Наукового товариства


МОВА. ББК 81.411.4 Анатолій Загнітко



страница2/18
Дата11.05.2016
Размер3.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

МОВА.

ББК 81.411.4

Анатолій Загнітко,


доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Донецького національного університету
НАУКОВО-ФАХОВЕ МОВЛЕННЯ: ІНТЕНЦІЙНО-СТРУКТУРНІ Й ІНФОРМАЦІЙНО-АКТУАЛІЗАЦІЙНІ АСПЕКТИ

Philosophical-intention aspects of the scientific-professional speech with the consistent outlining of structural-informative specifics and the display of regularity of actualization are traced; the regularity of correlation of overphrase unities and paragraph in scientific-professional speech are found out, the typological structure of paragraph in the scientific-professional speech is determined.



Keywords: philosophical-intention aspect, structural-informative features, actualization, overphrase unity, paragraph.

Розгляд текстових утворень у філософсько-інтенційному аспекті дозволяє простежити співвідношення / неспіввідношення в них власне-авторської і загальнотекстової модальностей, виявити особливості насичення їхніх складників певним смислом. Особливо актуальним постає визначення філософсько-інтенційних аспектів науково-фахового мовлення, визначальною ознакою якого є пряма кореляція прагматичної настанови автора й прагматичної настанови тексту.



У цьому розрізі метою дослідження є аналіз філософсько-інтенційних аспектів науково-фахового мовлення шляхом встановлення структурно-інформаційних й актуалізаційних особливостей внутрішньотекстових компонентів та кореляції останніх із загальнотекстовим тлом. Подібні студії здійснюються вперше і дозволять ширше окреслити проблему самовияву автора у науково-фаховому мовленні й заакцентувати причини і закономірності так званого фальшування авторського регістру.

Залежно від послідовності і логіки вербального матеріалу відбувається структурно-когнітивне і смислове членування тексту, основу якого складають судження. Судження – це форма думки, в якій стверджується або заперечується щось щодо предметів і явищ, їхніх властивостей, зв’язків і відношень, і якій притаманна здатність виражати або істину, або неістину. Судження є основною логічною формою мислення, що або відображає у процесі мислення об’єктивну дійсність, або узагальнює її. Ядерним судженням тексту, поза яким останній як єдина логічна цілісність існувати не може, вважається співвідношення S → Р, де S – тема, Р – ідея судження (пор.: М.Ф.Алефіренко, Т.Я.Андрющенко, Т.В.Ахутіна, Б.А.Маслов та ін.). Тема – базова категорія тексту, її вибір залежить від контексту, а підмет функціонує всередині речення. Лінгвісти функціонального напряму Ч.Н.Лі та С.А.Томпсон [Ли, Томпсон 1982], розмежовують властивості теми, ідеї судження. Перша функція теми – позначення “центру уваги”, уточнення сфери, щодо якої постає правильною предикація. Інша її функція реалізується у домінації початкової позиції в реченні. Загалом тема не визначається дієсловом і не визначає форму дієслова. Сама тема визначена адресантом. Будуючи висловлення за принципом “тема – рема” (в іншій термінології “дане – нове”), адресант стежить за тим, щоб згадування відповідних референтів (тем) випереджало згадування тем, невизначених адресатом. При продукуванні тексту адресант повинен викладати події за властивою для них логікою; дотримуючись правил побудови цілого, суттєво прагнути в тексті до мінімалізації відстані між різними номінаціями тієї самої теми. Для досягнення поставленої мети для сприйняття тексту повинна бути правильно скоординована і реалізована послідовність дій. Т. ван Дейк наголошує, що внаслідок попередніх дій (повідомлень про тему) повинні бути створені адекватні початкові умови для постпозитивних нових суджень. У цьому разі витримане одне із основних правил створення тексту, зокрема і фахових, художніх текстів, – спочатку повідомляється та інформація, що необхідна для правильної інтерпретації останньої, тобто враховується поділ інформації на попередню (пресупозицію) і нову (інтродукт). Закономірності актуалізації в тексті інформації мають значення для сприйняття цього, оскільки інформативність тексту являє собою одну з категорійних домінант. І.Р.Гальперін визначав як основні такі текстові категорії: 1) інформативність, 2) когезія (зчеплення), 3) континуум (логічна послідовність, темпоральний і/або просторовий взаємозв’язок окремих повідомлень), 4) членованість, 5) автосемантія окремих уривків тексту, 6) ретроспекція (віднесеність до попередньої змістово-фактуальної інформації), 7) проспекція (віднесеність до наступної змістово-фактуальної інформації), 8) модальність (суб’єктивно-оцінна характеристика думки), 9) інтеграція (об’єднання складників у єдине ціле за відносної нейтралізації автосемантичності), 10) завершеність (вичерпне вираження замислу з погляду автора) [Гальперин 1981]. Усі вони притаманні будь-якому тексту, в тому числі і науковому.

Повідомлення не може бути зрозумілим адресатом за відсутності у нього спільної з адресантом семантичної бази [Ван Дейк 1978:42].


У цьому разі слід говорити про особливий принцип вияву нової інформації – чергування компонентів “старого і нового знання” (за М.Бахтіним). Під час читання в будь-якому тексті наявні два його аспекти: те, про що йде мова (предмет мислення), і те, що говориться про предмет мислення. Утворювані судження пов’язані між собою, причому судження не нанизуються одне на одне, а перебувають у відповідній системі. Такий зв’язок суджень (за Г.Я.Солгаником) характеризує рух думки, що дає розвиток кожному наступному судженню.
У мовній дійсності судження постають граматично оформленими реченнями. Усі судження і речення об’єднуються у смисловому плані. Вимоги щодо розгортання висловлень повинні бути реалізованими у процесі розгортання як тексту загалом, так і окремого речення. Ізольованому реченню поза текстом притаманне лише лексико-граматичне оформлення, виражене ним судження не буває цілком визначеним. Означеність судження вимагає не тільки лексико-граматичного оформлення відповідного для нього речення, але і його вживання в писемному мовленні. Кожне судження (за М.І.Жинкіним) виконує різні смислові функції: уточнення, конкретизації, об’єднання, перерахування тощо. Отже, всі судження в тексті об’єднані відповідною однією темою, яка розкривається адресантом. Здебільшого це часткові інформаційні блоки про те саме явище, локалізовані в різних частинах тексту, що складають контекст, необхідний для розуміння реципієнтом фрагменту мовлення.

Такі “інформаційні блоки” (інформаційні згустки), що зустрічаються в різних частинах тексту, реалізуються надфразними єдностями. Під останніми маються на увазі уривки мовлення у формі послідовності двох і більше самостійних речень, об’єднаних спільністю теми в смислові блоки. Надфразні єдності (складні синтаксичні цілі) наявні в усному і писемному, діалогічному і монологічному мовленні, в прозі і поезії тощо. Воно може дорівнювати абзацу, може бути більшим або меншим за абзац. Надфразна єдність розглядається як об’єкт лінгвістичного дослідження; воно інтерпретується часто з погляду більш / менш повного розкриття смислового змісту тексту, вияву його прагматичності. Актуальним є вивчення надфразних єдностей щодо особливостей їхньої семантики, синтаксису, актуального членування.



Існування надфразних єдностей являє собою об’єктивне явище, призначенням якого є допомога читачеві у сприйнятті читачем інформації щонайповніше і щонайадекватніше, що зумовлює оптимальну реалізацію комунікативної функції тексту. Саме цей зв’язок між надфразними єдностями постає основною, домінувальною кореляцією, що забезпечує передумови цілісності тексту як його визначальної характеристики. Водночас надфразна єдність стала розглядатися не лише в межах цілісності тексту, але і в плані специфіки його членування. Саме комунікативний характер усього тексту примушує в кожній його одиниці, в тому числі і в надфразній єдності вичленовувати насамперед змістові ознаки (інтенція комунікантів, денотат, ситуація, жанр тексту, пресупозиція та ін.), тобто такі ознаки, що належать до компетенції не речення, а тексту. Мотивується це тим, що при переході до ієрархічно вищих комунікативних одиниць – надфразних єдностей і текстів – наявне не лише нарощування смислових компонентів за рахунок взаємодії внутрішніх частин, але й перегрупування елементів смислу в їхньому підпорядкуванні комунікативному завданню цілого. Саме тому текст як складний поліярусний об’єкт являє собою цілісну систему, що складається з компонентів, а взаємодія компонентів такої цілісної системи зумовлює утворення внутрішньої організації тексту, його структури.

У лінгвістиці тексту виокремлюється ще одна одиниця структури тексту, його цілісності і членування – абзац. Останній являє собою відрізок писемного або друкованого тексту від одного правобічного відступу до наступного, що здебільшого містить у собі надфразну єдність або його частину, зрідка – одне просте або складне речення, період. Членування тексту на абзаци підпорядковане замислу адресанта, його прагматичній настанові. В текстах з аргументуванням і чіткою послідовністю розвитку думки, що притаманне фаховому мовленню, абзаци сприяють створенню найважливішої властивості наукового (науково-професійного та ін.) тексту – логічної послідовності викладу матеріалу. Абзац наукового мовлення – це структурна, тематична і комунікативна єдність. Тематична єдність абзацу виявляється у висвітленні тільки однієї теми. Структурна єдність полягає в його структурному завершенні, що репрезентована у так званої “класичної” форми абзацу з притаманною для неї організацією: зачин, розвиток, кінцівка. Комунікативна єдність тексту орієнтована на пізнавально-комунікативну діяльність як адресата, так і адресанта, що реалізується через вербальне мислення. Продуктом цієї діяльності є текст і в комунікативному плані абзац як смислова частина тексту покликаний сприяти логічному розвитку думки, а членування тексту на абзаци повинно сприяти реалізації поставлених адресантом комунікативних завдань. Основна мета абзацу – вплив на адресата, саме на це спрямований візуальний маркер – абзацний відступ, що завжди концентрує на собі увагу. Тому зміст початку абзацу постає в сильнішій позиції щодо його наступних частин. Він у силу психологічних закономірностей краще закріплюється в пам’яті реципієнта. Оскільки у наукових, фахових текстах кожний абзац корелює з оформленням і символізацією певної думки автора, дуже часто наявний ізоморфізм надфразної єдності й абзацу, пор.: Справжня іронія, однак, полягає в тому, що історія, за звичкою, з нас покепкувала. До того ж двічі. З одного боку, з плином часу (і так завжди sub sptciae aeternitatis) різні учасники цієї інтелектуальної драми займають місця, призначені для них історією, а відтак набувають іманентної валідності, яка хай і заперечує, але й співіснує з іншою. (Як у тому єврейському анекдоті, де рабин, намагаючись розсудити двох позивачів, каже одному, що той має рацію; на рішучий протест другого каже те саме і йому; а на заперечення кібіца, що не можуть водночас мати рацію обидва позивачі, відповідає йому, що й це слушно). Виникає інтелектуальна невдоволеність, але реальність є всеосяжною (хоча, безперечно, деякі правди правдивіше за інші). З такої екзистенційної перспективи всі згадані позиції мають свою порцію правди. Це стосується навіть злостивого та некомпетентного совєтського відгуку, бодай тому, що він висловлював придушену ксенофобію і страх викриття та виказував ендемічні комплекси меншовартості деспотичної системи. У певному сенсі, відчуття совєтських ідеологів, що ворог за дверима та що „Історія” Чижевського – це „диверсія”, також було точним. З іншого боку – в царині інтелектуальної історії – навіть ще більшим жартом є те, що історія пішла зі сцени, як dues abconditus.

Та обставина, що правила гри змінилися, що відбувається децентралізація і що не лише гегемонія історії, а й сама її можливість перебуває під сумнівом, могла бути для мене цілком очевидною вже тоді, коли я розпочинав історіографічні дебати з Дмитром Чижевським, якому судилося невдовзі піти з життя. Вже 1969 року німецькою, а 1970 – англійською мовою було видано працю Ганса Роберта Яуса „Історія літератури як провокація літературознавства” (“Die Literaturgeschichte als Provokation der Literaturwissenschaft”), у якій автор констатував те, що стало новим консенсусом: сучасне літературознавство більше не приймає традиційних, лінеарних, хронологічних історій літератури, покликаних підсумувати чинний канон, вони більше не відповідають його потребам. Це підтверджує дуже характерна цитата: „...Історія літератури в наші часи має погану репутацію і небезпідставно. Історія цієї шанованої дисципліни протягом останнього півтора століття, безсумнівно, являє картину невпинного занепаду”. Звісно, Яус не перший висловився так скептично, але його рецептивно-орієнтований підхід до історії літератури (Rezeptonsgeschichte) став цілком переконливою альтернативою. Рене Велек, тогочасний авторитет серед істориків літератури, зазначав, що загальний скепсис стосовно традиційної історіографії літератури дуже поширився вже у міжвоєнний період. Сам Велек звинувачував цю дисципліну в „атомістичному фактографізмі” та „непослідовній антикварщині”, відкидав її „некритичний сцієнтизм, який намагається встановити причиново-наслідкові зв’язки та подати каузальне пояснення через перелік подібностей у літературній творчості або кореляцій між подіями в житті поета й темами та образами в його творах”, а також „несфокусованість” історії літератури. Щоби проілюструвати останній закид, Велек далі цитує Романа Якобсона, який порівняв історика літератури з

поліцією, яка має заарештувати якусь певну особу, але заарештовує всякого, конфіскує все, що знаходить у нього вдома та затримує кожну людину, яка випадково проходитиме вулицею. Отже, історик літератури привласнює все: соціальне середовище, психологію, політику, філософію. Замість літературознавства отримуємо нагромадження похідних дисциплін” (Г.Грабович).

Так, на початку першого абзацу зміст перших двох речень визначає тему й інформаційно-інтенційне наповнення всього абзацу. Прагматичне спрямування такого викладу передбачає поєднання інтелектуально-інформаційного й інтенційно-емоційного начал з фактологічним аргументуванням: Це стосується навіть злостивого та некомпетентного совєтського відгуку, бодай тому, що він висловлював придушену ксенофобію і страх викриття та виказував ендемічні комплекси меншовартості деспотичної системи. У певному сенсі, відчуття совєтських ідеологів, що ворог за дверима та що „Історія” Чижевського – це „диверсія”, також було точним. З іншого боку – в царині інтелектуальної історії – навіть ще більшим жартом є те, що історія пішла зі сцени, як dues abconditus.. Емоційність інтенційного блоку досягається за рахунок введення спеціального маркера псевдоактуалізації, що вмонтований як інтродуктивний компонент: (Як у тому єврейському анекдоті, де рабин, намагаючись розсудити двох позивачів, каже одному, що той має рацію; на рішучий протест другого каже те саме і йому; а на заперечення кібіца, що не можуть водночас мати рацію обидва позивачі, відповідає йому, що й це слушно). Виникає інтелектуальна невдоволеність, але реальність є всеосяжною (хоча, безперечно, деякі правди правдивіше за інші). Отже, початок абзацу у своєму практичному втіленні „повертається” до адресата новою, несподіваною гранню, реалізуючи настанову на емоційний вплив, одночасно заторкуючи інтелектуальний аспект філософсько-аналітичних роздумів. Іншими словами, адресант використовує можливість поділу інформації на пресупозицію й інтродукт, передбачаючи з адресатом спільну семантичну базу, що особливо актуалізується в наступному абзаці. До того ж, реалізується експресивна функція тексту, що дозволяє виразити відношення адресанта до написаного: З такої екзистенційної перспективи всі згадані позиції мають свою порцію правди. Наступні речення реалізують логічну похідність фактів з початкових речень абзацу, носіїв основних інформаційно-когнітивних положень тексту. Початкові речення абзацу є організаторами дистантного смислового зв’язку з наступними реченнями абзацу. Феномен кореляції надфразних єдностей й абзаців у науково-фаховому мовленні підтверджується при ґрунтовному аналізі функцій абзаців. Здебільшого науково-фаховому мовленню притаманна пряма кореляція прагматичної настанови автора і прагматичної настанови тексту, внаслідок чого межі надфразної єдності збігаються з межами абзацу (за Н.А. Левковською). На думку Дж.Галтунга, який аналізував культуру писемного мовлення, таке явище особливо властиве для наукового стилю США й Англії. Автор наголошує: „Характерною ознакою його (наукового стилю – А.З.) є прагнення автора до суворої логіко-смислової структури, лінеаризації, емпіризму, продукування гіпотез індуктивним шляхом та ін.” [Galtung 1979:11]. У фаховому книжному мовленні кореляція меж надфразної єдності й абзацу вважається явищем стійким, тому співвідношення “абзац – надфразна єдність” слід кваліфікувати як типове для функціонального стилю наукового і науково-технічного мовлення. Загалом визначальним у тексті постає його організація як цілого, напруження, наявне між абзацами. Це значною мірою підтверджується послідовністю речень в абзаці, що відображає безперервність логічно пов’язаних думок. Кожне речення в абзаці виконує відповідну структурну функцію, залежно від якої розмежовують: 1) головні, або основні речення, основним призначенням яких є введення предмета мовлення; 2) речення розвитку теми, що розкривають предмет висловлення, або другорядні речення; 3) речення-кінцівки, що не додають ніякої нової інформації про предмет висловлення.

Головні, або основні речення, домінувальним призначенням яких є введення предмета мовлення, виражають основну ідею. Це досягається: а) шляхом повтору, неодноразових повторів основної думки; б) шляхом контрасту, при показі читачу, що реалізує основну думку, або шляхом вказівки на те, що вона позначає; в) вказівкою на приклад, перед такими реченнями можна вставити слова: наприклад, пор. (for instance, for exampl); г) шляхом твердження, пропонуючи відповідні аргументи для підкреслення думки; ґ) в кінці розміщені речення-кінцівки, що завершують висловлення. Так, коментуючи перебіг оцінки наукових студій Д.Чижевського, автор констатує: У певному сенсі, відчуття совєтських ідеологів, що ворог за дверима та що „Історія” Чижевського – це „диверсія”, також було точним. З іншого боку – в царині інтелектуальної історії – навіть ще більшим жартом є те, що історія пішла зі сцени, як dues abconditus, а коментуючи контекст студій Д.Чижевського через кореляцію „Чижевський – Яус – Велек”, Г.Грабович цитує Р.Якобсона, застосовуючи прийом інтертекстуальності другого ступеня.

Філософсько-інтенційні аспекти науково-фахового мовлення повністю підпорядковані комунікативно-прагматичним настановам самого автора і всього тексту. Актуальним постає розгляд категорії комунікативних учасників, оскільки прогнозування адресантом відповідної когнітивної бази адресата не завжди постає успішним у силу відсутності прямої кореляції індивідуально-когнітивної бази, що завжди постульована корпоративними, макросоціумними інтересами.
Література

1. Алефиренко Н.Ф. Спорные проблемы семантики. – Волгоград, 1999. – 186 с.

2. Бахтин М.М. Проблема текста в лингвистике, философии и других гуманитарных науках. Опыт философского анализа // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М., 1979. – С. 195-221.

3. Ван Дейк Т. Вопросы прагматики текста // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. VIII: Лингвистика текста. – М., 1978. – С. 259-331.

4. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М., 1981. – 140 с.

5. Григоренко И.Н. Текст как пространство реализации смысла и когниции. – Краснодар, 2002. – 130 с.

6. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М., 1982. – 370 с.

7. Левковская Н.А. В чем различие между сверхфразовым единством и абзацем? // Научные доклады высшей школы: Филологические науки. – 1980. – № 1. – С. 75-78.

8. Ли Ч.Н., Томпсон С.А. Подлежащее и топик: новая типология языков // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. ХI: Современные синтаксические теории в американской лингвистике. – М., 1982. – С. 193-235.

9. Солганик Г.Я. Синтаксическая стилистика. – М., 1973. – 263 с.

10. Galtung J. Deductive Thinking and Political Practice. An Essay on Teutonic Intellectual Style // Papers on Methodology. – Vol. II. – Copenhagen, 1972. – P. 18-31.

ББК 81.07
Віталій Радчук,

кандидат філологічних наук ,доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Укруслиш – мова майбутнього?

(Взаємодія мов і переклад)

Якою мовою спілкуватимуться люди в Україні через два-три століття? Котрою чи котрими з мов говоритимуть і писатимуть за кілька десятиліть? Які риси матиме голос нашого краю – той голос, що покликаний об’єднати територію, звичаї і людність у державу, культуру й народ? За якими ознаками говірки українців упізнаватимуть невдовзі по світах?

Щоб відповісти на ці запитання, треба ще багато чого з’ясувати. Що таке окрема мова? Чим визначається окремішність мови у групі споріднених мов і в мовному просторі планети? На чому тримається мовна система? Що творить її цілісність, єдність і стійкість? Чи можуть мови повноцінно функціонувати, перекриваючи одна одну? Чи залишаються вони самими собою, коли перехрещуються і змішуються? Звідки береться і як розвивається суржик? Що дає йому силу жити й що з ним врешті-решт стається? Як і чому постає літературна мова? Де її коріння, з чого вона складається на кожному щаблі свого розвитку? Насамкінець, якою ж таки мовою послуговується сьогодні Україна? Яким є реальний стан мовної ойкумени, що його і так, і сяк, але завжди абстрактно, коли не упереджено, подають статистичні звіти, численні замовні соціологічні опитування та ідеологічні доктрини?

Хоча перелічені проблеми не раз висвітлювалися, зокрема й автором цієї студії [1], вони не втрачають актуальності, а ланцюги їх намотуються дедалі більшим клубком.

Кожна мова багатовимірна функційно і її суспільні параметри взаємодіють як силові складники, сплітаючись у систему. Ця внутрішня взаємодія забезпечує мові цілісність, міць і стійкість. Однак мова – система відкрита й має зовнішню структуру. Перший-ліпший етимологічний словник доводить, що мова є виплодом стосунків між мовами. Мова – вмістище, провідник і виразник людської енергії, яка творить і саму мову. Але цей рушій процесів в організмі мови також і руйнівний, бо коштує матері зубів, потребує крові донорів, живиться гумусом чужих теренів, зрештою витісняє з них інші мови.

Розвиток мов – поняття, яким на людях тепер багато спекулюють. Політики вигадали навіть „безконфліктний розвиток”, а з ним і „гармонійний розвиток”. Тоді як за філософським постулатом розвиток є боротьбою протилежностей і передбачає драматичне зіткнення сил у суперечливому переплетенні животоків. Смерть міститься в зародку як запорука поступу. Кінець розвитку мови закладено в почині. Мовна система росте, міцніє, шириться і розгалужується тільки за рахунок іншої або інших, а вмирає частинами, повільно й довго, адже природа її консервативна. Мова й не відходить у небуття цілком: деякі одиниці її звукоряду, лексикону та граматики продовжують жити в інших мовних цілостях. Говірки всіх часів і племен містять спільне ядро понять – у цьому сенсі мова єдина й вічна.

Гармонія ж в естетиці – це узгодженість і стрункість. Первісно в давніх греків – порядок на відміну від хаосу. Але людина має один рот і один голос. Ніхто не потрапить говорити двома чи кількома мовами одночасно, поєднуючи в хор чи оркестр різні фонетики, а з ними й самобутні галактики значень. Не годен утнути такий цирк жодний поліглот, осяяний мудрістю Л. Вітгенштайна: „Межі моєї мови є межами мого світу”. Це ілюзія, буцім ареал Держави слова можна без кінця-краю розширювати, не зачіпаючи кордонів іншої мови. Утім, нічого грішного й ганебного в рукотворній гармонії і не траплялося б, якби „порядок” силоміць не насаджували коштом слабших. Інакше й не було би підстав для ЮНЕСКО запроваджувати 21 лютого Міжнародний день рідної мови, який щороку нагадує про розстріл демонстрації оборонців мовних прав в Індії (тепер Бангладеш) 1952 року. А тимчасом заборон української мови і розправ над нею набереться стільки [2], що відзначати сумні дати можна ледве не щодня. Тільки от – як саме? Не перетворилася б ця ідея на плаксивий ідеал, що паралізує найкращі уми, які покликані здійснювати стратегію мовного будівництва і для того прозирати перспективу, рівновагу тенденцій в ній, етап за етапом.

Проте наука про майбутнє мови – не метеорологія, навіть тоді, коли є певність, що її ось-ось наречуть лінгвофутурологією. У нашому випадку це радше профілактична медицина, хоча дехто, ставлячи за зразок Ізраїль, Італію з Німеччиною і Чехію, наводить докази на користь реанімації, інтенсивної фізіотерапії та хірургії. Утім, для першої нам нині бракує усвідомлення того, що розвиток – процес незворотний, для другої – уміння розпоряджатися ресурсами й засобами (неправда, що ми злидні і їх не маємо, – вистачило б кошторису урядових бенкетів), а для третьої – характеру й здорового інстинкту самозбереження, що їх як нетлінні цінності так само ще треба навчитися плекати й боронити. Загалом же бракує розуміння, що наука – то найкраща політика.

З іншого боку, життя щодня доводить: істину пізнають не лише словом та думкою, але передусім – дією. Фаталісти ширять забобон, ніби мова розвивається самопливом – не з волі людей. Кажуть: мова – то море, океан, широчезна ріка свідомості, що її течією не можна керувати в принципі. То Божий промисел, якого ані збагнути до кінця, ані поправити ніяк не випадає. Хай мова пожирає мову, як щука окуня, а культура хай дощенту асимілює і витісняє культуру! Хай буде PR-акція і піарник (чи піарщик), але ніяк не вплив на громаду (вихід до людей) і гезист – фахівець із громадських зв’язків (ГЗ)! Хай буде губернатор регіону („грязь Москви”) у кріслі обласного голови, а відділи управ хай і далі залишаються департаментами адміністрацій! Хай вулиці міст і сіл заливає брудна матірщина, а в топонімії панує рабський дух плазування перед завойовниками, тиранами і гнобителями! Хай сотні українських шкіл на перервах між уроками, як по команді, переходять на чужу мову, а реклама хай сіє суржик та ідеологеми неоколоніалізму! Не треба втручатися в мову – цей складний процес, живий організм-огром, тендітний саморушний безмір. Негоже з міркувань обачності. Заперечують, отже, саму ідею мовного будівництва, обмежуючись шкільною грамотою та утримуванням репресивного правопису. Лінгвістиці накидають роль реєстратора змін у мові, хоч би й безглуздих, у кращому разі – глядача театру мовних законів, та й то лишень деяких. Не тільки умовний спосіб, що його як потужне знаряддя думки вже знає історія [3], але й майбутній час оголошено єретичним у мовознавстві, відлучено від діла й зацитькано.

Звідки беруться такі табу? Одне з пояснень дає Біблія: “Пізнайте істину й будете вільними”. Мало хто згадує, наводячи першу статтю Всесвітньої декларації людських прав, що вона відлунює думку Руссо, який застерігав проти неволі: „Людина народжується вільною, проте скрізь її заковують у кайдани. Власник рабів сам ще більший раб”. Завжди знайдуться охочі застувати народові майбутнє, адже народ без перспективи – отара, якою легко поганяти. На кін поставлено гідність кожного громадянина і свободу всієї країни. Науковий прогноз зобов’язує діяти чітко, праведно і прямо. Як, зрештою, і наша Конституція. А мутний ставок невизначеності зручний, щоб ловити кон’юнктурну рибу, нехтувати Основним Законом і крутити ним, як дишлом. Безпорадність тут часто удавана й лукава. А відмова від мовного планування – свідома. Власне, вона є елементом негласного зустрічного плану – поруч із підступними міфами про давноминуле та єлеєм вічномайбутнього: „Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”. Таки цікаво, запануємо ми разом з „ними” чи без „них”? І коли саме? Чи роса очі виїсть, поки сонце зійде?

Тема взаємодії мов важлива для обґрунтування концепції державного мовного будівництва, а надто з огляду на потребу відродити до повноцінного буття в Україні її питому мову – основу громадянства. Тема ця болюча, бо деякі примітні риси й можливі наслідки сьогоднішніх мовних контактів на наших теренах дають підстави сумніватися в тому, що мова народу, віддзеркалюючи мінливий світ, сама змінюється відповідно до усталених понять про розвиток як такий. Чи дає собі раду українська мова з напливом іншомовних запозичень? Чи органічні для неї недавні лексичні, граматичні й фонетичні новації? Чи, навпаки, вони спричинюють у ній шкідливі метастази? Чи збагачується мова ними чи, навпаки, в ній самій її витісняє й поступово замінює інша мова? Чи може взагалі мова поповнюватися й розгалужуватися до безмежжя без напруги й розривів у своїй структурі? Що відімре в ній і що погасне в культурі внаслідок іншомовного втручання? Скільки слів під силу знати пересічній людині? І який обсяг лексикону здатна утримувати в активному вжитку людська громада, надто коли вона – багатомовна? Не може ж усе людство чи один народ, хоча б якого рівня цивілізованості він досяг, опанувати всі етномови, а окремий індивід – усі тонкощі навіть не чужої, а своєї, однієї-єдиної рідної мови. Наскільки драматичними є тенденції взаємодії мов? Якою мірою вони об’єктивні й неминучі, чи відповідають суспільним потребам, а коли так, то яким саме й чиїм конкретно?

В Україні мільйони людей розмовляють суржиком, який доволі впевнено усталюється як розпізнавальна ознака спільноти і не вельми зважає на вимоги норми. Під час переписів населення, коли в поняттях і оцінках виникає сум’яття, цьому суржику накидають давні і звичні назви. Назви мов – незмінні, проте й сама норма в кожній мові – плинна, що зокрема потверджує естафета підручників. Як бачимо, в мовну ріку не можна увійти двічі, але згодом-перегодом стихія змінює навіть конфігурацію русла. Втім, перекривши ГЕСами течію Дніпра, ми маємо справу зі значно складнішою ситуацією в мовному середовищі. Сказати б по щирості, ми тут лише пасивні свідки – і не весняного паводку могутньої ріки, а замулювання й пересихання її чистих джерел та притоків. Тим часом годі сподіватися, що з такими сумлінням та спритністю ми обмежимося роллю свідків на суді історії. Який вирок готує нам майбутнє? Про це неважко здогадатися, пізнавши закони співжиття мов, для чого досить оглянутися в минуле на широку панораму мовних процесів.

Українсько-російська мовна мішанка стала притчею во язицех. Однак сьогодні в Україні виявляють свою потугу через взаємодію не дві, а три мови.

Останнім часом українська мова переживає небувалий і майже неконтрольований приплив англіцизмів. Вони запозичуються прямо, але також через інші мови, насамперед через російську, причому в російській “упаковці” й разом із росіянізмами. На тутешніх теренах з’явилися піджин, що йому надається ім’я укрлиш, та піджиносуржик – укруслиш. Нашестя англіцизмів досі мало осмислено як елемент глобалізації лінгвосфери. Воно має ще й ту особливість, що дія аналітичної германської мови, якою є англійська, на флективну слов’янську суттєво відрізняється від дії спорідненої слов’янської. Зокрема, вона зачіпає ужитковий розподіл у морфології, порядок слів у реченні і, отже, традиційну суб’єктно-об’єктну, означальну і причинно-наслідкову логіку, смисловий наголос, інтонацію тощо. Милий стає бой-френдом, витік умів – брейн-дрейном, намічена спроба – непричетним до авіації пілотним проектом, більярдний клуб – більярд-клубом, музичний фестиваль – музик-фестом. Дедалі частіше слова зв’язує не флексія, а позиція в реченні, тим-то амбівалентні сполуки „А більше Б” вже прочитуються як однозначні. Показ мод для ділових жінок обертається на фешн-шоу для бізнес-леді, втрачаючи ознаки синтетичного синтаксису й навіть множини. Під загрозою опинився відмінок, а з ним і весь корпус класичної поезії, де гасне іменна й прикметникова рима, на яку загал глухне, не сприймаючи у співзвуччі синтезу значень. Закінчення слова фонетично й семантично слабшає. Випрямляють, недоговорюють і плутають відмінки навіть актори, академіки й президенти.


У Л. Кучми вихопилося: „Прем’єр-міністр обирає парламент”. В. Ющенко слабує на родовий, орудний і місцевий, та й загалом на укруслиш; йому самому відмовляють у кличному, а заодно і в чоловічому роді. Боксерів Кличків на плакатах перейменовують на „братів Кличко”. Таких прикладів – хоч греблю гати. І греблю вже загачено таку високу, що течія мови змінює русло.

Сила й характер впливу мови на мову зумовлюються соціальним статусом і рангом мов. У випадку України доводиться говорити радше не про статус і ранг мови, які закріплено у правових актах держави, а про ті, що суперечать закону. Прикметний факт – показ американських фільмів на „нашому” телебаченні, де за кадром лунає англійська мова, котру дублює російськомовний звуковий супровід, а про людське око подаються ще й титри українською, та й то не завжди. З погляду семіотики таке рангування є фігурою приниження і дискредитації мови, єзуїтським знаряддям етноциду.

Мова – властивість живого й апофеоз життя, а загрозу життю становить не лише ядерна зброя й наслана чума. Винародовлення не конче має бути кривавою війною проти країни, масовим голодомором населення або репресіями колонізатора-окупанта проти еліти. Доволі отруїти свідомість, нагидити людям у душах, відібрати цінності духу, традиції і цноти. Життю не треба клітки й наруги, щоб не сіятися й тихо згаснути. Вистачить галасливої реклами речей інтимної гігієни, щоб народжуваність різко впала. Лелеки назавжди покидають гніздо й недосиджені яйця, до яких доторкнувся сторонній. Хто з українських поетів не писав, що мова – душа народу? Але з душі можна зробити плювальницю. Досить відрізати кожному в тямці язик і пришити чужий, щоб народу не стало.

Серед знамень нашої доби – російськомовні оголошення в газетах про численні курси англійської мови, двомовні телефонні автовідповідачі, що не говорять по-українському, англомовні вивіски на міністерствах, повідомлення абонентам мобільних телефонів від „Київстар” (Kiyvstar – не „Зоря Київ” чи „Київська зіронька”) „Na Vashem schete … grn. Usluga deystvitelna do…” („На Вашому рахунку ... грн. Послуга дійсна до ...”), засилля гібридів на взір назви журналу КиевCity (який подає себе як „настільний для киян”, ніяк „не для туристів”; мовляв, що ці українці роблять у Києві і звідки вони тут взялися?), невитравні kiev і kharkov у всесвітній електронній Павутині, охрещеній інетом.



Показові в національному тезаурусі понять наклейки на пляшках горілки з тутешнього збіжжя і різке – надто на тлі асортименту хліба – зростання кількості назв сортів оковитої. Полиці універсамів, тобто вже супермаркетів, де безперестанку лунають чужі пісні й реклама, заставлені довгими рядами брендів з лейбелами. Ось лише деякі: Posolska, Extra, Starorusska, Pshenichna (Ukrainian Vodka), Hetman Vodka (distilled and bottled in Ukraine), Hetman Petro Sahaidachny, Soyuz-Victan Classical Pure Vodka, Soyuz-Victan Luxe Premium Vodka, Gorilka (Genuine Ukrainian Vodka), Medoff Classic Vodka, Medoff Original Vodka, Medoff Gold Vodka, Medoff Royal Vodka, Medoff Silver Honey-Smoothed Vodka, Medoff Vodka Wild Honey, Status Original Premium Vodka (product of Ukraine), Kiev (Export Vodka), Lady Demidivska (Real ? Ukrainian Vodka), Status Classic, Sputnik (Russian Vodka), Stoletov Vodka, Stoletov Vodka Ultra Premium (made in Ukraine), Nemiroff (product of Ukraine), Nemirovskaya Vodka (Osobaya), Nemiroff Light (бренд № 1), Premium De Luxe Ukrainian Vodka Nemiroff, Premium Currant Nemiroff De Luxe Ukrainian Vodka, Nemiroff Lex Vodka, Еталон Black Ice, Artemida Офіцерська, Artemida Pfersich Schnaps (шнапс персиковий), Admiral Vodka Celebrating 300 years of the Russian Royal Navy (тобто до 300-ліття російського „королівського” флоту – product of Ukraine), Олімп Катерина Велика (це та з людоїдів, катів України, за висловом Т. Шевченка, що „доконала вдову сиротину”), Vodka Stolnaya Штофъ (Київ), Vodka Stolnaya Luxe Штофъ, Диканька Elite Superpremium (Dikanka Original Ukrainian Gorilka), Helsinki Vodka Зимняя столица (і дрібно – горілка Зимова столиця), Helsinki Vodka Ледовый дворец, Shustoff Водка люкс, Водка Шустов (Одеса, ліцензія № 72 – хтось же її видавав!), 5 капель Light (Донецьк), 5 капель Клюква, Гран при (product of Ukraine), Мировая чекушка (стакан особой водки – м. Золотоноша), Сокровище Руси, Водка особая хлебная, Мѣрная Business Class Cranberry Vodka, Мѣрная Business Class Platinum Vodka, Мѣрная Business Class White Gold Vodka, Мѣрная водка Древній Кіевъ, Мѣрная Zubrivka, Мѣрная водка на молоке (сделано в Киеве – також на желтках, на сухарях, на молоке с медом, добрая, Застолье тощо)... Усе це – на зло чинному Закону про мови, за яким (статті 35 і 36) тексти реклами і маркування товарів повинні виконуватися українською мовою, а українські назви в товарних знаках “іншими мовами не перекладаються”.

Чим полиця пляшок – не ключ і не клич до знань, не посібник, що відкриває шлях до першотворів Байрона й Лонгфелло? Певні ж новітні шинкарі, що не сплутають українські „дегустатори” currant і cranberryсмородину, нагороджену на йогуртах зайвим означенням чорна, і журавлину, що її тіснить у суржику клюква!.. Не бариться тут і поміч під омофором Міносвіти. Тим часом медалісти київських шкіл, де англійську мову вивчають з 1 по 12 клас, не знають на яку ступити і знічуються, розгублюються і спантеличуються, торопіють і тетеріють, ніяковіють і конфузяться, вомплять і бараніють, почувши щось на кшталт „Порский проноза такий шарварок здійняв, що нетяга відсахнувся й закляк, мов сохатий”.

Цікаво, що в рекламних газетах, як-от “Експрес-об’ява” та “Aviso”, на одного репетитора з української мови знайдеться до півсотні охочих навчати своїх земляків мови англійської. Володіння англійською мовою в багатьох українських фірмах та установах стало неодмінною умовою прийняття на роботу, в усякому разі бажаною ознакою кваліфікації, тоді як вимога досконалого, професійного знання мови свого громадянства зазвичай не висувається, з чого аж ніяк не випливає, що вона апріорна: під приводом пошани до особистої свободи нею просто нехтують. Також набути громадянства, не опанувавши української мови, в Україні де-юре не можна [4], а фактично право виборчого голосу надається будь-кому, хто глухий до споконвічного голосу землі і ним нехтує. Тим самим топчуть Конституцію, яка зобов’язує державу дбати про єдність нації. Годі й припускати, що таким способом Україну розколюють, знеособлюють і паралізують нібито знехотя чи здуру – поза широкомасштабними програмами, під які затверджено концепції і фінансування.

Семіосферу столиці добре ілюструють вивіски кільканадцяти десятків магазинів, кафе і яток у підземеллі Майдану Незалежності (див. перелік [5]). Власне, це зухвала афіша незалежності від України. Латинка тут переважає, кирилиця здебільшого транскрибує чужі слова, українських же назв – сущий дрібок. Такою бачать всю Україну в майбутньому. Але чому такий ідеал нав’язується Тарасовій землі ніби ненароком і майже всуціль анонімно?..

Цікаво глянути на взаємопроникнення мов очима редактора і перекладача. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що редактор покликаний стояти на сторожі чистоти мови, а потреба перекладу свідчить про наявність відмінної, окремої мови. Мовний мішанець також тяжіє до послідовності й усталеності, а віддалення його словника від кожної з донорських норм буває більшим, ніж лексична відстань між деякими спорідненими мовами. Тим-то правлення суржику цілком сходить за переклад, принаймні – за допереклад того, що гідне назви недоперекладу. Самі терміни варваризація та інтерференція можна вважати прикладами того, що вони позначають. С. Караванський, котрий уклав чималий реєстр “модерних заморян”, радить перекладати їх лексикою питомою і старшою: гарнізон – залогою, генерацію – поколінням, індекс – покажчиком, колізію – зіткненням, фактор – чинником, шофера – водієм тощо [6]. Безперечно, таке перевираження має системний характер і його можна застосувати до обсяжного корпусу текстів. Щоправда, навряд чи вдасться дискотеку замінити балом або танцями, а заодно й нафтуропою, склозавод – гутою, спиртово-горілчаний – ґуральнею. Спроби трапляються, здебільшого – задля колориту. Наприклад, кафе-бар іменують на вивісках корчмою або шинком. Але вертеп – явище цілком сучасне, а не старовинне, як подає його академічний „Словник української мови”, по суті, – боязкою ідеологемою, спрямованою проти народної традиції. Таким чином, заклик “До джерел!” вимагає уточнень і застережень. Зокрема, доведеться розібратися, що віднести до історизмів, що – до архаїзмів, а що – до призабутої питомої лексики, котрою цілком можна перекласти й тим самим відвернути навалу чужих слів. Зусилля перекладацьке має відповідати потужності самої навали, яка вже дозволяє тлумачити саму себе не вторгненням і нашестям, а інвазією і агресією. Та навіть інвазію – агресією, тобто з англійської мови англійською (а в глибшому корінні ще й з латини латиною) в межах української. Також брифінгпрес-конференцією, блокбастербестселером, гамбургер і чізбургерсендвічем тощо.

Латинізм процент редактори останнім часом затято перекладають відсотком, тоді як ще недавно це були рівноцінні й незачепні синоніми. У мовній свідомості багатьох українців визріває ставлення до процента як до лексеми небажаної, що їй належить бути в пасивному словнику або у словнику для характеристичних оказій, а радикальні пуристи взагалі не вважають процент словом української мови. У футбольній говірці намітилася традиція замінювати деякі англіцизми словами своїми й прозорішими, як-от голкіпера – воротарем. Однак таку схильність громади очищувати свою мову від запозичень переважує в добу глобалізації потужна тенденція творення міжнародного словника – часто-густо, а надто в термінології, коштом відречення від питомої рідної лексики на користь позичок із чужої. Кисень потісняють оксигеном, вуглецькарбоном тощо. „Війна синонімів” варта пильнішої уваги, бо утверджує чи відкидає потребу самого перекладу, серед важливих функцій якого – захист і плекання мови, збереження розмаїття самобутніх способів бачення світу.

Тут варто відволіктися в діахронію і згадати численні переклади з давньої мови сучасною – відсвіжені епоси, літописи, ділові угоди, поезію середніх віків. З великою натяжкою таке осучаснення (хтось скаже – модернізацію) можна назвати внутрішньомовним перекладом, бо мова минулого живе в теперішній не лише у вигляді стійких парадигм, але також як окрема цілісна підсистема. Ця „мова в мові” надається для стилізації в історичних повістях і романах, проте непридатна для опису реалій сьогодення. Нею ніяк не відтвориш чогось на зразок „Скинь мені есемеску на побілку” або „Клава з мамою здохли” (вийшли з ладу клавіатура і материнська плата комп’ютера). І що істотно – мова давнини очуднена й недохідлива, тобто вже „мова поза мовою”, через що й постає потреба перекладу як такого.

Власне, з огляду на те, що віддалення мов у часі, як і розходження мови-предка на споріднені мови та поріднення далеких мов у гібриді, – процес тривалий і незворотний, проблема переходить з окремішності мов на їхні назви та ступінь схожості їхньої будови. Це чудово ілюструють сучасні переклади романськими мовами з латини (проте годі шукати перекладів з румунської на „молдавську”). Також – переклади з мов-джерел мовами-мішанками. Деякими з мов-піджинів послуговуються мільйони людей, а для сотень тисяч вони вже рідні, отже, креольські [7]. Щоб бути іншою і окремою, мові доволі ознак системної цілості. Перекладають бо також з мов майже цілком зрозумілих, як-от з білоруської українською. За ужитковою лексикою обидві нині ближчі одна до одної, аніж до самої себе доби Ф. Скорини, Л. Зизанія, П. Беринди і М. Смотрицького. Крапки над „і” розставляє етимологія, нагадуючи про те, що всі розвинені новітні мови несуть у собі історію зносин між народами, складаються майже всуціль із різночасових запозичень і постали шляхом стадіального олітературення суржику. Суржик ніколи не зникав з мови. Мову завжди підживлювали й калічили з подачі сусідів, бо жодне плем’я не могло обійтися лише своїм розумом і словом. В українській мові, півторатисячолітній вік якої ведуть від великих переселень і поділу слов’янства, є слова в кілька разів старші від неї самої, що сягають кам’яної доби. Мова безперервна і всюдисуща, тим-то її відгалуження й етапи розвитку, етномови й діалекти – завжди умовні в назвах.

Переклад із суржику літературною українською мовою – це будні видавничого редактора ХХ століття. На рубежі тисячоліть запанувала мішанка, тобто недопереклад зовсім іншого ґатунку. В курсі з редагування перекладу автор цієї розвідки пропонує студентам перекладати двічі, українською та англійською мовами, зразки укрлишу – окремі речення, як-от „На рецепції офісу депресивна тінейжерка перманентно полишає месиджі, адресовані ексклюзивно босу”, а також чималі тексти.

Чи подякують нам нащадки за таку говірку-новомову, сиріч ньюспік, що претендує на вселенський статус? Сьогодні метастази модної хвороби лише послаблюють тіло нашої мови, сила якої все ще обнадіює завдяки імунітету норми, виплеканої цвітом письменства й науки. Пристрасть до запозичень обертається не так поповненням ресурсів, як витісненням питомих. Варваризація і суржикізація знижують рівень мислення і порозуміння, спричинюють самовідсторонення і самозабуття. Всі кари за саможерство передбачити важко. Та очевидно, що нам доведеться самих себе перекладати – ще й зі значними втратами змісту. Примітно, що італійці не перекладають Данте, іспанці – Сервантеса, англійці – Шекспіра, тоді як українці тлумачать значно ближчих у часі видатних співвітчизників. Це означає, що замість природної зміни й повноцінного розвитку мови маємо повзучу й руйнівну її заміну. Зникнення ж найменшої мови збіднює все людство.

Ми перекладаємо для себе не тільки поезію Д. Наливайка, М. Смотрицького та інших українців – сучасників Шекспіра, але й голос Г. Сковороди. Ось чим редколегія Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства на чолі з О. Пріцаком обґрунтовує потребу в перекладній серії, розпочатої творами Г. Сковороди: “Староукраїнська мова досить віддалена від сучасної живої літературної мови, її вивчення в Україні занедбано (разом з нашою історією – В. Р.), тому для донесення величезного масиву давніх текстів до широкого читача, на поставлення безцінних духовних надбань минулих віків на службу розбудови національної культури в умовах становлення й зміцнення незалежної України розпочато переклад корпусу давніх творів на сучасну літературну мову... ГБДУП ставить своїм завданням... повернути до активного функціонування напівзабуті нині незліченні духовні скарби, що засвідчують високий рівень мистецтва слова українських середніх віків, утверджують державну, історичну та культурну традицію українського народу” [8].

Сьогодні “Енеїда” І. Котляревського подається українцям із чималим словничком, де використано тлумачник, укладений самим автором для читача російського. Колоритний опис троянців – “осмалених, як гиря, ланців” – пересічному читачеві вже незрозумілий, хтось би й переклав його як “засмаглі, мов скінхеди, бомжі”. Щоб осягти лексикон Т. Шевченка, школяр мусить дедалі частіше покладатися на допомогу вчителя, а вчитель – на коментарі вченого. Чи скоро за поводиря Кобзареві знадобиться перекладач? Мова 10-томної „Історії України-Руси” М. Грушевського в 13 книгах (1898-1936) здається нам химерною, далекою і важкою для сприйняття – її так і кортить оновити, поставивши твір у ряд таких перекладів, як “Повість минулих літ”, літописи Самовидця, Г. Граб’янки і С. Величка. У неакадемічних виданнях, як-от журнал „Київ”, історика обережно, але вже потроху переписують, у репринті – супроводжують довідником, де зібрано застарілі й рідковживані слова, діалектизми й рідковживані терміни. Словник Б. Грінченка, оприлюднений у 1907-1909 роках, показує, які колосальні лексичні й духовні масиви українства вивітрилися з ужитку за доволі короткий період, як швидко поглинув їх морок непам’яті.

Зате словники іншомовних слів товщають. Словничок З. Пиптенка, що вийшов друком 1918 року, налічував усього-навсього 2365 одиниць [9]. У словнику С. Морозова і Л. Шкарапути, що увінчав століття, близько 10 тисяч лексем і терміносполук [10], а в томі на 1018 сторінок за редакцією Л. Пустовіт того самого 2000 року – близько 23 тисяч [11]. Впадає в око, що в першому з однолітків росіянізмами цілком знехтувано. Нема й позначки для них, як не було й раніше у виданні 1974 року за редакцією О. Мельничука, де пояснено близько 24 тисяч слів і термінів [12]. Ще одна дивина – реєстр таких тлумачників у нас і в Росії майже той самий. Піввіку тому ми навіть було „українізували” один такий російський, переклавши його цілком [13]. Причому в Росії пересичені українізмами аж ніяк не словники іншомовних слів, а В. Даль і С. Ожегов. Нарешті, чи не найбільш знаменне те, що попит на лексикони з ознакою чужості є у нас та в Росії, але не на Заході, де в пошані довідники етимологічні.

Сьогодні цілком набереться словник самих лише англіцизмів в українській мові обсягом до 25 тисяч статей, як і окремий грубий том росіянізмів. А тимчасом ужитковий, або як кажуть, активний лексичний запас пересічного українця в декілька разів менший від інкорпорованого словника доби стрімкої глобалізації. Останній становить значну частку сучасного лексичного реєстру, коли виходити із заявлених рекордів: тлумачник за редакцією В. Бусла [14] містить десь 170 тисяч слів і словосполучень, а електронний – понад 200 тисяч.

Поза сумнівом, пора нам видати окремий словник забутої і призабутої народної мови, зокрема для створення противаги англіцизмам та росіянізмам. А також репресований лексикон – сигнал до такої реабілітації подали упорядники збірника „Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду” [15]. Проте всяк розуміє, що тиражування словників – лише прелюдія до стратегії відродження мови. Адже мова виникає з потреби. І навпаки, мова взагалі щезає, коли не утримує монополії на жодну царину. За наших обставин, щоб утримати цілість мови в її розмаїтті, зокрема історичному, місцевому, функційно-стилістичному, галузевому, доведеться зважитися на обмежене застосування інших мов або свідому відмову від них у деяких сферах. Цього якраз рішуче вимагає наша Конституція, яка надає мові громадянства виняткових прав і зобов’язує державу єднати нею націю. Не забуваймо: це імперативи прямої дії.

Тим часом замість того, щоб виконувати їх, новий гарант агітує народ у поліглоти. Нібито цим можна зарадити найбільшому лихові нашого суспільства – бракові порозуміння. Геть усі ж бо ми, краяни, з найвищим чиновництвом включно володіємо українською мовою краще від І. Франка, А. Кримського і М. Лукаша разом узятих! Життя доводить, що двомомовність, надто суржик, але також і диглосія, за якої мови розбігаються по царинах застосування, – вторований шлях до напівмовності. Тримовна особа чи громада зазвичай знає лише третину того зі своєї мови, що вона могла б і що їй належало б знати. У такому разі кожна мова спрощується і мілішає, надто на свої історичні підсистеми, які відпадають самі собою, коли не докладати зусиль (зокрема в історичній романістиці та кіно), щоб утримати їх ужитковими в межах сучасної цілості. І якщо справді мова – душа народу, то триязикий Змій Горинич психічно потерпає більше, ніж Лебідь Рак та Щука.

З ласки чільників освіти, які в Україні не знаходять Європи і чиїм справжнім гімном є „Ще не вмер Есересер”, наші дитсадки і школа калічать дітям рідну мову змалку. Ще О. Потебня застерігав: „Знання двох мов у ранньому віці – це не володіння двома системами зображення й повідомлення одного й того самого кола думок. Навпаки, воно роздвоює це коло й наперед утруднює досягнення цілісності світогляду, заважає науковому абстрагуванню”. Неначе про сучасні звичаї “нових українців” писав видатний філолог: вони “опановують іноземні мови, щоб відрізнитися від простолюду і спілкуватися з іноземцями, але не для того, щоб іноземці їх поважали, а тільки для того, щоб балакати по-іноземному. У мові вони бачать тільки звуки, а не думку, а тому, ради чистоти вимови, починають навчання ледве не з пелюшок і, як у часи “Недоростка” Д. Фонвізіна, доручають дітей усіляким Брехманам. Так з дітей, які мають непогані здібності, робляться напівідіоти, живі пам’ятники безглуздя і душевного холопства батьків” [16].
ЛІтература

1. Параметри і взаємодія мов // Дивослово, 2005, № 6, с. 36-44, № 7, с. 42-48; Українська мова на зорі третього тисячоліття // Дивослово, 2003, № 9, с. 2-6; Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Мовознавство, 2002, № 2-3, с. 39-45; Українська мова в контексті глобалізації лінгвосфери // Українська мова, 2002, № 3, с. 3-14; Суржик як недопереклад // Українська мова та література, № 11, 2000; Глобалізація і переклад // Всесвіт, 2002, № 5-6, с. 127-136; Протей чи Янус? (Про різновиди перекладу) // Всесвіт, 2004, № 7-8, с. 168-177.

2. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. – Київ, 2004.

3. Шурхало Д. Українська „якбитологія”: Нариси альтернативної історії. – Львів, 2004.

4. Рішення Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року // Урок української, 2000, № 3, с. 8.

5. Радчук В. Параметри і взаємодія мов // Дивослово, 2005, № 6, с. 38.

6. Караванський С. Секрети української мови. – Київ, 1994, с. 92-102.

7. Crystal, D. The Cambridge Encyclopedia of Language. 2nd ed. Cambridge, 2000, p. 336-341.

8. Сковорода Г. Твори. У 2 т. Т.1. – Київ, 1994, с.7-8.

9. Словник чужих слів, що вживаються в українській мові / Склав З. Пиптенко. – Київ, 1918.

10. Словник іншомовних слів. Укл. С. Морозов, Л. Шкарапута. – Київ, 2000. – 664 с.

11. Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних сполучень / Укл. Л. О. Пустовіт та ін. За ред. Л. О. Пустовіт. – Київ, 2000.

12. Словник іншомовних слів. За ред. О. С. Мельничука. – Київ, 1974. – 776 с.

13. Словник іншомовних слів / Під ред. І. В. Льохіна і Ф. М. Петрова. Пер. з 4-го рос. видання. – Київ, 1955.

14. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – Київ; Ірпінь, 2002.

15. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: Документи і матеріали / Упоряд. Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. За ред. Л. Масенко. – Київ, 2005, с. 354-399.

16. Потебня А. А. Мысль и язык. – Киев,1993, с. 166-167, 170.
ББК 81.00
Жанна Краснобаєва-Чорна,

аспірантка кафедри української мови

Донецького національного університету
КОНЦЕПТ, КОнцЕПТУАЛІЗАЦІЯ ТА КОНЦЕПТУАЛЬНА СИСТЕМА:

ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ВЕКТОР

У сучасній українській термінологічній системі важливе місце посідають терміни концепт, концептуалізація та концептуальна система. Концепт як одиниця різних галузей науки (мовознавства [Голобородько 2003], контрастивної лінгвістики [Манакин 2004], лінгвокультурології [Карасик 2004: 109], когнітології [Кубрякова 2004: 318], філософії [Делёз, Гаватари 1998], літературознавства [Зусман 2003]) був предметом аналізу багатьох досліджень, проте і на сьогодні питання визначення сутності концепту потребує глибшого висвітлення і деталізації окремих фактів. Чим і зумовлюється актуальність статті. Метою роботи є, по-перше, простежити функціонування і змістовне наповнення терміна концепт у логіко-філософській літературі; по-друге, виділити його основні конкретизатори; по-третє, окреслити зв’язки з поняттями концептуалізація та концептуальна система.

Розглядаючи концепт як логіко-філософський термін, необхідно звернутися до середньовіччя, зокрема до середньовічної схоластичної філософії, і згадати „родоначальника концептуалізму і творця терміна концепт” [ФЕС 2002: 300] – Пьєра Абеляра, який ще у ХІІ ст. зазначав, що імена, які звучать, за своєю сутністю не входять у позначувану ними річ, але існують внаслідок накладання їх людьми на речі. Таке накладання імен – це процес, дарований людям Богом, і концепт вводиться у свідомість людини як надособисте сприйняття речі. В такий спосіб, концепт – це закріплене у свідомості людей, ім’я речі, яким послуговуються при спілкуванні людей між собою і Богом. На думку С.Неретиної, у середньовічній філософії формується уявлення про концепти як імена, особливі психологічні утворення, що виконують смислову функцію, яка розкривається у спілкуванні. Постаючи конкретним, індивідуальним, контекстуальним смислом, концепт містить вказівку на універсальне джерело, що породжує Смисл [Неретина 1999].

Тривалий час концепт був предметом дискусій між номіналістами та концептуалістами. Останні стверджували, що в одиничних речах існує щось спільне, на основі чого в розумі виникає концепт – особливе загальне поняття, яке не має самостійної онтологічної реальності [ФЕС 2002: 300]. У подальшій логіко-філософській теорії одна група вчених ототожнює терміни поняття і концепт, зокрема концепт визначається через поняття (Р.Карнап, М.Кондаков), а інша розглядає концепт як самодостатній термін (А.Грицанов, А.Івін, Л.Ільічев, А.Нікіфоров, П.Федосеєв). Перші під поняттям, як правило, розуміють одну з основних форм мислення, підкреслюючи важливість її ролі у процесі пізнання. Перехід від чуттєвого ступеня пізнання до абстрактного мислення характеризують як перехід від відображення світу у формі відчуттів, сприйняття та уявлень до відображення його у поняттях і на їхній основі у судженнях та інших логічних формах. Відповідно, мислення розглядається як процес оперування поняттями, завдяки яким воно набуває характеру узагальненого відображення дійсності.

Логіко-філософська література тлумачить поняття як цілісну сукупність суджень, тобто думок, в яких щось стверджується про специфічні ознаки досліджуваного об'єкта, ядром якої виступають судження про найбільш загальні й істотні ознаки цього об'єкта. Таке розуміння поняття не ототожнює цю форму мислення з усім знанням про досліджуваний об'єкт, оскільки сукупність ознак обмежується диференційними ознаками об'єкта, що виключає все різноманіття другорядних ознак, і у центрі сукупності перебуває відображення тільки істотних ознак. У математичній логіці під поняттям розуміють предикат, що стосується певної сфери предметів, яка мислиться й елементи якої точно не фіксуються.

Поняття перебувало у центрі уваги ідеалістів і матеріалістів. Ідеалісти під поняттям розуміли лише умовний знак, ієрогліф, символ. Матеріалісти зазначали, що це уявні відображення речей, визнаючи джерелом понять матеріальний світ. В.Ленін вважав, що поняття – це єдність суб'єктивного й об'єктивного з домінантою цілком об'єктивного змісту: „Людські поняття суб'єктивні у своїй абстрактності, відірваності, але об'єктивні в цілому, у процесі, у підсумку, у тенденції, у витоках” (цит. за [ЛСС 1975, 190]). У марксистському філософському матеріалізмі поняття є результатом узагальнення одиничних конкретних предметів і явищ. Абстрактні поняття пов'язані з відчуттями й сприйняттями, що виникають у результаті впливу матеріальних предметів на наші органи почуттів. Відповідно, можна виділити такі основні конкретизатори поняття: 1) поняття нерозривно пов'язане з матеріальною мовною оболонкою. Реальність кожного поняття виявляється в мові. Поняття виникає на базі слів і не може існувати поза словами. Відповідно слово постає носієм понять. Однак нерозривно зв'язуючись зі словом, поняття не тотожне слову, оскільки в різних мовах одні і ті ж поняття закріплюються за різними словами; 2) поняття не існує в готовому вигляді і не виникає одразу, а є результатом тривалого і складного процесу. З розвитком виробництва й науки знання людей збагачуються: у предметах й явищах відкриваються все нові й нові ознаки. Тому поняття про предмети й явища постійно змінюються, уточнюються, поглиблюються, вдосконалюються. Крім того, відображаючи істотні ознаки, зв'язки й відношення між предметами та явищами матеріального світу, поняття виступають як взаємозалежні форми мислення.

Значну роль у формуванні поняття, на думку Є.Войшвилла, відіграють процеси узагальнення та абстрагування [Войшвилло 1967: 118].

Не одне століття тривають дискусії щодо питання про сутність поняття та його місце серед інших форм мислення. У старій класичній літературі поняття, як правило, ототожнювалося з уявленням або загальним уявленням (Ф.Ібервег ототожнював поняття з уявленням, що містить сукупність істотних ознак відповідного предмета; X.Зігварт бачив у понятті уявлення певного, зрозумілого, постійного, загальновстановленого значення). Так, для Канта річ сама собою не пізнається, але через предмет уявлення можна сумістити з апріорними категоріями розуму і побудувати об’єкт – результат конструктивної діяльності свідомості.
В такий спосіб, об’єкт конструюється суб’єктом через предмет, що замінює річ, з допомогою апріорної схеми, тобто образ і символ на межі зіткнення дають поняття про реальний предмет. Кант стверджував, що тільки розум здатний давати поняття, оскільки розум як вища форма пізнання звернений безпосередньо до того, що тепер ми називаємо концептом. Однак, уявлення характеризується наочним характером, а поняття – абстрактним. У ХХ столітті поняття визначається як форма абстрактного мислення (М.Строгович називає поняттям форму мислення, що відбиває й фіксує істотні ознаки речей й явищ об'єктивної дійсності, Ф.Асмус та К.Бакрадзе визначають поняття як думку про предмет, що виділяє в ньому істотні ознаки). У межах такого розуміння поняття актуальним постає розмежування поняття і судження.

Друга група вчених вважає, що концепт актуалізує відображений у понятті онтологічний його складник і розташовується, за Р.Карнапом, як абстрактний об’єкт, між мовними висловами та денотатами (предметами), що їм відповідають. Концепт тлумачать як зміст поняття, а в понятті виділяють обсяг – множинність (клас) предметів, що підходить під певне поняття, тобто кожному з предметів належать ознаки, які стосуються змісту, і зміст – сукупність загальних та істотних ознак поняття, що відповідають цьому класу [НФС 1999: 553; Ивин, Никифоров 1998: 148]. Отже, концепт може виступати синонімом до терміна смисл, а значення – до терміна обсяг. Тому концепт можна ототожнити зі смислом слова. Аналізом проблем, пов’язаних з чітким визначенням смислу, займається розділ металогіки – логічна семантика, яка досліджує відношення мовних висловів до позначуваних ними об’єктів. Проблеми семантики обговорювались ще в античності, проте як самостійна дисципліна вона оформилася лише на межі ХІХ і ХХ століть завдяки працям Ч.Пірса, Г.Фреге, Б.Рассела. Значний внесок у розробку цих питань зробили А.Татарський, У.Куайн, Дж.Кемені, К.Льюіс, С.Кріпке. У логічній семантиці загальне значення мовних висловів розподіляють на дві частини: предметне значення (денотат, обсяг) і смисл, де предметне значення – це предмет або клас предметів, які позначаються даним висловом, а смисл – це мисленнєвий зміст, яким наділений кожний вислів.

Існування окреслених поглядів постає цілком правомірним, оскільки концепт виступає продуктом свідомості, а свідомість у силу своєї виняткової складності є предметом дослідження багатьох шкіл і напрямів вже не одне століття.

Поряд з проблемою визначення сутності концепту постають питання концептуалізації та концептуальної системи. Концептуалізація розглядається як процедура введення онтологічних уявлень до накопиченого масиву емпіричних даних; це первинна теоретична форма, що забезпечує теоретичну організацію матеріалу; схема зв’язків та понять, які відображають можливі тенденції зміни референційного поля, об’єктів, що дозволяє продукувати гіпотези щодо їхньої природи та характеру взаємозв’язків; спосіб організації мисленнєвої роботи, що дозволяє рухатися від матеріалу та первинних теоретичних концептів до більш абстрактних конструкцій, які гіпотетично відображають бачення досліджуваного сегменту реальності, покладеного в основу побудови картини світу. Отже, йдеться про утворення концептуальної системи досліджуваної сфери, яка відображає лише найбільш істотні її властивості, тобто мінімальний набір вихідних концептів-конструкторів. Рух до всезагального дозволяє вписувати одне знання в інше, більш загальне, а врешті-решт і в культуру. Концептуальна система відображає теоретичне розуміння цілісності об’єкта, підтримує системні уявлення про нього, утримує смислову єдність всередині науково-дослідної спільноти. Упорядкований та ієрархізований в певний спосіб мінімум концептів утворює концептуальну систему. Всередині системи концепт функціонує у режимі розуміння – пояснення. Концептуальна система відзначається багаторівневістю, всередині якої міститься складна сітка взаємовідношень концептів, не обов’язково пов’язаних між собою. Кожен посідає своє чітко визначене та обґрунтоване місце. На тому чи іншому рівні концептуальної системи концепти одного рівня можуть і повинні конкретизуватися на інших рівнях, змінюючи в такий спосіб ті елементи системи, з якими вони починають співвідноситися. Концепти в межах однієї концептуальної системи не обов’язково повинні безпосередньо взаємодіяти між собою, але обов’язково – в межах цілісності, до якої вони входять. Справжня концептуальна система повинна мати мінімум вихідних концептів та тверджень і продукувати максимально багато наслідків.

Отже, концептуальну систему можна визначити як певну сукупність гіпотез про природу досліджуваних об’єктів, засновану на теоретичних висновках, сукупність, що охоплює тенденції та закони між окремими компонентами досліджуваної сфери, відповідає системі понять та дозволяє вийти на рівень емпіричної роботи з визначеними предметами.

У сучасній філософії під концептом розуміють поняття – ідею, що містить специфічне відношення до дійсності. Розгортання змісту концепту у системі суджень утворює концепцію. У логічній семантиці концепт – це смисл імені, інтенційні значення імені, інтенсіонал. З середини ХХ століття в науковій літературі все активніше починає вживатися термін концепт, проте ще не існує єдності у його тлумаченні: одна група вчених продовжує ототожнювати його з поняттям, а інша намагається довести їх відмінність і зосереджує свою увагу на аналізі термінів концептуалізації та концептуальної системи.


ЛІТЕРАТУРА:

  1. Войшвилло 1967: Войшвилло Е.К. Понятие. – М., 1967. – 286 с.

  2. Голобородько 2003: Голобородько К.Ю. Лінгвістичний статус концепту // Лінгвістика: Зб. наук. праць. – Вип. 1. – Луганськ, 2003. – С. 16-21.

  3. Делёз, Гаватари 1998: Делёз Ж., Гаватари Ф. Что такое философия? / Перевод с фр. и послесл. С.Н. Зенкина. – М., 1998. – 288 с.

  4. Зусман 2003: Зусман В. Концепт в системе гуманитарного знания // Вопросы литературы. – 2003. – №2.

  5. Ивин, Никифоров 1998: Ивин А.А., Никифоров А.Л. Словарь по логике. – М., 1998. – С. 148.

  6. Карасик 2004: Карасик В. Языковой круг. Личность, концепты, дискурс. – М., 2004. – 392 с.

  7. Кубрякова 2004: Кубрякова Е.С. Язык и значение: На пути получения знаний о языке: Части речи с когнитивной точки зрения. Роль языка в понимании мира. – М, 2004. – С. 318.

  8. ЛСС 1975: Логический словарь-справочник / Отв. ред. Н.И. Кондаков. – М., 1975. – С. 456-460.

  9. Манакин 2004: Манакин В.Н. Сопоставительная лексикология. – К., 2004. – 326 с.

  10. Неретина 1994: Неретина С.С. Слово и текст в средневековой культуре. Концептуализм Петра Абеляра. – М., 1994.

  11. Неретина 1999: Неретина С.С. Тропы и концепты. – М., 1999. – С. 30.

  12. НФС 1999: Новейший философский словарь / Сост. А.А. Грицанов. – Минск, 1999. – С. 553.

  13. ФЕС 2002: Філософський енциклопедичний словник / Гол. редкол. В.І. Шинкарук. – К.: Абрис, 2002. – С. 300, 497-498.

  14. ФЭС 1983: Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов. – М., 1983. – С. 278; 513-514; 618; 622-623.

  15. ФЭС 1999: Философский энциклопедический словарь / Редакторы – составители: Е.Ф. Губский, Г.В. Кораблева, В.А. Лутченко. – М., 1999.

  16. ФЭ 1967: Философская энциклопедия // Гл. ред. Ф.В. Константинов. – М., 1967. – С. 311-318.


ББК 83.3 (4 Укр) 6-45

Тетяна Єщенко,

кандидат філологічних наук, проректор з наукової роботи

Донецького інституту соціальної освіти
СКЛАДНА МЕТАФОРА:

СТРУКТУРНО-ГРАМАТИЧНИЙ АСПЕКТ

(на прикладі поезії 90-х років ХХ століття)

Стаття продовжує низку публікацій автора, присвячених аналізові метафори в структурно-граматичному аспекті. На прикладі українського поетичного мовлення 90-х років ХХ століття розглядаються типологічні вияви складних образів, окреслюється їх своєрідність та функціональна значущість.

Каталог: txt
txt -> Психологическая характеристика личности старшеклассника
txt -> Товариство Української Мови (тум-чикаґо) Український Культурологічний Центр (Донецьк)
txt -> А. А. Завельский, Д. А. Завельская, С. И. Платонов. Текст и его интерпретация
txt -> Бахмутчини Донецьк "Східний видавничий дім"
txt -> Приведены психологи­ческие причины, способствующие возникновению различных заболеваний
txt -> V. Право на смерть и власть над жизнью
txt -> Справочник практического врача Под редакцией А. Г. Гофмана м г
txt -> Развитие саморегуляции у детей дошкольного возраста
txt -> Роль меркурия в нервной системе
txt -> Донозологические формы нервно-психических расстройств у детей


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница