Бек вважає те, що «у наші дні не всі, звичайно, але все зростаюча кількість людей торгують, працюють, кохають, одружуються, здійснюють дослідження на інтернаціональному рівні, а їх діти виховуються у декількох державах та отримують освіту також інтернаціонально. […] Так які ж у нас підстави очікувати, що політична лояльність та ідентичність як і раніше залишатимуться прив’язаними виключно до нації? (національної держави – Н.Р.» [8, с. 20] (мається на увазі – національної держави). Безумовно, національні держави не позбавилися своєї сили в епоху глобалізації. Індикатором цих процесів є обмеження національною державою транснаціональності, зокрема і на рівні політичної участі, яка до сьогодні перебуває у прямій залежності від такої статусної ознаки особистості як громадянство.

Проблема участі негромадян у політичному процесі країни, в якій вони постійно проживають, є досить актуальною для сучасної політичної науки. Це зумовлено проблемою отримання та реалізації політичних прав негромадянами як у країнах стабільної демократії, так і в країнах пострадянського простору.

В умовах другого модерну теоретичне розв’язання проблеми політичної участі негромадян, то, на нашу думку, можна виокремити декілька основних підходів. М.Дж.Міллер, будучи прихильником традиційного розв’язання питання співвідношення громадянства і політичних прав людини, підкреслює, що позбавлення негромадян політичних прав не завжди повинно мати абсолютний характер. Звертаючись до подібних прикладів, він наводить найбільший виняток з правил – Великобританію, яка як член наднаціональної Співдружності націй надає в повному обсязі виборчі права всім негромадянам, які є громадянами країн Співдружності або Ірландії [16].

Натомість, Ю.Хабермас (космополітичний підхід) пропонує систему громадянства національних держав замінити на систему громадянства світу, що сприятиме уникненню політичних конфліктів світового масштабу [17, с. 38–37]. Підтримуючи Ю.Хабермаса, С.Конопацький вбачає у космополітичному громадянстві відповідь на сучасний розвиток капіталу, тому вважає, що політичні аспекти громадянства не повинні ставати на перешкоді економічному потенціалу глобалізованого світу [18, р. 210].

Третій підхід (подвійного членства) найбільш повно представлений ідеями Р.Брубейкера, який стверджує, що уряди всіх країн повинні бути зацікавлені в тому, щоб більшість негромадян отримали громадянство. Це стосується як легалізованих мігрантів у країнах Західної Європи та Північної Америки, так і осіб без громадянства в країнах Прибалтики. Останнім часом в країнах стабільної демократії отримала розвиток система подвійного членства, яка являє собою два концентричних кола. Внутрішнє коло символізує тих членів суспільства, які входять до національної політичної спільноти і є громадянами. Зовнішнє коло символізує членство у національній соціально-економічній спільноті та охоплює окрім громадян, що постійно проживають у країні, іноземців, негромадян, і у випадку Європи – громадян країн ЄС, що проживають у країні. Членство у політичній спільноті передбачає привілеї і обов’язки, зокрема і право у формуванні загальнонаціональної політики шляхом політичної участі, які не поширюються на членів більш широкої соціально-економічної спільноти. Парадоксом співіснування двох концентричних кіл У.Брубейкер називає самовиключення або виключення члена соціально-економічної спільноти зі спільноти політичної. Самовиключення пов’язане з тим, що надійний статус натуралізованого іноземця може задовольняти людину та уповільнювати її дії на шляху отримання статусу громадянина. Однак, демократія, на думку дослідника, може відбутися тільки за умови максимальної відповідності контурів зовнішнього та внутрішнього кіл [19].

Співзвучними з ідеями У.Брубейкера є розуміння політичної участі, сформоване в межах комунітарної теорії. Один з її представників Х.Ларді вважає категорію політичної участі центральною в процесі створення стійкого політичного співтовариства (спільноти). За допомогою політичної участі індивідуальні актори в першу чергу пізнають себе та усвідомлюють власні політичні інтереси, соціалізуються та реалізуються в певній політичній системі, відповідно до її норм і правил, тому неправильно заперечувати право політичного голосу за тими, в кого відсутній юридичний статус громадянина [20, р. 80].

Водночас у сучасній політичній науці авторитетним є консервативний підхід, згідно з яким тільки повноправні громадяни, при всіх інших рівних умовах, є достатньо компетентними для участі у виробленні рішень, які стануть обов’язковими для всієї політичної системи [21, с. 144]. Автор ідеї Р.Даль зазначає: «До корпусу громадян країни, яка управляється відповідно до демократичних норм, повинні входити всі особи, на яких поширюється юрисдикція даної країни, за винятком тих, хто перебуває в ній тимчасово, і тих, чия недієздатність доведена» [22, с. 78]. Одночасно дослідник визнає, що будь-яка група дорослих людей, яка виключена з демосу, оскільки немає громадянства, «неминуче виявляється ущемленою у захисті своїх інтересів. Виключаючий демос зазвичай не захищає інтереси виключених» [21, с. 194].

На нашу думку, дискусія стосовно характеру і форм участі негромадян у політичних процесах країни проживання в умовах Другого модерну набувають особливої актуальності. В умовах суттєвих диспропорцій рівня політичного та економічного розвитку країн сучасного світу вести мову про космополітичне громадянство не видається можливим. Більш адекватним буде надання легалізованим негромадянам прав участі у процесах управління на місцевому рівні.

У суспільстві Другого модерну одна з провідних ролей належить інформаційним технологіям, які стимулюють засвоєння громадянами нових форм політичної активності, які в сукупності продукують явище політичної електронної участі (е-участі), яка наближує громадянина до сфери політичного та водночас дистанціює його від неї. Е.Гідденс, оцінюючи запровадження електоральних форм взаємодії у суспільні відносини, вказує, що наприклад, економіка, прив’язана до «електоральних грошей, що існують тільки у вигляді цифр на екрані комп’ютера» [6, с. 35].

Процеси інформатизації політичних відносин актуалізували проблему оновлення формату політичних партій. У країнах стабільної демократії одним з напрямків такої трансформації є поступове формування нового типу партій – кіберпартій, концептуальна модель якої була сформульована Е.Маргареттс (Лондонська школа публічної політики) [23]. Дослідниця вва­жає, що кіберпартії є продовженням еволюційного шляху розвитку інституту політичних партій та до певної міри подібні на картельні партії, проте основою діяльності кіберпартій є мережеві технології комунікації, що опосередковують взаємодію між організаційними партійними структурами та виборцями. Цей тип політичних партій не передбачає інституту формального членства у партіях, що позначається як на внутрішній структурі партії, так і на принципах її функціонування у політичному просторі. Кіберпартії розширюють можливості участі громадян у реальній політиці, стимулюючи її автономні форми. Іншими перевагами кіберпартій вважаються відносно низька капіталоємність, яка розширює можливості доступу партій до потенційних виборців; висока ефективність двостороннього зв’язку між віртуальними членами партії та її лідерами; наявність постійно функціонуючого внутрішньопартійного дис­курсу, який має відкритий характер не тільки для партійного керівництва, а для всіх, хто підтримує ідеї партії; сприятливі можливості для артикуляції та агре­гації інтересів через віртуальні форуми і конференції; кращі можливості для розвитку більш тісних зв’язків між партіями та її прихильниками (виборцями); надання громадянам партійних документів і матеріалів у зручному форматі; відкритий стиль вироблення стратегії і тактики у формі публічного діалогу; рівні та рівноправні можливості для всіх учасників комунікації.

Отже, Другий модерн в інтерпретації У.Бека є новим політичний проектом, який формується та існує у суспільстві ризиків та умовах світового співтовариства. І хоча, У.Бек, скоріше окреслює напрямки подальших пошуків, ніж пропонує остаточний варіант розв’язання проблеми другого модерну, його ідеї сприяють інтенсифікації пошуків відповіді на питання щодо напрямків еволюції політичної участі громадян на національному та глобальному рівнях.


Література

  1. Кононов І.Ф. Глобалізація: походження ризиків та можливості управляти ними // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління: Збірник наукових праць ДонДУУ. Т. Х. Вип. 116 «Соціологія державного управління». Серія «Спеціальні та галузеві соціології». – Донецьк: ДонДУУ, 2009. – С. 240. С. 232–342.

  2. Кононов І.Ф. Соціальні структури і політична форма в суспільствах Другого модерну // Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна. «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». – 2008. - № 795. – С. 13–19.

  3. Giddens A. Modernity and self-identity in the late modern age. – Cambridge, 2001.

  4. Giddens A. The Consequences of Modernity. – Cambridge: Polity Press, 1990. – P. 150.

  5. Интервью с профессором Ульрихом Беком // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2003. – Том VІ. - № 1. – С. 5–23.

  6. Гідденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя / Пер. з англ. Поліщук Н.П. – К.: Альтерпрес, 2004. – 100 с.

  7. Бек У. Что такое глобализация? – М.: Прогресс-Традиция, 2001. – С. 28.

  8. Бек У. Космополитическое общество и его враги // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2003. – Том VІ. – № 1. – С. 24–53.

  9. Beck U. Risk society: Toward a new modernity. – L., 1992.

  10. Beck U. The reinvention of politics: Toward a theory of reflexive modernization // Beck U., Giddens A., Lash S. Reflexive modernization: Politics, tradition and aesthetic in the modern social order. – Cambridge: PolityPress, 1994. – P. 1–55.

  11. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / Пер. с нем. – М.: Прогресс-Традиция, 2001.

  12. Драгунський Д. Массовые инициативы в эпоху второй модернизации // Космополис. – 2006. – № 1 (15). – С. 5–10.

  13. Кравченко С.А. Модерн и постмодерн: «старое» и новое видение //

  14. Филатов А. Перспекивы интерпритации понятия космополитизма в современной социальной истории // Žmogus ir žodis. – 2007. – ІV. – С. 49–59.

  15. Ротар Н. Монографія

  16. Миллер М.Дж. Неграждане: участие в политической жизни и политическое представительство // Российский бюллетень по правам человека. – 1995. – Вып. 7. – С. 85–95.

  17. Хабермас Ю. Гражданство и национальная идентичность // Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М.: АО „KAMI”, ACADEMIA, 1995. – С. 38–58.

  18. Konopacki S. Citizenship in a global context // National and Ethnic Identity in the European context. – Lodz, 2000. – P. 202–217.

  19. Брубейкер У.Р. Членство без гражданства: экономические и социальные права „неграждан” // http://www.hrights.ru/text/b7/Chapte4.htm Дата перегляду 05.06.2003.

  20. Lardy X. Citizenship and the right to vote // Oxford journal of legal studies. – Oxford, 1997. – Vol. 17. – N 1. – P. 75–100.

  21. Даль Р. Демократия и её критики: Пер. с англ. / Под ред. М.В.Ильина. – М.: РОССПЭН, 2003. – С. 144.

  22. Даль Р. О демократии: Пер с англ. А.С.Богдановского / Под ред. О.А. Алекринского. – М.: Аспект-Пресс, 2000. – С. 78.

  23. Margaretts H. The cyber party // ECPR joint of workshops. Papers to workshop „The causes and consequences of organizational innovation in European political parties”. – Grenoble, 2001. – Режим доступу: http://www.ucl.ac.uk/spp


Каталог: sites -> default -> files
files -> Вопросы для вступительного экзамена в аспирантуру по специальности
files -> Пояснительная записка Настоящая программа является программой вступительного экзамена в аспирантуру по специальности 19. 00. 01. «Общая психология, психология личности, история психологии»
files -> 1. Предмет философии и структура философского знани
files -> 12 грудня 2014 р. ІV всеукраїнська науково-практична конференція “Андріївські читання”
files -> Методичні рекомендації для проведення виховних заходів в загальноосвітніх навчальних закладах
files -> Перечень вопросов, по которым участники образовательного процесса (дети, родители, педагоги) могут получить консультации
files -> Что такое агрессивность?
files -> А. Зайцев Научный редактор А. Реан Редакторы М. Шахтарина, И. Лунина, В. Попов Художник обложки В. Шимкевич Корректоры Л. Комарова, Г. Якушева Оригинал-макет
files -> Примерная тематика


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница