Міністерство освіти і науки України Державний заклад „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”



страница8/19
Дата11.05.2016
Размер4.09 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19

УДК 504.03

Рудакова О.В.

кандидат социологических наук,



доцент кафедры философии и социологии Курского института социального образования (филиала) Российского государственного социального университета
ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ ЧЕЛОВЕКА

В ПОСТИНДУСТРИАЛЬНОМ ОБЩЕСТВЕ XXI ВЕКА
The environmental problems existing now threatn not only separate kinds of vegetative and fauna, but also mankind as a whole, they were generated as a result of influence of the human on the nature which happens against a background the natural changes which sometimes are very considerable.

The conflict between the Human and the Nature in a modern postindustrial society has broken the balance keeping habitat. The mankind too slowly approaches understanding of danger which creates the thoughtless relation to environment. Meanwhile the solution (if it is still possible) of such terrible global problems as ecological, demands urgent vigorous joint efforts of the international organisations, the states, regions, the public.

Key words: ecology, postindustrial society, bio-ecological and social-ecological approaches, ecological balance.
Существующие в настоящее время экологические проблемы, представляющие угрозу не только отдельным видам растительного и животного мира, но и человечеству в целом, сформировались в результате воздействия человека на природу, которое происходит на фоне естественных изменений, масштабы которых порой бывают очень значительны.

Конфликт Человека и Природы в современном постиндустриальном обществе нарушил равновесие, сохраняющее среду обитания. Человечество слишком медленно подходит к пониманию масштабов опасности, которую создает легкомысленное отношение к окружающей среде. Между тем решение (если оно еще возможно) таких грозных глобальных проблем, как экологические, требует неотложных энергичных совместных усилий международных организаций, государств, регионов, общественности.

Ключевые слова: экология, постиндустриальное общество, биоэкологический и социально-экологический подходы в изучении проблемы, экологическая сбалансированность.
Існуючі в сьогоденні екологічні проблеми, що загрожують не тільки окремим видам рослинного та тваринного світу, але й людству в цілому, сформувались в результаті впливу людини на природу, який відбувається на фоні природних змін, масштаби яких інколи бувають досить значними.

Конфлікт Людини і Природи в сучасному постіндустріальному суспільстві порушив рівновагу, що зберігає середовище мешкання. Людство занадто повільно підступає до розуміння масштабів небезпеки, яку створює легковажне ставлення до навколишнього середовища. Між тим розв’язання (якщо воно ще можливе) таких загрозливих глобальних проблем як екологічні, потребує невідкладних енергійних спільних зусиль міжнародних організацій, держав, регіонів, суспільства.

Ключові слова: екологія, постіндустріальне суспільство, біоекологічний і соціально-екологічний підходи у вивченні проблеми, екологічна збалансованість.
Сейчас, когда мы вступили в третье тысячелетие, назрела необходимость осмысления и преодоления многих проблем, которые накопились за весь период существования человечества. Некоторые из проблем имеют локальный характер и решаются каждым по отдельности, но есть и глобальные проблемы, без решения которых человечество обречено на гибель. К таким проблемам смело можно отнести и социально-экологические проблемы взаимодействия общества, человека и природы.

Усиливающееся деструктивное антропогенное и технологическое давление на окружающую среду приводит человечество к глобальному экологическому кризису. Противоречие между ростом народонаселения и возможностью удовлетворения его материально-энергетических потребностей, с одной стороны, и ограниченными возможностями естественных экосистем – с другой, приобретают антагонистический характер. Их обострение чревато необратимыми изменениями биосферы, радикальной трансформацией традиционных природных условий функционирования цивилизации, что создаёт угрозу жизненно важным интересам будущих поколений человечества.

Всё больше учёных, общественных и политических деятелей сходятся на том, что совокупная человеческая деятельность способна коренным образом подорвать природное равновесие биосферы и тем самым поставить цивилизацию перед угрозой гибели. В подавляющем большинстве экологических бедствий основным виновником становится всё чаще не непредсказуемость действия технологических средств или природных стихий, а непродуманная деятельность человека, наносящая своим техногенным воздействием нередко непоправимый вред природе. Поэтому в экологических исследованиях в разных странах мира всё более ощутим поворот к учёту социальных факторов как в создании экологической проблемы, так и в её решении.

Изменения природной среды приобретают социальную значимость. Постигая законы природы и овладевая силами природы, общество, тем не менее, не способно изменить эти законы или подчинить их социальным закономерностям (как невозможно и обратное сведение социальных закономерностей к естественным). Особенностью современной экологической ситуации и является пересечение и взаимодействие этих разнородных закономерностей в условиях социальной системы, взаимосвязанной с определенной экосистемой. Социальная экология в центр своего внимания помещает изучение ситуаций, возникающих вследствие нарушения равновесия во взаимодействии общества с природой, выяснение антропогенных, технологических, социальных факторов развёртывания таких ситуаций и нахождения оптимальных путей и средств преодоления их разрушительных последствий.

Крупные города уже давно столкнулись с проблемой и автомобильных выхлопов, и выбросов из труб заводов и фабрик в воздух, которым мы дышим, тяжелых химических элементов. Загрязняются земля и реки. Оказалось, что даже такой компонент холодильных установок, как фреон, накапливаясь в атмосфере, способен разрушать озоновый слой планеты, что, в свою очередь, грозит прямым солнечным излучением, приводящим к раковым заболеваниям.

Глобальных проблем отдельно взятому человеку не решить, но мы не стараемся хотя бы интересоваться – чем «напичканы» продукты, которые покупаем в магазинах и на рынках. Во-вторых, на наших упаковках и не пишут, что продукт изготовлен из ГМО (генетически модифицированных организмов). Тогда как одни генетики, скрещивая, к примеру, картофель с крысой (для большей плодовитости и выносливости), говорят, что здоровью это не вредит, другие заявляют прямо противоположное. Самый распространенный компонент в современных полуфабрикатах – глутамат натрия (особенно его полно в различных приправах), накапливаясь в организме, приводит к достаточно серьёзному ухудшению зрения. Но сегодня он – почти везде (почитайте, что написано – как правило, очень мелкими буквами — на упаковках). И все это – как результат решения продовольственных проблем, повышения урожайности, борьбы человечества за изобилие, а еще — как улучшение «усвояемости». Только какой ценой? Вредна не только грязная вода, но даже обработанная хлором в очистных сооружениях – хлор, накапливаясь в организме, потом начинает его разрушать. Не панацея и бутылированная вода. Специалисты называют ее чистой, но мертвой, так как она тоже подверглась обработке. А сырая чистая вода человеку просто необходима, попей он в течение десяти лет одну кипяченую, и организм начнет разваливаться. И это не частные вопросы, большая часть их требует решения даже не на уровне министерств и ведомств (это само собой), а правительств.

Вся история попыток экологического движения осмыслить, ради чего оно действует - это история двух идейных течений, двух подходов к решению проблемы защиты среды обитания человека: биоэкологического и социально-экологического. Либо общество - внешнее зло, которое в любом случае оказывает нарастающее разрушительное давление на Природу (биоэкологический подход), либо в обществе есть черты и структуры, которые определяют нарастание разрушений и которые можно устранить с помощью преобразований (социально-экологический подход).

Прежде чем строить социально-экологическую программу преобразований общества, людям, которые понимают опасность экологической катастрофы, следует ответить для себя на ключевой вопрос: могут ли сознательные усилия политической силы (общественно-политического движения) изменить общество настолько, что оно прекратит двигаться к экологическому саморазрушению. Ведь социальное устройство и господствующий образ мышления в его нынешнем качестве приводит к ускоренному разрушению окружающей среды. Если этот порядок вещей изменить нельзя, то человеку, осознающему масштабы угрозы, остается только бежать подальше от мегаполисов, чтобы пасть жертвой «конца света» в последнюю очередь. Часть экологов, не желающих знать ничего об изменении общественной структуры (как правило, из-за биологического бэкграунда), предпочитает стратегию пассивного сопротивления или инфильтрации «своих людей» в органы власти в надежде, что чиновников удастся просветить, заставить их действовать «экологически», и тем отложить катастрофы и Катастрофу. Тактически, как вспомогательное средство, это поведение оправдано, но стратегически ведет в тупик. Общественные отношения заставляют даже «просвещенных» чиновников уступать бюрократическому и коммерческому нажиму. «Недостаточно сговорчивых» система просто отторгает. Это обрекает сторонников такого биоэкологического направления на постоянные поражения. И после очередной неудачи экологи просыпаются от аполитической спячки и начинают бурно обсуждать необходимость социальных и политических перемен. Это явление в экологическом движении приходилось видеть уже несколько раз. И каждый раз полемика упирается в противостояние - либо придать существующему обществу дополнительную структуру экологического контроля и сдерживания, либо выдвинуть стратегию качественного изменения общественной структуры. Первый путь - уступка биоэкологов социально-экологическому подходу. Но по сути - это та же подмена стратегии тактикой. Вслед за временным политическим успехом экологов Система соберется с силами и отторгнет экологический «довесок». Этот процесс мы уже видели в 90-е гг. Решение экологических проблем - в устранении их социально-культурных причин.

Идея постиндустриального общества, таким образом, представляется логически безупречной, но совершенно недостаточной для понимания ситуации, с которой мы сталкиваемся и будем сталкиваться в будущем. Постиндустриальное - это не индустриальное и не традиционное (доиндустриальное). Это нечто третье. Но что? Каковы его черты.

Общий логический подход один – постиндустриальное общество должно принципиально отличаться от традиционного и индустриального. Так что начнем «от обратного» - с признаков предыдущих.

Традиционное общество – общественная система, основанная на преобладании сельскохозяйственного труда и регулировании общественных отношений на основе традиции. Индустриальный уклад (индустриализм) - система социальных отношений, основанных на узкой специализации и управлении человека человеком во всех сферах его деятельности. Индустриальное общество управляется элитой практически во всех своих сферах.

В чем наиболее глубинное различие между неторопливым развитием цивилизации в предыдущие столетия и последующим «ускорением» общественного развития при переходе к индустриализму? В социальной сфере проявлением перехода от одного общества к другому является выделение принципиально новых социальных слоев – интеллектуальной элиты, ориентированной на постоянное производство нового знания и критику старого - управленческих слоев, организующих совместную деятельность специализированных производителей («буржуазия», «менеджмент», «технократия»); специализированных работников, лишенных собственности и даже участия в управлении ею, «отчужденных» от собственности – пролетариев. В производственной сфере результатом перехода к индустриализму является технологическая революция (промышленный переворот, индустриализация); в информационной - массовое тиражирование информации, производимое элитой, развитие систем массовой коммуникации; в политической - возникновение национальных государств, начало эпохи революций и массовой партийной политики. Все эти черты производны от важнейшего социально-производственного принципа новой эпохи - всеобщей специализации.

Соответственно, постиндустриальное общество отличается от индустриального тем, что оно уже не будет основано на тотальной специализации и управлении, а от традиционного тем, что не будет ориентировано на воспроизводство существующих идей и отношений, будет носить информационно насыщенный характер. Открытость новых социальных структур информационным потокам (что резко отличает их от традиционных), позволяет называть новое общество информационным.

С традиционным обществом новое постиндустриальное общество неизбежно будет сближать фактор экологической сбалансированности - у человечества просто больше нет резервов разрушения среды обитания. Однако, в отличие от традиционного общества новая «формация», очевидно, не будет отказываться от достижений науки. Это дает надежду, что мы избежим возвращения к биологическим способам регулирования численности населения через голод и болезни. Информационная насыщенность новых отношений позволяет «вписывать» человечество в природные рамки с помощью повышения экологической эффективности производства и потребления.

Социальная структура нового общества будет основана не на открытом господстве и управлении («вертикальные связи»), а на согласовании, координации («горизонтальные» связи) либо информационном манипулировании, когда объект управления не понимает, как он управляется.

Планомерно и досконально изучая природные явления, человек не только пополняет свой багаж естественнонаучных знаний, но и постоянно совершенствует методы «сбора информации» об окружающей его природной среде. Полученная «качественная» информация помогает человеку в критической ситуации принять разумное решение и защитить себя от стихийных сил природы, которые до конца ему еще не подвластны. Цунами, тайфуны, селевые потоки, землетрясения и наводнения — вот далеко не полный перечень «стихийных» сюрпризов природы. Защитить человека от них способны творения его рук, проектирование и управление которыми должно осуществляться на основе «обновленных» научных идей и методов.

От того, сумеет или нет человечество решить созданные им же самим экологические проблемы, зависит его «светлое» будущее. При этом от «меркантильного» подхода к решению экологических проблем человеку следует отказаться. Проблемы такого уровня только «финансовыми» методами не закрыть. Начинать человеку следует с активизации всех своих интеллектуальных возможностей, в первую очередь со способностей абстрагироваться до концептуального представления исходной ситуации и анализа «сценарных» вариантов развития событий. После чего следует подключать к делу весь свой практицизм и рационализм, моделировать конкретные ситуации, накапливать информацию, закрывать имеющиеся «пробелы» в знаниях, совершенствовать научные методы, «доводить» их до уровня конкретных методик и активно внедрять на практике.

Несмотря на то, что каждая из глобальных проблем имеет свои варианты частичного или более полного решения, существует некий набор общих подходов к решению проблем окружающий среды. Кроме того, за последнее столетие человечество разработало ряд оригинальных способов борьбы с собственными, губящими природу недостатками.

К числу таких способов можно отнести возникновение и деятельность разного рода «зеленых» движений и организаций. Кроме пресловутого «Green Peaсe'а», отличающегося как размахом своей деятельности, так и заметным экстремизмом действий, существует другой тип экологических организаций - структуры, стимулирующие и спонсирующие природоохранную деятельность, например Фонд дикой природы. Также существует целый ряд государственных или общественных природоохранных инициатив: природоохранные законодательства, различные международные соглашения или система «Красных книг».

В числе важнейших путей решения экологических проблем большинство исследователей также выделяет внедрение экологически чистых, мало- и безотходных технологий, строительство очистных сооружений, рациональное размещение производства и использования природных ресурсов.

Хотя, несомненно, – и это доказывает весь ход человеческой истории – важнейшим направлением решения стоящих перед цивилизацией экологических проблем стоит назвать повышение экологической культуры человека, серьезное экологическое образование и воспитание, все то, что искореняет главный экологический конфликт – конфликт между дикарем-потребителем и разумным обитателем хрупкого мира, существующий в сознании человека.

УДК 316.334.22

Уколова А.А.,

аспірант кафедри соціології

та філософії

ЛНУ імені Тараса Шевченка


Праця: від традиційного суспільства

до Другого модерну
The development of the notion “work” within the process of social evolution from traditional society up to the Second Modern is examined in the article. There were investigated scientific views upon “work” of scientists from different historic periods.

Key words: work, agricultural society, industrial society, post industrial society, society of the Second modern.
В статье рассматривается трансформация понятия «труд» в процессе социальной эволюции от традиционного общества ко Второму модерну. Рассмотрены представления о труде ученых разных исторических эпох.

Ключевые слова: труд, аграрное общество, индустриальное общество, постиндустриальное общество, общество Второго модерна.
У статті розглядається трансформація поняття «праця» в процесі соціальної еволюції від традиційного суспільства до Другого модерну. Розглянуто уявлення про працю вчених різних історичних епох.

Ключові слова: праця, аграрне суспільство, індустріальне суспільство, постіндустріальне суспільство, суспільство Другого модерну.
У суспільному житті існують певні основоположні категорії, серед яких однією з найважливіших є «праця». Поняття «праця» взагалі містить в собі позитивний зміст. Працювати – це обов’язок кожної людини. Нам здається, що зміст, який ми сьогодні вкладаємо у дане поняття, був незмінним протягом всього розвитку людства. Але уявлення про працю еволюціонували разом зі змінами у самій діяльності людини. Поняття «праця», уявлення про неї змінювалися у різні історичні епохи. Тому, на нашу думку, для розуміння поняття «праця», слід проаналізувати дану категорію від початку її розвитку до сьогоднішніх днів.

Проблемами праці, її аналізом займалися вчені ще з давніх часів. Так, Ксенофонт, Платон, Аристотель, Тома Аквінський вже аналізували дане поняття.

Більш детального розгляду поняття «праця» отримала в роботах соціологів-економістів світового рівня А. Сміта, К. Маркса. Їхні ідеї в роботах: «Дослідження про природу і причини багатства народів» [1], «Капітал» [2], відповідно, стали визначальними для розвитку науки про працю на багато років вперед.

Більш науковому аналізу категорія «праця» була піддана вже у ХХ столітті. Серед її дослідників можна виділити Р. Арона, Д. Белла, У. Ростоу, У. Бека та інших. Видатний соціолог сучасності З. Бауман присвятив питанню трансформації ставлення до праці значний розділ своєї роботи «Індивідуалізоване суспільство» [3].

У зв’язку з переходом суспільства до Другого модерну відбулися певні зміни в визначенні поняття «праця», в уявленнях про неї. Тому для більш глибокого розгляду і розуміння ми пропонуємо почати аналіз даної категорії від самого її зародження, проаналізувати еволюцію «праці», розглянути погляди на дане поняття представників різних історичних епох. Це й визначає мету даної статті.

У сучасних науках існує декілька класифікацій типів суспільства. Для подальшого аналізу поняття «праця» ми беремо за основу класифікацію, яку дає Д. Белл у книзі «Майбутнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування». У ній автор розподіляє історію людства на три основні стадії: аграрну, індустріальну й постіндустріальну [4].

Значна частина історії людства пов’язана з так званим традиційним, аграрним або доіндустріальним суспільством. Тут переважають добувні види господарської діяльності – землеробство, скотарство та ін. Переважна більшість населення (приблизно 90%) зайнята в сільському господарстві, головним завданням є виробництво харчових продуктів. У доіндустріальному суспільстві ключовим фактором виробництва є земля. Праця на даному етапі людського розвитку є ручною.

В епоху традиційного суспільства переважали відносини перерозподілу, а не ринкового обміну, а елементи ринкової економіки жорстко регулювалися. Це пов'язано з тим, що вільні ринкові відносини підвищують соціальну мобільність і змінюють соціальну структуру суспільства; система перерозподілу може регулюватися традицією, а ринкові ціни – ні; примусовий перерозподіл перешкоджає «несанкціонованому» збагаченню або збідненню як окремих людей, так і станів. Переслідування економічної вигоди в традиційному суспільстві часто морально засуджувалося.

Тривалий час в історії суспільства праця через нерозвиненість знарядь вимагала великої фізичної напруги і для багатьох була безпосередньо пов'язана з виживанням. Тому праця вважалася покаранням, її прагнули уникнути або перекласти на інших. Для вільних громадян античної епохи було характерне презирство до фізичної праці, якою займалися раби. Вільні громадяни присвячували себе політичній діяльності, культурній творчості, активному дозвіллю, тобто свобода розумілася перш за все як свобода від необхідності працювати. Тобто праця у цей час вважалася справою нижчих верств.

Для філософів та мислителів старовини вона не була привабливим об'єктом аналізу. Вони займалися перш за все проблемами буття і пізнання, значно менше цікавлячись практичною діяльністю людини. Таким чином уявлення про працю формувалося з загальних уявлень про світ, людину, які проповідували ті чи інші релігійні та філософські вчення. Звертаючись до праць мислителів античності, бачимо, що погляди на категорію «праця» різняться, але всі вони підкреслювали, що праця є засобом існування людства. Ксенофонт, вважаючи рабство звичайним станом, підкреслював важливість сільськогосподарських робіт, які забезпечують селян усім необхідним. Вважав поділ праці важливим для зростання продуктивності праці.

Ідеї про поділ праці лежать в основі й платонівського вчення про суспільство. Поділ призводить, на думку Платона, до обміну між людьми, а обмін, в свою чергу, є досить корисним. Платон бачив в поділі праці основу для існування різних станів, головну причину ієрархічної будови суспільства.

Філософ античності Аристотель також відстоював поділ праці, розуміючи його ефективність. Аристотель розрізняє обов'язки і внутрішній шлях вільнонародженого і раба, розуміє працю раба і ремісника як підневільну, фізичну, таку працю, що переводиться на гроші. Гідним проведенням вільного часу вважає не працю, а дозвілля, пов'язане з інтелектуальною працею, яка не потребує великої фізичної праці.

В традиційному суспільстві головним регулятором життя людей та їх трудової діяльності, зокрема, виступала релігія. Праця у християнстві розглядалася перш за все як покарання за першорідний гріх людини. Християнством довгий час гнівно засуджувалася господарська діяльність, спрямована на отримання прибутку. Середньовічний філософ Тома Аквінський критикував торгівлю й писав, що «торгівля має в собі щось ганебне» [5, c.9].

Усупереч йому Уїльям Петті вперше формулює думку про те, що багатство народу створюється у всіх сферах матеріального виробництва й що «праця є батько і головний принцип багатства, а земля його мати» [5 , c.10]. Петті вважав, що в основі ціни товарів лежить кількість праці, витраченої на їх виробництво та вартість конкретної кількості землі. Йому ж належить поділ праці на виробничий і невиробничий [5 , c.10-11].

У традиційних суспільствах несільськогосподарська робота була пов'язана з оволодінням ремеслами, досвід такого роду отримувався протягом довгого періоду навчання. Працівник зазвичай брав участь у всіх етапах виробничого процесу від початку до кінця. Тобто суспільству такого типу конче не вистачало розподілу праці для більш швидкого та ефективного розвитку світової економіки.

Великий внесок у розвиток науки про працю зробив англійський вчений Адам Сміт. Він визначив багатогранні переваги, які надає розподіл праці, в умовах зростання продуктивності. Його найвідоміша праця «Багатство народів» стала основою теорії вільного конкурентного ринкового господарства. Робота починається з опису розподілу праці на фабриці шпильок: «Працюючи поодинці, людина може виробити в день десь близько двадцяти шпильок, проте якщо розбити завдання на ряд простих операцій, то десять робочих, виконуючи спеціалізовані завдання, в співпраці один з одним здатні виробити в день 48000 шпильок. Таким чином, кожен учасник спеціалізованого процесу виробляє в 240 разів більше, ніж якби він працював самостійно» [1]. Тобто за Смітом, багатство країни визначається продуктами матеріального виробництва. Їх обсяг, в свою чергу, залежить від долі населення, що бере участь у такому виробництві, і від продуктивності праці в ньому. Вчений показав об’єктивну необхідність існування та розвитку товарних ринків як незаперечної умови підвищення продуктивності праці. Умовою зростання продуктивності праці виступає його розподіл, поглиблення спеціалізації виробництва [5, c.12]. Американський соціолог І. Валерстайн зауважив: «Адам Сміт припускає у часто цитованій фразі з «Богатства націй», що розподіл праці є необхідним наслідком «певної особливості людського єства..., схильності мінятися, вимінювати, обмінювати один предмет на іншій» [6, c.63].

Тобто, ми бачимо, що Адам Сміт виходить з того, що людина істота соціальна, якій з народження притаманне спілкування з іншими людьми, однією з якостей людини є здатність до обміну, тобто ринкові відносини. Це в сутності природній процес. З такими судженнями варто погодитися.

Поглибленням розподілу праці й ускладненням професійної структури; концентрацією робочої сили вже не в аграрній економіці, а в промисловості супроводжується індустріалізація. Відбувається чіткий поділ між «працею» та «дозвіллям», що не було характерним для традиційного суспільства [7, c.136-137].



Індустріальне суспільство можна назвати «суспільством праці». Це тип економічно розвиненого суспільства, в якому домінуючою галуззю національної економіки є промисловість. Колись домінуюче сільське господарство відійшло на другий план, у цій сфері тепер зайнято тільки 5–10% населення. Формування індустріального суспільства тісно пов’язано з розвитком машинного виробництва, урбанізацією, розвитком ринку товарів, праці, фінансового ринку та ін. Капіталізована або високотехнологічна праця стала рушійною силою епохи індустріалізації.

З виникненням і розвитком індустріального суспільства намічаються дещо інші аспекти в аналізі праці. По-перше, саме в цей період активно відбувається формування і становлення більшості найважливіших суспільних наук (включаючи економіку і соціологію), в яких праця стає об'єктом спеціального наукового аналізу. У економічній науці вона стає важливою аналітичною категорією, осмислюється як чинник виробництва. В рамках соціології починають вивчатися суспільна роль праці, соціальні процеси, пов’язані з нею. По-друге, в цей час відбувається формування «робочого класу», що складається з колишніх селян, позбавлених можливості отримувати кошти для існування від власної ділянки землі і вимушених пропонувати за винагороду свою здібність до праці. По-третє, отримала розвиток прикладна функція науки. Традиційне суспільство було орієнтоване на підтримку порядку речей, що склалися. Засоби виконання робіт і організація сумісної праці передавалися з покоління в покоління, а періодично виникаючі інновації носили випадковий характер. У індустріальному суспільстві вдосконалення виробничого процесу було поставлене на систематичну основу і стало одним з важливих завдань науки. Зусилля вчених концентрувалися на питаннях ефективності виробництва, максимальної віддачі, підвищення продуктивності праці, вирішення виникаючих соціальних проблем.

У індустріальну епоху «праця» і «професія» стають основою людського існування, визначаючи положення людини в суспільстві, добробут, спосіб життя, коло спілкування тощо. Професійний статус відштовхує на другий план такі, колись ключової значущості поняття, як релігійна і етнічна належність тощо.

У цей час змінюється місце господарської діяльності в житті людини й суспільства: із засобу існування суспільства (який передбачає мінімальний набір благ) в головну мету існування, головний тип людської діяльності. У зв’язку з цим роль економічної складової – максимізації результату (прибутку, користі…) – в мотивації господарської діяльності різко зросла. К. Маркс з цього приводу зазначав: «Стародавнє переконання, згідно якому людина, як би вона не була обмеженою в національному, релігійному, політичному відношенні, завжди виступає як мета виробництва, здається більш піднесеним у порівнянні з сучасним світом, де виробництво виступає як мета людини, а багатство як мета виробництва» [цит. за 5, с.16]. Проте саме це ініціювало використання ресурсів у великих масштабах і небувале економічне зростання. Тільки завдяки цьому ми можемо спостерігати сьогодні той рівень матеріального добробуту, якого досягла більшість населення економічно розвинених країн.

Карл Маркс взагалі глибоко дослідив поняття «праця». Він розумів працю, як універсальну свідому діяльність людини, в якій вона реалізує себе, створює матеріальні і духовні цінності для задоволення існуючих потреб. Також, Маркс розкриває працю як процес, що здійснюється між людиною і природою, в якому людина, власною діяльністю, опосередкує, контролює і регулює обмін між собою і природою [5, c.21].

Карл Маркс у своїй відомій праці «Капітал» зауважував: «Павук здійснює операції, що нагадують операції ткача, а бджола спорудою своїх воскових осередків може осоромити деяких архітекторів. Але і найгірший архітектор від якнайкращої бджоли відрізняється тим, що перш ніж будувати осередок з воску, він вже побудував її в своїй голові. Працівник відрізняється від бджоли не тільки тим, що змінює форму того, що дає природа; він здійснює в той же час і свою свідому мету, яка як закон визначає спосіб і характер його дій і якій він повинен підпорядкувати свою волю» [цит. за 8, c.46]. Тобто, Маркс вважав, що праця – діяльність, усвідомлена людиною, ще до її початку людина має у голові образ майбутнього творіння.

Надзвичайно сильний бік вчення марксизму – його соціальний зміст, висунення на перший план людини праці, робітника, пролетаря, який своїми руками створює багатства суспільства. У роботі «Капітал» Маркс дає конкретний аналіз капіталістичного процесу виробництва додаткової вартості, форм капіталу, прибутку і заробітної плати. У «Капіталі» наймані робітники і капіталісти розглядаються як уособлення певних економічних відносин. У передмові до першого видання «Капіталу» Маркс пише: «Постаті капіталіста і землевласника я змальовую далеко не в рожевому світлі. Але тут мова йде про осіб лише остільки, оскільки вони є уособленням економічних категорій, носіями певних класових відносин та інтересів…Отже, з моєї точки зору, менш ніж з будь-якої іншої, окрему особу можна вважати відповідальною за ті умови, продуктом яких вона в соціальному розумінні лишається, хоч би як високо підносилася вона над ними суб’єктивно» [8, c.47].

Слідуючи за класиками економічної науки К.Маркс проводив грань між продуктивною і непродуктивною працею. Під продуктивною працею він розуміє матеріальне виробництво, що створює вартість, на відміну від послуг, які "сплачувалися" за рахунок продуктивної праці.

Праця є центральною проблемою в дослідженнях сучасного соціолога З. Баумана. В праці «Індивідуалізоване суспільство» вчений перш за все зосереджує свою увагу, й увагу читачів на трансформації поняття «праця»: «Згідно Оксфордського словника англійської мови, вперше слово “праця” (labour) було вжито в 1776 р., що означало «фізичні зусилля, спрямовані на задоволення потреб співтовариства. Сто років потому цим же словом стали характеризувати «всю сукупність працівників і операторів, що беруть участь у виробництві» [3]. Згідно Баумана, праця в ранньому капіталізмі, орієнтованому на виробництво, відігравала важливу роль як в індивідуальних, так і в соціальних та системних галузях.

Треба зауважити, що в цей період історії людства відбувається процес машинізації та автоматизації виробництва. Тобто в процес між працею і людиною включається техніка. Цей аспект добре проаналізований Карлом Ясперсом у праці «Витоки історії та її мета» [9]. Він показує, що техніка й праця не існують одна без одної: «Принципове перетворення техніки призводить до принципового перетворення праці». В своєму визначенні праці Ясперс виділяє наступні складові цього феномену: «Праця може бути визначена трояко, – пише філософ, – праця як витрати фізичних сил; праця як планомірна діяльність; праця як істотна властивість людини, що відрізняє її від тварини, воно полягає в тому, що людина створює свій світ». Техніка за своєю сутністю полегшує працю, вона все більше звільняє людину від тягаря фізичної праці, збільшує її дозвілля для вільного розвитку її здібностей [9].

Але треба наголосити на тому, що ручна праця традиційного суспільства не зникла, вона просто перемістилася на периферію світоекономіки (термін І.Валерстайна [6]), тим самим погіршивши умови та положення робітників.

У результаті розвитку технологій індустріальне суспільство переходить на новий ступінь свого розвитку, де суттєвого значення набувають знання та інформаційні технології. Виникає постіндустріальне, інформаційне суспільство. У термінології, яка характеризує перехід суспільства від індустріальної стадії, зустрічаються такі визначення, як суспільство Другого модерну або суспільство ризику (У.Бек) [10].

Концепція постіндустріального суспільства починає свій розвиток з виходом в 1973 р. книги американського соціолога Д. Белла «Майбутнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування». У ній вчений визначає контури постіндустріального суспільства, багато в чому відштовхуючись від характеристик індустріальної стадії. Знання й інформацію американський вчений вважає не тільки ефективним каталізатором трансформації постіндустріального суспільства, але і його стратегічним ресурсом [4].

Еволюційний перехід до економіки знань супроводжувався постійним збільшенням частки людського капіталу. Так, за мінімальними оцінками, для країн Заходу ця доля в період з 1913 по 1973 р. зросла з 31 до 57%, а вже за чверть століття склала практично 70% [11, с.31]. Роль людського капіталу, що збільшується, при переході до економіки знань змінює не тільки економіку, але й саме суспільство.

Система «постіндустріалізму» у Белла характеризується п’ятьма ознаками: 1) перехід від виробництва товарів до виробництва послуг; 2) переважання серед працівників «класу» професійних фахівців і техніків; 3) провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства; 4) орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінку можливих напрямів розвитку технології; 5) прийняття рішень на засадах нової «інтелектуальної технології». Ці процеси, на думку американського соціолога, вже набирають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають [12]. Центральна ознака «постіндустріального суспільства», за Беллом – це панування науки, наукових знань. Він відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стають університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її «великому бізнесу» [4].

Тобто, в постіндустріальному суспільстві основним виробничим ресурсом стало знання. Джерелом вартості стають знання, а не тільки праця. Посилюється роль творчої та зниження некваліфікованої праці. Виробництво стає автоматизованим. Основним джерелом розвитку, на думку В. Іноземцева, служить внутрішній розвиток особи, його можливість самоудосконалюватися, генерувати знання, здатність змінювати не тільки навколишній світ, але і навколишніх людей. Значного розмаху досягає сфера послуг. Наприклад, в США у 1970 році 65% робочої сили було зайнято в сфері послуг, близько 30 – у промисловості й будівництві та біля 5% - у сільському господарстві [13].

Французький філософ і соціолог Ж. Еллюль розглядає сучасну працю як породження сучасної техніки. У роботі «Інша революція» він пише, що техніка – чинник поневолення людини. Але, техніка могла б бути і чинником його звільнення. Єдина реалістична революція буде прямувати саме по цьому шляху, і вона буде мати наслідком радикальне відкидання будь-яких ідеологій, які руйнують індивід і суб'єкт, і разом з тим – радикальне відкидання не техніки як такої, але ідеології техніки. «Техніка вводить нас в небувало новий, небачений всесвіт. – пише Еллюль. – Наші попередні знання вже ні на що не придатні». Еллюль пише про необхідність проведення радикальних (революційних) перетворень. Він називає 5 напрямів революційних змін, серед яких – «різке скорочення робочого часу [12].

Але таких вже радикальних змін не відбулося при переході від індустріальної стадії розвитку. Визначення даної епохи як постіндустріальної є не досить коректним. Більш доречним та суттєвим терміном, на наше глибоке переконання, є суспільство Другого модерну (термін Д. Бека). Бо, як пише в своїй статті Кононов І.Ф.: «Напрями соціологічної думки, що використали для свого позначення, етикетки з приставкою "пост-", нереалістично орієнтували суспільну увагу на якусь соціальну потойбічність, де все не так, як в минулому світі. Але коливання думки дали ґрунт для нового розуміння предметного поля соціології і її суспільного служіння. На мій погляд, виходу за межі Модерна як «техногенної цивілізації» (термін В.Стьопіна) не відбулося. У його розвитку чітко позначилися два етапи, які доцільно називати Першим (індустріальне суспільство) і Другим модернами» [14].

У суспільстві Другого модерна провідну роль відіграють інформаційні технології, комп'ютерна і телекомунікаційна техніка, нанотехнології і генна інженерія. На відміну від індустріального суспільства, головного значення набуває людський, а не речовий капітал [14].

За Беком, даний етап розвитку також можна називати, як суспільство ризику. Фактично, суспільство ризику можна розглядати як вид суспільства індустріального, оскільки багато хто з цих ризиків пов'язаний з індустріальним розвитком. Бек пише про те, що точно так, як і в дев'ятнадцятому столітті модернізація зруйнувала структуру феодального суспільства і породила індустріальне суспільство, вона руйнує індустріальне суспільство сьогодні, і народжується інша сучасність. Ми є свідками не кінця, а початку сучасності – сучасності за межами її класичної індустріальної конструкції [10, с.10].

Ульріх Бек говорить про те, що на Заході відбувся процес індивідуалізації. Індивідуалізація є, як би мовити, парадоксом «соціальної структури» Другого Модерну [10]. Тобто людина стала вільною від більшої частини традицій, вплив класового положення вже не є таким визначальним, людина стає незалежною. Бек говорить про те, що традиції повинні бути обрані, а, нерідко і винайдені, вони набувають сутності лише унаслідок індивідуальних рішень і досвіду. «Той, хто живе в цьому пост-національному, глобальному суспільстві, перманентно знімає старі класифікації і формулює нові» [15].

На зміну залежності від традиційних зв’язків приходить залежність від ринку праці. Сучасна людина прив’язана до професії, яка визначає її соціальний статус. «Праця і професія, пише в “Суспільстві ризику” Бек, в ХХ ст. зробилися “віссю способу життя” західної людини. «Ще в дитинстві, цілком знаходячись усередині сім'ї, підростаюча людина на прикладі батьків дізнається, що професія є ключ до світу» [15].

Треба наголосити на тому, що в цілому ж у суспільстві Другого Модерну підвищуються вимоги до інтелектуальних і творчих здібностей людини, до його психофізичних характеристик, збільшується кількість людей, що знаходяться в активному віці, але чиї здібності до праці не відповідатимуть новим вимогам.

Швидкий розвиток інформаційної сфери суспільства істотним чином видозмінює структуру зайнятості населення, призводить до появи нових професій і робочих місць й тому вимагає відповідних орієнтацій системи освіти. Виникає необхідність в перепідготовці великих мас населення; протягом активного життя людина в інформаційному суспільстві вимушена кілька разів змінювати професію.

Соціолог З. Бауман, говорить про те, що звичне мільйонам людей розуміння праці проіснувало обмежений час, і сьогодні праця втрачає свої класичні риси, знаходячи нове розуміння, видозмінюючись. Бауман звертається до такої характеристики праці в його класичному розумінні, як «перспектива довгострокової і постійної зайнятості на одному місці і в одній професії». «Отримуючи свою першу роботу на фабриках Форда, – пише соціолог, – молодий майстер міг бути цілком упевнений, що завершить свою трудову діяльність на тому ж самому місці. Тимчасові горизонти ери “важкої модерніті” були довгостроковими. Для робітників ці горизонти були позначені перспективою довічної зайнятості в компанії [3]. Переходячи до оцінки сучасної ситуації, Бауман відзначає, що ситуація змінюється, трудове життя насичується невизначеністю, і найважливішим елементом цієї зміни стає прихід нової, «короткострокової» ментальності на зміну «довгострокової». Ринок праці сьогодення є доволі нестабільним інститутом, гнучким. Ситуація на ньому може змінитися протягом 2-3 років. Функціонувати він може лише за умов високої професійної та інтелектуальної мобільності людського капіталу.

Висновки. В процесі переходу від традиційного суспільства до суспільства Другого модерну еволюціонувало поняття «праця», уявлення про нього у своїх працях відображали найвідоміші вчені різних історичних епох. У кожний новий період історичного розвитку трудовий процес модернізується: до нього залучається все більша кількість людей, вони краще підготовлені, оснащені інноваційною технікою, технологіями та організацією виробництва.

Підсумовуючи вищенаведене, відзначимо, що основою могутності в доіндустріальну епоху була земля, в індустріальну – капітал, в постіндустріальну – знання людей. Також при переході від аграрного суспільства до суспільства Другого модерну змінюється структура трудових ресурсів: зменшується частка фізичного і зростає частка розумової висококваліфікованої й творчої праці. Збільшуються витрати на підготовку робочої сили: витрати на навчання й освіту, підвищення кваліфікації і перекваліфікації працівників.



Проаналізувавши еволюцію поняття «праця», погляди різних науковців, ми сформулювали наступне визначення поняття. Праця – свідома, цілеспрямована, корисна діяльність людини по отриманню або створенню життєвих (матеріальних і нематеріальних) благ для задоволення особистих або суспільних потреб, за допомогою прикладання людиною розумових та фізичних зусиль. Праця є основою економічного зростання, добробуту населення, розвитку конкретної людини та прогресу суспільства в цілому.
Література

  1. Смит А. Исследования о природе и причинах богатства народов // http://www.spbgu.ru/book27

  2. Маркс К. Капитал. Т.1. // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – М.: Госполитиздат, 1954. Т. 23. – 907 с.

  3. Бауман З. Возвышение и упадок труда // Бауман З. Индивидуализированное общество. М., 2005 // http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Sociolog/baum/index.php

  4. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального прогнозирования. Пер. с англ. / Иноземцев В.Л. (ред. и вступ. ст.). – М.: Academia, 1999. – 956 с.

  5. Рофе А.И. Труд: теория, экономика, организация: Учебник для вузов. – М.: МИК, 2005. – 600 с.

  6. Валлерстайн И. Конец знакомого мира. Социология XXI века / Пер. с англ. под

ред. В.Л. Иноземцева. – М.: Логос, 2004. – 368 с.

  1. Побережников И.В. Переход от традиционного к индустриальному обществу: теоретико-методологические проблемы модернизации. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006. – 240 с.

  2. Лагутін В.Д. Людина і економіка: Соціоекономіка: Навчальний посібник для вузів. – К.: Просвіта, 1996 – 336 с.

  3. Ясперс Я. Истоки истории и ее цель. // http://ksana-k.narod.ru/Book/jaspers2/index.html

  4. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / Пер. с нем. В. Седельникова и Н. Федоровой; Послед. А. Филиппова. – М.: Прогресс – Традиция, 2000. – 384 с.

  5. Гринберг Р. Государство в экономике знаний // Экономика Украины. – 2008. – №10. – С. 28 – 39.

  6. Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с. // http://studentbooks.com.ua/content/view/133/50/1/104/

  7. Белл Д. Социальные рамки информационного общества // Новая технократическая волна на Западе. М., 1986. http://www.nethistory.ru/biblio/1043172230.html

  8. Кононов І.Ф. Переход ко Второму модерну как вызов для социологии // www.isras.ru/abstract_bank/1210013492.pdf

  9. Бек У. Собственная жизнь в развязанном мире: индивидуализация, глобализация и политика // http://www.soc.pu.ru/publications/pts/bek_3.shtml



УДК 316.42

Хобта С.В.,

кандидат социологических наук, доцент кафедры философии и социологии Луганского национального университета имени Тараса Шевченко
ЦЕННОСТНЫЕ ИЗМЕНЕНИЯ В УСЛОВИЯХ

ВТОРОГО МОДЕРНА


There was also offered a comparative characteristic of value systems the First and Second modern. It is shown, that in the Second modern socity there is a transformation of the modern value system.

Key words: modernization, global society, culture, value.
В статье предложена сравнительная характеристика ценностных систем обществ Первого и Второго модерна. Показано, что в обществе Второго модерна происходит трансформация модерной ценностной системы.

Ключевые слова: модернизация, Первый модерн, Второй модерн, глобальность, культура, ценность.
В статті запропоновано порівняльну характеристику ціннісних систем суспільств Першого та Другого модерну. Показано, що в суспільстві Другого модерну відбувається трансформація модерної ціннісної системи.

Ключові слова: модернізація, Перший модерн, Другий модерн, глобальність, культура, цінність.
Вопрос о способах описания реальности – ключевой не только для научного сообщества, но и общества в целом. Изменившийся мир требует уточнения, наполнения новым содержанием ряда обществоведческих понятий. Одно из них – понятие „модернизация”. В настоящее время оно означает не только переход к модерному обществу, но и трансформацию в направлении информационного, глобального общества. Трансформация модерна, вслед за У. Беком, будет пониматься нами как переход от Первого модерна ко Второму. Этот процесс включает изменение в системе ценностей. Задачей данной статьи является описание контуров ценностной системы, формирующейся в условиях Второго модерна.

Социальные ценности – это фундаментальные принципы взаимодействия, обеспечивающие целостность социальной системы. Они являются „фабрикой по производству смыслов” и значений, функционирующих в обществе [1, 5].

На социетальном уровне ценности кристаллизируются в неком социальном проекте, который является ценностным обоснованием социального бытия и социальной динамики. Ценностной основой модернизации стал проект модерна. Он предполагает активно-деятельностное, преобразовательное отношение к действительности, единство теории и практики, мышления и деятельности, определенную логику господства [2, 162]. Этот проект означает рациональное преобразование природы и общества согласно знанию о должном/правильном. На наш взгляд, Второй модерн в логику Первого модерна вносит многовариантность должного и связь с глобальностью. Под глобальностью мы вслед за У. Беком [3, 50] понимаем возникновение „мирового общества”, ликвидацию пространственной замкнутости. „Мировое общество” предполагает общность социальных отношений, которые не могут интегрироваться в национально-государственную политику или определяться ею. Это „воображаемое сообщество”, в конструировании которого ключевую роль играет самоидентификация. Согласно А. Мартинелли, ценностной основой такого сообщества могут выступать несколько „интегрирующих” положений. В антропологическом плане – признание мирового единства и разнообразия. В экологическом – признание единичности человеческой природы в биосфере и единство среды обитания. В гражданском – признание общей ответственности и солидарности, необходимость взаимопонимания [4, 7]. Появление общей и единственной идентичности не является частью этого проекта.

Сравним ценностные ориентиры обществ Первого и Второго модерна. Начнем с того, что при переходе от Первого модерна ко Второму меняется отношение к самой системе координат существования общества: происходят изменения в осмыслении базовых категорий описания социальной реальности – времени и пространства.

Время Второго модерна – настоящее. Важное качество его ценностной системы – „презентизм” [см. 5]. Для лучшего понимания этого качества может быть полезна статья Г. Зиммеля „Приключение” [6]. Приключение – форма, характеризующаяся презентизмом, неисторичностью и концентрацией на переживаниях. Оно существует как „вычленение событий из общей связи жизни” [6, 224]. Это – „бытие вне определенного ряда. <…> Его атмосфера – безусловность настоящего, концентрация жизненного процесса в пункте, который не имеет ни прошлого, ни будущего и поэтому содержит в себе жизнь в такой интенсивности, по сравнению с которой материал событийности часто становится безразличным, также как для игрока важнее игра, а не ее результат” [6, 223]. Свобода приключения в том, что оно обладает собственным центром. При проживании жизни как цепи приключений, жизнь разбивается на фрагменты опыта. В результате исчезает и необходимость некоего целостного жизненного проекта, и социальная перспектива. Метафора жизни как „приключения” имеет продолжение в современной социологии. З. Бауман противопоставляет домодернистскую, модернистскую и постмодернистскую культуры через фигуры „паломника”, „туриста” и „глобтроттера”.1

В ценностной системе Первого модерна также ценно настоящее, но оно – стартовая площадка для будущего. Для этого типа общества характерна „прогрессивная ориентация”, проектирующая компенсацию несоответствий между сущим и должным на будущее состояние самой социальной системы [8, 503-504]. Структурирование ценностной системы общества Первого модерна и формирование ее социальной перспективы осуществляется через „метанарратив” прогресса. В обществе же Второго модерна идея прогресса „дерегулирована” (З.Бауман). В конце утверждения относительно любого „достижения” Второго модерна можно поставить вопрос: „Достижение ли это?”

Идентичная ситуация в сфере науки. Вера в силу Разума и науки безраздельно господствовали в период Первого модерна. Но с середины ХХ века начинается процесс демонополизации научных притязаний на познание [9, 237-241]. Наука начинает восприниматься не только источник позитивных новаций, но и источник серьезных проблем. В связи с этим изменился статус университетов как центров науки и образования. Кратковременные курсы теперь могут конкурировать с длительной подготовкой в учебном заведении. Постоянные технологические нововведения делают срок жизни полезных знаний и навыков значительно короче, чем срок, требуемый для их усвоения и подтверждения в учебных заведениях, в том числе университетах. „Возникает подозрение, – пишет З. Бауман, – что если наплыв людей в университеты еще не сократился достаточно резко, то это в значительной мере обусловлено их непредвиденной и неожиданной ролью временного убежища в обществе, порожденном хронической безработицей; структуры, позволяющей молодым людям на несколько лет отложить момент истины, немедленно наступающий тогда, когда им приходится столкнуться с жесткими реалиями рынка труда” [1, 165].

В „обществе рисков” наука и ее центры лишились доверия. Это общество живет в условиях постоянной возможности неуправляемых и непредсказуемых ситуаций, сталкиваясь чаще с непреднамеренными последствиями действий, нежели результатами научного прогнозирования. Формой адаптации к неопределенности и риску в обществе Второго модерна является концентрация на повседневных, сиюминутных проблемах, гедонистическая тенденция наслаждаться жизнью здесь и сейчас. Релятивизм и неопределенность размывают простые понятные определения социальных ситуаций. Это приводит к смещению социальнозначимых, интегрирующих ценностей с социетального на „приватный” уровень. Морально-этические, коллективистские „долговременные” ценности требуют высоких издержек. Уровень социального доверия показывает, что члены общества, кроме себя и своего ближайшего окружения, не находят партнеров по взаимодействию, заслуживающих доверия, т.е. надежда на „возмещение”, „моральную компенсацию” минимальна. В институционализме показано, что высокие издержки снижают „спрос” [10]. В качестве „дорогих” коллективистские ценности оттесняются в область трансцендентного (искусство, религию) или „используются” ограниченно, в рамках малых групп.

Индивидуализм в условиях Второго модерна приобретает новые формы. В обществе Первого модерна индивидуализм предполагал некую „этику ответственности” – необходимость уважать права другого для уверенности в уважении собственных прав, гражданскую солидарность, которую А.де Токвиль первоначально увидел в американцах. „Новый” индивидуализм – это, прежде всего, ценность личного успеха вне ориентации на социальное окружение (в качестве примера может вступить т.н. калифорнийская идеология [11]). В литературе существует термин „неоиндивидуализм”, означающий высокую выраженность индивидуалистичности культуры, характерную для стран северной и западной Европы и Северной Америки и стран, находящихся под воздействием с их стороны [12, 329].

Важной причиной обострения индивидуализма и „приватизации” ценностей стала реструктуризация отношений Труда и Капитала. Признание приоритетности индивидуалистического явилось следствием модернизации. Индивидуалистическое включало как права и свободы человека, так и права собственности. В обществе Первого модерна необходимость соблюдения обоих аспектов в политике реализовывала представительная демократия, а в экономике – определенная форма отношений Труда и Капитала. Осуществление индустриализации – основной интенции первой модернизации – в рамках национальных государств, обусловило „диалоговость” этих отношений, контролируемых государством и профсоюзами. Ограниченные границами государства Труд и Капитал вынуждены были искать взаимовыгодные условия. Социальные гарантии со стороны Капитала обменивались на лояльность со стороны Труда. Долгосрочные отношения ориентировали на определенный набор ценностей, таких как свобода, справедливость, равноправие, компромисс. Это позволяло частично совмещать две конфликтующие рациональности: кратковременную экономическую и долговременную социальную (А. Панарин) 13, 140.

Падение социализма, развитие информационных технологий и сетевой формы организации кардинально изменило отношения Труда и Капитала. Информационные технологии стали для Капитала мощнейшим инструментом управления и организации. „Экстраординарное увеличение гибкости и приспособляемости, ставшее возможным при новых технологиях, противопоставило жесткость труда мобильности капитала. Это сопровождалось непрестанным давлением с целью сделать трудовой вклад возможно более гибким. Производительность и прибыльность возросли, однако труд потерял институциональную защиту и стал все больше зависеть от индивидуальных условий сделок на постоянно меняющемся рынке труда” [14, 267]. Развитие сетевых отношений для большинства наемных рабочих и служащих стало означать снижение требований к условиям труда и ликвидацию социальных гарантий.

Изменения в сфере трудовых отношений переориентировали социальные отношения с долгосрочной перспективы на краткосрочную, атомизировали социальных акторов, снизив потенциал коллективного действия, привили к разрушению форм солидарности и установлению функциональной кооперации.

Первый модерн дал классические формы социальной солидарности, вершиной которых стало рабочие движение. Во Втором модерне эти формы приходят в упадок. Динамика форм солидарности представляет движение от солидарности, основанной на „социальных конвенциях” к солидарности, основанной на „социальных контрактах” (Р. Патнем). Социальный контракт направлен на эмоциональную поддержку и связывает членов, доказывая слабость их „облигаций”. Социальная конвенция предполагает соблюдение правил, основанное на чувстве долга, членство в них обусловлено не эмоциональной беспомощностью, а осознанием общей силы. Примером ассоциаций, базирующихся на социальном контракте, являются так называемые „группы поддержки” (клубы бывших алкоголиков, наркоманов, кружки по обсуждению книг и т.п.) [15, 49].

Новой формой солидарности, в терминологии Р. Патнема, являются „третичные” ассоциации. Для большинства их участников членство заключается в уплате взносов и чтении информационных сообщений. Их члены объединены лидерами, лозунгами, символами, идеями, но не межличностными связями, это приводит к тому, что ассоциативное членство, как предполагается теорией социального капитала, не повышает уровень социального доверия [15, 49].

Атомизацию провоцируют и новые высоко индивидуализированные формы культурного потребления. Истоки этого в „революции масс-медиа”. Результаты этой революции проявляют себя во всех уголках мира, в том числе и в Украине [16]. Благодаря Интернет образовалось особое виртуальное пространство социального взаимодействия, которое охватило широчайшую сферу социальной активности и стало мощнейшим источником производства символов. Восприятие реальности опосредовано знаками и символами. Поэтому в определенном смысле реальность всегда существует виртуально. В ходе же информатизации формируется культура, в которой сама реальность погружена в виртуальный мир, а виртуальные образы не просто передают опыт, но сами становятся опытом. Э. Кастельс называет ее „культурой реальной виртуальности” [17, 352]. Одним из важнейших материальных благ этой культуры становится компьютер, обеспечивающий интегрированную коммуникацию и возможность манипулирования образами. Виртуальное становится ценным, так как связано с новой свободой и самостоятельностью, даруемой информационными технологиями. Когда „все чудеса – on line, – их можно соединять в самостоятельно построенные образные миры” – замечает Э. Кастельс [17, 353]. Эти миры модулируемы, самоконструируемы и вневременны, как и „культура реальной виртуальности” в целом. Виртуальность позволяет свободно конструировать и идентичность. Например, в чате или ICQ участник выбирает для себя и желаемый „ник”, и стиль общения, которые могут совершенно не отвечать его реальным качествам. Ж. Бодрийяр называет современность – „эрой симуляции”. Симуляция происходит в том смысле, что „теперь все знаки обмениваются друг на друга, но не обмениваются больше ни на что реальное” [18, 53]. Жизненная среда современного человека все больше формируется из „симулякров” – образов, не имеющих референта в реальности.

Такая ситуация в символическом пространстве создает опасность погружения в реальность виртуальную, подмены реального контакта контактом виртуальным, опосредованным средствами коммуникации, замены предметно-смыслового языка языком символов, вызывая угрозу асоциализации и деперсонализации.

Сверхрациональность и прагматичность сочетается с иррациональностью в мировоззренческих вопросах. Социологи говорят о „неорелигиозном ренессансе”, который характеризуется не только актуализацией традиционных религий, но и высокими темпами роста неорелигиозных течений. Неорелигии, как правило, не связаны, или очень отдаленно связаны, с традиционными мировыми религиями [19, 659]. Большинство неорелигий космополитичны, что говорит об их адаптации к реалиям современного мира. В них, как правило, отсутствует двойственность структуры мира, противопоставление мирского и трансцендентного. По характеру неорелигии синкретичны, эклектически сочетают фрагменты традиционных мировоззренческих систем и культов, архаических и мистических представлений. Часто связаны с языческими и гностическими представлениями [20]. Т.е. в религии происходит „возвращение” к „дотрансцендентальной” или „одноярусной” культуре. Неорелигии являются „земными” религиями. В их рекламных буклетах обещания касаются не только приобщения к истинной вере, но и улучшения здоровья, повышения успешности в карьере, учебе, общении, материальном состоянии.

Важным маркером изменений в ценностной системе Второго модерна является отношение к телесности. Как и все явления социальной жизни, телесность, включая здоровье, болезни, критерии красоты, подвержена социальным и культурным влияниям [21; 22]. Известно, что в зависимости от точки рассмотрения тела, меняются функционально-типологические его модели [18]. Первая модернизация упразднила религиозный взгляд на тело как на „бренный сосуд”, временное вместилище души и подошла к нему инструментально – сделала его важнейшим рабочим инструментом, а здоровье важнейшим его атрибутом. Второй модерн изменил статус тела. Оно стало самоценным. Пропагандируется культ тела, молодости, красоты и здоровья. Человек получил полное право на контроль за телом. Теперь он обладает правом на аборт, смену пола, в некоторых странах на эвтаназию и легкие наркотики. Самоценность тела объясняют сокращением объемов тяжелой физической работы [22], утратой трансцендентных надежд на жизнь вне тела [23], господством культуры симулякров, где тело – один из знаков [18]. Возникла и особая эстетика тела. Важнейшим принципом этой эстетики является „управляемость”. Как замечает Э. Гидденс, „тело все более становится тем, что мы должны «создать», а не просто принять в готовом виде” [21, 151]. Ответственность за тело ложится не на природу, здоровье или Бога, а на человека, который должен выгодно им распоряжаться, инвестировать его по социально предписанным правилам. Ценность приобретает сам процесс работы над собой: отказ от вредных привычек, занятия спортом, правильное питание, экологичность интерьера, обустройство жизненного пространства (например, по фен-шуй) и т.д. Здоровый образ жизни и забота о собственном теле являются важнейшими чертами современного человека.

Красивым может быть не любое здоровое тело, а только отвечающее определенным критериям. Те, кто изначально не соответствует заданным стандартам, сразу вытесняются на „эстетическую обочину”. А те, кто соответствует, готовы приложить максимальные усилия, чтобы сохранять свои позиции. Для этого предлагается огромный выбор кремов, косметических процедур буквально для каждой из частей тела, пластическая хирургия и эстетическая стоматология. „Дисциплинарный” образ тела индустриального общества сменил образ „эротизированного” тела общества информационного [22]. Сексуальность стала одной из центральных характеристик тела. Сексуальность как функция автономизируется от коллективно значимой функции воспроизводства рода и переключается на сугубо индивидуальные функции, такие как обеспечение физиологического и психического равновесия, „выражение субъективности”, выведение наружу бессознательного и т.д.

Что касается изменений в отношении полов, кроме дальнейшего наступления женщин на общество „гегемонии мужчин” (П. Бурдье) [см. 24], важным на наш взгляд является то, что традиционная оппозиция „мужское – женское” дополняется представлением о „гендере” и появляется неологизм „унисекс”, в котором полностью стираются различия полов.

Особым аспектом ценностной системы Второго модерна является „постматериализация” ценностей. Идея „постматериализации” ценностей принадлежит Р. Инглхарту [25]. Р. Инглхартом и У. Бэйкером предложена своеобразная карта мира, на которой страны размещены в зависимости от предпочитаемых ценностей, интерпретированных в двух измерениях: традиционализм vs секуляризация/рационализм и выживание vs самовыражение [26]. По линии этих измерений проходят различия в ценностных системах модерных и постмодерных обществ. Для модерных обществ характерна материалистическая ценностная ориентация. Ее индикаторами выступают низкая субъективная оценка уровня жизни и здоровья, недоверие к другим, недостаточная толерантность в отношении иных социальных групп, отрицание равноправия мужчин и женщин, стремление любой ценой и всеми средствами обеспечить свое существование. Постматериалистическая ценностная система включает ценность самореализации, личностной удовлетворенности, качества жизни, ценности, связанные с экологией, социальной деятельностью, участием в принятии решений в сфере экономики и в общественной жизни [см. 25; 26].

Изменения в ценностной системе находят отражение на уровне личности. На наш взгляд, обобщенной ценностной характеристикой „современной личности” может быть названо качество, которое Э. Геллнер называет „модульность”. Модульность – способность к самоорганизации, способность в рамках одной культуры решать разнообразные задачи [27, 87]. Существуют и другие близкие к пониманию „модульности” определения. М. Уэльбек описал ее как „обезличивание” [23], З. Бауман – как „гибкость” [1], В. Ядов как „нестабильная социальная идентичность” [28].

Человек Второго модерна готов меняться, приспосабливаться, отзываться на все новое. Быстрая адаптация к новому становится возможной при освобождении от ограничений, налагаемых на личность происхождением, привычками, устойчивыми правилами поведения. Поэтому основная составляющая „современной личности” – диффузная, плазменная, ковкая идентичность. Она не предполагает ни долговременных стабильных отношений, ни устойчивой ценностной системы, регулирующей эти отношения. Базовыми ценностями ценностной системы „современной личности” выступают активность, свобода, независимость, быстрый личный успех. Главными качествами – гибкость, приспособляемость, высокая адаптация к условиям нестабильности и рисков, инструментальность, индивидуалистичность, „приватность” и прагматичность, краткосрочность перспектив планирования, приоритетность качества жизни и субъективного благополучия над количеством благ, ориентация на „постматериалистические” ценности самовыражения и самореализации.

Таким образом, можно говорить о том, что Второй модерн вызывает трансформацию ценностной системы Первого модерна. По своим основным характеристикам современная ценностная система является продолжением и развитием наиболее существенных качеств модерной ценностной системы. Современная ценностная система характеризуется следующими чертами: проблематизация социальных „метанарративов”; переключение принципов ценностной системы с трансцендентности на имманентность, с единства – на плюрализм; не привязанность к линейной концепции развития понимаемого как прогресс; дисбаланс коллективного и индивидуального; индивидуализм, инструментальность, „приватность” ценностей, прагматичность, гедонистичность; „постматериалистичность” – ориентация на ценности качества жизни и самореализации, включение в ценностную систему экологического измерения, толерантности, здорового образа жизни; ценность телесности, понимаемой как „демонстрационное”, символическое благо; дополнение представлений о мужском/женском понятиями „гендер”, „унисекс”.


Литература

  1. Бауман З. Индивидуализированное общество: Пер. с англ. – М.: Логос, 2002.

  2. Маркузе Г. Одномерный человек. – М.: REFL-book, 1994.

  3. Бек У. Национальное государство утрачивает суверенитет // Сумерки глобализации: Настольная книга антиглобалиста: Сб. – М.: ООО АСТ: ЗАО НПП Ермак, 2004.

  4. Мартинелли А. Рынки, правительства и глобальное управление // Социс. – 2002. – №2.

  5. Попова И.М. Повседневные идеологии. Как они живут, меняются и исчезают. – К.: Ин-т социологии НАНУ, 2000. – 219 с.

  6. Зиммель Г. Приключение // Избранное. – М.: Юрист, 1996. – Т.2. Созерцание жизни. – С. 212-226.

  7. Бауман З. Глобализация. Последствия для человека и общества: Пер с англ. – М.: Весь Мир, 2004. – 188 с.

  8. Парсонс Т. О социальных системах / Под ред. В.Ф. Чесноковой и С.А. Белановского. – М.: Академический Проект, 2002.

  9. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну: Пер. с нем. – М.: Прогресс – Традиция, 2000.

  10. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики: Пер. с англ. − М.: Фонд экономической книги Начала, 1997. − 180 с.

  11. Барбрук Р., Камерон Э. Калифорнийская идеология //http:www.zhurnal.ru/4/calif0.htm.

  12. Triandis H.C., Bontempo R., Villareal M.J. Individualism and Collectivism: Cross-Cultural Perspectives on Self-Ingroup Relationships // Journal of Personality and Psychology. – 1988. – Vol.54, №2. – P.329.

  13. Панарин А.С. Искушение глобализмом. – М.: Русский Национальный Фонд, 2000.

  14. Бауман З. Рассказанные жизни и прожитые истории // Социс. – 2004. – №1.

  15. Putnam R.D. Democracy in America at century’s end // Democracy’s victory and crisis / Edited by Axel Hadenius. – Cambridge University Press, 1997.

  16. Ручка А.О., Костенко Н.В., Скокова Л.Г. Мас-медіа і культура в контексті соцієтальних перетворень // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття: Кол. моногр. / За ред. М.О.Шульги. − К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. – С. 541-589.

  17. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. – М.: ГУ ВШЭ, 2000.

  18. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. – М.: Добросвет, 2000.

  19. История религии: В 2 т. / Под общ. ред. И.Н. Яблокова. – 2-е изд., прераб. и доп. – М.: Высшая школа, 2004. – Т.2.

  20. Неклесса А. Трансмутация истории. 11 сентября 2001 года в исторической перспективе и ретроспективе // Новый мир. – 2002. – № 9. – С. 143-159.

  21. Гіденс Е. Соціологія: Пер. з англ. – К.: Основи, 1999. – 726 с.

  22. Бурлачук В.Ф. Образы тела и стратегии власти // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наук. праць. − Х.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. – С. 37-40.

  23. Уэльбек М. Мир как супермаркет. – М.: Ад Маргинем, 2003. – 157 с.

  24. Сокулер З.А. Бурдье Гегемония мужчин // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. Сер.11, Социология: РЖ (РАН, ИНИОН) – М., 2001. – ISBN. – 2002. – № 1. – С. 8-23.

  25. Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества // Полис. – 1997. – №4. – С. 6-32.

  26. Yuchtman-Ya’ar E. Value Priorities in Israeli Society: An Examination of Inglehart’s Theory of Modernization and Cultural Variation // Human Relation. – Vol.38, № 7. – P.603-621.

  27. Геллнер Э. Условия свободы // Знание-сила. – 1996. – №5.

  28. Данилова Е.Н., Ядов В.А. Нестабильная социальная идентичность как норма современных обществ // Социс. – 2004. – №10. – С. 27-30.



УДК 130.2

Чантурия А. В.,

кандидат философских наук,

доцент кафедры философии

и социологии

ЛНУ имени Тараса Шевченко


Каталог: sites -> default -> files
files -> Вопросы для вступительного экзамена в аспирантуру по специальности
files -> Пояснительная записка Настоящая программа является программой вступительного экзамена в аспирантуру по специальности 19. 00. 01. «Общая психология, психология личности, история психологии»
files -> 1. Предмет философии и структура философского знани
files -> 12 грудня 2014 р. ІV всеукраїнська науково-практична конференція “Андріївські читання”
files -> Методичні рекомендації для проведення виховних заходів в загальноосвітніх навчальних закладах
files -> Перечень вопросов, по которым участники образовательного процесса (дети, родители, педагоги) могут получить консультации
files -> Что такое агрессивность?
files -> А. Зайцев Научный редактор А. Реан Редакторы М. Шахтарина, И. Лунина, В. Попов Художник обложки В. Шимкевич Корректоры Л. Комарова, Г. Якушева Оригинал-макет
files -> Примерная тематика


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   19


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница