Наукового товариства



страница16/18
Дата11.05.2016
Размер3.74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

ПІСНІ ЗЕМЛІ ДОНЕЦЬКОЇ

Які там милі срібні ріки,

А далі сині, як у сні…

Ні, без Донеччини навіки

Зів’яли б всі мої пісні...

Володимир Сосюра

Слово, українське слово донецької землі позначене особливою міткою – історією серця стали не тільки „ночі Донеччини сині”, як у Володимира Сосюри, і не лише „Донецькі волошкові вечори”, як у Станіслава Жуковського, вечори з „фіолетовими хмарами”1, як у Івана Білого, - а й дні. Дні в отому Плужниківському вимірі з його геніальної збірки поезій „Дні” (1926), народженої на переломі, в двадцятих роках ХХ століття. Наприкінці ХХ-го – чи ж випадково? – суголосне плужниківському екзистенційне відчуття днів зрезонує в „Елегійному”2 Євгена Летюка і майже водночас - у ліричному циклі П.Бондарчука „Високий день”3, у збірці Галини Гордасевич „Високе полум’я дня”4, а в книжечці вибраного, котра вийшла вже по смерті авторки, - „Право на пісню” - надасть щемкої туги рядові віршів, в одному з котрих є такі, здавалось би, загальнозрозумілі й прості, але водночас надзвичайно ваговиті рядки:

Минає радість, та минають й болі,

І все-таки який прекрасний світ,

Бо зріє плід, хоч облітає цвіт.



Шануймо ж кожен день як самоцвіт!5 (тут і далі підкреслено нами. - В.С.).

Спробуємо осягнути суть оцих днів-самоцвітів не тільки в трудових буднях та поетичних спалахах, а й у пісні.

У вірші Юрія Доценка „Не засинають дні” з поетичної збірки „Дерев мотив глибинний” вчуваємо напругу тих драматичних обертонів, які болять і нуртують в українському серці мешканця Донеччини. Дні у слові митців землі донецької на новому переломі – то передовсім будні – драматичні, як влучно висловився Василь Юхимович, „перебудовні і перебідовані”, сповнені до пори може й невидимої зовні напруги й динаміки. Позначені гіркою правдою про помноження зусиль у боротьбі за виживання... Вижити українському, совісно мислячому слову тут завжди було непросто, а в дні русифікаторської вакханалії 90-х - чи й можливо... Можливо, втім, доглибинно зрозуміти драматизм зболеного зізнання Володимира Сосюри, - з його вірша “Розгром”:

Той каже – я великорос –

Так гордо, радісно, пихато.

А я стою, немов проклятий, -

Дитина українських гроз...

То ж чи випадково в статті відомого поета Анатолія Кравченка про Галину Гордасевич “В небі зорею сія” щойно прозвучало чимось-таки суголосне, так само неоднозначне й непросте, але націлене на діалог та взаємопорозуміння запитання: “…багата й щедра земля донецька, а добрі люди, талановиті митці чомусь покидають її. Чому? Відповіді на це я так і не почув від Галини Гордасевич”6… Втім, відповідь на це питання – хіба в долі незабутньої Гордасевич, в її віршах, у творах молодших колег та й у їхній, молодших, так само непростій долі. Так, в рядках прекрасного поета Юрія Доценка з вірша „Рідній мові” пережиття і отих, і оцих, і прийдешніх днів, і отих болючих запитань, котрі ті дні поставили, - все разом взяте прорвалось у відчаєно-молитовні ритми:

Батьківська мова, гучна, солов’їна,

В чому, скажи, твоя смертна

Провина,

За що тобі це підпілля легальне –

Вічне тавро на одвічне лигання?!

Слово проснулося. Плаче

на грудях.

Сльози солоні ковтає на людях.

На рубежі. На фатальному розі.

Слово вкраїнське шукає

Народ свій...7
Слово тут - заклинальне, майже молитовне, таке, як у „Молитві до мови” Катерини Мотрич. Засада подальших наших міркувань: така драматична настроєва тональність – тривога і водночас віра у високий День слова – тільки одна з-поміж тих, які визначать смак і колір, вагу і запах слова. Гірко-солоного, з відблисками кристалів антрациту, важкого, але із дивовижно-прекрасним запахом степових сонцецвітів, чистотою калинової води... Калинова вода дала назву віршеві, а згодом і пісні на слова С.Жуковського, а ще – оригінальній збірці українських, російських та грецьких пісень на музику Доната Патричі, про яку йтиметься далі. Образ же калини є активним та багатозначеннєвим у творах донецьких авторів, а в „Баладі про калину”8 Петра Бондарчука він гостро суголосний із образом прекрасного поета Івана Іова, в поезії котрого „калина по краплині в серце крапле...”

Слово вбирає чудодійну, видобуту з глибин народної пам’яті, наснагу - передусім у молитві і пісні. Слово є виразником найсокровенніших духовних високостей, котрі в молитві і пісні або в молитві-пісні стають чимось значно більшим, аніж настроєвою картиною. Яке воно, донецьке слово лірично-пісенне? Піснею воно, можливо, вперше забриніло в романтика Михайла Петренка. Від хрестоматійного „Неба” („Дивлюся на небо та й думку гадаю...”) – до небес, „білим пухом покритих” Віталія Павловського в його щемкій поезії „Крапочка” (Збірка віршів „Станція надії Межова”) ...

Навкруги, ген-та-ген –

Сніг та степ.

Небеса

Білим пухом покриті.



Серед степу –

Один я,


Мов перст:

Чорна крапочка

В білому

Світі9.

У цьому крихітному творі вичитується могутній знак екзистенційної самотності людини на межі тисячоліть, тут вчувається високий трагізм швидкоплинності відміряного нам часу і – в підтексті - ритми драматичного буття українського слова на донецькій землі. В телеграфних рядках закарбована знакова сила дня, коли прийшло усвідомлення, на нових просторово-часових віражах барокового світобачення, себе – і кожного, хто здатен не тільки мислити, а й перед- і відчувати, - чорною крапочкою в білому світі ...

Духовна робота-мука-потреба духу довжиною не в роки, а в століття прокреслюється рядом імен поетів, чиї вірші стали піснями, та з-посеред них на сьогодні тільки поезія „Небо” Михайла Петренка стала народною піснею, а ще – символом романтичного пориву у височінь, бо ж „і на світі гірко; як стане ще гірше, Я очі на небо, - мені веселіше! І в думках забуду, що я сирота, І думка далеко, високо літа...” Вчитаймося уважніше в слова і вслухаймося в мелодію знаних сьогодні творів, що стали піснями, - авторства Станіслава Жуковського, Віталія Павловського, Анатолія Кравченка, Юрія Доценка.... Спробуймо відчути нерв отих днів, коли прийшли ті пісні на світ. А замість настанов поетик та риторик10 сягнімо до балади про пісню - „Балада - пісня”. Її авторка - Галина Гордасевич подарувала свою власну пісню, право на котру виборола непростою долею. А в своїй баладі - мов би в своєрідній дискусії із відомими словами Івана Драча про українців-троїстих музик – здається, зумисне драматизувала феномен „українського багатоголосся” („ Зійшлися два українці То й співають в три голоси...”), що його ще гетьман і поет Іван Мазепа закарбував рядками: ”Всі покою щиро прагнуть, та не в один бік тягнуть”. То ж вірші й пісні бачаться нам кардіограмою українських днів на межі тисячоліть, а балада про пісню Галини Гордасевич - „Балада - пісня”11- постає необароковою персвазією задля збудження уваги і думки, роботи душі і розуму – всього, без чого є неможливим досягнення правдивого само- і взаємопорозуміння. Мова любові має до серця найкоротшу дорогу, натомість довжиною в глибину віків пролягає дорога до її витоків. Нуртуюча в них краса і сила – ймовірно, тільки один з імпульсів, котрі надихнули грека, або точніше, як влучно сказав Василь Юхимович, „україномовного грека чи греконародженого українця” Доната Патричу написати музику до численних ліричних творів С.Жуковського, А.Кравченка, В.Юхимовича, В.Шутова, М.Лисянського, В.Смирного, Г.Данченка, Г.Калюжної, Є.Гончарова, І.Кохановського, Д.Чепілко 12 - всього разом 28 чудесних мелодій13. Мелодії до творів із трьох духовних джерел – українського, грецького та російського. Назву ж збірці, як уже зазначалося, дала пісня на слова В.Жуковського „Калинова вода”:

Калинова вода край нашого села,

Цілюща і смачна в усі години,

Калинова вода біжить із джерела,

Співучого, як серце України.

Калинова вода біжить із джерела,

Невтомного, як серце України.

Прикмети донецького буття, духовного та інтелектуального клімату - і в тому, як любовно переклали із грецької на українську мову - С.Жуковський пісню „Зиси, Бугас” („Живи, Бугас”) В.Бахтарова, а Б.Білаш – пісню Г.Данченка „Си – пес кардъиям” („Ти – в моєму серці”), і в добірних мелодіях Д.Патричі до пісень як грецьких, так і українських та російських, і в хронотопах конкретного місця дії (Дружківка, Кривий Торець), як у пісні С.Жуковського „Робітнича наша доля”, коли – завдяки й локальним особливостям - твориться барвиста й динамічна картина, як то бачимо в пісні „Хоровод” В.Мирного:

Хай цвіте в яснім серпанку зоряний Донбас –

Хайтарма, гопак і янка подружили нас...

Встань у коло, росіянко, серцем обійму.

Гей, виходь, моя гречанко, на їримаву!

Дружби нашої перлина світла і ясна:

В нас єдина Україна і любов одна!

Та впадати в елегійно-ідеалістичний тон, знайомлячись із усіма піснями збірки „Калинова вода”, не дозволить (наголосимо - не конфліктуючи з локальними хронотопами, а тільки корегуючи, доповнюючи їх) - трагічний образ, зрозумілий від недавна (бо ж повернутий із забуття) кожному серцю,- образ Крут у пісні грека Доната Патричі на слова українця С.Жуковського „Марш національної гвардії”:

Пісня, наче цимбали,

Сині далі дзвінкі,

Де під Крутами впали

Молоді вояки.

Пісня високо рине,

Ніби хоче сказать,

Як любить Україну,

Як її захищать (С.30).

І можна тільки пошкодувати, що до названого вище збірника не увійшли пісні Юрія Доценка та Івана Білого, Петра Бондарчука та Григорія Кривди, Галини Гордасевич та Лідії Колесникової. Так, збірник могла б прикрасити й пісня Івана Білого „Не питай мене про любов” із поетичної збірки ”Пізні райдуги”. Вона написана у формі народнопоетичного звертання коханої-в минулому до колись люблячого, і – що є загалом однією із найхарактерніших прикмет поезії Івана Білого - еліксир на погамування естетичної спраги настоюється під сяйвом кольорів:

Знову рясно квітує май,

А чи будуть черешні спілі?..

Не питай мене про любов,

Не питай,-

В мене скроні від неї білі14.

Власне, всі вірші збірки „Пізні райдуги” Івана Білого залишають яскраві зорові враження: так і бачиш, як „...гасне в сизій лозі помаранчевий вечір” (вірш „В’ються кільця доріг”), а біля шахти Абакумова –„підкову срібного ставка” під фіолетовими – бо ж такими вони дійсно бувають у Донецьку - хмарами (вірш „Тут хмари бродять фіолетові”)... Всі вірші, хіба що за дуже незначним винятком, мають свій домінантний колір, а вже вибух їхнього, кольорів, розмаїття, хоча й сподіваний - ще починаючи від назви збірки й такої ж назви вірша, але тим не менш ефектний - бачимо в творі „Пізні райдуги”, де

Навіть небо студене

Теплим маком цвіте.

І на серці у мене –

Ніби щось золоте (С.34-35).

Кольорові обертони наснажують і кращі любовні поезії донецьких ліриків, котрі ще не стали піснями. „Переплелися фарбами в житті і дощ, і сніг, і осені ридання” читаємо у збірці поезій „Станція надії Межова” В. Павловського, вчуваючи може й павличківські акорди в цих рядках. Осіння мелодія І.Білого в його збірці „Пізні райдуги” грає кольорами „помаранчевої сльоти” і трепетною подібністю доторку – листочка з дерева й долоні коханої жінки („Листок уста мої прикриє немов рука твоя бліда...”). Вітальний акорд – всупереч завмиранню в природі – народжується таки знову через єднання-протиставлення з природою:

І я, кохана, схаменуся

Від того дотику листка:

Нехай летять у вирій гуси

А нас – життя не відпуска (С.44-45).

Мотив дерев, мелодія калинової води, симфонія дощу, світанки і вечори, а ще Дні – все це також творить свою неповторну музику, яку важливо почути, так само як суголосні рефрени пісень Г.Калюжної („Зійду рястом я у душі твоїй Не згуби любов, збережи її”, „До твоїх очей не пущу біди, Тільки ти люби, тільки ти люби”15) та С.Жуковського:

Встають світанки веселкові,

І золотіють сонцем дні.

Не розлюби своєї мови,

В якій не будеш стороні.

Зірниця квітне, як лілея,

В дворі туркочуть голуби,

Не розлюби землі своєї,

Повік землі не розлюби!

Не розлюби!

Не розлюби, не розлюби. Не розлюби! (С.12).
Харківський професор Леонід Ушкалов у передмові до антології любовної лірики ХVII-ХХ століть „Слобожанська муза” із зрозумілою гордістю зазначає, що вже четвертий вік на мапі української поезії існує Слобідський край, із радісною містикою Григорія Сковороди, зажурою харківських романтиків, трагічним ентузіазмом „Червоного Ренесансу” та – власною візією любові16. А чи є вона - власне донецька візія любові? Степами донецькими на межі ХVІІ- ХVІІІ століть мандрував Климентій Зіновіїв і лишив свої вірші – також про дні. Виснажливо-трудові дні „соляників-торяників”, які видобували господарську сіль під Артемівськом та Слов’янськом. Та ж у складі його великого рукописного збірника віршів та приказок знайшлося місце ще й для кільканадцяти любовних віршів, і як знати, чи не розкішні маки наших степів, краса та вдача степовиків надихнули мандрівного поета (що був і священиком, і писарем, і бездомним удівцем) на створення віршів „Про старих дідів, що женяться, і про старих баб, що заміж ідуть” чи ж „Про людей тих, котрі не хочуть женитись через увесь вік свій і до старості літ чи й до самої смерті”. Або ж „Про чоловіків упертих і нерозважливих, котрі зовсім не мають любові до своїх жінок, особливо до чесних, не запідозрених і побожних” та „Про родичів неуважних, котрі своїх дітей поєднують шлюбом насильним [тобто з примусу], тих, що не мають [дівчина або хлопець] між собою справжнього кохання”17. Вздовж усієї України сходив Григорій Сковорода. І, як то свідчить донецька поетеса Лідія Колесникова у вірші „Григорій Сковорода в Святогір’ї”, саме тут, на землі донецькій -

Кажуть, був тут філософ наш,

Бачився з другом,

Розділяв з ним, як хліб,

Бунтівничий порив.

Скільки дум нелегких

В цім краю передумав,

Скільки болю

В засмучене серце вмістив!18

Навряд чи володів його серцем бунтівничий порив (то, певно, знак часу, коли писався вірш), але безсумнівно - Сковорода чимало побачив і передумав, перш ніж резюмував: „Хіба не мертва та душа, що не знає правдивої любові, себто Бога? Хіба всі дарунки, ба навіть янгольські уста, не є ніщотою без любові? –Любов, любов.- Що угрунтовує? Любов. Що творить? Любов? – Любов. Що рятує? – Любов, любов. Що насолоджує? –Любов. Любов – початок, осердя та кінець, альфа та омега...” До чого цей екскурс? А лиш до того, що – попри помічені акценти - менш доцільним видається пошук безпомильного та універсального лакмуса на оприявнення суто локального колориту, бо ж гостро актуальним, давно назрілим і тому важливим бачиться неспішне, але послідовне оприявнення та творче осягнення загальноукраїнських, а значить і європейських коренів, візія перспективи днів. Так як це бачимо, приміром, в антології одного вірша „Кохання та весна”19, де представлено інтимну лірику україномовних та російськомовних - вже не тільки донецьких авторів, а митців цілої України. Поезії донецьких митців – „Даруйте коханим квіти” В.Соколова, „Березневе” Івана Білого чи „Моя ти доле синьоока” С.Жуковського, „...Коли я знову повернусь” О.Солов’я вигідно перевищують твори молодших та зовсім юних, та все ж за рівнем художності поступаються творам класиків20. То тим більше прикро, що, по-перше, в післяслові Олени Лаврентьєвої запевняється, буцім-то читач буде вознесений на самісіньку вершину мистецтва21, а по-друге, донецькі лірики таки ж мають у своєму арсеналі твори, котрими можуть пишатися22. На підтвердження сказаного візьмімо до рук твори Євгена Летюка і Лідії Колесникової, Анатолія Кравченка і Галини Гордасевич, Петра Бондарчука і Олени Лаврентьєвої, Івана Білого і Юрія Доценка, Віталія Павловського і Доната Патричі. Так-так, це саме Донатові Патричі належить один із найбільш хвилюючих віршів у збірці „Кохання та весна” – поезія до дружини „Признание”.

І все ж, яким же воно є, пережиття і відображення Днів під знаком Любові у творах донецьких ліриків? Хоча під знаком любові минає, як здається, тільки мить, та світить вона вже й не дні, а, як зізнається Ліна Костенко, „це тихе сяйво над моєю долею! - воно лишилось на усе життя”. У творах багатьох авторів з Донеччини також ставиться знак рівності між любов’ю та життям, і ця візія розгортається в часовій перспективі, як то бачимо у пісні Доната Патричі на слова Анатолія Кравченка „Осінній романс”:

Пройшла весна, минуло літо,-

Тріпоче листя на воді,

І все, що жито-пережито,

Давно позаду, в небутті.

Не засумую, не заплачу,

Немає долі вороття.

Лишилась вічність на остачу

І в ній – кохання і життя.

Говорячи про відсвіжене, гостро осучаснене пережиття мотиву всепроминальності, який активно культивували як європейські, так і українські барокові поети, наголосимо на виразно відчутному прагненні сучасників відшукати противагу tempora fugit, опертя, знак тривкості й надійності. Ним, власне, традиційно стає наша пам’ять, як у С.Жуковського:

В’ється, в’ється стежина вузька,

З ніжністю руку стискає рука,

Милі смішні сподівання,

Що юним не буде кінця рокам...

Ні, не забути нам

Перше кохання.

Виходом на філософські горизонти бачиться поетична візія Петра Бондарчука, його своєрідна дискусія з тезою по незнищенність пам’яті у поезії „Одвічне”23, де в баладному ключі і національних прикметах постають неспростовні істини книги Еклезіаста...Та повернімося знов до пісень. Пісня С.Жуковського „Перше кохання”, як і цілий ряд інших пісень на слова А.Кравченка, В.Юхимовича, Г.Калюжної не претендує на відкриття новочасних істин, а тільки нагадує про речі неперебутні, вічні, але говорить про них в інтимно-довірливому, сповідально-щирому тоні, і якраз у цьому і полягають секрети органічного входження-вростання українського слова в донецькі горизонти, а ще добротворної його співдії, творчого діалогу із грецьким та російським – бо ж так і назвав В.Юхимович свою передмову до збірки „Калинова вода” - „Із трьох джерел”. Що ж до власне віршів, котрі поки що не стали піснями, то часом у них співпадають назви, як то бачимо, наприклад, у творчій лабораторії Галини Гордасевич (вірш „Передчуття” із збірки „Високе полум’я дня”) та Юрія Доценка (вірш „Передчуття” із збірки „Дерев мотив глибинний”), і це співпадіння стає імпульсом до роздумів про серце, що має очі. Концепт серця та кордоцентрична образність чи не найактивніше проступає в поезії Петра Бондарчука. Самобутнім та оригінальним нам видається також експериментальний сонетарій поета із 15-ти творів („Сонет з кодою”, „Кульгавий сонет”, „Перевернутий сонет”, „Сонет з двома кінцями”, „Переплутаний сонет”, „Сонет-діалог”, „Порваний сонет”, „Сонет із двох терцин” та ін.), в котрому твір під номером 9 – „Сонет-акростих” („Прощай любов моя”) – відсилає як до поетичної барокової традиції carmina curioza, так і до новочасних вигадливо-дотепних вправ24. Акро-тримезо-полісонет Анатолія Ткаченка25 бачаться зразком чи не найускладненішого на сьогодні поєднання принципів зорової поезії, котра розвиває спостережливість, увагу, пошану до невичерпних можливостей слова і...особливу повагу до днів, що їх доля дарує на контакт із вічністю, бо ж як запевняв у ХVII столітті свого „ласкавого читальника” законодавець моди на зорові вірші Іван Величковський, „... коли ці мої вірші скоро пройде, не помічаючи, що за штучка в кожному з них ся замикає, мало, або жодного не матиме пожитку. Але якщо над кожним віршиком так много ся забавить, аж поки зрозуміє, що за штучка в нім ся замикає, дуже в них ся закохає. Але тут жадних простих (котрих і простаки складати можуть) не матимеш віршів, тільки штучки поетицькі, як є короткі, маленькі, але велику трудність задають тим, хто їх компонує, і довгого, поки ся зложить, потребують часу26 (підкреслено нами.-В.С.).

Чи не перші ураїнські акровірші про любов залишили нам у ХVII -ХVIIІ ст. Анна Любовичівна, Анна Осипівна Безчасна та інші27.

Водночас традиції не тільки народної, але й авторської любовної лірики глибші й багатші. Пам’ять століть помножує енергетику вираження почуттів, які оживають і з новою силою оживати покликані, сяючи як „світло істини”. Саме так дуже влучно Олена Лаврентьєва кваліфікувала поезію Лідії Колесникової – поетеси, котрій, як і романтикові М.Петренкові, дало наснагу божественне українське Слов’яногір’я. Її появу в літературі – тієї, що „на зловісних вітрах берегла найдорожче - надію”28 - свого часу вітав Павло Тичина. Доробок Лідії Колесникової ще чекає на вдумливе вивчення, як і загалом поетичний доробок донечан, а зокрема донечанок, бо тема жіночої душі - незглибима, невичерпна. Чи її можна пізнати? Хіба наблизитися до неї через контекст і контраст – як переживають дні під знаком любові – поети-чоловіки. Про любов – як Володимир Сосюра, вони пишуть нахненно-розкрилено. А ось жартівливо, а то й гостро іронічно про жінок та про шлюб, висловився одним із перших в українському письментсві, мабуть, ще Климентій Зіновіїв. Євген Летюк своєрідно підхоплює іронічну естафету, це в нього „кохання – як повстання Настає...”29, а головним „довціпом” часом стає невинне запитання: „ До речі, ти помітила? Тайфунам Дають лише дівочі імена”30. Петро Бондарчук намагається урівноважити вершини й низини. Він постає ліриком широкого діапазону: від чарівної „Балади срібної ночі” до „байки для чоловіків” (як на тому акцентує сам автор) – під назвою „Борг”31. За дотепом, влучними порівняннями, багатозначеннєвою „силою” байки стоїть ледь вловимий чи то острах, чи пересторога – та ці моменти не менш, або й більш виразні вже в „Повчанні” Мономаха чи у віршах „Чим є жінка?” або „Ліпше з левом у пущі, ніж із жінкою злою” Данила Братковського...Мусимо повсякчас звертатися до джерел, вони спроможні погамувати спрагу, наситити тих, хто мандрує-творить-шукає, а тим, хто тільки про людське око толерує слово українське,- нагадати: у них, джерелах, часто замулених, а то й зумисне, упродовж століть, загачених, – сподівання прийдешніх сонячних днів нашого слова.
ББК 83.3 (4Укр) 6–8

Олена Лапко,

асистент кафедри журналістики і видавничої справи

Луганського національного педагогічного університету

імені Тараса Шевченка
БУТТЯ ПОЕТА ЯК ТЕМАТИЧНА ДОМІНАНТА

ЛІРИКИ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

Категорія автора – одна з універсальних категорій літературознавчої науки – уможливлює розгляд творчого доробку митця як єдиної художньої системи. Аналіз суб’єктних форм репрезентації авторської свідомості, тобто з’ясування специфіки внутрішньотекстового "буття" автора, становить, на нашу думку, необхідний крок до системного розуміння лірики Т.Осьмачки. Значний масив його творів належить до суб’єктної сфери ліричного героя [про специфіку ліричного героя та інших суб’єктних форм у ліриці див.: 1–6], цілісне уявлення про яку має постати в процесі вивчення спектру емоційних станів, зафіксованих у монологах ліричного суб’єкта.

Ліричний герой Т.Осьмачки тяжіє до осягнення власного буття під кутом зору екзистенції поета, відтак іпостась митця виявляється однією з найбільш значущих у структурі ліричного суб’єкта. Осмислення буття поета набуває значення однієї з тематичних домінант ліричної системи. На наш погляд, дослідження ліричного героя як форми об’єктивації авторської свідомості буде незавершеним без докладного вивчення діапазону емоційних станів, які відбивають самоусвідомлення ліричного суб’єкта в іпостасі митця. Таким чином, питання екзистенції поета має окреслити один із важливих ракурсів аналізу лірики Т.Осьмачки. Слід зауважити, що зазначена проблема не дістає належного висвітлення: вона порушується лише в деяких студіях Осьмаччиної творчості, причому не стає основним предметом уваги літературознавців. Так, цей аспект С.Чернюк вивчає у зв’язку з інтертекстуальним виміром [7], а В.Барчан – у контексті іншої тематичної домінанти [8]; окремі зауваження висловлюють Н.Зборовська [9], Г.Токмань [10] й О.Астаф’єв [11]. Отже, завдання роботи полягає у спробі дослідити окреслену тематичну домінанту ліричної поезії Т.Осьмачки, тобто з’ясувати характер емоційних реакцій ліричного героя, пов’язаних з рефлексією власного буття в мистецькому вимірі.

Ліричний суб’єкт поезій Т.Осьмачки, осмислюючи власне буття з погляду екзистенції поета, пов’язує творчу реалізацію передусім із продуктивною взаємодією між автором і читачем. У поезії "Митець" носій ліричного переживання, моделюючи здійснення мистецької комунікації, акцентує особливе єднання суб’єктів цього процесу, яке постає внаслідок резонансу, що має високе мистецтво в духовній сфері читача:

І через те все, що ти тільки намалюєш,

загляне в душу нам, немов

дитина, а душа наша йому відповість,

як мати...

І ми розуміємо,

що намальована тобою картина

і ми – суть одна велика правда! [12, 221].

Ліричний суб’єкт, набуваючи граматичного вираження у формі займенника "ми" (до речі, винятковий випадок у поезії Т.Осьмачки), витворює ефект існування "бодай найменшого соціуму, здатного визнати дійсно вартісний твір", що, як зауважує С.Чернюк, "різко виокремлює" поезію "Митець" "з-посеред художнього доробку Осьмачки, де завжди справжній митець – концептуально самотній" [7, 139]. Однак, якщо враховувати контекст усієї ліричної системи, ситуація взаємодії митця й суб’єктів рецепції в цьому творі розгортається, швидше за все, у площині бажаного, ідеального.

Емоційний спектр ліричного героя Т.Осьмачки, зумовлений рефлексією власного буття в мистецькому вимірі, в основному становлять загострено драматичні переживання самотності й відчуженості у світі, де цінність творчості не визнається, а отже, взаємодія між суб’єктами художньої комунікації є принципово нездійсненною. Проте найменша надія на таку взаємодію породжує емоційний сплеск, радісно-піднесений настрій, який контрастує з переважно депресивними переживаннями ліричного суб’єкта. Так, ліричний герой вірша "Вигран" переступає через тілесні й душевні страждання і сповнюється наснагою, усвідомлюючи можливість творчої реалізації:

Радісно над кучурганом

Я чекаю добрий люд,

Що ридає за виграном,

і шанує творчий труд,

І шанує творчий труд! [12, 139].

Як бачимо, мотивація емоційного стану ліричного героя, увиразнена завдяки повтору, є досить прозорою. Наведені рядки становлять один із небагатьох випадків словесної презентації позитивних емоцій в усій ліричній системі Т.Осьмачки, а в досліджуваному масиві творів подібний епізод емоційного досвіду ліричного суб’єкта є винятковим. Носій ліричного переживання здебільшого фігурує як "поет забутий", "вигнанець бідний" – саме такий образ з’являється у поезії "Присвята" ("Коли я їхав у простір"), яка відкриває збірку "Сучасникам". Виступаючи в ролі своєрідної передмови, цей твір формує певний ракурс презентації ліричного героя в усій збірці. Відзначимо, що й у збірці "Китиці часу", за словами Н.Зборовської, "самотність мислиться і як доля митця" [9, 23].

Наголошуючи на своїй опозиційності середовищу, яке не відчуває потреби в мистецькому слові, ліричний герой Т.Осьмачки уявляє його надто прозаїчним, приземленим, прагматичним. У поезії "Спокій" опонентом ліричного героя є колишній вояк російської армії, який складав "віршики" задля розваги офіцера. Діалог, що не відбувся (і не міг відбутися через абсолютно різні ціннісні орієнтації його потенційних учасників), зумовлюючи справжній вибух обурення, повертає ліричного героя до його звичного стану – самотності – і спонукає в усій повноті усвідомити неподоланну опозиційність іншим:

І заревло із жил моїх

Чуття жорстоке, ніби звір,

І знов мене турнуло в сніг,

Ще холодніший за Сибір...


Та не шукати у людей

Ні щастя, ні добра, ні зла

І на землі уже ніде

У серце змучене тепла... [12, 132].

Емоційна домінанта ліричного суб’єкта поезії "Байдужість" вербалізується передусім у сповненому гіркоти звертанні до персонажів, які в мистецькій традиції асоціюються з поетичним натхненням та естетичною довершеністю, – до Музи і Харити. Квітка-поезія (стрижнева метафора твору) є приналежністю лише ідеально гармонійного світу, що ліричний герой ототожнює з античністю:

Ох, не шукай, Харито, квітки,

Серед егейських чистих лон,

Що в келисі купав нерідко,

Жартуючи, Анакреон! [12, 128].

Антитезою до нього постає реальний вимір ліричного героя – прагматичний світ, образ якого (як і в поезії "Спокій") моделюється за допомогою концентрованого вживання прозаїзмів:

Бо в тім краю, де ходить босий

Поет, як тінь, проз городи,

Потрібні відра і картопля,

Мішки, мотуззя і льохи…[12, 128–129].

У силовому полі центральної метафори цього твору розгортається гротескно-саркастична характеристика поетового оточення (зокрема метафоричне ототожнення "ніс – Гелікон", гора, де жили Аполлон і музи), не здатного належно поцінувати високе мистецтво – відчути пах квітки-поезії. Емоційний стан ліричного героя поезії "Байдужість", таким чином, характеризується поєднанням гіркоти й обурення – переживань поета, який усвідомлює неспроможність оточення до мистецького діалогу, відтак – неможливість творчої реалізації.

У віршах "Совість" і "Реакція" монологи ліричного героя, що прагне бути почутим, тобто подолати самотність у мистецькому вимірі, звучать на найвищих регістрах розпачу. Емоційний стан ліричного героя поезії "Реакція" визначається усвідомленням деструктивного впливу кожної невдалої спроби знайти контакт з "іншими" через посередництво художнього слова, яка неодмінно провокує напад відчаю і посилює муки самотності ("...потім в муках порожнечі / мною водить довго темна самота" [12, 171]). Відчуваючи неминучість поразки у сфері мистецької комунікації, носій ліричного переживання насичує свій монолог розпачливо-благальними інтонаціями:

Сило Божа, дай душі моїй простору

і єдиного з душею слухача! [12, 172].

Мистецький діалог так само нездійсненний, як і бажання ліричного героя здобути прихильність, увагу або співчуття "інших", а отже, не дає жаданого визволення з кола самотності. Більше того, драма "непочутого" поета поглиблює переживання ліричного суб’єкта, зумовлені його нереалізованими прагненнями у сфері міжособистісних стосунків ("Під Київ старий", "В Альпах", "Мандрівка", "Останній арешт", "Ведмідь" та ін.). Ліричний герой Т.Осьмачки – самотній "подвійно", як людина серед байдужих "інших" і, власне, як поет у прагматичному світі, що не потребує поезії, – усвідомлює фатальний характер своєї відчуженості (наприклад, у вірші "Дзвоник": "Забуло серце, що воно поетська доля, / якій немає лун ніде нізвідки..." [12, 180]). Саме в цьому – джерела загострено трагічного уявлення про буття митця, відтворене в поезії "Ніч":

...йдуть самотники серед людських отар,

Несучи біль страшний у серці і тягар

Розпуки невгасимої і безнадії... [14, 3].

Таким чином, домінанти настроєвого спектру ліричного суб’єкта в досліджуваному масиві Осьмаччиних поезій визначаються переживанням неможливості творчої реалізації в мистецькому діалозі, інакше кажучи, драмою поета, не почутого й не визнаного оточенням.

Світ, в опозиції до якого перебуває ліричний герой Т.Осьмачки, здатний до експансії, що унеможливлює не лише здійснення мистецької комунікації, але й власне творчий процес. Ліричний суб’єкт поезій "Туга", "Утома", "Елегія" ("Коли без сили я і сліз ходжу"), "Неминучість", "У таборі", "Ранок" та ін. переживає замах на той простір, де він іще може існувати як митець. Настроєва домінанта ліричного героя вірша "Туга" (на неї безпосередньо вказує заголовок) відбиває усвідомлення експансії прагматичного світу, здійснюваної як асиміляція мистецького виміру. Неназваний, але найбільш вірогідний адресат ліричного монологу – муза або поезія, поглинута прагматичним світом, – асоціюється вже не з атрибутами античної гармонії, а з прозаїзмами:

І тисну серце, щоб не заридати,

Що і тебе хтось вирвав із-під хмар

І ти щоранку вже виходиш з хати

З мішечком по картоплю на базар... [15, 8].

Ліричний герой поезії "Утома" постає митцем, усе буття якого поглинають "вічні будні". Долучаючись до переживання невідступної самотності ("І виглядає щохвилини / У мене з серця самота... [12, 136]), перемогу прозаїчної буденності засвідчують відчуття втоми, знесиленість, відсутність будь-яких прагнень, окрім бажання "забути і утому, / І від життя луну страшну" [12, 137]. Основними засобами словесного оформлення настроєвої домінанти ліричного героя, позбавленого можливості здійснювати своє буття в мистецькому вимірі, у поезії "Утома" виступають портретна деталь – "зціплені уста" як знак німоти, що у сполученні з промовистим порівнянням знаменує фінал екзистенції поета ("І, наче в мертвої людини, / Навіки зціплені уста..." [12, 136]), ремінісценція із перекладеного М.Лермонтовим вірша Г.Гейне ("...не сниться ані сосна / На скандинавських берегах, / Ані, збентежена і млосна, / На Нілі пальма у пісках" [12, 136]), а також алюзія до античного сюжету про змагання Аполлона і Марсія. За давньогрецьким міфом, перемога в мистецькому поєдинку дісталася Аполлону, а не Марсію, що зображувався в міфологічній традиції як сатир або силен, тобто міксантропічний, часто потворний демон плодючості. У Т.Осьмачки міфічний сюжет зазнає суттєвої трансформації: переможеним і позбавленим звичних атрибутів виявляється Аполлон-Мусагет – покровитель мистецтва, уособлення гармонії і світлого начала:

І Марсій з краденого лука

У серце цілиться мені,

А бог поетів і героїв

Рахує у неволі дні.

Без Муз, без ліри і без зброї

Калину носить у рядні [12, 137].

Посилання на античний міф міститься у фіналі поезії, тобто стоїть у сильній позиції [див.: 13, 31], що спонукає до ретроспективного переосмислення всього твору, в ході якого на перший план у структурі ліричного суб’єкта висувається іпостась митця.

Загрозу індивідуальному мистецькому виміру ліричного героя становить не стільки індиферентність прагматичного оточення до високих поривань поета, скільки його відверта агресивність, налаштованість на деструктивні дії. У вірші Т.Осьмачки "Совість" відчуття ворожості світу дістає опосередковане вираження через деталь пейзажу, вихоплену поглядом ліричного суб’єкта. Обрамленням ліричного монологу виступає мікрообраз черепиці, що у сприйнятті носія ліричного переживання асоціюється із зуб’ями пилки, причому у фіналі твору семантика порівняння розширюється, включаючи ще один смисловий компонент – "знаряддя тортур":

Але мовчало сонце чисте із-за гаю,

і черепиця блискала в огні,

немов ті зуби, що колись Ісаю

перепильгали в лютій давнині [12, 184].

Ліричний герой поезії "Неминучість" уподібнює простір мистецького діалогу, а також індивідуальний мистецький вимір занедбаному й оскверненому "комсомольським квачем" храму в Куцівці. Одна з деталей зорового сприйняття – малюнок, на якому "довбня рвалася з мазути / в катівській жилавій руці" [12, 169], – проектується на психологічну сферу ліричного суб’єкта ("…та вже душа моя складає крила / і довбні катової жде!" [12, 170]), акцентуючи, як і заголовок поезії, відчуття душевного виснаження, безсилля перед брутальністю оточення, приреченості. Ліричний герой вірша "Елегія" ("Коли без сили я і сліз ходжу") уявляє буття митця безперервним катуванням, знаряддям якого виступає ворожо налаштоване оточення, на чому наголошують антономазійні образи ("Поетові назустріч кида день / Святого Каїна та Юду" [12, 142]) і метафоричні засоби розкриття психологічної сфери (наприклад: "І бачу, як блищать тупі ножі / Знущань і дикої наруги..." [12, 142]).

Відчужений у "не-своєму" світі, самотній через фатальну ізольованість у людській спільноті, ліричний герой Т.Осьмачки з особливою гостротою відчуває потребу зберегти індивідуальний мистецький вимір. Адже лише він у кінцевому підсумку виступає тим бажаним, ідеальним простором, що дає прихисток знеможеній самотністю і відчаєм душі ліричного героя:

Я дома був, мов раб у Сіракузах,

і Відень був мені не друг,

і тільки давня українська муза

гляділа здалеку мій дух ("У таборі") [12, 175].

У поезії "У таборі" дискомфорт, пов’язаний із фізіологічними відчуттями ліричного суб’єкта ("В кімнаті душно, і в повітрі висне / накурений тягучий чад" [12, 175]), у психологічній площині співвідноситься зі станом виснаження, безсилля ("Бо від розмов і димного наркозу, / як від зміїного жала, / зів’яв, страждаючи, у мене розум / і глухне в обводі чола" [12, 175]), який на рівні рефлексії буття поета переживається як загроза руйнації індивідуального мистецького виміру, що дістає словесне оформлення в розпачливо-благальних звертаннях до музи: "Але, моя царице превелика, / Не покидай мене хоч ти... / Я жду тебе... / ...з одним бажанням: як завжди, без вісті, / ох, музо рідная, прийди!" [12, 176]. Динаміка психологічної сфери ліричного героя в поезії "Ранок" відбиває марну спробу втекти від існування, не сумісного з творчістю, аби зберегти можливість для реалізації творчих поривань:

І ось, лишаючи і гамір і нужду,

що убиває почуття та слово,

яке вже між людьми, аж доки не впаду,

не стріне друга навіть випадково...

Біжу я в гори, голосніші ще як храм... [12, 196].

Анафора "Біжу...", посилюючи експресивність ліричного монологу, акцентує прагнення уникнути руйнівної експансії, здійснюваної зовнішньою брутальною силою, яка, однак, виявляється неподоланною, оскільки ліричний суб’єкт, вичерпавши снагу в боротьбі з нею, неминуче приречений на повернення.

Прагнення звільнитися від деструктивної влади світу, де митець почувається чужим, самотнім і залежним, вербалізується у благальних звертаннях ліричного героя поезії "Марево Есхілового орла":

Гей, брате-пташе, поможи мені

до тебе в гори щонайвищі,

аби я від людей на вишині

був вільний навіть в громовищі... [12, 218].

Однак образ орла-побратима трансформується в орла-мучителя, ліричний суб’єкт повертається до первинного враження, відтвореного за допомогою єдиної, але промовистої деталі – смертоносних пазурів птаха ("...і наді мною велетень орел / летів і блискав пазурами" [12, 216]). Таке семантичне наповнення образу програмується заголовком-алюзією, що налаштовує на сприйняття твору крізь призму Есхілового потрактування античного міфу у трагедії "Прометей закутий": "Есхілів орел" має осмислюватися як "орел кривавий, цей крилатий Зевсів пес" [16, 172]. Опис уявних тортур проектує постать Прометея на особистість ліричного героя, що усвідомлює себе відчуженим у світі людей ("емігрант між втікачами") і приреченим на страждання божественною волею, яку, очевидно, втілює образ орла. Розв’язкою ліричного сюжету в поезії "Марево Есхілового орла" є переживання втрати єдиної можливості протистояти байдужому і навіть ворожому світу: "чиясь злочинна воля" позбавляє ліричного героя того "верхогір’я", що уособлює, як і у вірші "Туга", не доступний для "інших" простір творчості, де деміургічна воля митця дорівнює божественній. Руйнація індивідуального мистецького виміру відлунює в емоційній сфері ліричного суб’єкта нескінченною мукою ("І знаю: з мукою такою вдвох / душа покине світ тривоги, / але не знаю, / чи свідомий Бог, / де їй полегшає хоч трохи" [12, 219]) і, одночасно, апатією, спричиненою втратою сенсу існування ("...і я, отямившись, почав іти / туди між таборові вежі, / де світ для мене вже не мав мети, / як мокрий попіл на пожежі..." [12, 220]).

Отже, у досліджуваному масиві поезій Т.Осьмачки емоційна гама ліричного героя детермінується ситуацією творчої несвободи, неможливості здійснювати буття в мистецькому вимірі, зумовленої, як правило, деструктивним втручанням ззовні. Настроєвий спектр носія ліричного переживання розбудовується навколо двох стрижневих емоційних станів: розпачу й відчуття безсилля або виснаження, різні нюанси яких об’єктивують трагедію митця, що у протистоянні світу втрачає можливість творчої реалізації – переживати хвилини натхнення, бути почутим і визнаним. Роз’єднаність між "я" ліричного суб’єкта та "іншими" не лише не усувається в просторі мистецької комунікації, але й поглиблюється, набуваючи характеру неподоланної опозиції. Як бачимо, силове поле переживання самотності – емоційної константи ліричного героя Т.Осьмачки – організує ліричний сюжет і тоді, коли першорядною у структурі ліричного суб’єкта виявляється іпостась митця. Відчуття дискомфорту, яке не залишає носія ліричного переживання, свідчить про катастрофічне звуження "свого" простору і тотальну відчуженість.

Іпостась митця визначає екзистенцію не лише ліричного суб’єкта розглянутих поезій, але й центральних персонажів епічних і ліро-епічних творів Т.Осьмачки (зокрема повісті "Ротонда душогубців", оповідання "Психічна розрядка", поеми "Поет"), а отже, обраний ракурс аналізу видається продуктивним для подальшого дослідження художньої спадщини письменника.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Смілянська В. "Святим огненним словом…" Тарас Шевченко: Поетика. – К.: Дніпро, 1990. – 290 с.

  2. Корман Б.О. Изучение текста художественного произведения. – М.: Просвещение, 1972. – 112 с.

  3. Корман Б.О. Лирика Н.А.Некрасова. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1964. – 390 с.

  4. Гинзбург Л.Я. О лирике. – Л.: Сов. писатель, 1974. – 408 с.

  5. Бройтман С.Н. Лирический субъект // Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины / Под ред. Л.В.Чернец. – М.: Высш. шк., 2000. – С. 141–153.

  6. Введение в литературоведение: Учеб. пособие / Под ред. Л.В.Чернец. – М.: Высш. шк., 2004. – 680 с.

  7. Чернюк С. Образна символіка у творах Т.Осьмачки. Дис. … канд. філол. наук. – К., 2003. – 180 с.

  8. Барчан В. Тема України в ліриці Т.Осьмачки // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. Філологічна. – Ужгород, 1998. – Вип. 3. – С. 56–65.

  9. Зборовська Н. "Танцююча зірка" Тодося Осьмачки. – К.: МСП "Козаки", 1996. – 64 с.

  10. Токмань Г. Урок – філософське дослідження // Дивослово. – 2002. – № 5. – С. 41–46.

  11. Астаф’єв О. Лірика української еміграції: Еволюція стильових систем. – К.: Смолоскип, 1998. – 313 с.

  12. Осьмачка Т. Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – 252 с.

  13. Арнольд И.В. Значение сильной позиции для интерпретации художественного текста // Иностр. яз. в школе. – 1978. – № 4. – С. 23–31.

  14. Осьмачка Т. Ніч // Наші дні. – 1942. – № 13. – С. 3.

  15. Осьмачка Т. Туга // Наші дні. – 1942. – № 10. – С. 8.

  16. Есхіл. Трагедії / Перекл. Б.Тена. – К.: Дніпро, 1990. – 318 с.

ББК 83.3 (4 Укр) 6-8

Леся Оліфіренко,

кандидат філологічних наук, доцент Донецького інституту
ринку та соціальної політики



Каталог: txt
txt -> Психологическая характеристика личности старшеклассника
txt -> Товариство Української Мови (тум-чикаґо) Український Культурологічний Центр (Донецьк)
txt -> А. А. Завельский, Д. А. Завельская, С. И. Платонов. Текст и его интерпретация
txt -> Бахмутчини Донецьк "Східний видавничий дім"
txt -> Приведены психологи­ческие причины, способствующие возникновению различных заболеваний
txt -> V. Право на смерть и власть над жизнью
txt -> Справочник практического врача Под редакцией А. Г. Гофмана м г
txt -> Развитие саморегуляции у детей дошкольного возраста
txt -> Роль меркурия в нервной системе
txt -> Донозологические формы нервно-психических расстройств у детей


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница