Міністерство освіти і науки України Державний заклад „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”


КУЛЬТУРА ВТОРОГО МОДЕРНА: В ПОИСКАХ УТРАЧЕННОЙ РЕАЛЬНОСТИ



страница9/19
Дата11.05.2016
Размер4.09 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19

КУЛЬТУРА ВТОРОГО МОДЕРНА:

В ПОИСКАХ УТРАЧЕННОЙ РЕАЛЬНОСТИ



In the article asserts the idea that the development of the economy of attention is typical for the Second modern society. It leads the thrillerization of the discourse about a reality and promotes the destabilization of a society.

Key words: culture, economy of attention, discourse, thrillerization, suspense, «the risk society», the Second modern.
В статье обосновывается мысль, что для общества Второго модерна характерным является развитие экономики внимания. Это приводит к триллеризации дискурса о реальности и способствует дестабилизации общества.

Ключевые слова: культура, экономика внимания, дискурс, триллеризация, саспенс, «общество риска», Второй модерн.
У статті обґрунтовується думка, що для суспільства Другого модерну характерним є розвиток економіки уваги. Це призводить до тріллерізації дискурса про реальність та сприяє дестабілізації суспільства.

Ключові слова: культура, економіка уваги, дискурс, тріллеризація, саспенс, "суспільство ризику", Другий модерн.
Многочисленные рассуждения о перспективах развития человечества и успехах–издержках глобализации уже не вызывают у современного человека глубокой заинтересованности, которая могла бы стать основой для соответствующей рефлексии. Складывается впечатление, что наиболее популярные авторы подобных рассуждений, как в масс-медиа и сфере искусства, так и в научной среде, вовсе не заботятся о том, чтобы их сценарии будущего чему-то соответствовали. Постмодернистское наследие в интерпретации реальности надолго лишило ее сущностных черт, а в сфере культурных моделей прочно утвердилось представление о символах как мере всех вещей.

В ситуации, когда открываются невиданные ранее возможности для творчества, самовыражения, общения, самосовершенствования, досуга и даже реализации гедонистических устремлений, человек все чаще чувствует неполноту реальности и неудовлетворенность культурой. «На наших глазах разваливается картина мира, консолидированная метафизикой. Элементы грядущего уже не схватываются старым мышлением. Несмотря на все попытки восстановления социальной и психологической стабильности, паутина традиционных ценностей, обычаев, привычек расползается. Срезаны старые корни. На нашем пороге – второе пришествие «жуткого гостя», нигилизма. «Пустыня растет», – говорил Ницше. Сегодня она растет глобально» [1, 174].

Мир движется в будущее, которое столь стремительно теснит прошлое, что не оставляет времени на осмысление настоящего. Мобильная связь, интернет, «разумные вещи», киборгизация и множество других достижений современной цивилизации порождают формы взаимодействия людей, которые научная мысль просто не в состоянии своевременно охватить с помощью концептуальных моделей.

В период, когда одной из основных проблем развитого мира является дефицит ресурсов, признается, что поистине неизученными и неисчерпаемыми остаются возможности внутреннего мира человека. Так, австрийский общественный деятель и философ Конрад Беккер, которого называют теоретиком «информационного антиглобализма», утверждает, что информационное общество работает с процессами человеческой психики, а основой управления этими процессами является экономика внимания. Изобретены и изобретаются тонкие способы контроля, тонкие техники подчинения. Они работают с сознанием, памятью, убеждениями, способностью принятия решений, воображением, – то есть не с телом, а с тем, что составляло и составляет личностные характеристики человека. Культура становится «оружием ХХІ столетия» [2].

Следует отметить, что культура является не только оружием, но и плацдармом, который капитализм сегодня стремительно отвоевывает, превращая в достижения цивилизации. Фернан Бродель, анализируя особенности становления капитализма, подчеркивал, что в силу обладания относительной свободой движения, именно капитализму дано было выбирать области, куда он желает и может вторгнуться, и те, какие он предоставит их собственной судьбе, без конца воссоздавая из своих первичных элементов собственные структуры и мимоходом понемногу трансформируя чужие [3, 524]. Сегодня областью, в которую капитализм «желает и может вторгнуться», является культура. То, что культурные символы становятся источником дохода, средством манипулирования, элементом потребления и т.д., не вызывает сомнений. Борьба за внимание потребителей становится основным принципом деятельности не только представителей бизнеса, но и политиков, деятелей культуры, и даже ученых.

Одной из особенностей человека является то, что его неизменно привлекает все необычное, новое, неизвестное и неизведанное. Стремление удивлять и удивляться стимулирует непредсказуемое развитие культуры. Особенно в ситуации, когда сама реальность все чаще превращается в фантом культуры. Все большее количество людей получает возможность «заявить» о себе, «обозначить» себя в огромном мире, стать полноценным творцом культурных ценностей. Сегодня человек без специального образования может исполнять и «создавать» музыкальные произведения, конструировать и обрабатывать графические изображения, снимать клипы и фильмы. Рассуждения об элитарности культуры и демократичности цивилизации теряют былую значимость. Человеческая жизнь, человекоразмерная реальность предстает как процесс непрерывной реализации еще вчера казавшихся принципиально неосуществимыми культурных проектов в культурных продуктах.

Если процессы, происходящие в человеческой психике, приобретают столь важное значение в информационном обществе, то управление этими процессами действительно открывает новые возможности для экономики внимания. Современный капитализм, постоянно расширяющий границы возможного в поисках новых источников прибыли, сталкивается с тем, что требуется все больше усилий для привлечения внимания потребителей. Вот почему производители культурных символов, образов все чаще делают ставку на сенсационность, остроту, вызывающий характер, а вовсе не на значимость или истинность. Критический анализ тиражируемой информации приводит к полной ее дискредитации. «Если в информационном обществе возникла надежда с помощью всех благ компьютерной революции стать более информированным, чем раньше, узнавать быстрее и полнее все, что происходит в мире, в культуре, в науке и технике, то сегодня эта надежда рухнула под напором избыточной и часто сфальсифицированной информации. И действительно, все, а не только отдельные философы, поняли, что знают определенно только то, что на самом деле ничего не знают» [4, 66].

Современные производители стремятся предлагать то, что вызывает любопытство и привлекает внимание, является интересным для потребителя. Вот почему для различных видов современного дискурса характерна триллеризация. Существительное thrill переводится с английского как «сильное волнение, трепет», соответствующий глагол – как «вызывать острые эмоциональные ощущения». Отсюда и «триллер» – жанр литературы и кино, который не имеет четких границ, но к которому относят произведения, стремящиеся вызвать у зрителя ощущение напряжённого переживания, волнения, и, тем самым, неизменный интерес и внимание.

Триллеризация предполагает наличие саспéнса (от англ. suspense – беспокойство, тревога ожидания). Этот художественный прием известный французский режиссёр Франсуа Трюффо определил как «нарастание напряженного ожидания». Термин применяется преимущественно в кинематографе и обозначает состояние зрителей, возникающее при просмотре особо волнительных сцен фильма. Во время таких сцен зрители испытывают максимальное эмоциональное вовлечение в происходящее на экране, переживают за героев, с нетерпением ждут развязки событий. Признанный мастер саспенса в кино, Альфред Хичкок, полагал, что цивилизация отнимает у человека способность непосредственно реагировать на что бы то ни было. Только искусственные приемы, действующие на грани шока, дают возможность избавиться от омертвения и восстановить душевное равновесие. Наилучшим образом эта цель достигается с помощью кино. Трюффо утверждал, что «кино, которое делает Хичкок, до такой степени концентрирует внимание публики на экране, что арабские зрители перестают лущить свои орешки, итальянцы забывают закурить сигарету, французы оказываются не в состоянии заигрывать с соседкой, шведы – заниматься любовью между рядами...» [5]. Таким образом, если верить французскому режиссеру, саспенс являет собой яркий пример не только художественного приема, но и успешной технологии культурной глобализации.

Риторику триллера можно обнаружить и в научном дискурсе. Так, Ульрих Бек, характеризуя «общество риска» как часть Второго модерна, отмечает, что «…одна из основных черт «общества риска» состоит в том, что границы между исчисляемым риском и неисчисляемой неопределенностью (небезопасностью)… очень неясны. Это имеет многообразные последствия: Опасность представляет «разрушительная сила войны»… Мы становимся членами одной «команды мировой опасности»… Наука не уменьшает риск, но обостряет сознание риска… Страх определяет чувство жизни… «Экономика страха» обогащается во всеобщем разрушении нервов… Безопасность, подобно воде или электричеству, становится одним из общественно организованных потребительских благ» [6, 10-11].

«Общество риска» формирует культуру саспенса. Современный «культурный продукт» в погоне за вниманием потребителя настолько перенасыщен всем тем, что «разрушает нервы», что зачастую становится катализатором массовой агрессии, фобий, эмоционального опустошения. Так, средства массовой информации превращают в вызывающее острые ощущения действо любое событие, даже имеющее деструктивные социальные последствия. Внимание зрителя-потребителя становится  целью, которая оправдывает любые средства. «В экстремальные моменты террористических катастроф телевидение является не просто информационным окном в мир трагических событий, оно индуцирует террористические угрозы, интенсифицирует их. Благодаря телевидению происходит адаптация общества к насильственным проявлениям под знаком террора. В экранном обличии терроризм обладает всеми достоинствами хорошо «закрученного» кассового сценария – это тайна, стремительное и непредсказуемое развитие сюжета, много действия, психологическое напряжение, драматичность, сильные эмоции. Все эти свойства являются естественными стимулами для телевизионного инфотейнмента (разыгрывания новости – А.Ч.), подталкивающего медиа-менеджеров к использованию терроризма в своих коммерческих интересах» [7, 24].

Роль СМИ в жизни современного украинца трудно переоценить, учитывая тот факт, что 83,3 % жителей нашей страны проводят свой досуг за просмотром телепередач, а 58,3 % – за чтением газет [8]. Евгений Копатько, руководитель Research & Branding Group, группы компаний в области исследований рынка и рекламной деятельности, опираясь на данные социологических исследований, отмечает, что жители Украины находятся в негативном информационном пространстве. Существует прямая зависимость между настроениями людей и негативной информацией, подаваемой СМИ. Анализ новостных программ показал, что в некоторых выпусках новостей не было ни одного позитивного сюжета. По мнению журналистов, такая ситуация является естественной, поскольку они дают то, что смотрят люди. Позитивный запрос на информацию в обществе игнорируется украинскими СМИ, они «кошмарят» свою страну. Результаты социологических исследований приводят к выводу, что в украинском обществе накоплен огромный потенциал недовольства, которое может взорвать Украину в любой момент [9].

По данным опроса, проведенного экспертами Института Горшенина в рамках программы исследований «Пульс кризиса» с 22 по 25 октября 2008 года во всех областных центрах Украины, Киеве и Севастополе, подавляющее большинство украинцев заявляют, что экономическая ситуация в Украине ухудшилась (87,1% респондентов), а 79,3% боятся последствий экономического кризиса. Специалисты Института Горшенина отмечают, что эти страхи можно назвать фантомными страхами, вызванными преимущественно сообщениями средств массовой информации и истерией, которая нагнетается политиками [10].

Отечественные творцы культурных символов сегодня вовсю эксплуатируют возможности саспенса в новых медиа-сценариях, которые условно можно объединить общим слоганом «Кризис всегда с тобой!». «Травмирующая реальность» заполонила не только новостные и общественно-политические программы. Даже реклама сегодня вполне способна поддержать в украинском обществе ощущение «страха и трепета», поскольку отказ от покупки может стимулировать тревожное ожидание драматической развязки, предрекаемой создателями рекламных сюжетов. Вот одна из схем: «Сейчас кризис, и Вы вынуждены экономить, но разве можно экономить на ребенке? Ребенку необходимо лучшее, поэтому купите…» Завуалированный вопрос «Разве Вы желаете зла своему ребенку?» не дает родителям возможности мыслить логически, поскольку включает эмоции. Производители с помощью морального насилия добились своего, но это вовсе не означает, что ребенок действительно получил лучшее из возможного. Запугивание стало одним из самых популярных методов так называемой «палочной рекламы»: не будете покупать наше антибактериальное мыло – получите заражение крови, не будете пользоваться нашим дезодорантом – люди не захотят ездить с вами в лифте, не будете жевать нашу жевательную резинку – девушка откажется с вами целоваться и т.д. [11].

Опасность негативной и агрессивной информационной среды для общества – вовсе не плод фантазии политиков или обеспокоенной общественности. Еще в конце прошлого века американский социолог Дэвид Филипс описал так называемый «феномен Вертера». История открытия этого феномена связана с романом Гете «Страдания юного Вертера», главный герой которого совершает самоубийство. Книга оказала громадное воздействие на читателей. Она не только сделала Гете знаменитым, но и вызвала волну самоубийств по всей Европе. Феномен был настолько мощным, что власти в некоторых странах запретили роман. Дэвид Филипс внимательно изучил статистические данные о самоубийствах в Соединенных Штатах с 1947 по 1968 год. Исследование, проведенное Филипсом, показало, что сразу после публикации на первых страницах газет рассказа о самоубийстве число совершаемых самоубийств резко увеличивается в тех географических районах, где данный случай получил широкую огласку. Филипс считает, что некоторые неуравновешенные люди, прочитав о самоубийстве какого-либо человека, убивают себя в подражание ему. Филипс также провел серию широкомасштабных исследований причин убийств и выяснил, что число совершенных убийств резко увеличивается после широкого освещения средствами массовой информации актов насилия [12].

Трудно поверить, что нынешние производители деструктивной информации не знакомы с феноменом Вертера. Ощущение нарастающего напряжения не может длиться бесконечно. Человек в состоянии сложного жизненного выбора, подталкиваемый извне красочными образцами «возможных» решений, все чаще оказывается беззащитным перед навязываемой моделью реальности.

Нет никаких оснований утверждать, что в украинском обществе сложился устойчивый спрос преимущественно на негативную интерпретацию событий действительности, или, что большая часть жителей нашей страны исключительно по доброй воле предпочитают пребывать в постоянном напряженном ожидании драматического будущего. Киевский международный институт социологии провел исследование "Видение жителями Украины своего будущего". Согласно его результатам, часто задумываются о своем будущем только 59,1% опрошенных, никогда – 6,2%. 51,9% украинцев смотрят в будущее с оптимизмом, 20,2% видят его таким же, как и сегодняшний день, а завтра кажется хуже, чем сегодня 15,1% респондентов. Признали, что у них уже нет будущего, – 2,7% [13].

Таким образом, в эпоху Второго модерна переопределяются не только границы между природой и обществом, нами и другими, жизнью и смертью, знанием и незнанием, но и границы между реальностью и ее образом, непрерывно формируемым культурой. Если постмодернизм вполне может игнорировать реальность, предполагая самодостаточность знаковой сферы культуры, то в обществе Второго модерна реальность вновь напоминает о себе. Эксперименты в научном дискурсе, искусстве, информационном пространстве наряду с научно-техническими достижениями становятся факторами значительных социальных изменений. Не культура ИЛИ реальность имеют значение, но И культура, И реальность.


Литература

  1. Миронов В.Н. Философия истории Фридриха Ницше // Вопр. философии. – 2005. – № 11. – С. 163-175.

  2. Беккер К. Словарь тактической реальности. Культурная интеллигенция и социальный контроль. Перевод Олега Киреева // Библиотека сайта Re@ligion. [2003]. URL: http://realigion.ru/library.asp?act=review_all&gID=0&nID=1397 (дата обращения: 10.05. 2009).

  3. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV – XVIII вв. Т.1. Структуры повседневности6 возможное и невозможное / 2-е изд.; пер. с фр. Л.Е. Куббеля; вступ. Ст. Ю.Н. Афанасьева. – М.: Издательство «Весь мир», – 2006. – 592 с.

  4. Горохов В.Г. Научно-техническая политика в обществе не-знания // Вопр. философии. – 2007. – № 12. – С. 65-80.

  5. Саспенс // Cайт Alfred Hitchcock. [2008]. URL: http://alfred-hitchcock.ru/suspense/ (дата обращения: 02.06. 2009).

  6. Социология: профессия и призвание. Интервью с профессором Ульрихом Беком // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2003. – Том VI. – № 1. – С. 5-23. [Электронный ресурс] // Сайт Фонда «Общественное мнение». [М., 2003 – 2007]. URL: http://club.fom.ru/books/doc1604071337.pdf (дата обращения: 10.05. 2009).

  7. Петухов В.Б. Феномен терроризма в информационном пространстве культуры: Автореф. дис. ... доктора культурологии: 24.00.01/ МПГУ. – М., 2009. – 49 с. [Электронный ресурс] // Официальный сайт ВАК Министерства образования и науки Российской Федерации. [М., 2004 – 2009]. URL: vak.ed.gov.ru/
    common/img/uploaded/files/vak/announcements/Kultur/2009/06-04/PetukhovVB.doc (дата обращения: 02.06.2009).

  8. Стріха М.В., Рябчук М.Ю., Метельова Т.В. Дослідження трансформації культурних практик та споживання культурних товарів і послуг у сучасному українському суспільстві. Аналітична записка // Сайт Українського центру культурних досліджень. [К., 1994 – 2008]. URL: http://www.culturalstudies.in.ua/zv_2004_6.php (дата обращения: 30.05. 2009).

  9. Украинцы настолько устали от хаоса и анархии, что значительная часть из них готова пожертвовать своими гражданскими свободами // Сайт Research&Branding Group. [К., 2007 – 2009]. URL: http://www.rb.com.ua/rus/company/
    publications/2009/3780.html
    (дата обращения: 30.05. 2009).

  10. Большинство украинцев не опасаются последствий экономического кризиса // Газета по-киевски Онлайн: новости Киева, подробности, политика [29.10.2008 в 10:45]. URL: http://mycityua.com/news/country/2008/10/29/104526.html (дата обращения: 28.05. 2009).

  11. Шпанер Л. Агресія і телебачення // Сайт ЛНУ імені Івана Франка. URL: http://www.franko.lviv.ua/mediaeco/zur-kryt/n14/shpaner.htm (дата обращения: 25.05. 2009).

  12. Чалдини Р. Б. Психология влияния // Сайт «Окулус». [2000]. URL: http://oculus.ru/stat.php?id=106&gl=7 (дата обращения: 30.05. 2009).

  13. Кириченко И. Жизнь по целевому назначению? Украинцы о будущем // Зеркало недели. – 3-10 ноября 2007. – № 41 (670). [Электронный ресурс]. URL: http://www.zn.ua/3000/3050/60988/ (дата обращения: 30.05. 2009).



Світ-системний аналіз.

Глобалізація. Модернізація


УДК 341.14

Бабін Б. В.,

канд. юрид. наук, доцент кафедри морського права Одеської національної морської академії



МІЖНАРОДНЕ ПРОГРАМНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

КРІЗЬ ПРИЗМУ ФЕНОМЕНІВ ПОСТМОДЕРНУ
The peculiarities of the modern international regulation in a concept of the modernization theories, development and sustainable development theories are analyzed in the article. The actuality of program regulation of the supranational relations and using the respective international legal forms are proved. The peculjarities of the modernization and development are lighted from the positions of international law and sociology.

Key words: modernization, globalization, postmodern, sustainable development, right on development, program regulating, international law, international programs.
В докладе проанализированы особенности современного международного регулирования через концепт теорий модернизации, развития и устойчивого развития. Доказано актуальность программного регулирования наднациональных отношений и использования соответствующих международно-правовых форм. Указано на особенности категорий модернизации и развития с позиций социологии и международного права.

Ключевые слова: модернизация, глобализация, постмодерн, стабильное развитие, право на развитие, программное регулирование, международное право, международные программы
У доповіді проаналізовано особливості сучасного міжнародного регулювання через концепт теорій модернізації, розвитку та сталого розвитку. Доведено актуальність програмного регулювання наднаціональних відносині і використання відповідних міжнародно-правових форм. Вказано на особливості співвідношення категорій модернізації та розвитку з позицій соціології та міжнародного права.

Ключові слова: модернізація, глобалізація, постмодерн, сталий розвиток, право на розвиток, програмне регулювання, міжнародне право, міжнародні програми.
Сучасне світове суспільство використовує різні форми регуляторів, що постійно верифікуються та модернізуються, тому «класичні» уявлення теорії міжнародного права і міжнародних відносин здебільшого не в змозі забезпечити ефективність свого методологічного апарату для досліджень відповідних нормативних джерел та явищ. Регулятивна діяльність міжнародних організацій, категорії «міжнародних стандартів» та «права (доробки) Європейських Співтовариств» й, зокрема, міжнародні програмні акти, залишилися у певній тіні сучасних досліджень; ці міжнародно-правові явища сьогодні згадують насамперед у прикладному контексті, без спроби визначити природне підґрунтя їх виникнення та розвитку. Така ситуація багато в чому обумовлена як консерватизмом міжнародно-правової доктрини, так і успадкуванням від радянського періоду неефективної, марксистської конструкції причин та умов виникнення та існування міжнародно-правових регуляторів.

Тому дослідник, намагаючись визначити детермінізм відповідних правових явищ, змушений сьогодні аналізувати досвід соціологічних, політологічних та філософських розвідок сучасності, зокрема тих, що ведуться у площинах модерну та постмодерну, глобалізації та сталого розвитку; саме такі завдання ми ставимо перед собою. Спроби використати відповідні доробки при аналізі причин запровадження програмного регулювання на міжнародному рівні і стане метою нашої роботи. Слід зазначити, що відповідні питання були підняті у працях Баймуратова М.А., Гавердовського А.С., Ігнатенка Г.В. та Лукашук І.І., але комплексних досліджень відповідних процесів ще не проводилося.

Розглянемо аспекти категорії модернізації, як динамічного відображення обох модернів. Цікаво, що Єрмаханова С.А., аналізуючи «три соціологічні макротеорії: формаційну, цивілізаційну і модернізаційну», висловлює думку, що «теорії модернізації були створені як альтернатива комуністичної орієнтації»; при цьому на її думку серед факторів, що сприяли виникненню цієї теорії (соціополітичного, інформаційно-політичного, ідеологічного) особливе місце посідав теоретичний фактор, який полягав у тому, щоб виробити для західної суспільної науки оптимістичну парадигму історичного розвитку, відмінну від концепції кризи і «занепаду» західного світу [1, с. 234]. Таке розуміння модернізації в історичному ракурсі є цікавим насамперед тому, що обумовлює загальнолюдську цінність розвитку. Додамо що інші автори бачили модерн якраз у радянському ладі.

У початкових теоріях модернізації процес переходу від традиційного суспільства до сучасного характеризувався як глобальний, тривалий (причому темпи цього процесу мають прискорюватися); поетапний; прогресивний та такий, що породжує зближення суспільних систем [2, с. 76]. Тут вкрай цікавою для нас стає категорія етапності, адже саме вона є характерною рисою програмування (на відміну від планування та прогнозування). Модернізація визначається Федотовою В.Г., перш за все, як орієнтація на інновації, домінування інновацій над традицією, поступовий (нециклічний) розвиток, переважну орієнтацію на інструментальні цінності, індустріальний характер, активний діяльний психологічний склад і т.ін. [3, с. 10]. Додамо, що інноваційність є рисою саме прогнозованого та програмованого розвитку, що підтверджують й теорії менеджменту. Штомпка П. під модернізацією розуміє досягнення сучасності, «процес перетворення традиційного, або дотехнологічного суспільства, по мірі його трансформації, в суспільство для якого характерні машинна технологія, раціональні та секулярні відносини, а також високо диференційовані соціальні структури» [4, с. 25], що можна безумовно розповсюдити й на політико-правові інституції.

З точки зору неомодернізації, модернізація розглядається як історично обмежений процес, що узаконює інститути та цінності сучасності, та передбачає «розумне адміністрування» на усіх рівнях – від глобального до локального [5, с. 184], що вкрай цікаво з точки зору наднаціонального, міжнародного регулювання. У цьому контексті вкрай важливими стають і розроблені у межах теорії пізнього модерну Гідденсом Е. три основні риси, що визначають характер сучасного суспільства:

- зростання у багато разів швидкості змін соціальних процесів;

- втягування соціально і інформаційно різних районів світу у взаємодію один з одним;

- зміна внутрішньої природи сучасних соціальних інститутів.

При цьому модернізація, за Гідденсом Е., полягає в автономізації соціальних відносин від локальних умов взаємодій. Сучасна соціальна система розглядається цим автором через її формування в чотирьох інституціональних вимірах, і, відповідно, глобалізація також розглядається ним в межах світової капіталістичної економіки, системи національних держав, світового військового порядку та міжнародного поділу праці [6, p. 71, 114].

Єрмаханова С.А., наводячи ряд критеріїв модернізації, виокремлює формалізацію, як підхід до соціальних інститутів на основі абстрактних і універсальних законів і правил, який передбачає домінуючу позицію науки і експертів. Цей підхід, на думку вказаного автора також полягає у формуванні, розвитку та розповсюдження сучасних політичних інститутів і практик, а також сучасної політичної структури; при цьому затребуваними є ті політичні інститути та практики, які найбільшою мірою здатні забезпечувати адекватне реагування і пристосування політичної системи до мінливих умов і викликів сучасності [7, с. 244]. Додамо, що саме програмні форми політичної та правничої практики відповідають наведеним критеріям у максимальному обсязі.

Трофімов О.М. відзначає, що в умовах модернізації інформаційна парадигма потребує мережевого принципу організації управлінських структур і «м’якого мислення» як інструментарію аналізу управлінських проблем. Якщо парадигма жорсткого мислення виходила з передумови іманентної системності соціального середовища та сфери управління, вбачала основну проблему в пошуку оптимальних шляхів прямування до відомих або заданих цілій, то концепція м’якого мислення перенесла ознаку системності з реальності на процес її пізнання. Вказаний підхід дозволяє цьому автору структурувати управлінські процеси за допомогою дослідження різних поглядів і позицій і основну увагу приділити самому процесу здійснення (вирішення) управлінських завдань, які він розуміє як безперервне уточнення й удосконалювання цілей. Водночас ним згадується про роль організаційної кібернетики у рамках парадигми м’якого мислення, центральним поняттям якої стала так звана балансуюча система. Щоб залишатися балансуючою протягом тривалого часу та відповідати складності навколишнього середовища, з яким вона вступає в контакт, система повинна досягти необхідного розмаїття, а стратегія відповідної організації стає стратегією балансу [8]. Слід зазначити, що «м’яке» управління, запропоноване Трофімовим О.М. є близьким за духом як до категорії програмного регулювання, так і до концепції «м’якого» права, зокрема, міжнародного, яке містить в собі і програмні акти.

Із проблемою модернізації є тісно пов’язаними й феномени розвитку та сталого розвитку зокрема. Слід зазначити, що категорія розвитку як особливої характеристики міжнародних відносин здавна відзначалася у працях науковців. Як вказував один з «батьків-засновників» теорії міжнародного права Е. де Ваттель, «метою природи суспільства, що встановлюється між усіма людьми, є їх взаємна допомога для удосконалення себе самих та їх держави; нації, які розглядаються як вільні особистості, що мешкають з усіма у природному стані, зобов’язані розвивати між ними це людське суспільство; тому метою великої спільноти, встановленої природою серед усіх націй є також взаємодопомога для взаємного удосконалення» [9, с. 30].

Сучасний автор Маслова С.В. висловлює думку, що ідея прогресивного розвитку знайшла своє відбиття у цілях, принципах, структурі, функціонуванні сучасного міжнародного права, пронизує всю його систему та стає одною з фундаментальних та керівних ідей сучасних міжнародних відносин. При цьому, зазначає цей російський фахівець, міжнародне право має можливість та повинно забезпечувати нормативну координацію його суб’єктів, спрямовану на забезпечення прогресивного розвитку. Визнаючи, що «процес розвитку є об’єктом різних міжнародно-правових актів», Маслова С.В. задається питанням – чи має сьогодні міжнародне право регулятор, зорієнтований на виконання саме цього завдання, чи має воно необхідне правове підґрунтя, яке забезпечило б необхідний прогресивний стан розвитку [10, с. 6, 7].

У той же час окремі автори висловлюють думку щодо кризи «теорії прогресу, що з часів епохи Просвітництва оперувала критеріями раціональності, універсальності й висхідного розвитку», та що «постулати структурно-функціонального підходу здаються безнадійно застарілими». При цьому, на їх думку, в сучасній науці управління як провідні утверджуються принципи нелінійності, невизначеності, біфуркації, стохастичності, найважливіше значення надається таким новим для державного адміністрування поняттям, як стратегічна нестабільність, дискретність, реактивність, альтернативність [11]. На думку інших фахівців зростання «є перехідним етапом i описується експонентою», при чому «наявність меж зростання або точок насичення звичайно описують моделями двох типів – гіперболічної та логістичної» [12, с. 43].

Але інші автори, зокрема Єрмолаєв А., вважають, що безпека суспільства і держави полягає саме в забезпеченні стабільного розвитку відповідної системи відносин. Тому критеріями ефективності та адекватності політики безпеки на їх думку можуть бути такі якісні параметри, як прогресивність розвитку суспільства (економіка, суспільні інститути), стабільність і рівновага (неконфліктність), вплив у світовідносинах (статус, економічна присутність, імідж), наявність/відсутність зовнішніх загроз для території, економіки, соціокультурних якостей [13].

Цікаву думку висловлює російська дослідниця Столяр В.Ю., яка зазначає, що соціально-економічним механізмом, який забезпечує соціальний розвиток та водночас є найважливішим управлінським інструментом, стає довіра. Цей автор також зазначає, що потреба у соціальних структурах довіри корениться в фундаментальному індетермінізмі соціальної взаємодії, що міститься у відносинах між соціальними суб'єктами, їхніми цілями і засобами, ресурсами, між виробництвом та споживанням, між примусом і згодою призводить до непередбачуваності, невизначеності, глобальним ризикам суспільному житті [14, с. 3].

Додамо, що історичним прикладом того, як проблеми забезпечення розвитку обумовлюють вжиття програмних заходів міжнародного рівня, слід вважати «план Маршалла» та «програму взаємного забезпечення безпеки», які з ініціативи США реалізовувалися у 40-х та 50-х рр. ХХ ст. для забезпечення відновлення країн Західної Європи та розвитку інших держав світу [15, c. 43]. У той же час радянські автори, критикуючи зазначені засоби регулювання розвитку, відносили проблему подальшого гармонічного економічного розвитку вирівнювання диспропорції у економічному положенні розвинутих держав та держав, що розвиваються, до глобальних проблем та зазначали, що задля її вирішення необхідні спеціальні міжнародно-правові засоби [16, с. 63]; Мазов В.А. характеризував такі засоби саме як «комплексні проекти» та «міжнародні програми на довготерміновій основі» [17, с. 123].

Відповідно до ст. 28 Копенгагенської декларації про соціальний розвиток (A/CONF.166/9), ухваленій під егідою ООН 6-12 березня 1995 р. визнається, що розробка та здійснення стратегій та програм в інтересах соціального розвитку є справою кожної країни та що при цьому мають враховуватися економічні, соціальні та екологічні відмінності в умовах у кожній країні, із дотриманням усіх прав та основних свобод людини; при цьому спеціально підкреслюється, що «важливою умовою повного здійснення програм та дій в цілях соціального розвитку є міжнародне співробітництво» [18]. Не обмежуючись такою констатацією необхідності вжиття програмних заходів, на цій конференції була ухвалена спеціальна Програма дій. Крім того, спеціальна Програма дій була ухвалена Віденською Всесвітньою конференцією з прав людини 25 червня 1993 р., яка, на думку окремих авторів «надала міжнародної легітимності праву на розвиток» [19, с. 18].

Зазначимо, що вказані своєрідні алгоритми поведінки держав та категорія «нового міжнародного економічного порядку» дуже нагадують відповідну стратегію дій владних суб’єктів та зміст економічних відносин у так званих соціальних державах, еволюцію яких можна співвіднести із запровадженням права на розвиток на міжнародному рівні. Цікаво, що Мілецький В.П. до специфічних методів соціального управління та політики в таких державах відносить «перш за усе програмно-цільовий метод, якій знаходить свій вираз у комплексних цільових програмах соціального розвитку»; на його думку основною перевагою таких програм є «поєднання у цілісний ланцюжок таких елементів як «цілі – заходи – показники – засоби – ресурси» [20, с. 16].

Програмність міжнародних засобів вирішення проблеми розвитку Мазов В.А. доводив, вказуючи на центральну роль ООН у концентрації інформації та досвіду стосовно повністю нових глобальних проблем, покликаних науково-технічним прогресом, що прискорюється, та у координації дослідження цих проблем державами у рамках планів довготермінового міжнародного співробітництва. При цьому, як констатував цей автор, «діяльність держав у міжнародних організаціях по плануванню та уніфікації їх участі у міжнародних програмах закріпила у міжнародному праві координаційну та планову форму співробітництва у програмах міжнародних організацій», таких як Програма розвитку ООН, програма ЮНЕСКО «Людина та біосфера» [21, с. 122].

Як визнають сучасні російські дослідники, характерною рисою сучасної нормативної системи є те, що стимулювання соціального прогресу стало одним з її основних завдань, а націленість на загальний добробут – істотною рисою. Ці особливості вони пов’язують, зокрема, із зростанням значення програмно-цільового регулювання міжнародних відносин [22, с. 71]. Додамо, що радянський автор Шуршалов В.М. визнавав, що такі питання, як внутрішній розвиток країни, розвиток економіки, державний бюджет може стати предметом регулювання міжнародної угоди [23, с. 95]. Як відомо саме питання бюджетної політики, територіального та економічного розвитку потребують на використання програмного підходу у найбільшому ступеню.

Також слід вказати на існування ідеї сталого розвитку. Як зазначається у Вікіпедії, концепт стійкого розвитку – це загальна концепція стосовно необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їх потребу в безпечному і здоровому довкіллі. При цьому термін «сталий розвиток» є офіційним українським відповідником англійського терміну «sustainable development», дослівний переклад якого з урахуванням контексту може бути «життєздатний розвиток», а розширене його тлумачення – всебічно збалансований розвиток. За визначенням Комісії ООН зі сталого розвитку 1986 р., його мета полягає у задоволенні потреб сучасного суспільства, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби [24]. На думку Вовка В., «така стратегія повинна лягти в основу становлення в ХХІ столітті нового постіндустріального суспільства, в якому головним продуктивним ресурсом та цінністю стане сама людина» [25, с. 6].

Щербак Ю. визнає, що на сьогоднішній день немає розумної альтернативи стратегії сталого розвитку та визначає сталий розвиток, як складно збалансовану конструкцію, «що тримається на кількох колонах», де «крім традиційно згадуваних економічної, соціальної та екологічної складових, важливу роль відіграє соціально-політична ситуація». При цьому, додає цей фахівець, сталий розвиток вимагає інтелектуальної сміливості, стратегічного мислення, відповідальності перед наступними поколіннями [26, с. 3]. Спираючись на визначення Комісії ООН та науковий аналіз, колишній економіст Світового банку Ґ. Дейлі логічно тлумачить термін «сталий розвиток» як означення гармонійного, збалансованого, безконфліктного прогресу всієї земної цивілізації, груп країн (регіонів, субрегіонів), а також окремо взятих країн нашої планети за науково обґрунтованими планами (методами системного підходу), коли в процесі неухильного інноваційного інтенсивного (а не екстенсивного) економічного розвитку країн одночасно позитивно вирішується комплекс питань щодо збереження довкілля, ліквідації експлуатації, бідності та дискримінації як кожної окремо взятої людини, так і цілих народів чи груп населення, у тому числі за етнічними, расовими чи статевими ознаками.

Цікаво, що ключовим міжнародним актом в рамках концепції сталого розвитку дослідники називають Глобальну Програму дій «Порядок денний на ХХІ століття», схвалену у Ріо-де-Жанейро в 1992 р., «що є стратегією інтеграції економічних, соціальних і екологічних цілей». При цьому констатується. що «відповідальність за впровадження зазначеної програми лягає передусім на національні уряди і вимагає розробки національних стратегій сталого розвитку та проведення відповідної політики», а «міжнародне співробітництво повинно сприяти цим національним зусиллям і доповнювати їх» [27, с. 7]. Зокрема, академік Патон Б.Є. відзначив, що у «Порядку денному на ХХІ століття» «викладена не тільки філософія мислення людства, а й його поведінка в навколишньому середовищі в нинішньому столітті» [28, с. 5].

Як визнають дослідники, на міжнародному рівні «виключно традиційної довіри до технологічних інновацій і ринкових сил радше за все може виявитися недостатньо для вирішення довгострокових екологічних та соціальних проблем, і це співпадає з висновком, отриманим на основі математичного моделювання» [29, с. 7]. При цьому сталий розвиток є керованим розвитком, і основою його керованості стає «системний підхід та сучасні інформаційні технології, які дозволяють дуже швидко моделювати різні варіанти напрямків розвитку, з високою точністю прогнозувати їхні результати та вибрати найбільш оптимальний» [30]. Зрозуміло, що це ставить перед міжнародним правом у ХХІ ст. нові виклики, відповідь на які може здійснюватися, зокрема, шляхом поширенні програмування на міжнародному рівні.

Багато авторів вказують на необхідність програмного забезпечення сталого розвитку як у міжнародно-правовому, так і в конституційному форматі. Так, Янчук Н.Д., згадуючи про конституційно-правове забезпечення концепції сталого розвитку, вказує саме на програмний характер Основного Закону [31, с. 14]. Пряхіна Т.М. зазначає, що стратегія сталого розвитку включає у себе концепцію раціонального планування [32, с. 4]. Водночас слід вказати, що імплементація Україною міжнародних вимог у сфері сталого розвитку, зокрема, програмних, залишається на незадовільному рівні. Так, незважаючи на утворення Національної комісії сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України у 1997 р., функціонування таких структур громадянського суспільства, як Інститут сталого розвитку України ім. В. І. Вернадського (ІСТАР) та Інститут науково-освітнього забезпечення екологічної складової сталого розвитку Чорноморського регіону України при МДГУ ім. П. Могили досі не ухвалено Національну концепцію сталого розвитку України. Це ще раз підкреслює актуальність питань правової природи міжнародн их програмних актів, їх імплементації та співвіднесення із національними програмами.

Таким чином, забезпечення розвитку, зокрема, сталого розвитку, в умовах постмодерну ставить перед міжнародним правом задачу еволюції системи регуляторів; в рамках такого удосконалення логічним стає використання у міжнародному праві програмних норм та програмних актів, запровадження принципів програмно-управлінської діяльності. Право на розвиток є універсальним колективним правом, реалізація якого на міжнародному рівні потребує заходів програмного характеру, що підтверджується як актами ООН, так і самою практикою міжнародного нормотворення. Реалізація цього права та забезпечення сталого розвитку потребують не лише міжнародної взаємодії, але й імплементації міжнародних програмних норм та актів у національні правові системи, зокрема, у вітчизняну. При цьому розроблені концепції модернізації, розвитку та сталого розвитку обумовлюють тісну пов’язаність цих явищ і можуть стати теоретичним підґрунтям для наступних досліджень аспектів програмного регулювання на наднаціональному (міжнародному) рівні.


Каталог: sites -> default -> files
files -> Вопросы для вступительного экзамена в аспирантуру по специальности
files -> Пояснительная записка Настоящая программа является программой вступительного экзамена в аспирантуру по специальности 19. 00. 01. «Общая психология, психология личности, история психологии»
files -> 1. Предмет философии и структура философского знани
files -> 12 грудня 2014 р. ІV всеукраїнська науково-практична конференція “Андріївські читання”
files -> Методичні рекомендації для проведення виховних заходів в загальноосвітніх навчальних закладах
files -> Перечень вопросов, по которым участники образовательного процесса (дети, родители, педагоги) могут получить консультации
files -> Что такое агрессивность?
files -> А. Зайцев Научный редактор А. Реан Редакторы М. Шахтарина, И. Лунина, В. Попов Художник обложки В. Шимкевич Корректоры Л. Комарова, Г. Якушева Оригинал-макет
files -> Примерная тематика


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   19


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница