Наукового товариства



страница7/18
Дата11.05.2016
Размер3.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

ЛИТЕРАТУРА


  1. Мурзина И.Я. История региональной культуры: проблемы методологии исследования и практики преподавания // Новая локальная история. Вып. 1. Новая локальная история: методы, источники, столичная и провинциальная лексикография: Материалы 1-ой Всероссийской научной Интернет-конференции. – Ставрополь: Изд-во Ставр. гос. ун-та, 2003. – С. 128 - 141.

  2. Украинцы / Монография. – К.: Изд-во УАН, 2000.

  3. Энциклопедический словарь по истории Кубани с древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997.

  4. ГАКК. Ф. 345. Оп. 1. Д. 169. Л. 25 – 28, 34 – 38, 45 – 47, 94 – 96.

  5. Там же, л.148 – 149, 160 – 161.

  6. ГАКК. Ф. 252. Оп. 2. Д. 476. Л. 162 – 163.

  7. Редько Ю. К. Современные украинские фамилии (происхождение, словообразование, территориальное распространение): Автореф. дис … д-ра филол. наук. – К., 1969.

  8. Ганжина И. М. Словарь современных русских фамилий. – М.: Изд-во Астрель; АСТ, 2001.

  9. ГАКК. Ф. 668. Оп. 4. Л. 1– 23.

  10. Архивный отдел Администрации муниципального образования Абинский район. Метрические книги записей о рождении за 1901 г. Д. 35. Ф. 125. Оп. 1. С. 1 – 71.

  11. Архивный отдел Администрации муниципального образования Приморско-Ахтарский район. Метрические книги записей о рождении за 1900 г. Д. 11. Ф. 158. Оп. 1. С. 1 – 159.

  12. Архивный отдел Администрации муниципального образования Красноармейский район. Метрические книги записей о рождении за 1900 г. Д. 12. Ф. 59. Оп. 1. Л. 1 – 95.

  13. Архивный отдел Администрации муниципального образования Калининский район. Метрические книги записей о рождении за 1925 г. Ф. 115. Оп. 1.

  14. Славянский-на-Кубани городской архив. Д. 06-45. Алфавитная книга. Списки жителей ст. Славянской, родившихся за 1876 – 1887 гг.

Условные обозначения

ГАКК – Государственный Архив Краснодарского края

Р – индекс русскоязычности аффиксов

У – индекс украиноязычности аффиксов

А – г. Абинск,

Кл – ст. Калининская,

К – г. Крымск,

П – г. Приморско-Ахтарск,

Пл – ст. Полтавская,

С – г. Славянск–на–Кубани,

Т – г. Темрюк.
ББК 81.411.4

Євдокія Кравченко

кандидат філологічних наук, доцент

Донецького національного університету
ЛІНГВОПУРИЗМ І ПРОБЛЕМИ НОРМАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

У ХХ СТОЛІТТІ
В Україні розбудова суверенної держави, конституційне закріплення за українською мовою статусу державної та розширення її функцій, проблема нормативності мови набули глобального значення. Адже українська літературна мова від революційних потрясінь ХХ століття все ще перебуває у хворобливому стані - звузилася внаслідок втрати своїх неповторних рис та джерел, своєї глибини і гнучкості [1].

Сучасний етап нормалізації та кодифікації української літературної мови позначений надзвичайно загостреним сприйняттям проблем літературної норми у громадській свідомості. Демократизація суспільно-політичного життя, лібералізація й урізноманітнення соціально-економічних засад, морально-етичних та естетичних принципів суспільства, з одного боку, і розширення поля суспільного функціонування української мови, з другого, - викликали до життя на зламі ХХ-ХХІ ст. потужні процеси змін на всіх її структурних рівнях та оновлення стилістичних засобів української літературної мови – процеси, які є досить показовими для різних слов’янських мов постсоціалістичного періоду і які нерідко об’єднують під характеристикою нового етапу демократизації цих літературних мов. Саме в такі періоди, коли відбуваються кардинальні трансформації суспільства і суттєві мовні зміни, помітно посилюються вияви лінгвопуризму. Слушно зауважають також дослідники, що добрим середовищем для алолінгвофобії (традиційно позначуваної терміном „пуризм”) „є досягнутий і усталений рівень національної самосвідомості чи її ріст і збурення у зв’язку з різними соціально-політичними обставинами” [2, с.178]. Усвідомлення з боку етносу національної самобутності активізує, як правило, певні мовні функції: етнооб’єднувальну та етнодиференціальну, за таких умов на перше місце виходить ставлення мовців до мови, до її специфічності й оригінальності.

Актуальність порушеної теми полягає у потребі більш глибокого висвітлення такого складного і досить суперечливого явища, як український лінгвопуризм, і не лише через неоднозначність поглядів на пуризм як лінгвістичну категорію, а й через брак грунтовних досліджень з лінгвопуризму в українському мовознавстві. Крім того, потребує особливої уваги дослідників з’ясування особливостей пуристичних тенденції при розв’язанні проблем усталення й уніфікації норм української літературної мови у ХХ ст. Процеси, спрямовані на зміцнення позицій автохтонної мови і зміцнення благополуччя держави, у якій вона функціонує як основний засіб спілкування, взаєпомопов’язані і взаємозумовлені. Переконуємось, що і „пуристичні” феномени, і мовна ксеноманія повинні упереджуватися значними пропагандистськими зусиллями, спрямованими на підготовку громадської думки, формування відповідних настроїв у етносоціумі; на створення необхідного загальнокультурного фону, сприятливого для успішного виконання завдань у галузі мовної політики [1; 2; 3].

У статті ставимо собі за мету проаналізувати вияви тенденцій пуризму в українській літературній мові ХХ ст. У межах поставленої мети з’ясовується роль пуристичних виявів у процесі нормалізації української літературної мови, простежується інтерпретації поняття „пуризму” в лінгвістиці на різних етапах її розвитку, визначаються позитивні і негативні риси лінгвопуризму.

Аналіз пуристичних виявів в українській літературній мові ХХ ст. ґрунтується на дослідженні лінгвістичних праць, правописів, словників, довідників з культури української мови ХХ ст. та наукових розвідок українських і зарубіжних мовознавців. Виявляється, що засвоєння чужого (запозиченого) водночас може викликати відчуження від свого (питомого). Дослідники підтверджують вірогідність того, що під впливом іншомовних і чужокультурних новацій відбувається аксіологічна реполяризація менталітету, що вже проминула стадію демонстративної і декларативної деполяризації. Тобто мова йде про синхронну мовну і соціокультурну експансію. З допомогою запозичень, зокрема останнього часу, як і інших слів-міфогенів, здійснюється маніпуляція індивідуальною і суспільною свідомістю [3; 4].

Українські мовознавці, останнім часом активно працюють над створенням теоретичної моделі взаємодії мови і культури, застосовують зокрема прескриптивний, тобто нормативно-регуляторний підхід у науці про мову, що означає розгляд процесів нормалізації та кодифікації, а також їх генезис [5;6; 7]. Дослідники вказують, що процес нормування мови часто “постає як реакція на загрозу денаціоналізації, втрати самобутності культури й національної мови” [8, с.503]. Водночас треба розглядати пуристичні тенденції в нашій мові і країні не відокремлено від подібних процесів, що відбувалися в інших мовах і державах. Так, подібні тенденції останнім часом активізувалися і в російській мові. О.Солженіцин щодо стану сучасної російської мови зазначає: „ З руйнування мови починається і нею супроводжується руйнування культури. Це – і символічне, і духовно найнебезпечніше пошкодження” [9]. Експансією запозичень стурбований А.Васильєв, вказуючи на те, що „...однією з характерних рис лексики шоу-бізнесу виступає її космополітизм, замішаний на запозиченнях з англійської мови і нівеляції національної самобутності як авторів і виконавців „проектів”, так і споживачів їхньої продукції” [3, с. 85].

Явище пуризму є досить складною мовною категорією і погляди мовознавців дещо різняться щодо об’єктивності його оцінок. Це зумовило певні відмінності у дефініціях поняття, що містяться у нормативних словниках та довідниках. Слово “пуризм”, як вважають, походить від французького терміна purisme, утвореного від латинського purus – чистий [10, с.777]. Зазначають, що пуристичні вияви вперше знайшли теоретичне обґрунтування у французькій мові у ХVII сторіччі. На той час це поняття розуміли як “очищення мови від слів застарілих, низьких ”[11, с.447]. Крім того, у подальшому вивчення явищ пуризму тісно пов’язували з культурним рівнем суспільства, піднесенням національної свідомості.

Прояви мовного пуризму присутні в більшості європейських мов, оскільки всі розвинені літературні мови постійно переживають дві протилежні тенденції: „Одна тенденція пов’язана з витворенням спільного для всіх мов інтернаціонального фонду, що поширюється, запозичується із мов, які мають загальновизнаний світовий престиж. Друга тенденція викликає до життя власні, „ домашні ” засоби для вираження нових понять, і ці власні засоби нерідко протиставляються інтернаціональним” [12, с.10]. Така взаємодія двох зазначених процесів (запозичування й пурифікації), не є в історії мови чимось надзвичайним, це явище відоме й літературній мові в Україні.

Традиційно у славістиці виокремлюють три фази пуризму як мовного явища: 1) пуризм як позитивне явище, коли пробуджує прогресивні сили;
2) етап застою (стагнації), коли розвиток припиняється; 3) переродження пуризму в шовінізм [13, с.66]. Щодо української мови, яка тривалий час перебувала в умовах насильницького впливу з боку інших мов, запропоновані етапи виокремлюються на тлі майже постійного так званого „організованого” пуризму, що і є виявом мовного засилля. Для „природного” процесу пурифікації мовознавцями визначаються наступні етапи:1) початковий етап численних пуристичних виявів, для якого характерна велика кількість пропозицій слововживання; 2) етап формування критеріїв, аналізу, добору мовних одиниць; 3) заключний етап – утвердження норм [13;6;14].

У європейській лінгвістиці термін „пуризм” використовують переважно на позначення позитивних процесів у мові. З погляду болгарських дослідників, мовний пуризм – це „прогресивне явище, яке є частиною національної боротьби народу за політичну і культурну незалежність” [13, с.66]. Сербські й хорватські мовознавці, з одного боку, називають пуризм природним явищем, що виявляється в мовах, носії яких тривалий час перебували під впливом іншої держави. З іншого боку, пуризм може бути насаджуваним, насильницьким. Це відбувається тоді, коли нові конструкції, хоча й походять із власних коренів, проте нагадують „дивну мову” і запроваджуються насильницькими методами, які врешті-решт викликають опір [15, с.152]. Цей різновид мовного пуризму характеризують як шкідливий, оскільки він поглиблює різницю між розмовною й літературною мовою і для цього поняття використовують терміни „надмірний пуризм”, „крайній пуризм”, „гіперпуризм”, „ ультрапуризм”, „псевдопуризм” [16; 17; 7; 18].

Демократичні настрої, які панували у ХІХ столітті, спричинили активізацію пуристичних тенденцій здебільшого в слов’янських мовах. Прагнення зберегти національну самобутність яскраво продемонстрували чехи, замінивши запозичені назви власними відповідниками: fabrikat - yrobek, teatrdivadlo, factorcinitel, gruntpozemnost [13, с.62]. Історія свідчить про факти сприяння і з боку керівництва держави утвердженню національного самоусвідомлення. Так, в Австро-Угорщині у ХІХ столітті була налагоджена робота зі створення перекладних словників управлінської термінології з німецької мови слов’янськими. Творчий підхід до відбору слов’янської і запозиченої лексики сприяв пуристичним виявам і у „Німецько-українському словнику”(1851). Український варіант словника не зазнав значного впливу пуристичних рекомендацій, однак часто поряд з іншомовним термінами наведені й українські, наприклад: akzise –споживанє, акциза; agent – єднатель, діловик, агент; klade – скарга, жалоба, позив та ін.[19, с.133-142]. Подібні трансформації відбувалися і в болгарській мові, наприклад, мовознавець І.Богоров у граматиці відмовився від іншомовних термінів, використавши власні неологізми, а саме: словника замість граматика, свръзка замість съюз тощо [20].

Особливе місце у формуванні теоретичних засад щодо шляхів розвитку української літературної мови займають учасники мовних дискусій 1891-1892 і 1903-1913 років. І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, А.Кримський, І.Верхратський, І.Франко та інші виявили бажання навіть в тогочасних умовах державної роз’єднаності українських земель подолати ці об’єктивні фактори суб’єктивним чинником – спільними зусиллями української інтелігенції обох частин України обстоювали єдину українську літературну мову, а також намагалися виробити критерії нормативності мови, сприяли підняттю рівня української літературної мови.

Наприкінці ХІХ ст. були з’ясовані джерела збагачення української літературної мови – це народна мова, проте й інші джерела виступають як необхідні (запозичення, неологізми), викладено чіткі критерії нормативності слів, почерпнутих з народної мови, іншомовних запозичень та індивідуальних неологізмів („кованих” слів). Звернення до мовознавчої спадщини ХІХ ст. дозволяє внести певні корективи в наукову літературу щодо поглядів дослідників на запозичення та неологізми. Тривалий час утверджувався стереотип про націоналістичну, реакційну позицію більшості українських дослідників кінця ХІХ - поч. ХХ ст. Так, стверджувалося (за винятком праць М.М. Пилинського та О.Г.Муромцевої), що Б.Грінченко займав виразно пуристичну позицію, бо ігнорував іншомовні слова-інтернаціоналізми. Він же загалом дотримувався раціонального підходу до іншомовних слів та був проти захаращення мови невдалими діалектизмами, на відміну від А.Кримського, який закликав точно відтворювати діалект в літературі. На думку Б.Грінченка, цуратися запозичень не треба, доцільно брати їх, якщо є потреба; з двох слів-синонімів (одне - українське, а інше – запозичене) перевагу віддавати своєму українському; не варто брати з чужої мови всі слова, що мають спільнослов’янський корінь (на цій підставі він заперечував русизм просвещение (просвіта), хоча його корінь світ існує в українській мові)”. Визнаючи запозичення як другорядне джерело, Б.Грінченко рекомендував зважати на стиль, у якому вживається іншомовна лексика [21, с.35-36]. Позиціїї Б.Грінченка щодо запозичень не в усьому були виявом так званого „крайнього пуризму”. Завдяки праці багатьох дослідників уже на межі ХІХ і ХХ ст. сформувалися основні засади наукової концепції у галузі стандартизації української мови.

Відродження націй на початку ХХ ст. позначене зміною політичного життя в Європі і супроводжувало утвердження літературних варіантів мов. Пуристичні тенденції у 20-х роках ХХ ст. стають загальною ідеєю, зумовленою потребами очищення мови, носії якої перебували в різних державах, і їх мовлення відповідно зазнало впливу з боку державних мов цих країн. Чеські мовознавці закликали до очищення зовнішнього і внутрішнього, повернення до природності й самобутності, не забруднених першоджерел, своєрідності знання й мистецтва [22, с.20-21]. Явища пуризму позитивно оцінила й болгарська інтелігенція. У 20-х рр. залучення питомих елементів стало необхідністю, бо, на думку болгарських дослідників, запозичене слово – носій іншої соціальної інформації [13, с.65]. Пуристичні тенденції були поширені і в Росії у 20-х роках ХХ століття. До цієї проблеми звертається С.І.Виноградов у статті “Дискусії про мову перших пореволюційних років”, де він аналізує так званий “смаковий пуризм”, що знаходить свій вияв в оцінках на зразок “не подобається”, “ріже вухо”. „Учений” пуризм, на його думку, був спрямований насамперед проти великої кількості новоутворених абревіатур. Адже в той час складноскороченими словами занадто зловживали, що й викликало протест у громадськості. С.І.Виноградов вважає, що ці “мовні оцінки... несли чіткий відбиток ворожого ставлення до революції”, та все ж вони впливали на підвищення рівня культури мови [23, с.33].

Вияви пуризму в українській мові відрізнялися від подібних процесів, скажімо, в мові болгар, які звільнили її від турецького впливу, чи румунів, що вилучали з ужитку слов’янізми, або чехів, які очищали свою мову від германізмів. Болгарія і Румунія були вже незалежними державами, а чехи мали свою автономію в царині культури [24, с.11].

Історія еволюції української наукової думки засвідчує увагу до цих проблем у ХХ ст. не тільки наукової еліти, а й широких кіл освічених людей [25; 21; 26]. Пуризм як специфічна форма ставлення особи або етносу до мовних норм з різним ступенем активності виявлявся на всіх етапах розвитку української літературної мови у ХХ ст. і посилювався у визначальні для нації періоди історії, маючи в кожному з цих періодів притаманні йому специфічні риси. Порівняння життя мови, рівня розвитку літературних норм у діапазоні ХХ ст. є досить показовим у цьому плані.



У першій половині ХХ ст. українці в УРСР опинилися у двозначному становищі: з одного боку, об’єднання українських земель допомогло утвердженню єдиної літературної мови, але, з іншого,- радянська влада аж ніяк не сприяла розвитку української мови як самобутньої, самодостатньої. Водночас питання нормування української літературної мови на поч. ХХ ст.. осмислювалося провідними українськими лінгвістами, що і забезпечило надійне підґрунтя для подальших потужних нормалізаційних процесів мовного життя українського соціуму.

Виокремилися два основних напрямки нормалізаційних процесів в українській мові, коли погляди мовознавців щодо використання ресурсів народної мови розділилися на радикальні й помірковані. Один напрямок представлений етнографістами (крайніми пуристами - М.Гладкий, А.Кримський, Є.Тимченко, С.Смеречинський, І.Огієнко, В.Сімович. та О Курило в ранніх працях), а другий – представниками синтетизму (помірковані пуристи – О.Синявський, М.Сулима, М.Наконечний, М.Сумцов, О.Курило в пізніх працях), оскільки йшлося про синтез народної й книжної традицій, хутірських та урбаністичних елементів [27]. Помірковані пуристи (м.Харків) пропонували використовувати власні мовні засоби для номінації нових предметів, понять чи явищ, які були названі готовими російськими конструкціями. Та найчисленнішою й впливовою була етнографічна школа в мовознавстві. З осередком у м.Києві школа шукала „чистоти української мови в народній пісні й оповіді старих записів, а тим самим у своїх практичних висновках була виразно архаїзаторською. Праця етнографічної школи була дуже корисна, поскільки вона виявляла національні питоменності української мови і виводила на світло денне чуже, позбавлене коріння й грунту. Праця ця ставала до певної міри небезпечною, коли те, що здавалося національно питоменним, безоглядно накидалося літературній мові, не звертаючи багато уваги на те, наскільки воно було ще живе й життєздатне і наскільки воно забезпечувало різноманітність жанрів і стилів модерної літературної мови”[28, с.13-14]. Романтично-народницька настанова була провідною у цього напрямку. Представники цієї течії намагалися не вживати чужих „духу української мови” одиниць. Серед яких: іншомовні слова зокрема, терміни (конус, паралельний, фотографія), віддієслівні іменники із суфіксом –к- на означення процесу дії (перевозка, вигрузка); віддієслівні іменники із суфіксом –-ч(а) (подача, передача, видача); віддієслівні іменники; на -ння, -ття (читання, закінчення); іменники із суфіксом –чик, -щик (покажчик, носильщик, рознощик); прикметники із частинами –подібний, -видний (людиноподібний, грушевидний); прикметники з суфіксами –очн(ий),-ечн(ий) (виставочний, зварочний); прикметники іншомовного походження з суфіксом - альн(ий)( преміальний, офіціальний, емоціональний); дієслова з суфіксами –ир-, -ір- (репетирувати, командирувати); пасивні дієслівні форми на –ся (брався, досліджувався, розбирався); активні дієприкметники на –чий (нападаючий, відпочиваючий, мітингуючий); конструкції з прийменником по (по горизонталі, по аналогії); форми орудного предикативного (основне навантаження виконано мною, яскравим прикладом слугує); конструкції на –но,-то з буде, було(було запропоновано, буде оприлюднено)”[29; 30; 31; 32]. Мова йшла, таким чином, про визбирування й культивування „свого, одмітного”, що виявлялося в особливих, тільки українській мові „властивих законів синтаксичних” і відбивало властиву „нації звичку думати” [29, с.15].

Утвердження норм української літературної мови відбувалося в умовах протистояння двох мовних традицій: центрально-східної з впливом російської та західної з впливом польської мов. Щоб узгодити різні мовні стихії, мовознавці радили використовувати нормативні варіанти. Безперечно, подані пропозиції розхитували літературну норму, але за умови подальшого природного розвитку мови одні варіанти стали б кодифікованими, а інші потрапили б до розряду ненормативних”[1; 20; 33].

У 30-х роках ХХ ст. змінилася мовна політика. Насаджується думка, що мовний пуризм є відбиттям напруженості націоналістичних настроїв. Слово “націоналістичний” вживається із негативною семантикою, що є даниною тогочасним історико-ідеологічним умовам. Усе „одмітне”, національне кваліфікується як націоналістичне, а отже і антирадянське. Оскільки пуристичні тенденції пов’язані зі зростанням національної свідомості, тогочасна мовна політика засуджує й український мовний пуризм як „український буржуазний націоналізм у мові” [8, с.503]. Правописні норми української мови зазнали змін, і поряд з національними мовами республік радянського союзу опинилися в ситуації цілковитої незахищеності перед російською експансією [34, с.113].

У Європі в середині ХХ ст. теж простежувалися вияви пуристичних тенденцій. Так, у болгарській мові в цей період замінювали тюркізми, намагалися дублювати інтернаціональну термінологію власною: аудитория – слушалня, слушательство; биологияживотознание; микроскоп – дребноглед [13, с.65]. Лише частина подібних пропозицій були визнані ультрапуристичними й їх не підтримала громадськість.

В Україні дуже помірковані прояви пуризму з 60-х років лунали під гаслами боротьби за культуру мови. Зверталася увага на те, як люди сприймають рекомендації з культури мови. Адже більшість мовців розуміли мовну норму як “заборону, обмеження, стримування природного в індивідуальному слововживанні”. І саме в такому розумінні, на думку В.Русанівського, культура мови ототожнювалася з пуризмом [35, с.12].

За радянських часів торкався розгляду явища пуризму Л.Булаховський у “Нарисах загального мовознавства”. Автор висловлює досить прогресивні погляди на це явище. Зрозуміло, йому не вдалося повністю уникнути певної політичної заангажованості та важливим для нас є те, що пуризм за визначенням Л.Булаховського – це “тенденція, через яку більшою або меншою мірою пройшли мало не всі культурні мови”[36, с.116]. Однак чіткого визначення „пуризму” Л.Булаховський не наводить, що значно ускладнює розуміння його поглядів. Чистоту мови і “ пуризм ” чітко розмежовує А. Коваль, вважаючи ці два поняття несумісними. Адже, на її думку, “боротьба за чистоту, за культуру мови не повинна зводитись до дистилювання її, до повної “ стерилізації ”[17, с.21]. Саме таке явище вона ототожнює з пуризмом. На нашу думку, її погляди дуже категоричні., а явище пуризму не можна протиставляти боротьбі за чистоту мови. Вони перебувають у нерозривному зв’язку, коли одне з них (боротьба за чистоту мови) є невід’ємною частиною другого. Такі тлумачення є до певної міри однобічними, неповними, оскільки основна увага зосереджена на усуненні іншомовних слів, а прагнення до очищення мови від розмовних, просторічних, діалектних елементів є не врахованим. Вдалим і неупередженим виглядає запропоноване визначення пуризму Д.Ганич і І.Олійником. Це “прагнення до очищення літературної мови від іншомовних запозичень, неологізмів, а також від проникнення в літературну мову лексичних чи граматичних елементів, які стоять за межами норми ”[37, с.231-232].

Однак сучасні нормативні праці (що є витворами нової доби в українській лексикографії), здебільшого залишаються у догмах старої ідеології щодо тлумачення мовного пуризму. На думку С. Семчинського, такі тенденції пов’язані “з мовною політикою шовіністичного забарвлення”[38, с.34]. Інші продовжують розглядати це явище як “вияв надмірного очищення літературної мови від неологізмів, розмовних, просторічних, діалектних, іншомовних елементів”[39, с.145] чи кваліфікують як „навмисне цілеспрямоване усунення з мови всіх іншомовних слів”[40, с.234]. (Пор. у російських науковців: “свідома протидія проникненню іншомовних слів, прагнення очистити мову від “іноземщини”[41, с.209]). Навіть побіжне зіставлення дефініцій “пуризму” у різних вітчизняних джерелах, демонструє певну еволюцію поглядів на це явище у ХХ ст. - від повної відсутності його тлумачень, від негативних характеристик до більш об’єктивних визначень. Переважна більшість нормативних кодексів при розгляді цього явища увагу зосереджує на негативних його виявах. Вживання лексем „крайній”, “надмірний” у визначеннях щодо пуризму у мовців асоціюються з чимось негативним. Але у їх свідомості присутнє й розуміння того, що загалом процес очищення мови є явищем позитивним. Змінюється ставлення до лінгвопуризму – змінюється й дефініція явища пуризму, вона не є застиглою. Тлумачення пуризму і сьогодні потребує уточнення, врахування його суперечливого характеру. Адже цей комплекс явищ є значно складнішим і в ньому поєднуються процеси, як власне демократизації літературної мови, так і взагалі лібералізації її нормативної основи, тобто вже дозволеного як стихійного, так і цілеспрямованого відходу від її попереднього досягнутого й відповідним чином унормовано стану [42].

На зламі ХХ – ХХІ століть відбувається різка зміна мовної ситуації, коли події за своїм впливом на суспільство і мову стають подібними до „революційних”. Хвиля пуристичних виявів охопила здебільшого мови країн колишнього соціалістичного табору. Як результат – зміни торкнулися не тільки мови чи форм її існування, але і самого ставлення суспільства до мови, адже мова стає символом інших суспільно вагомих явищ: народу, традицій, культури.



Самобутність національних мов відстоюють у багатьох державах Європи: Німеччині, Франції, Польщі, Естонії, Хорватії, Сербії, Словенії, Македонії, Росії, Україні, при цьому використовуються різні підходи, які, звісно, викликають різне сприйняття. Так, у Німеччині Товариство захисту німецької мови з 1997 р. згуртувало інтелігенцію, студентів, школярів, робітників і протидіє надмірному залученню англіцизмів у німецьку мову, особливо коли запозичення спричинені модою.
У Франції прийнято „Закон Тубона” про захист французької мови від агресії американізмів і ним передбачені штрафи за надмірне використання іншомовної лексики [43, с.6-8]. Найбільш активними з погляду вияву пуристичних тенденцій виявляються словенська й хорватська мови. При словенському парламенті з 1994 року працює група експертів з мовної політики й мовного планування [43, с.129].У Хорватії створено Раду з унормування хорватської мови та задіяно пресу
[44, с.48] У 1999 році польський сейм затвердив „Закон про захист польської мови” [45, c.18]. Крім того, у провідних європейських країнах. Таких як Бельгія, Франція, Іспанія, навіть правила культури мовлення в офіційних сферах скріплені на законодавчому рівні. В Україні, як і в інших європейських країнах, з 1989 році діє „Закон по мови”. Український пуризм на зламі ХХ-ХХІ століть вирізняється специфічними рисами, маючи спільне з подібними явищами в інших мовах. Пуристичні тенденції є позитивними, коли йдеться про активізацію національних елементів у мові. Це стосується: вилучення складних, незрозумілих іншомовних нововведень, які мають рідномовні синонімічні відповідники (укр. консенсус - згода, паритет - рівність, болг.курорт - здравище; слов. еxsport - vyvoz); відмова від іншомовних слів, які вже прижилися, і заміна їх власними новотворами (кросворд - рос. крестословица )(Набоков), телебачення – хорв. dalekovidnica). Характерною рисою українського лінгвопуризму є також залучення лексем, суттєво обмежених чи вилучених в часи радянського диктату або пропонованих пуристами 20-х років (клімат - підсоння, середовище - довкілля, оратор - поромовець, карта - мапа, фон - тло, процент - відсоток). Відбувається вилучення з ужитку мовних одиниць, подібних чи тотожних з відповідниками панівної мови і залучення власних ресурсів (протиставлення українського та російського варіантів: алтар (рос. альтарь) - вівтар, витоки (рос. истоки) - джерела) та ін. Щоб уникнути слів, утворених за російським зразком, тиражуються запозичення із західноєвропейських мов: геліокоптер замість вертоліт, амбасадор замість посол тощо. Погляди щодо вживання лексичних одиниць з „чужою” етимологією можуть набувати і ознак ультрапуризму: укр.парасолька – розчипірка, рос.фонтан – водомет, болг. океан – водан та ін. Дотримуючись ультрапуристичних поглядів частина сучасних мовців, використовує в українській мові звук [Ґ] замість [Г] у словах: аграрний, маргарин, газета, гараж, жаргон, прогрес та ін. В той час як „Український правопис” (1989) подає перелік лексем зі звуком [Ґ], в інших джерелах подається довільна кодифікація іншомовних слів з цим звуком (на жаль у правописі про них майже не йдеться) [46].

Апофеозом пуризму в українській діаспорі вважають працю П.Штепи „Словник чужослів. Знадібки”(Торонто 1997). За добрими намірами у автора втрачається почуття мовної реальності. На один щабель, як непридатні, в мові української діаспори ставляться і слова, що явно перебувають поза літературною нормою (опінія, опрокидати, опухоль, амбасадор, олрайт) і широковживані іншомовні запозичення, визнані і в Україні, і в діаспорі, наприклад: вертоліт (геліокоптер) - крутняк, айсберг - горокрига, оператор – рухач тощо [47, с.249;48].

Взагалі ж паралельне вживання лексем із тим самим значенням і тривале співіснування стилістично недиференційованих дублетів є скоріше ознакою нестабільності й занедбаності, ніж культивованості мови. За таких умов ухил в бік полівалентності здатний суттєво погіршити її життєздатність, адже неодмінною передумовою успішного функціонування мови є сталість мовного стандарту .

Отже, позитивним у лінгвопуризмі є прагнення до використання власних мовних ресурсів, що безпосередньо впливає й на самоствердження нації. Серед позитивних визначають такі риси пуризму, як: збереження самобутності національної мови; стабільність літературних норм; пропагування виражальних засобів рідної мови; використання її лексико-семантичних, фразеологічних, граматичних можливостей для передачі нових понять; збагачення літературної мови за рахунок народної. Негативним у лінгвопуризмі є його надмірне прагнення очистити мову від усіх запозичень, не зважаючи на їх усталеність. До негативних рис пуризму відносять насамперед догматичне проголошення незмінності літературних норм; нерозуміння поступального розвитку мови; запровадження штучних норм, які відмежовують літературну мову від мовної практики; антиісторизм в оцінці розвитку мови та ретроспективність; неприйняття будь-яких новотворів та однобічне сприйняття мовного контакту. Український лінгвопуризм не викликатиме суперечок та протидії лише за умови використання мовних одиниць у мові всіх українців, як це відбулося з прагненням відродити питомо українську літеру Ґ .

Таким чином, переконуємося, що мовнореформаторська активність в Україні через призму зарубіжного досвіду сприймається як така, що зумовлена культурно-історичними чинниками та спробою вирішення досить давніх лінгвокультурних конфліктів. У ХХ ст. чітко окреслюються три хвилі мовного пуризму. Найвиразнішими та найпотужнішими були процеси пурифікації у 20-х роках ХХ ст.(доба „українізації”) та в кінці ХХ ст.(період „демократизації”), а поміркованими - у 60-і роки. Спричинені ці процеси були важливими суспільно-політичними подіями й розвивалися за такою схемою: зростання національної свідомості – поширення пуристичних тенденцій – усталення мовних норм. Вияви пуристичних тенденцій в сучасній українській літературній мові були ї залишаються важливою складовою нормалізації української літературної мови.


Каталог: txt
txt -> Психологическая характеристика личности старшеклассника
txt -> Товариство Української Мови (тум-чикаґо) Український Культурологічний Центр (Донецьк)
txt -> А. А. Завельский, Д. А. Завельская, С. И. Платонов. Текст и его интерпретация
txt -> Бахмутчини Донецьк "Східний видавничий дім"
txt -> Приведены психологи­ческие причины, способствующие возникновению различных заболеваний
txt -> V. Право на смерть и власть над жизнью
txt -> Справочник практического врача Под редакцией А. Г. Гофмана м г
txt -> Развитие саморегуляции у детей дошкольного возраста
txt -> Роль меркурия в нервной системе
txt -> Донозологические формы нервно-психических расстройств у детей


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница