Наукового товариства



страница11/18
Дата11.05.2016
Размер3.74 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18


ЛІТЕРАТУРА

1.Неділько В.Я. Василь Стус. Доля. Життя. Поезія // УМЛВШ, 1992. -№2. – (С.32-37).

2. Див., напр.: Жулинський М. Василь Стус // Микола Жулинський. Із забуття - в безсмертя. (Сторінки призабутої спадщини). - К.: Дніпро, 1990. -
С. 416-439; Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. - Балтимор, Торонто: Смолоскип; Василь Стус - поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. - К.: Укр. письменник, 1993; Сверстюк Євген. Базилеос // Євген Сверстюк. Блудні сини України. - К.: Бібліотека журналу “Памятки України”, 1993. - С. 140-161 та ін. Бондаренко А.І., Бонда-

ренко Ю.І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в школі.-К:Видавничий центр “Академія”, 2003. - 232 с. Неділько В.Я. Василь Стус. Житя. Поезія // УМЛВШ, 1992. - №1. - С32-37; УМЛВШ, 1992. - №2. - С. 21-30; Бондаренко А. Спроба аналізу філософських творів Василя Стуса // Дивослово. - 1998. - №8. – С. 8-10; Віват Ганна. Про деякі особливості поезії Василя Стуса // Українська література в загальноосвітній школі. - 2000. - №2. - С.18-20; Макаренко В. Василь Стус. Загальний огляд життєвого і творчого шляху (сценарій уроку-вистави) // Українська мова і література в школі // 2001. - №3. - С. 30-33 та ін.

3. Лазоренко А. Син України // Василь Стус. І край мене почує: Поезії / Упор. А.І.Лазоренко. - Донецьк: Донбас, 1992. - С. 10.

4. Міщенко Володимир. Ночі Донеччини сині… // Літературна Україна. - 6 січня. - 1998.

5. Стус Дмитро. Життя і творчість Василя Стуса. - К.: МП Фотовідеосервіс, 1992. - С. 36.

6. Мєстєчін Г….І храм утвердиш, і душу врятуєш // Освіта України. - 13 березня. - 1996.

7. Стус В. твори: У 4 т., 6 кн. - Львів: Просвіта, 1994-1999. - Т.6, кн. 2. - С. 37.

8. Пасічник Є.А. Методика викладання літератури в середніх навчальних закладах: Навчальний посібник. - К.: Ленвіт, 2000. - С. 355.


ББК 74.261.8

Валерій Романько,

кандидат педагогічних наук, доцент Слов’янського

державного педагогічного університету
Про деякі проблеми викладання шкільного курсу «Література рідного краю»

Природне бажання кожної людини сьогодні – знати своє родове коріння, історію села чи міста, де вона народилася і де пролягли її життєві шляхи. А донецький край, в якому ми проживаємо, кожен його населений пункт, і навіть чимало курганів та заповідників, монастирів, озер, рік та криниць овіяні тисячолітніми легендами й думами чи оспівані у художньому слові майстрами красного письменства.

Всебічне пізнання рідного краю, назване ще популярним сьогодні терміном - „краєзнавча робота”, набуло у незалежній Україні широкого і масового розвитку, стало справою державною. Свідченням цьому є Указ Президента України від 23 січня 2001 р. „Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні”. У зв’язку з названим Указом Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 10 червня 2002 р. „Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року”. Згідно розпоряджень голів облдержадміністрацій подібні заходи щодо виконання постанови затверджені у всіх областях, містах Севастополі та Києві, деталізовані заходами у міських та районних адміністраціях.

У даній статті ми звернемося до питання літературно-краєзнавчої роботи в середніх загальноосвітніх школах. Цій важливій проблемі свого часу присвятили праці чимало українських літературознавців та методистів. Назвемо імена деяких з них: Пасічник Є.А., Гетманець М.Ф., Посадськова Т.Ф., Крутивус В.П та ін. У донецькому краї вагоме слово у літературному краєзнавстві сказали Волошко Є.М., М.П.Диченсков, Т.Л.Никода, Замковий В.П., Неживий О.І., Аверченкова-Землянська О.В., Овчаренко І.М., Оліфіренко В.В., Шевченко А.В., Романько В.І., Терещенко В.Т. І все ж вкрай мало сказано про методику використання літературно-краєзнавчого матеріалу в роботі вчителя-словесника, і майже немає праць відносно проблеми шкільного курсу літератури рідного краю (за виключенням, хіба що деяких праць В.В.Оліфіренка [2]), в тому числі висвітленню таких питань, як вимоги до навчальної програми, вибір творів, вимоги до уроків літератури рідного краю тощо.

Ми ставимо за завдання відповісти на ряд актуальних питань з даної проблеми, зупинившись на питанні викладання курсу „Література рідного краю” у школах Донеччини.

Що говорить навчальна програма з літератури про роль та місце краєзнавства у шкільній практиці? Основним документом, яким керується у своїй роботі вчительство, є навчальна програма, затверджена Міністерством освіти та науки України. Навчальна програма з літератури, як і всі інші програми, укладені на основі вимог „Національної Доктрини розвитку освіти” (2002) та „Державних стандартів базової і повної середньої освіти” (2003).

У плані використання краєзнавчого матеріалу у шкільній практиці (якщо брати до уваги сучасні часи – роки незалежної України) підвалини у навчальних програмах були закладені ще у 2001 та 2002 роках. Візьмемо для прикладу програму з літератури, розроблену провідними спеціалістами науково-дослідного інституту педагогіки НАН України Н.Й.Волошиною та О.М.Бандурою [4].

Значне місце укладачі програми відводили питанням вивчення регіональної літератури. Так, у “Пояснювальній записці” було сказано: „З метою ознайомлення учнів з творчістю письменників, що жили або живуть в області (районі), місті (селі), де розміщена школа, та посилення патріотичного виховання до програм уведена рубрика “Література рідного краю”. Скільки буде цих уроків, коли вони проводитимуться, словесник визначає самостійно”. У наступному абзаці читаємо: “На уроки розвитку зв’язного мовлення, позакласного читання та уроки літератури рідного краю радимо виділяти по 2 години на семестр (півріччя)” [4,4].

Інший варіант програми з рідної літератури був підготовлений в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, керівник авторського колективу - М.Г.Жулинський [5]. Слід сказати, що в “Пояснювальній записці” нічого не говорилося про особливості залучення місцевого матеріалу в процесі вивчення української літератури. Але при уточненні навчального навантаження пропонувалося у кожному з 5 по 10 клас включно відводити по 2 години на рік для вивчення літератури рідного краю, в 11 класі – 1 година.

З 2005 р. вчителі української літератури перейшли на нові програми, які передбачають дванадцятирічну освіту. Звернемося до програми з української літератури, яка розроблена Інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України [6]. Укладачі програми, наприклад, для 5 класу, у „Змісті” на уроки „Література рідного краю” пропонують 2 години: ознайомлення з доступними пятикласникам творами письменників-земляків. У розділі „Державні вимоги до рівня навчальних досягнень учнів” стосовно цих уроків сказано: „Знати письменників-земляків, їхні твори. Розуміти зміст цих творів. Виразно читати і висловлювати власну думку про них. Виховання шановливого ставлення до митців свого краю як до талановитих людей, співців рідної землі” [6,38].

У „Пояснювальній записці”, говорячи про уроки літератури у 10-12 класах, відмічається, що „кожен клас старшої школи закінчується уроками „література рідного краю”, „новинки сучасного літературного життя”, „урок-підсумок”, які дають широкий простір для вибору як учителеві, так і учням” [6,32].

Таким чином, укладачі навчальних програм з літератури врахували життєву потребу школярів – бажання детально ознайомитися з історією та культурою рідного краю при допомозі художнього слова.
У програмах закладені вимоги обов’язкового використання краєзнавчого матеріалу на уроках літератури.

Як складена програма з літератури рідного краю для шкіл Донеччини? Навчальна програма, затверджена у Києві, не може деталізувати тематику ні уроків літератури рідного краю, ні позакласних заходів літературно-краєзнавчого характеру, так як для кожної області України вони різні. Це завдання покладається на вищі педагогічні заклади освіти, інститути післядипломної освіти конкретного регіону України. Саме методисти цих установ разом із досвідченими вчителями шкіл, знаючи історико-літературні особливості свого краю, спроможні розробити науково-методичні рекомендації щодо використання літературно-краєзнавчого матеріалу у роботі вчителя-словесника.

Розроблена нами програма з літератури рідного краю, згідно якої розроблені уроки літератури рідного краю для шкіл донецького краю [3], укладена на основі Державного стандарту базової і повної середньої освіти, враховує основні положення навчальної програми з української літератури для 5-12 класів, затвердженої Міністерством освіти і науки України.

Уроки літератури рідного краю, доповнюючи основний курс, сприяють досягненню мети шкільного курсу вивчення літератури: підвищення загальної освіченості громадянина України; сприяння всебічному розвитку, духовному збагаченню, активному становленню й самореалізації особистості в сучасному світі; виховання національно свідомого громадянина України; формування й утвердження гуманістичного світогляду особистості, національних і загальнолюдських цінностей.

Висловлюючи свою думку про важливість та необхідність уроків літератури, побудованих на місцевому матеріалі, Р.Мовчан відмічає: „Вважаю, що ця тема... може дати не лише знання про своїх письменників-земляків, а й учитиме шанобливо ставитися до таланту, радіти чужим успіхам, прищеплюватиме впевненість у собі, віру у власні сили і можливість власних успіхів. А без цього неможливо повноцінно реалізувати себе в житті” [1,43].

Практика показує, що вчителі Донеччини протягом року у кожному класі проводять 4 уроки літератури рідного краю. Згадувана нами „Програма...” на уроки літератури рідного краю виділяє тільки 2 години на рік у кожному класі. Ми не вбачаємо тут великих розбіжностей і проблем. Адже укладачі програми дають відповідну свободу вибору у межах виділених 70 годин. Нагадаємо, що у програмі сказано: „Для кожного класу окремо вказується загальна кількість годин (однакова для всіх) і резервний час. У розділі основної школи має місце додатковий розподіл годин (для уроків виразного читання, повторення та узагальнення, позакласного читання), який може бути змінений учителем. Запропонована кількість часу на вивчення кожного розділу, теми також є орієнтовною, вчитель може її змінювати (в межах 70 годин). Резервний час учитель використає для підсумкових уроків (у основній школі), уроків розвитку мовлення, тематичного оцінювання, різних видів творчих та інших робіт (екскурсій, диспутів, семінарів тощо) - на вибір” [6,32]. Тому вчитель має повне право взяти ще дві години з резерву для уроків літератури рідного краю і додати до тих двох годин, які вказані у „Змісті”. Виходячи з цього, ми й пропонуємо запланувати по 4 уроки „Література рідного краю” на рік у кожному з 5 по 12 клас включно, як це свого часу рекомендували укладачі програми 2001 року Н.Й.Волошина та О.М.Бандура.

Пропонований нами цикл уроків „Література рідного краю” складається з двох частин: для основної школи (5-9 кл.) та для старшої – (10-12 кл.), що втілилося у доборі й структуруванні програмового матеріалу за двома відповідними блоками.

Відповідно до Державного стандарту вивчення літератури в основній школі уроки літератури рідного краю сприятимуть загальній освіченості учнів 5-9 класів, їхньої естетико-літературної підготовленості, формування суспільно-ціннісних орієнтирів, спроможності вчитися далі. Передбачається засвоєння певного кола усвідомлення літературних знань (змісту творів авторів-земляків та тих письменників, які, побувавши у донецькому краї, писали про цей регіон; окремих фактів біографії місцевих авторів та відомостей про звязки відомих письменників з Донеччиною тощо), початкових уявлень, умінь і навичок оперувати ними у процесі читання творів та їхнього аналізу.

Курс української літератури в 5-8 класах цілеспрямовано структурований за загальними тематичними блоками, наприклад: „Усна народна творчість”, „Історичне минуле нашого народу”, „Гумористичні твори”, „Про далекі минулі часи”, „Ми – українці” та ряд інших. У зв’язку з цим підбиралися і теми уроків „Література рідного краю”. Порівняймо деякі з таких тем, які розкривають особливості шахтарського краю і пропонуються нами: „Фольклор Донеччини. Козацькі часи в усній народній творчості. Образи захисників рідної землі”, „Гумор і сатира у творах поета-земляка Грицька Бойка” (5 кл.), „Фольклор Донеччини. Савур-Могила як символ козацької звитяги та свободи. Образ Сави-Савура у народній творчості” (6 кл.), „Про соляників-торяників, які солі господарськії варять...”: К.Зиновіїв та П.Байдебура про солеваріння на Донеччині”, „Мова – це душа народу”: Тема української мови у творах письменників-земляків” (7 кл.), „Слово о полку Ігоревім” і донецький край” (9 кл.) і т.п.

Українська література у старшій школі (10-12 кл.) розглядається у хронологічній послідовності. Однак, по змозі, загальний курс поділяється на окремі жанрові розділи. Наприклад, розділ „Українська історична проза” ми доповнюємо уроком на тему „Історія донецького краю у романі П.Байдебури „Вогонь землі” (11 кл.), розділ „Українська література за межами України” – уроком „Письменники донецької діаспори. В.Біляїв” (11 кл.), після засвоєння розділу „Постшістдесятництво” пропонуємо урок на тему „В.Стус і Донеччина” [3,10-11].

Таким чином, розділ „Література рідного краю” є хорошим доповненням до тих історико-літературних та жанрових розділів, які пропонує шкільна програма.

Кожен зі згаданих етапів – основної та старшої школи - має самостійне значення, водночас обидва вони є ланками одного ланцюга – отримання учнями літературної освіти в школі. Ця обставина обумовила доречність дотримання принципів відповідності віковим особливостям школярів, наступності, які реалізуються у жанрових, тематичних, історико-літературних, а також „авторських” лініях. Так, є персоналії, які з’являються у програмах різних класів. Наприклад, творчість письменника-земляка Івана Костирі у середніх класах представлена циклом казок „Як звірята розуму набирались” (5 клас) та науково-популярною казкою „Казка про сонячних братів” (6 клас). Для учнів 10 класу пропонується більш серйозніша тема, взята з творчого доробку І.Костирі, яка доступна саме цьому віку школярів, - „Думи про донецький край”. Подібний підхід і до творчості іншого відомого письменника-земляка – П.А.Байдебури: у 7 класі вивчається оповідання „Універсал гетьмана Богдана”, у 11 класі – роман „Вогонь землі”.

Для проведення уроків „Літератури рідного краю” добиралися передусім ті твори, які, відповідаючи віковим особливостям учнів, виховним завданням літературної освіти, водночас би виконували і такі функції: відображали особливості історії та культури донецького краю, сприяли формуванню вмінь і навичок аналізу та інтерпретації художнього тексту, закладали основи знань з теорії та історії літератури, сприяли всебічному удосконаленню моральних якостей школярів тощо. Так, у 5-7 класах пропонуються фольклорні жанри, які у різні історичні епохи знайшли своє місце на донецькій землі. Причому, у кожному класі це різна тематика: пісні та легенди козацької доби та періоду чумакування (5 кл.); легенди про Савур-Могилу (6 кл.); специфічний для шахтарського Донбасу фольклорний жанр – скази (7 кл.).

У програмі широко представлені твори українських, російських, грецьких авторів, що відображає історичний стан розвитку літератури на Донеччині. У старших класах, крім творчих доробків письменників-земляків, наводиться матеріал і про особисті та творчі зв’язки з Донеччиною відомих українських та російських письменників (О.Пушкіна, А.Чехова, І.Буніна, Остапа Вишні), а також представників донецької діаспори.

У всіх взятих для розгляду персоналіїв є твори, в яких відображені історичні, природничі, побутові особливості донецького краю, змальовані люди саме цієї території у різні періоди історії – все це, як ми вважаємо, за допомогою художнього слова, учительських коментарів дасть можливість школярам більш досконало пізнати рідну землю, а через такі різнобічні знання – і полюбити її.

Таким чином, на пропедевтичному та систематичному етапах літературного курсу є можливість найоптимальнішим чином репрезентувати кращі здобутки літератури донецького краю від початку її зародження до сучасних часів.

Пропоновані нами теми є орієнтовними. Вчитель має право на свій розсуд змінити тему уроку, запропонувавши школярам інші твори. Але вони повинні бути рівноцінними вказаним як з точки зору доступності даному віку школярів, так і в плані навчально-виховних можливостей взятого для розгляду матеріалу. Для прикладу, автор цього посібника звертає увагу вчителів на такі теми, які, на жаль, (уроків літератури рідного краю рекомендовано проводити всього чотири на рік) не увійшли до переліку в „Тематичному плануванні...”: „Моральні проблеми в повісті В.Титова „Всім смертям назло”. Життєвий подвиг письменника”; „Поет-земляк Борис Бєлаш”; „Олександр Купрін про життя шахтарів донецького краю”; „Праця та побут шахтарів Донбасу кінця ХІХ ст. у творчості В.Вересаєва”, „Жіноча” поезія на Донеччині”, „Письменники-земляки – лауреати Національної премії ім. Т.Г.Шевченка”, „Поет-земляк Віктор Руденко”, „Літературний світ письменника Анатолія Кравченка”, „Творча спадщина Івана Мельниченка”, „Наші земляки – лауреати премії ім. В. Сосюри”, „Святогір’я у творах художньої літератури”, „Тема Великої Вітчизняної війни у творах письменників-земляків”, „Олесь Гончар і Донеччина”, „Володимир Висоцький і донецький край” та ряд інших. За браком часу на уроках ці теми можна висвітлити у різноманітних заходах позакласного характеру. Учительській фантазії немає меж.



Якими повинні бути уроки літератури рідного краю? Як зазначають чимало методистів та учителів-практиків, уроки літератури рідного краю близькі за своєю типологією і методикою організації до уроків позакласного читання: вони проводяться 2-4 рази на рік, практикується використання читацьких щоденників, залучення нетрадиційних форм подачі та закріплення матеріалу тощо.

Разом з тим, у цих уроків є своя специфіка: вони органічно поєднані з краєзнавством – історією та культурою рідного краю і, таким чином, насичені місцевим матеріалом. Тому вчитель-словесник має широкі можливості залучення у навчально-виховний процес досягнень регіональної культури та історичної науки, матеріалів краєзнавчих та літературно-краєзнавчих музеїв й кімнат-музеїв, різноманітної додаткової літератури.

Сьогодні постала гостра необхідність у залученні школярів до електронних засобів інформації, особливо до Інтернету. Тому вчитель повинен знати адреси сайтів, які дадуть можливість як учителю, так і учням поповнити знання з літератури рідного краю. Рекомендуємо звернутися до сайту, який відкрив доцент Донецького національного університету В.Оліфіренко, за адресою: www||donbasslit/skif.net. Багатий матеріал про письменників-земляків є на сайті Донецької обласної універсальної наукової бібліотеки: http://www.library.donetsk.ua.

Які вимоги ставляться до творів, що використовуються на заняттях з літератури рідного краю? При виборі авторів та їхніх творів для уроків “Література рідного краю” радимо враховувати наступні моменти:

- художня майстерність письменника. У навчально-виховний процес слід залучати твори, яким характерні високі естетичні критерії, жанрово-тематична розмаїтість, ідейність, реальність, народність, типовість зображуваних подій, яскравість образів, чистота літературної мови. Акцент треба робити на тих творах, які сприяють зародженню у свідомості і підсвідомості молодої людини якостей, що є носіями позитивної, життєствердної енергії. Адже в умовах національного державотворення актуалізуються пріоритет людини-гуманіста, людини-патріота, оптимістичні суспільні настрої, духовне здоровя сучасної людини європейського мислення;

- твори, залучені на уроки літератури рідного краю, повинні сприяти вирішенню кількох рівноцінних функцій, серед яких виділяються: пізнавальна, виховна, розвиваюча, естетична. Це означає, що кожен запропонований твір не лише відображає певну історично-художню дійсність, а й засобами мистецтва слова виховує українського школяра;

- посильність творів конкретному віку тих, хто навчається, тобто врахування вікової психології;

- тематика творів повинна бути тісно пов’язана з тим краєм, де живуть вихованці. Для Донбасу це, перш за все, такі теми: фольклор Донеччини, образ донецького степу, життя та праця земляків, образ шахтаря, історичне минуле краю, природа рідного краю, дитяча тема в творчості письменників-земляків і т.п.;

- важливе значення має листування учнів конкретної школи з тим чи іншим письменником-земляком, зустрічі з ним;

- наявність у бібліотеці творів письменника;

- добре знання вчителем життя та творчості письменника, а, можливо, і особисте знайомство з ним.

Все це разом дасть можливість донести до свідомості дітей та юнацтва особливості донецького краю, відображеного у художньому слові.
Можуть змінюватися теми уроків літератури рідного краю, можна (та й треба) урізноманітнювати прийоми роботи з учнями, але незмінними повинні залишатися два принципи: 1). На уроки треба відбирати твори, які сприятимуть підвищенню освітнього рівня та вихованості учнів, які є творами високохудожніми та ідейно сталими. Мало ідейні та низько художні твори не лише підриватимуть престиж літератури в цілому, фальсифікуватимуть її повновартісний імідж, а й деформуватимуть естетичний смак, свідомість і підсвідомість людини. 2). Уроки літератури рідного краю повинен проводити вчитель, глибоко та всебічно обізнаний у місцевій літературі, який любить рідний край, Донеччину, з розумінням і повагою відноситься до різноманітних культур, які існують у донецькому регіоні, в цій прекрасній частині української землі. Учитель повинен не тільки виховувати палку та щиру любов до донецького краю, а й паралельно з цим і любов до всієї нашої держави, яка входить у велику європейську родину, й імя якій – Україна.

Сподіваємося, що уроки літератури, які висвітлюють питання регіональної культури, займуть чільне місце у роботі вчителя-словесника, а наші поради, викладені у даній статті, сприятимуть удосконаленню цієї важливої ділянки навчально-виховного процесу у школах України.


Література

1. Мовчан Р Вивчення української літератури у 5 класі 12-річної школи //Дивослово. – 2005. - №1. - С.39-43.

2. Оліфіренко В.В. Вивчення літератури рідного краю в школі. – Донецьк: Укр. культурол. центр, 1996. – 94 с.

3. Романько В.І. Література донецького краю: Посібник для вчителя /Відп. ред. проф. В.А.Глущенко. – Донецьк: Нац. Спілка письменників України, ж. „Донбас”, 2006. – 264 с.

4. Українська література. 5-11 класи: Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з укр. та рос. мовами навчання /Уклад. Н.Й.Волошина та О.М.Бандура, відповід. за випуск – Н.Шинкарук – К.: Шкільний світ, 2001.

5. Українська література. 5-11 класи: Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською і російською мовами навчання /Керівник авторського колективу М.Г.Жулинський – К.: Генеза, 2002.

6. Українська література. 5-12 класи. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання. Керівник авторського проекту – М.Г.Жулинський, загальна редакція – Р.В.Мовчан //Дивослово. - 2005. - №1. - С.30-38.

2. Словесне мистецтво і суспільство
ББК 83.3 (4 Укр) 6-44

Ірина Акіншина,

кандидат філологічних наук,

викладач кафедри журналістики і видавничої справи

Луганського національного педагогічного університету

імені Тараса Шевченка
РЕЦЕПЦІЯ ЖЕРТВ СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ

У ХУДОЖНЬО-БІОГРАФІЧНІЙ ПРОЗІ

КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Людство увійшло в третє тисячоліття. Зміни кардинального характеру кінця ХХ століття торкнулися не тільки суспільно-політичної, економічної сфер діяльності людини, але й суттєво зачепили сферу духовну, невід’ємною частиною якої є література.

Зміна епох особливо позначається на літературі, котра, маючи зв’язок із суспільним життям, виявляє паростки нового в естетичних уявленнях про світ. У зв’язку з цим вона набуває аналітичної, пізнавальної функції. Саме на зламі епох і суспільних формацій людство обертається назад, вдивляється в минуле, замислюється, що взяти в майбутнє. Читача починають хвилювати події вітчизняної та світової історії, життя й діяльність видатних особистостей. Відповідно до того, як “естетична односторонність літератури змінюється більш широкою орієнтацією її на дійсність, збільшується й художнє значення оповідної прози в системі її жанрів” [1, 99]. Усе більше фактів свідчать про те, що в літературі ХХІ століття будуть активніше використовуватися реальні документи. І природно, що героями епічної прози, у якій мова йтиме про важливі події нашого суспільно-історичного розвитку, все частіше виступатимуть конкретно-історичні особистості. “Норми особистої життєвої поведінки у всі часи складали велику гілку літератури; найпрекрасніші та найглибші твори всієї літератури присвячені цьому предмету” [2, 135]. Про це свідчать і дослідження інших учених. Професор університету Париж – VІІІ (Франція) та університету Джонса Хопкінса (США) Ж.Неф наголошує на тому, що у Франції найбільш читабельним жанром є біографія. У ході літературної дискусії про художню творчість останнього десятиріччя, її тенденції і перспективи у виступі російської письменниці Н.Іванової стверджувалось, що сучасна література спрямована й частково “замовлена” постійно зростаючим інтересом читача до документалістики, невід’ємною частиною якої є художня біографія [3, 12 – 13]. Подібні твердження зустрічаємо в статтях П.Вайля і Р.Карасті [4, 220; 5, 217; 6, 274]. На сторінках періодичної преси неодноразово наголошується на усезростаючій ролі літератури non fiction: “У останні роки повість, оповідання, не говорячи вже про роман, сильно потіснились мемуарами, есе, літературно-філософськими оповідями” [7, 203]. Пояснюється це тим, що “у літературі “вимислу” ми маємо автора (“образ автора”), у “документальній” – відчуваємо авторське… групування “реального” матеріалу. Non fiction, таким чином, не тимчасове явище, яке може пройти… Така література – назавжди” [7, 203].

Передбачаючи стрімкий розвиток документалістики ще у 80-х роках, український літературознавець О.Галич у 1999 році писав: “Добігає кінець ХХ століття. Для української літератури останні його десятиліття ознаменовані посиленням документального начала. Спогади, художні біографії, документальні історії посідають дедалі більшу питому вагу в літературному процесі, і я прогнозую, що в найближчі десять років документалістика значно розширить свої горизонти” [8, 67]. А в 2000 році він писав, що кінець століття “ознаменувався бурхливим злетом документалістики” [9, 127], яка включає в себе й художню біографію, що літературі майбутнього будуть притаманні “поглиблена документалізація оповіді, посилений інтерес до відображення реальних подій і фактів, змалювання постатей людей, які відіграли помітну роль в історичному розвитку” [10, 13]. Молодий український учений О.Дацюк упевнений, що “до читача приходять більші за обсягом і широтою зображення історичні та біографічні романи й повісті, головними героями яких є реальні історичні особи” [11, 1].

Виступи літературознавців і письменників засвідчують необхідність глибокого теоретичного й історико-літературного осягнення проблем художньої біографії.

Успіхи письменників-біографів (особливо наприкінці ХХ століття) дали могутній поштовх для поглиблення теоретичного осмислення художніх життєписів як окремого різновиду красного письменства, що має свої специфічні образно-стильові засоби зображення. В Україні зростає зацікавленість національним минулим, у літературу повернено імена багатьох незаслужено забутих громадських і культурних діячів, зокрема, могутньої хвилі повернення зазнали жертви сталінсько-беріївських репресій, представники кількох хвиль української еміграції, переосмислена роль багатьох широко відомих особистостей.

З часів нового українського Відродження з’являється ряд творів, присвячених відновленню втрачених або призабутих історичних імен, окремих епізодів з життя відомих діячів політики, культури, науки України. Одним з таких творів є роман М.Красуцького “Довга дорога вночі” (1999), у якому розповідається про життя й творчість українського сатирика-байкаря Микити Годованця.

Провіщаючи трагічний пафос усього роману, автор на початку твору змальовує суворий північний пейзаж: “Оранжева куля сонця висіла над білим лісовим безмежжям. Величезна, важка, наче налита гарячим розплавленим свинцем, вона, поволі остуджуючись, дедалі важчала і темнішала, аж допоки не зачепилась ген там, за далеким темно-синім кругом, за стрімкі верхів’я могутніх кедрів” [12, 86]. Скільки буревіїв пронеслося над цими вічнозеленими кедрами, а вони залишились незмінними, такими ж, як були. “Хіба що постаршали, змужніли… здорових і сильних жодна, бодай найстрашніша буря не зламає. Бо занадто міцне, живуче у них коріння, воно довго і надійно живить складний, широко розгалужений організм, а відтак жити й жити йому, проростати зелом крізь роки і відстані, стрічаючи нові й нові епохи та цивілізації” [12, 86]. Символічними образами столітніх кедрів автор зображує незламність і нездоланність духу тих, кого називають “сіллю землі”. Саме вони, закорінені в рідну землю, власний національний ґрунт, стають виразниками ментальних рис свого народу, провіщаючи його розвій, нескореність і безсмертя.

Далі М.Красуцький подає розповідь про “дику, знавіснілу од почутого запаху свіжої крові” вовчу зграю. У результаті боротьби – зграю знищено, а “...колона йшла далі... Знесилені, смертельно втомлені люди падали, знову вставали і так долали кілометр за кілометром. Важка й неймовірно виснажлива дорога крізь лісові хащі вела їх не на Голгофу. У самісіньке Пекло” [12, 88]. У такий спосіб (метафоричний опис) автор накреслює зміст подальшої оповіді про майбутню долю героя, пов’язану з цим суворим за кліматичними умовами краєм, жахливим табірним життям, історію страдницького життя українського письменника.

Слід указати на те, що в українській літературі, якій завжди був притаманний ліричний пафос, асоціативно-порівняльний зачин наявний у багатьох творах. Наприклад, у художньо-біографічному романі В.Яворівського “Автопортрет з уяви” (1982) складність сюжетно-композиційної організації обумовлена двома основними сюжетними лініями й окремим вступом. Твір розпочинається з опису бджолиної сім’ї на чолі з Бджолою-матір’ю. Це своєрідна проекція долі основної героїні твору – української художниці Катерини Білокур, творчість якої послужила новим поштовхом у праці відомого у світі Пабло Пікассо, подоланням його творчої кризи: “Пабло підійшов до стіни, відсунув завісу з картини Білокур, одійшов у найдальший куток кабінету. Ежен побачив очі того Пабло, якого він звик бачити у майстерні Пікассо, ті очі, які належали художникові, перед котрим він ладен був схиляти свою голову” [13, 158]. Специфічний початок роману В.Яворівського визначає подальший характер розповіді про невтомне життя української жінки-трудівниці з Божою іскоркою таланту: “Соняшник м’яко відсвічував її обличчя, позначене слідами могутніх внутрішніх потрясінь, які можуть народитися лише в маленькій, невтомній грудочці матерії на ім’я людське серце, зрештою, вони її й зробили такою, як вона є, а іншою бути не хоче, бо надто пізно, бо як не крийся від себе і від людей, а в її житті вже смеркає...” [13, 6].

Своєрідний зачин маємо і у творі М.Красуцького. Це слова героя, українського байкаря, який ще на волі, але його твори вже належать до заборонених: “Попоходив сьогодні по редакціях, – мовив стиха. – ... “Нетипово, – кажуть редактори. – Країна соціалізм будує, семимильними кроками у майбутнє крокує, а ви з критикою, з алегоріями. Не зрозуміють...” Невже правда, Серафимо? Невже можуть не зрозуміти? Не вірю я в це. Недоробки були, є і будуть. Їх треба висміювати, боротися з ними. Інакше, мов той будяк, глушитимуть грядку” [12, 89].

Ситуація вельми складна ззовні, але дуже проста з середини. Усі політичні процеси пов’язані “з боротьбою за владу як за монополію на інтерпретацію. Коли та чи інша корпорація приходить до влади, вона передусім накидає суспільству свій власний варіант інтерпретації дійсності – в релігійному, світоглядному чи ідеологічному сенсі” [14, 9]. Сучасний дослідник С.Квіт, з’ясовуючи політологічні аспекти вищезазначеного явища, вказує на тоталітарну природу марксизму та нацизму, що “обумовлюється... фетишизацією власних аргументів. Коли з протипокладання лібералізм – консерватизм був виключений ідеальний, власне християнський аспект, воно перестало існувати як врівноважена система… Лібералізм каже: найкраща справедливість – це закон. Закон – одне, справедливість – щось зовсім інше. Відтак будь-які жертви з трагедії перетворюються на статистику” [14, 48]. Саме такою статистикою став М.Годованець. Події його життя – раптовий арешт, поневіряння по далеких колимських таборах, жорстока війна, яку переживали в’язні, дружина та син українського байкаря, і лютий розгул сталінсько-беріївського свавілля – складають сюжет твору М.Красуцького. Вони узагальнюють: ріки крові, мільйони смертей, море страждань. Десять довгих років віддалення від родини й рідної України довелось винести відомому письменнику.

Неодноразово автор через думки М.Годованця оцінює політичні умови того часу: “...вертлявий “чорний ворон” нині можна побачити всюди. Раз по раз в’їжджає у ковані залізом ворота енкаведистського управління, відтак, не довго забарившись, вертає назад, за черговою жертвою. І так тижнями, місяцями, роками. Скільки ж триватиме ця страшна вакханалія?.. Кому це потрібно – винищувати генофонд нації, переповнювати тюрми власними громадянами – ніякими не ворогами, ні. Які вони вороги? Вороги ті, що знущаються з безвинних, катують, розстрілюють ні за що ні про що...” [12, 91]. Або: “Невже Сталін також знає про все це? Не може не знати. Адже заарештовано чимало відомих партійних і радянських діячів, воєначальників, які здійснили Жовтневу революцію, будували соціалістичне суспільство, воювали за нього на фронтах громадянської... Хіба ж могли усі вони бути ворогами, шпигунами, агентами іноземних розвідок? ... Невже б вони дали себе завербувати, пішли б на те, щоб зрадити ідею, справу, якій присвятили життя?” [15, 83].

Автор наділяє Сталіна влучним епітетом “кривавий диктатор”, з відома й під керівництвом якого звершуються жахливі злочини проти гуманності, людяності, життя. Найбільша країна світу, що об’єднала різні народи й культури, перетворилася на величезний концентраційний табір, багатомільйонну в’язницю, де гинуть безневинні люди. “Не зрівнятися з ним (Сталіним – І.А.) у цьому ні Чингісхану, ні Нерону, нікому-нікому... А поки що ешелони-тюрми мчать і мчать крізь снігові заметілі і ураганні дощі, спраглу липневу спекоту і сорокаградусні студні. На Схід... На Північ... У ГУЛАГи ... І плакали гіркими сльозами матері, залишалися осиротілими діти. Скільки ж то їх по всій “необъятной, единой и неделимой” імперії російській?” [15, 84].

Через весь твір проходить образ снігової заметілі, зими, що символізує смерть [16, 558]. Це - і холодна північ, і громадські катівні (тюрми, табори), загальний настрій суспільства, й омертвіння духу, страждання. Білий колір снігу асоціюється з чистотою [16, 557], тобто з чистотою сумління, совісті, невинністю перед своєю країною й своїм народом мільйонів ув’язнених. Невгамовний вітер символізує не тільки активне, зокрема творче, начало, але й злу силу, іноді руйнівного характеру [16, 111]. А на Колимі “сиро, холодно і вельми незатишно у довжелезному, мов стара конюшня, бараці. Особливо нестерпно тут пізньої осені та взимку. Здається, усі найзліші вітри з сорокаградусними морозами збираються укупі, аби якнайбільше дошкулити голодним, напівроздягнутим, замученим тяжкою працею мешканцям цієї страшної обителі” [15, 47].

Суворий колимський пейзаж довершує психологічне пригнічення при відтворенні жахливих табірних буднів. М.Красуцький докладно описує обставини перебування тут М.Годованця. Оскільки історія складається з подій, які здійснюють окремі люди, автор змальовує в романі різні психологічні типи осіб: є політичні каторжани, є справжні злодії –кримінальні елементи, які в пошані у табірного начальства за знущання над іншими – “політичними”. Є ні в чому не винні жертви режиму. Були й високоосвічені люди, як-от Микола Генріхович Савуляк – сивобородий бібліотекар з-під Києва, колишній викладач Київського університету. Саме він є провісником гіркої майбутньої долі української інтелігенції. У творі це змальовано в діалозі Савуляка з М.Годованцем: “Певен, це лише початок... Ще сотні безвинних голів упадуть на вкривавлену плаху. Ні за що ні про що...

– Так гадаєте? – Микита Павлович сторожко озирнувся довкруг.

– А ви хіба ні, Павловичу? – з сумом опустив сиву голову Савуляк. – Так буде. Врешті, так уже є... Хіба те, що ми з вами ось тут, а Косинка розстріляний, не є підтвердженням цього?...” [15, 51]. У взаємодії різних персонажів твору розкриваються риси характеру головного героя, навколо якого групуються інші.

Минуле й майбутнє головного героя твору виникає лише в його пам’яті, снах, мареннях. Особливо невимовна туга за родиною, домівкою та милою серцю Україною, з’являючись епізодично, не покидає думки М.Годованця протягом роману. У такий спосіб автор зображує факти життя українського байкаря до арешту, звертається до його дитинства, юнацтва, років навчання. Окремою сюжетною лінією, хоча логічно тісно пов’язаною з ідеєю твору, зображено сім’ю письменника – дружину Серафиму Миколаївну й сина – Толика, їхнє життя після арешту чоловіка й батька аж до його повернення з Колими.

Не дивлячись на деяку кон’юнктурність і млявість оповіді, роман М.Красуцького не можна назвати невдалим. Уперше в художній літературі змальовано життєвий шлях українського байкаря, “мудрого, як Езоп, і гострого, неначе бритва” [15, 108] – М.П.Годованця. Життя, розірване колимськими таборами, знущаннями й стражданнями, які не покидають письменника й після реабілітації, переслідують його в думках і пам’яті. На гучному всереспубліканському святкуванні сімдесятирічного ювілею “Микита Павлович, на мить одірвавшись від застілля, знову полинув у далеке... Перед його очима сувора сибірська тайга з сорокаградусними морозами і лихими віхолами, незабутні риси друзів, яких уже давно немає серед живих, холодні бараки... Пережите, вистраждане не відпускало його навіть у цей день.

“Усе повертає на круги своя. Усе вертає,” – мовив подумки. І вкотре сам себе перепитував: “Чи ж вертає?” [15, 108].

Жертві сталінських репресій 30-х років присвячено біографічну повість Б.Певного “Дійство у п’ятому вимірі” (2000). Герой твору – відомий український художник Михайло Львович Бойчук. Автор вибудовує складну композиційну структуру твору. Реальний час подій, розгорнутих у повісті, вміщено лише в кілька хвилин. Початок: коли ув’язненого, хворого митця забирають з камери, що є зав’язкою твору: “Широко розчинилися двері й пітьму камери залило разюче світло.

- На букву “Б” следуй за мной!

- Михайле, візьми пальто! Надворі холодно, а у тебе гарячка!

- Брось! Там пальта не нужно!” [17, 15].

І логічний кінець: “Темний коридор Михайло знав добре. Проходив ним безліч разів…

- Михаил, закуришь? ... – Хоть не по закону, но закури! Таково наше прощание с тобой.

Вартовий запалив сірника. У світлі сірника Михайло побачив ще одну постать – це був Хаєт. Вартові довели Михайла до порогу тюремного подвір’я” [17, 42].

Зображення життя й вираження творчих намірів М.Бойчука розгортаються між описом цих подій, розділених кількома хвилинами. Різночасові й різнопросторові плани його життя поступово нашаровуються один на одного у повісті. Змінюються посади, які обіймав Бойчук: “Артист – маляр, монументаліст. Від 1917 року професор Української державної Академії мистецтв у Києві – до позбавлення у ній праці 1936-го року. Окрім викладів у Києві, на початку 1930-х років вів майстерню монументального мистецтва при Ленінградській Академії мистецтв” [17, 21]. Чи то в уяві, чи в мареннях пропливають картини міст, де перебував художник: рідна Романівка – Петербург – Новгород – Москва – Чернігівщина – Київ – Краків – Париж – Італія – Козелець. Набуває різних виглядів і слідчий, який веде допит: то вдягнутий у підперезану сорочку, то має “якийсь нерадянський” вигляд – “жандармський мундир зі золотими погонами, лампаси на штанах. На стіні не Сталін, а цар Микола. Замість лозунга “Робітники усіх країн, єднайтеся” написано “За царя и Отечество” [17, 16]. Саме тому повість має назву “Дійство у п’ятому вимірі”, тобто в такому, який є ірреальним по відношенню до дійсності. “Нас навчили міряти височину, глибину, ширину і час, але забули про п’ятий вимір, без якого ми стали смертними істотами. Можливо, дійсність – це сни, а все інше – це проміжок між ними” [17, 32]. Наче в сні або мареннях постає все життя М.Бойчука.

Особливо важливої естетичної функції автор надає образу слідчого Хаєта, що супроводжує і розповідь про дитинство Бойчука, і його студентські роки. За творчим задумом і художнім вирішенням образ Хаєта відповідає образові Сидора з роману “Сповідь на вершині” І.Муратова. Уперше Хаєт відрекомендовується шістнадцятилітньому Михайлові як “дух сумніву, заперечення, ненависти та презирства” [17, 19]. Хаєт переслідує усе життя Бойчука, з’являючись то на виставці, то їдучи до Одеси оглядати фрески, навіть у останні хвилини життя Михайла Львовича він не покидає його. Хаєт, наче гетевський Мефістофель, – “дух, що все заперечую від віків” [17, 35]. Таким чином, повість побудовано на умовності.

Про майбутнє Бойчук дізнається з уст всюдисущого Хаєта – у такий спосіб автор зображує подальшу історію України та стан її мистецтва, водночас, певними інтенціями виражаючи власне ставлення до цих подій: “Скажу тобі по секрету: для потвердження своєї правоти партія не перебирала засобами, включно з фізичним нищенням художників. Згодом, виправдовуючись, звертала усе на “культ особи”. Чимало майстрів українського образотворчого мистецтва зазнали репресій і згинули унаслідок порушень соціялістичної законности й безпідставних політичних звинувачень. Але те все закінчилося з розпадом Радянського Союзу. У незалежній Україні по-новому почали цінувати тебе і твою творчість...” [17, 35]. Навіть при винесенні остаточного страшного вироку у думках Бойчука – Хаєт: “За що його хочуть карати? Чи за те, що віддав ціле життя бажанню на основі давнього візантійського та національного народного мистецтва, селянського орнаменту, з урахуванням найновіших досягнень модернізму, відродити українське малярство, вивести його на передові позиції у світі? Чи не ставився прихильно до соціялістичної ідеї – так, як більшість європейської інтеліґенції? Чи мало було музам його любови? Розпач і відчай огорнули Михайла – невже це був справжній суд? А, може, він і ціле його життя тільки Хаєтове марево?..” [17, 42].

Повість Б.Певного перенасичена діалектизмами, невиправданим нагнітанням імен у невеликому обсязі, що утруднює її сприйняття. Заслуга автора полягає в тому, що це перший художній твір про М.Бойчука, а естетичне вирішення проблем, поставлених Б.Певним, знайшло своє втілення в незвичній складній будові повісті.

Аналіз художньо-біографічної прози кінця ХХ – початку ХХІ століття свідчить про зростання у сучасній українській літературі художніх життєписів, освоєння художньо-біографічною прозою нових імен, переосмислення діяльності відомих постатей. Як і в будь-які переломні періоди історії, стан сьогоднішньої духовності суспільства спонукає пересічних громадян, діячів мистецтва, зокрема письменників, до заповнення окремих лакун (“білих плям”) в історії та культурі народу, до пошуків сильної, вольової, непересічної особистості, позитивного прикладу для наслідування й відродження національної ментальності, патріотизму української спільноти.

Простежуючи за втіленням художньо-зображувальних засобів у жанрах біографічної прози, пересвідчуємося, що пріоритетів набувають твори асоціативно-психологічного типу. Це обумовлено традиціями української літератури, де завжди сильним було ліричне й сповідальне начало.


Література

1.Утехин Н. Современность классики. – М.: Современник, 1986.

2.Дильтей В. Введение в науки о духе // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ – ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе / Сост., общ. ред. Г.К.Косикова. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1987. – С. 108 – 135.

3.Иванова Н. Литература последнего десятилетия – тенденции и перспективы // Вопр. литературы. – 1998. – № 2. – С. 4 – 17.

4.Карасти Р. Отечественный шкаф // Звезда. – 2000. – № 11. – С. 220 – 229. 5.Карасти Р. Три поездки на трамвае // Звезда. – 2000. – № 7. – С. 217 – 227. 6.Мировая литература: круг мнений // Иностранная литература. – 2000. – № 2. – С. 273 – 277.

7.Литература non fiction: вымыслы и реальность // Знамя. – 2003. – № 1. –


С. 190 – 203.

8.Галич О. На маргінесах життя (огляд мемуаристики) // Слово і час. – 1999. – № 10. – С. 62 – 67.

9.Галич О. Мемуарний синдром кінця ХХ століття // Вітчизна. – 2000. – № 3-4. – С. 127 – 134.

10.Галич О. Жанрові особливості художньої біографії кінця ХХ століття // Філологічні студії: Зб. наук. праць. – Випуск 4. – Луцьк: МПП “Доля”, 1998. – С. 13 – 21.

11.Дацюк О. Особливості жанрової еволюції сучасної художньої біографії: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Рівне, 1997.

12.Красуцький М. Довга дорога вночі // Вітчизна. – 1999. – № 5 – 6. –


С. 86 – 107.

13.Яворівський В. Автопортрет з уяви. – К.: Дніпро, 1982.

14.Квіт С. Основи герменевтики. – К., 1998. (Б-ка журналу “Українські проблеми”).

15.Красуцький М. Довга дорога вночі // Вітчизна. – 1999. – № 7 – 8. –


С. 47 – 108.

16.Керлот Х. Словарь символов. – М.: REFL – book”, 1994.

17.Певний Б. Дійство у п’ятому вимірі // Сучасність. – 2000. – № 1. –
С. 15 – 42.

ббк 83.3 (4 Рос) 6-8

Максим Кирчанів,

аспірант факультету міжнародних відносин,

кафедри міжнародних відносин і регіональних студій


Каталог: txt
txt -> Психологическая характеристика личности старшеклассника
txt -> Товариство Української Мови (тум-чикаґо) Український Культурологічний Центр (Донецьк)
txt -> А. А. Завельский, Д. А. Завельская, С. И. Платонов. Текст и его интерпретация
txt -> Бахмутчини Донецьк "Східний видавничий дім"
txt -> Приведены психологи­ческие причины, способствующие возникновению различных заболеваний
txt -> V. Право на смерть и власть над жизнью
txt -> Справочник практического врача Под редакцией А. Г. Гофмана м г
txt -> Развитие саморегуляции у детей дошкольного возраста
txt -> Роль меркурия в нервной системе
txt -> Донозологические формы нервно-психических расстройств у детей


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница