Наукового товариства



страница13/18
Дата11.05.2016
Размер3.74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

ЛІТЕРАТУРА


1. Про українізацію див.: Украинизация Кубани. Материалы по истории культуры Кубани 1920-30-х годов. – Краснодар, 1991.

2. Автор припускає, що аналіз цієї теми можливий в рамках колоніяльних / постколоніяльних студій, які розвиваються в західній історіографії, починаючи з 1970-х років, коли з'явилася класична книга Едварда Саїда «Орієнталізм» (Див.: Said E. Orientalism. – L., 1978). У 1990-і роки мали місце спроби перекладення їх методології на вивчення української проблематики, які виявилися продуктивними. Тому, автор схильний позиціонувати цю статтю як написану в руслі саме постколоніяльних історіографічних концептів. Про колоніяльні студії див.: Colonial Discourse / Post-Colonial Theory / ed. F. Barker. – Manchester, 1994; Bassin M. Imperial Visions. – Cambridge, 1999; Bhabha H.K. Location of Culture. – L. – NY., 1994; Chatterjee P. Nationalist Thought of Colonial World. – Minneapolis, 1993; Loomba A. Colonialism / Postcolonialism. – L., 1998; Memmi A. Colonizer and the Colonized. – Boston, 1991; Thompson E. Imperial Knowledge. Russian Literature and Colonialism. – Westport, 2000.

3. Про історичні шляхи і долю кубанських українців див.: Білий Д. Малиновий клин. Нариси з історії українців Кубані. – Київ, 1994.

4. Кубань // Енциклопедія українознавства. Репринтне видання 1955 – 1984 років. – Львів, 1994. – Т. 4. – С. 1208 – 1223.

5. Варавва И. Казачий край. – Краснодар, 1970; Варавва И. Казачий шлях. – М., 1979; Варавва И. Ехали казаченьки. – М., 1983.

6. Оліфіренко В. Чи буде вивчатись у школі творчість українських письменників східної діяспори? // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001. – № 1. – С. 26 – 34.

7. Варавва И. Нива // Варавва И. Ехали казаченьки. – С. 42; Варавва И. Казачий шлях // Варавва И. Казачий шлях. – С. 7; Варавва И. Подарок // Варавва И. Казачий край. – С. 10; Варавва И. Раскинет объятия поле // Варавва И. Казачий край. – С. 180; Варавва И. Вокруг зеленеют поля // Варавва И. Казачий край. – С. 14; Варавва И. Поздней тропкой иду вдоль оврага… // Варавва И. Казачий край. – С. 22.

8. Breton R. Collective Dimensions of the Cultural Transformation of Ethnic Communities and the Larger Society // Migration and the transformation of Cultures. – Toronto, 1992. – P. 3 – 21; Pivato J. Representation of Ethnicity as Problem: Essence or Construction // Literary Pluralities / ed. C. Verduyn. – Peterborough, 1998. – P. 152 – 161.

9. Варавва И. Большие прощанья // Варавва И. Казачий край. – С.104; Варавва И. Гей, гей, волы // Варавва И. Казачий край. – C. 280.

10. Варавва И. Ехал казак на Кубань // Варавва И. Казачий край. – С. 284.

11. Варавва И. Напевы предков // Варавва И. Казачий шлях. – С. 5.

12. Шкандрій М. В обіймах імперії. Російська і українська література новітньої доби. – Київ, 2004. – С.100.

13. Варавва И. Казачий шлях // Варавва И. Казачий шлях. – С. 7; Варавва И. Бандура // Варавва И. Казачий край. – С. 366 - 367.

14. Варавва И. Коваль // Варавва И. Казачий шлях. – С. 61; Варавва И. Пшеничный батько // Варавва И. Казачий шлях. – С. 67.

15. Гундорова Т. Femina Melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської. – Київ, 2002. – С. 19.

16. Варавва И. Кобзарь // Варавва И. Казачий шлях. – С. 90. Шевченко інтегрований в український національний пантеон зусиллями українських інтелектуалів і його хрестоматійний образ почав формуватися ще в 19 столітті. У радянський період до спадщини Шевченка зверталися українські інтелектуали західної і східної діяспори. Про розвиток цього шевченківського наративу див.: Вісник Товариства української культури Кубані. – 1999. – № 1.

17. Варавва И. Черноморцы - за Кубань // Варавва И. Казачий шлях. –
С. 115.

18. Варавва И. Поздней тропкой иду вдоль оврага… // Варавва И. Казачий край. – С. 22; Варавва И. То не маки - красные казаки // Варавва И. Казачий край. – С. 118.

19. Варавва И. Лес // Варавва И. Казачий край. – С. 24; Варавва И. Дорога полей // Варавва И. Казачий край. – С. 74; Варавва И. Хлеб // Варавва И. Казачий край. – С. 40; Варавва И. Россия // Варавва И. Казачий край. – С. 86.

20. Terdiman R. Discourse/Counter-Discourse: the Theory and Practice of Symbolic Resistance in Nineteenth-Century France. – Ithaca – L., 1985.

21. Варавва И. Подарок // Варавва И. Казачий край. – С. 11; Варавва И. Кордон // Варавва И. Казачий край. – С. 319.

22. Варавва И. Знамена вождя // Варавва И. Казачий край. – С. 399; Варавва И. Скрипка // Варавва И. Казачий край. – С. 19.

23. Padolsky E. Canadian Minority Writing and Acculturalism Options // Canadian Review of Comparative Literature. – 1989. – P. 600 – 618; Padolsky E. Cultural Diversity and Canadian Literature: A Pluralistic Approach to Majority and Minority Writing in Canada // International Journal of Canadian Studies. – 1991. – Vol. 3. – No 1. – P. 111 – 128; Padolsky E. Ethnicity and Race: Canadian Minority Writing at a Crossroads // Literary Pluralities / ed. C. Verduyn. – Peterborough, 1998. – P. 19 – 36.

ббк 83.3 (4 Укр) 6-8

Олександр Галич,

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри

української літератури Луганського національного

педагогічного університету імені Тараса Шевченка
Мемуарна творчість Миколи Малахути

Мемуарна творчість відомого українського письменника Миколи Малахіти досі ніким не досліджувалася, хоча й заслуговує на окрему увагу літературознавців. Найбільшим мемуарним твором цього автора є досі ненадрукований роман “Соняшник на осонні”, написаний ще в 70-і роки. Цей твір представляє собою автобіографічну гілку мемуарної літератури, достатньо широко розповсюджену в українській класиці ХХ століття. Достатньо згадати в цьому плані повість О. Довженка “Зачарована Десна” чи дилогію М. Стельмаха “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір”… Є подібні твори й у П. Тичини, С. Васильченка,


І. Ле, В. Минка, П. Панча та багатьох інших українських письменників.

Героєм роману М. Малахути є він сам, але, і як це видно із названих творів О. Довженка та М. Стельмаха, екстрапольований у неповторний світ власного дитинства. Специфіка, звісно, полягає в часі, що його відтворює автор. Якщо події “Зачарованої Десни” відбувалися на рубежі ХІХ – ХХ століть, дилогії “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” у двадцяті роки минулого віку, то в “Соняшнику на осонні” – наприкінці війни, коли десь на східноазійських просторах ще продовжували добивати японців, а в українському селі люди вже пробували звикати до життя без пострілів. Проте безболісно це здійснити виявилося неможливим, такі страшні наслідки залишила фашистська навала. Гине від снаряду, що свого часу не розірвався, один із героїв твору Сергій Бондаренко. Він гине, по суті, здійснюючи подвиг, накриваючи своїм тілом снаряд і рятуючи малих хлопчаків від смерті. А ще раніше хлопчаки, знайшовши в лісі покинуту зброю, пробують з неї стріляти й знаходять живого фашиста, який, як виявиться пізніше, утік з табору для військовополонених і мав з собою зброю.

Однак найцікавіші й найліричніші картини твору присвячені рідним письменника – бабусі Уляні, матері Насті, братові Льонці. Бабуся видавалася малому героєві справжньою чарівницею: “Ну й бабуся Уляна! Не бабуся Уляна, а чарівниця наша щедра! Я так і знав, що вона зараз нам з Льонькою дістане по цукерці! В усьому нашому селі я ще ні в кого не бачив цукерок, бо де там вони після війни візьмуться, хоч би окраєць хліба який-небудь був, що вже думати про солодке, а ще й про цукерки… А бабуся Уляна все одно десь дістає… Як тільки приходить до нас, неодмінно приносить по цукерці мені й Льоньці. Отака в нас бабуся Уляна! Не бабуся Уляна, а казкарка з чарівною скарбницею!” [4, 26].

А ще перед школою бабуся подарувала онукові дві книжки: “Оце “Кобзар” Тараса Шевченка, а це “Сочинения” Михаїла Лермонтова. Дарую тобі на все життя. Вчися в них. Щоб був таким мужнім та незламним свободолюбцем, як наш Тарас Шевченко і таким мужнім та незламним вольнолюбцем, як наш Михаїл Лермонтов” [4, 163].

Розповідь про маму в мемуарах Миколи Малахути подана в двох планах: в реальному, коли вона, самітня вдова, чий чоловік не повернувся з війни, тяжко бідуючи й ще тяжче надриваючись на колгоспній праці, де основною робочою силою лишилися жінки, виховує в добрі та ніжності двох маленьких синів, і в ретроспекціях, що в тексті представлені окремими розділами, де автор говорить про минуле матері, відоме йому з її розповідей. Там дуже багато історій про батька, якого герой майже не пам’ятав. Особливо сильною є романтична розповідь про знайомство Данила та Насті під час громадянської війни, а потім про проводи батька на фронт у 1941, коли він через поранення ще на тій війні міг не йти на фронт, але домігся, щоб його взяли до війська. В одній з таких ретроспекцій Микола Малахута розповідає, як мати в люту зиму напівобморожена жене через ніч одна стадо корів. А потім одна з цих корів, Зірка, стане чи не єдиною надійною годувальницею родини.

Зворушливо автор розповідає про свого меншого брата Льоньку, з яким трапляється чимало пригод, але разом хлопчаки долають усі перешкоди.

Кінцівка роману є оптимістичною. На світанку герой уперше йде до школи: “Прямо переді мною оранжево палахкотів стожарами схід. То вже явилося з-за обрію сонце. Промені широко й розгонисто летіли наді мною кудись у світ. Вони переливалися яскраво, як святкові прапори.

Далеко з вигона було видно. Справа лежав Миргородський шлях. Зліва – дорога вела до хутора Саранчиної Долини. А просто переді мною, як спуститися з вигона, стояла моя школа” [4, 180].

Новела “Тато” (1979) з книжки “По той бік сну” має виразний мемуарний характер і є специфічним продовженням роману. Її герой, як це часто спостерігається в Миколи Малахути, є безіменним, однак у його рисах виразно проглядається постать самого автора, що рано залишився без батька і разом з братом виховувався матір’ю в тяжкі повоєнні роки.

Новела невеличка, але композиційно складна, бо має в середині ще вставний твір, те що французький письменник Андре Жид назвав mise en abyme [1, 278]. Події відбуваються у двох часових планах: у наші дні, коли герой приїздить у рідне село, щоб провідати маму. Цей часовий план становить своєрідне обрамлення твору. Друга часова площина переносить події в роки війни.

Зав’язкою твору є розповідь про фотографію на стіні материнської хати: “У нашій хаті на стіні у світлиці напроти вхідних дверей висить велика фотографія. На ній батько з матір’ю. Мати ледь-ледь усміхається, схилила голову до нього, мовби горнеться. А батько із задумливим, аж ніби суворим видом дивиться поперед себе, так, наче хоче ото глянути далеко-далеко в будуччину” [2, 3].

Мати, побачивши погляд сина, розповідає йому історію фотографії, а заодно й про батька: “Сфотографуватися нам так і не випало разом у житті. Ні на весіллі, ні після, а коли війна і він ішов на фронт, то, звісно, і не до того було. Лишився від нього маленький знімочок, коли він на військових курсах був у Маріуполі. Це ще до війни. Та свою копію віднайшла, коли ще дівчиною була. Ото стулили в городі, збільшили та ще й підмалювали. А вийшло – наче ми з ним і вродилися. Батькові до лиця командирська гімнастерка, з відкладним коміром, з кубиками на ньому” [2, 3].

Від матері вкотре син чув про батькову вдачу, “як сіяв і косарював, як любив нас із братом, коли ми були малесенькими” [2, 3]. Мати так переконливо розповідає про батька, що синові починає ввижатися, як він бачить проводи того на фронт, бачить і як через три роки батько знову побував у селі, визволяючи його від фашистів. І ось тут починається mise en abyme. Головний герой ніби перетворюється в малолітнього хлопчика, через бачення якого розповідається про те, як пораненого батька ненадовго відпустили додому. Батько прийшов до хати перед вечором: “Він був поранений, рука висіла в нього на прив’язі, зігнута й притулена до грудей. Його відпустили на одну ніч. І на світанку він повинен знову був іти” [2, 5].

Автор очима себе тодішнього описує вечір, проведений разом з батьком, який “здоровою рукою носив нас (з братом. – О.Г.) по черзі по двору і підчукикував” [2, 5]. Особливо реалістично змальовано картину купання батька та синів у річці. Миколі Малахуті вдалося передати й красу літнього вечора, й неповторність синівських почуттів малюка, і щастя батька: “Зразу за нашим городом текла річка, і ми пішли туди. До берега було зовсім близько тато ніс мене і брата по черзі на одній руці – трошки мене трошки брата і ми раділи, сміялися, бо нам було весело, ми були щасливі, і такими щасливими ми ще не були ніколи в своєму житті.

Уже сідало сонце, а вода була тепла-тепла. Тато приніс у речовому мішку мила і тепер купав нас, намилював здоровою рукою нам голови спини, ноги. Його пальці швидко й лоскітно лащилися до тіла, і так від того було гарно, що вже, здавалося, більше нічого кращого в житті й не буває.

Покупавши мене й брата, тато закутував нас у шинелю, зігрівав, притуливши до себе здоровою рукою, а воно й не холодно ж було, бо хіба могло бути холодно, коли тато був із нами і пригортав нас до себе” [2, 5-6].

Оповідання Миколи Малахути “Великий Утриш” (1984) присвячено світлій пам’яті Григора Тютюнника, з яким письменника пов’язувала давня дружба і земляцькі стосунки, якому колись останній сказав: “Твоя Рашівка в Гадяцькому районі з моєю Шилівкою в Зіньківському – піщаною дорогою всього через Лютинський ліс” [3, 14].

Окрім посвяти Микола Малахута уводить до оповідання ряд деталей, наділяючи героя фактами біографії Григора Тютюнника. Зокрема, головний герой твору Санько М’якота, як і відомий письменник, служив на флоті, у Владивостоці.

Оповідання має досить складну структуру. Події вібуваються в двох планах: у реальному і в ретроспективному. Фабула також є ускладненою. Головний герой Санько М’якота дізнається про смерть своєї коханої Клави. На другий день він бере участь у її похоронах і поминках. Під час яких від льотчиків дізнається про обставини смерті Клави, яку вбив терорист на борту літака, на якому вона працювала бортпровідницею. Трапилося це над Великим Утришем, селищем на березі Чорного моря, де колись Санько відпочивав з Клавою. Після похорон йому захотілося відвідати цю місцевість, що він і робить. Микола Малахута застосовує різні форми вираження авторської свідомості, авторську розповідь, характеристики один одного персонажами, внутрішні роздуми героя тощо.

Окрему сторінку в творчій біографії Миколи Малахути становлять його спогади про письменників. За десятиліття журналістської та письменницької праці йому доводилося зустрічатися з багатьма відомими людьми, знаменитими літераторами. Проте спогади були написані не про всіх, а лише про тих, хто був йому духовно й творчо близьким, кого любив душею та серцем. Одним із таких людей був Григір Тютюнник, спогади про якого стали назвою книжки, де вони були надруковані, “Сивий кінь на засніженій отаві” (1986-1987).

За жанром спогади про Григора Тютюнника є есе, що характеризується вільним розкутим польотом думки, асоціативністю мислення, поєднанням різних часових і просторових планів. Як і личить мемуарам, у творі є багато особистісного, суб’єктивного, і від цього довіра до написаного Миколою Малахутою лише зростає.

Зачином твору “Сивий кінь на сніжній отаві” є епізод, який, на перший погляд, прямого відношення до Григора Тютюнника не має: “Новий 1987 рік я зустрічав у Чернігові. А було це так. Мій молодший син Ярослав після військових навчань у тій чорнобильській зоні потрапив у госпіталь. Той госпіталь знаходився у Чернігові. У найдревнішому його місці. За історично знаменитими Красними мостами через річку Стрижень, яка неподалік впадає у Десну” [3, 12].

Здавалося, йдеться про суто родинну проблему, хворобу сина, який після навчань у чорнобильській зоні опинився у військовому шпиталі. Недуга сина, природно, викликає в батька смуток, тому-то присмак печалі лежить навіть в описі навколишньої природи: “Лежали глибокі присмутнілі сніги. На подзьобаній ще німецькими осколками церкві і погвалтованій більшовицькими активістами-атеїстами, з вибитими ними вікнами, на розхристаній дзвіниці скімлили високо в небі вітри і репетувало вороння… Церква та стояла поруч з госпіталем на березі озера. Озеро було замерзле. А крига присипана снігом. Усе було чисто рівне, біле” [3, 12].

Побачена знову після тривалої перерви, Десна дозволяла авторові перекинути місточок пам’яті до Григора Тютюнника, умотивувавши довгу особистісного плану експозицію: “А Десна мені нагадала про Григора Тютюнника. Сюди ми якось із Києва на початку сімдесятих років їздили на риболовлю” [3, 12]. А тому обґрунтованим є нічне видіння Миколи Малахути (“А десь за глибоку північ він мені приснився. Буцімто ми з ним на його “Запорожці” їдемо на підлідну риболовлю до Десни й опинився раптом на Красних мостах. Там я вибрався із “Запорожця” і подався навпростець, по кризі озера до сина в госпіталь.


А Григір залишився в машині. І тут я, доходячи до другого берега, почув, як за спиною страшно затріщало… Я миттю оглянувся і вловив зором, що міст під Григоровим “Запорожцем” розверзся і провалився під кригу, шубовснув… Я рвонувся щодуху на поміч… Але побачив перед собою лише чорну воду, і з неї поволеньки підіймалася пара…” [3, 12-13]), що стало по суті поштовхом до написання спогадів, ключовим моментом у яких є фраза, кинута ненароком самим героєм спогадів: “А ми з тобою схожі… А як схожі, поймеш, коли доженеш мене літами” [3, 15-16].

Автор будує есе таким чином, що кілька різночасових і різнопросторових епізодів, які він поклав в основу твору, переплітаються між собою, непомітно переходять один в інший. Таким місточком є раннє оповідання Миколи Малахути “А тепер нехай не вірять”, що так і не побачило світ на початку 60-х років, у роки хрущовської “відлиги”, про причини відмови друкувати твір написав мемуаристу Євген Гуцало, з яким “ми познайомилися якось просто, так, наче споконвіку жили в одному селі, а ото тільки на деякий час роз’їхалися з нього: він до Києва, а я – на Донбас” [3, 13]. Про відмову друкувати оповідання знав Григір Тютюнник, воно в чомусь перегукувалося з його новелою “Чудасія”, за що тодішня критика добряче шмагала письменника. Отож, при зустрічі з Миколою Малахутою між ними з приводу оповідання відбувся діалог, який умотивовано відповідає на причини відмови: “Прибереш із нього одну деталь – надрукуємо.

– Не приберу, – сказав я.

– І правильно зробиш, – мовив зразу він. – Але – заховай її подалі. Щоб ні один собака не відрив її. Зрозумів?

Я відчував, точніше, знав, що він мав на оці. Згодом, коли ми вже зазнайомилися і зійшлися досить близько (він якось в Ірпені відкрився своєю заглибленою очима в землю усмішкою: “Так як твоя Рашівка в Гадяцькому районі з моєю Шилівкою в Зіньківському – піщаною дорогою всього через Лютенський ліс”), то (пам’ятав же!) сказав про ту деталь. А мовив так:

– Ну хто ж пропустить у друк отой фашистський партбілет? Так ще ж хтось із редакційної братії на лихо, не дай Бог, насексотить на тебе в органи. Можуть загнати туди, де Макар і телят не пас. Так що, земляче, заховай те оповідання вдома у найглибший закапелок – до кращих часів. А коли вони будуть – хто знає…” [3, 14].

Розмова з Тютюнником про ненадруковане оповідання вразила мемуариста тим, що знаний письменник тривалий час, а розмова відбулася в середині 70-х, тримав у пам’яті ту деталь, через яку радив сховати твір до кращих часів.

Епізод про обставини знайомства з Григором Тютюнником Микола Малахута органічно вмонтовує десь у середині есе.

Про чоловічу щирість і міцну дружбу свідчить епізод про спільну поїздку двох письменників на Полтавщину, відвідини музеїв Івана Котляревського та Панаса Мирного. Про дотепність і мудрість Григора Тютюнника говорять фрази, що запам’яталися Миколі Малахуті: “Знаєш, чого він (І. Котляревський. – О.Г.) так добряче писав по-українськи? Того, що дах у нього під соломою. А ми так не можемо. Тому, що над нашими головами – залізний. Дуже гримить” [3, 17]. До Рашівки Григір Тютюнник не поїхав, і мотивація в нього була також незвичною: “У тебе мати сама там? – З тіткою, – відповів я. – Та ще ти ось прибудеш. А в мене там – сама-самісінька, як билинка в полі” [3, 17].

Смутком переповнені спогади Миколи Малахути про останню зустріч з Григором Тютюнником перед самим трагічним кінцем: “Як виїжджав я до Києва на Донбасі дощило, сльотища заслала була Луганськ, й у в’язкому, як розплавлена гума, тумані гуснув і видихався бас тепловоза. А в столиці виглянуло сонце. Проте ненадовго. Григір у короткуватому пальті горбився. Мерзлякувато, незатишно – то повертав голову, то вбирав її в плечі, піднявши коміра. Потягло в Ірпінь у той же будинок. І в ту ж саму кімнату. Де написав колись оповідання “Оддавали Катрю”. Тут ожив, ще й повеселішав підтягнувся, одігрівся. Тільки курив багато. І сизий дим, увижалося, не закутував обличчя, а тягнувся і припадав до впадин на шоках. Під очима лежали теж тіні.


А очі були, здавалося, так десь дуже далеко, що й помірятися тією відстанню просто несила було.

Говорили. Про те, що вночі ударив приморозок. А перед вечором у кватирку залетів раптом білий метелик і сів на Григорову руку. Наступала весна. А метелик, видно ж, відчув, що наскочить той приморозок, то й подався шукати десь людського тепла.

Заспівали. Тихо. “Поза гаєм, гаєм-гаєм зелененьким…” Потім зненацька виринули Павличкові й Білашеві “Два кольори”. Виходило сумно.

Другого дня Григір проводжав мене до поїзда. Спускалися на перон. Григір сказав:

– Знаєш, як я себе почуваю? Як пізній осінній терен. Його висмажило вже сонце. Його вже й листопадові дощі виполоскали добряче. А він все опадати не хоче. А оце додержався на колючій гілляці аж бач, до весни, – й гірко усміхнувся, незатишно, як дитина на відкритому вітрі.

Він сказав не на гілці, не на вітці, не на галузині, а саме на гілляці і це мене різонуло.

Ми обнялися. Він вимовив:

– А то, може, й бачимося в останній раз…

– Та ти що, Григоре!.. – підбадьорив я його. – Я скоро знову приїду до Києва, і зустрінемось, і!..” [3, 20-21].

Метафорична картина пізньої осені, побачена через вікно дешевого готелю, в основі якої кінь, що копитами розбивав примерзлий сніг і “з-під нього вибирав ще зелену траву” [3, 21], є щемливим закінченням розповіді про того, хто так несправедливо рано пішов із життя, бо надто сильно боліла його душа, а в його серці зібралося стільки кривди, що він просто не міг з цим жити.

Образ Григора Тютюнника, що постає з мемуарів Миколи Малахути, в багатьох моментах збігається з баченням інших письменників, що мали честь знати автора “Трьох зозуль з поклоном”: чесний, прямий, категоричний, різкий на слово. Малахута помічає й інше в його характері та вдачі: мав “велику, добру, несказанно мученицьку душу, яка таки ж і була навдивовижу щедрою і щирою і здатна була людині все прощати, а чого не вміла не повинна була – значить і не могла прощати, бо саме такою і була в усьому висока” [3, 16]. Григір Тютюнник мав чуйне серце: “Чув, вашому Тарасові Михайловичу живеться не дуже весело. Відповідальному секретареві Луганської письменницької організації Т.М. Рибасові було тоді кругом теж сутужно: хворів тяжко, нова книга його застряла надовго була у видавництві цькували його злецько… Може, й більше ще знав Григір – тому й приїхав.

Додав:


– А він же наш із тобою земляк. Полтавець. Із Старих Санжар. То знаєш що, давай наберем з тобою скільки обнімемо руками, квітів та й повеземо. І йому і його дружині. І вручимо. Га! Давай!” [3, 19].

В іншій, більш публіцистичній тональності написано спогад про Феодосія Рогового “Над сивим болем” (1999). І знову ж таки, одним із героїв цього твору є Григір Тютюнник. Саме він познайомив Миколу Малахуту з цим самобутнім і багатостраждальним українським письменником. Було тоді Феодосію Роговому вже 48 років, а він, як і набагато молодший за нього автор спогадів, все ще ходив у молодих письменниках. Зустрілися вони на якійсь нараді молодих авторів, що проводилась у ЦК ЛКСМУ.

Микола Малахута докладно описує обставини, за яких відбулася ця зустріч і знайомство, що згодом поступово переросло у велику дружбу. Феодосій Роговий виявився земляком-полтавцем, тому наступні зустрічі відбувалися в Полтаві, де герой спогадів працював у газеті “Комсомолець Полтавщини”, поки його звідти не відправили знову в рідне село, перед тим забравши щойно отриману квартиру, оскільки декому з керівної письменницької братії не сподобався роман Феодосія Рогового “Свято останнього млива”, і він ще десять років у муках пробивав собі дорогу до читача.

Цікавою є динаміка портретних характеристик, які дає у спогадах Микола Малахута. Феодосій Роговий при першому знайомстві постав з “м’яким хліборобський, загорілим, добродушним обличчям – світліші були тільки стрілки зморщок, з ваговитими, напрацьованими руками…” [3, 24]. Придивившись до героя в перше своє знайомство, автор спробував далі дати більш докладний його портрет, акцентуючи увагу на такій деталі, як руки: “Він сидів якось хазяйновито, поклавши перед собою на стіл руки, і вони, здалося мені, лежали так незрушно, мовби благовійно перепочивали у своїй важкій, трудній, пожнивній утомі, наслухаючи, як вона по-серпневому десь глибоко щось по-доброму грає в напрацьованих жилах” [3, 25]. Далі Микола Малахута звертає увагу на одяг героя: “Феодосій був у сірому костюмі, вже поношеному, але охайному, в картатій темнуватій сорочці, без галстука, з розстебнутим коміром…” [3, 25].

Згадуючи про стражденний шлях у літературу свого земляка, Микола Малахута порушує питання людської гідності українського література, оскільки далеко не всім з них вистачає “духу Твардовського, Симоненка, Тютюнника, Шукшина…” [3, 31].

Остання зустріч з Феодосієм Роговим відбулася в редакції газети “Зоря Полтавщини”: “Феодосій був у доброму настрої і гуморі, він поплескав теплою долонею приязно мене по спині – я тоді подумав: ця рука пише он які романи, а ще скільки її таїни я не знаю – он яке диво, і він сказав:

– А тобі не страшно своєї сивини? Такої ранньої і такої багатої, що далі вже й нікуди…

Я кинув просто:

– Та хай світить! Хіба комусь заважає?..

– Хохлам, – сказав він, засміявшись книпливо проте й добродушно – їм кілком у горлі стоїть наша правда. Аж ген коли ми тут друкували твої незабутні “Соняшники”, де дід Онисько в свою роковану хвилину не хотів помирати лежма… Це – істинно по-українськи! [3, 31-32].

Спогади про Феодосія Рогового писалися наприкінці ХХ століття, коли письменника не було вже серед живих, а його багатостраждальний роман здобув найвищу національну письменницьку нагороду – Шевченківську премію. І автору мемуарів привиділося, що десь там, на Полтавщині, “не впав, а звівся і вперто, нахиливши статуру вперед, іде крізь хвищу і розбий-бурю прекрасний український письменник Феодосій Роговий, іде та й іде, селом, забитою снігом вулицею, розсуваючи правим плечем вітрище і не вловлюючи виття стужі, іде Україною, додому – до своєї родини…” [3, 34].

Мемуарна творчість Миколи Малахути кількісно невелика, але також залишає важливий слід в історії української літератури другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Дана стаття є фрагментом монографічного дослідження творчості згаданого автора.


ЛІТЕРАТУРА

1. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора. – К., 2003.

2. Малахута Микола. По той бік сну. – Луганськ, 2002.

3. Малахута Микола. Сивий кінь на сніжній отаві. – Луганськ, 1999. – 40 с.



4. Малахута Микола. Соняшник на осонні. Роман. Рукопис // Родинний архів письменника. – 181 с.
ББК 83.3 94 (Укр) 6-8

Каталог: txt
txt -> Психологическая характеристика личности старшеклассника
txt -> Товариство Української Мови (тум-чикаґо) Український Культурологічний Центр (Донецьк)
txt -> А. А. Завельский, Д. А. Завельская, С. И. Платонов. Текст и его интерпретация
txt -> Бахмутчини Донецьк "Східний видавничий дім"
txt -> Приведены психологи­ческие причины, способствующие возникновению различных заболеваний
txt -> V. Право на смерть и власть над жизнью
txt -> Справочник практического врача Под редакцией А. Г. Гофмана м г
txt -> Развитие саморегуляции у детей дошкольного возраста
txt -> Роль меркурия в нервной системе
txt -> Донозологические формы нервно-психических расстройств у детей


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница