Ноосфера і цивілізація



страница20/35
Дата12.05.2016
Размер2.98 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   35

Литература:

  1. Вернадский В.И. Научная мысль как планетное явление / В.И. Вернадский. – М.: Наука, 1991. – 271 с.

  2. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. – М.: Наука, 1988. – 520 с.

  3. Фролов И.Т. О человеке и гуманизме: Работы разных лет. – М.: Политиздат, 1989. – 559 с.

  4. Академик Иван Тимофеевич Фролов: Очерки. Воспоминания. Избранные статьи. – М.: Наука, 2001. – 645 с.

  5. Фролов И.Т. Генетика и диалектика. – М.: Наука, 1968. – 359 с.

  6. Фролов И.Т., Юдин Б.Г. Этика науки: Проблемы и дискуссии / И.Т. Фролов, Б.Г. Юдин. – М.: Мысль, 1986. – 399 с.

  7. Бакунин М.А. Кнуто-Германская империя и социальная революция. – М.: Голос труда, 1919. – 296 с.

  8. Бобков В.Н., Субетто А.И., Оноприенко В.И. Классификация концептуальных научных школ ноосферизма / В.Н. Бобков, А.И. Субетто, В.И. Оноприенко // «Академия Тринитаризма», М., Эл № 77-6567, публ.17919, 26.02.2013.

  9. Субетто А.И. Ноосферная научная школа в России: итоги и перспективы / А.И. Субетто. – СПб.: Астерион, 2012. – 75с.

  10. Назаров А.Г. В поисках ноосферной реальности / А.Г. Назаров // Ноосфера. – 2001. – № 11. – С. 13-15.

  11. Назаров А.Г. Добро и зло ноосферы. / А.Г. Назаров // Вопросы современной науки и практики. – 2005. – №2. – С. 161-180.

  12. Мангейм К. Идеология и утопия / К. Мангейм // Мангейм К. Диагноз нашего времени. – М.: Юрист, 1994. – C.7-276.

  13. Эпштейн М.Н. Философия возможного. – СПб.: Алетейя, 2001. – 334 с.;

  14. Эпштейн М.Н. О призвании философии. Видеозапись лекции 2 апреля 2013 г. в Москве. http://www.youtube.com/watch?v=lFqU_QfJkdE


О.М. ІЩЕНКО (Донецький національний технічний університет). Концепція науки І.Т. Фролова у ноосферному мисленні: контекстуальна релевантність.

Стаття присвячена компаративному аналізу філософії науки І.Т. Фролова і Ноосферної школи третього циклу її становлення. Зберігаючи стиль і риторику публічних виступів, автор прагнув обгрунтувати думку про те, що сучасна Ноосферна школа повинна спиратися на добре структуровану онтологію, щоб не повторювати історичних помилок діалектичного вчення, з яким вона прагне інтегруватися в політиці, і мати конкурентоспроможну програму дій на всіх рівнях сучасної глобальної динаміки.

ноосферне мислення, ноосферна реальність, Ноосферна школа, ноосферна онтологія, Ноосферна Конституція, ноосферна кратология, ноосферний соціалізм, соціальний геном, культурний код, діалектичне вчення, ноосферне вчення, теоретична і соціальна інституціалізація, енергетична та інформаційна взаємодії
A.N. ISHCHENKO (Donetsk National Technical University)

I.T. FROLOV’S CONCEPT OF SCIENCE AND NOOSPHERE THINKING: CONTEXTUAL RELEVANCE

The article is devoted to the comparative analysis I.T. Frolov philosophy of science and Noospheric school in the third cycle of its formation. Keeping the style and rhetoric of public speaking, the author sought to justify the idea that modern Noospheric school should be based on a well-structured ontology in order to avoid the historic mistakes of dialectical doctrine with which it seeks to integrate into politics, and to have a competitive program of action at all levels of modern global dynamics. The author believes that Noospheric school should seek the system decisions to address global issues, and be based not only on the axiology of cosmic vocation of man in the universe, but also the clear understanding of the structure of the interactions of energy and information in its own scientific grounds. Only with this approach, the impact of subjectivity noospheric elites on the environment and people as objects of its demiurgic creativity should be brought under public control and minimized on the basis of clearly articulated technological and social risks of its activities.

noosphere thinking, noospheric reality, Noospheric school, noospheric ontology, Noospheric Constitution, noospheric kratologiya, noosphere socialism, social genome, cultural code, the dialectical doctrine, noospheric teaching, theoretical and social institutionalization, energy and information interaction



ІСТОРІОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА
УДК 327.88+504.7

О. Г. Волков (д. філос. н.)

Мелітопольский державний педагогічний університет ім. Б. Хмельницького



ПОЛІТИЧНІ ПРИСТРАСТІ І ДЕФОРМАЦІЯ НООСФЕРИ
У статті досліджується екзистенціальний аспект вчення про ноосферу. Залежно від впливу на стан ноосферу розмежовується пристрасть творення і руйнування. Передбачається, що якщо поширення першої призводить до відтворення ноосфери, то друга її деформації. Показується обумовленість характеру осмислення існування і стану політичного суб'єкта.

Політичний суб’єкт, влада, пристрасть творення.

Постановка проблеми. Неоднозначність і трагічність сучасної політичної ситуації у світі пов’язано з обмеженим, і не завжди виправданим використанням розуму. Виникнення конфліктних ситуацій провокують негативні переживання, саме вони домінують і визначають поведінку політичного суб’єкта. Це визначає необхідність їх екзистенціального аналізу, зокрема у рамках концепції ноосфери В. І. Вернадського.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вчення про ноосферу В. І. Вернадського приваблює дослідників при вирішенні найрізноманітніших проблем. У найбільшій мірі вона використовується при розгляді проблем теорії пізнанні, постановки і рішенню завдань екології та етики [1; 4; 14; 15]. Наприклад, стаття Ю.І . Суздалєвої «Винниченко В., Вернадський В., Маєр-Абіх К. М.: компаративний підхід» присвячена пошуку шляхів переосмислення базових пріоритетів людини у співжитті з природним оточенням [18]. Інший дослідник, Л. Г. Дрятенко відмічає, що В. І. Вернадський розглядає людство як частину біосфери, яка під впливом наукової думки переходить у новий стан – ноосферу [10]. Звертається увага, що він поставив проблему життя в органічний зв’язок з еволюцією життя на планеті Земля. Маланкова Л. В. і Безсонова В. О. доходять висновку, що накопичення в організмі людини негативної енергії призводить до дуже негативних наслідків, через що наступає духовна деградація особистості [14, с. 28]. Етичний вимір концепції ноосфери досліджує В. В Надурак, який вказує на необхідність вдосконалення морального компоненту наукової роботи [15]. Г. Наумов розглядає стан ноосфери в минулому, та прогнозує його зміни в майбутньому [16]. O. Чурсінова вказує на виникнення та розвиток техносфери, і звертає увагу, що діяльність – це не тільки виробнича практика, але і соціальна [19].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Як стає очевидним з короткого огляду літератури, екзистенціальний аспект ноосферної проблеми залишається поза уваги дослідників. Зокрема, не розглядається проблема стану ноосфери залежно від своєрідності політичних переживань.

Постановка завдання. У справжньому дослідженні робиться спроба застосувати теорію ноосфери для вирішення екзистенціальних проблем у соціальній філософії. Звернемо увагу, що вона в тому або іншому ступені перекликається з панпсихізмом і сінехологичном спіритуалізмом.

Положення В. І. Вернадського про продуктивність знання і його впливу на процеси в природі значною мірою пов’язано з панпсихізмом О. О. Козлова, згідно з яким душа активна і здібна до творення. Звернемо увагу, що і в теорії ноосфери знання є також тією силою, яка бере участь у природних процесах. Положення про продукуючу роль розуму в теорії ноосфери, на наш погляд, обумовлено впливом панпсихізму. Не випадково В. І. Вернадський стверджує, що планета Земля з появою людини і з розвитком його розуму здобула ноосферу. Ноосферу взагалі можна розглядати як субстанцію, яка здатна робити вплив на природні процеси, проте вона має відношення вже не до душі, а до розуму як сили, що творить. При цьому вона є не знанням як сукупністю наукових фактів, а є сферою застосування наукових «думок», які утворюють оболонку планети Земля. Проте відмітимо, що В. І. Вернадський не приймає положення панпсихізму про нерозташованість духовних явищ, зовсім навпаки, він наполягає на тому, що вони утворюють ноосферу, яка є продовженням біосфери. У цьому є його принципова незгода з трактуванням духовного життя О. О. Козловим [12].

Вплив сінехологічного спіритуалізму О. М. Гілярова полягає в тому, що планета Земля розглядається не лише як фізичне тіло, яке переміщається в космічному просторі, а і «живе» тіло, яку має «розумну» оболонку – ноосферу. Проте на відміну від трактування планети О. М. Гіляровим, вона не розуміється як жива істота, оскільки складається ще з неживої речовини, і тільки завдяки діяльності людини здобуває ноосферу [7]. Це обумовлено тим, що, як констатує Т. А. Бевз, В. І. Вернадський був знайомий з творами О. М. Гілярова і звертався до нього [2]. Відомо також, що О. М. Гілярову також булі знайомі твори В. І. Вернадського [6, с. 737]. Саме тому В. І. Вернадський розглядав людство у біосфері як частину живої істоти [5]. Він розуміє людство як живу речовину, а біосфера трактується як сфера життя, що безпосередньо вказує на знайомство з теорією Землі як живого організму О. М. Гілярова [4, с. 383]. Звичайно, В. І. Вернадський розглядає людство як сукупність людей, що утворюють єдине ціле, а не індивідів, які складають політичний суб’єкт [4, с. 386].

Виклад основного матеріалу. Екзистенціальний аспект дослідження соціальних проблем припускає, що з точки зору теорії ноосфери політичного суб’єкта слід розглядати з боку його тілесності, оскільки сукупність індивідів, які належать йому, утворюють тіло. Суб’єкт існує, оскільки бачить себе в думці, яка визначає те, як він себе реалізує. Він здійснює себе за допомогою думки, яка призводить до виникнення ноосфери, цілісність якої є передумовою його існування. Тому воно залежить від стану ноосфери, яку він себе «покриває», і тим самим забезпечує збереження себе як цілого. Отже, суб’єкт має тіло, яке занурене в сферу думок про себе. Це вже не наукова думка, значення якої виділяє В. І. Вернадський, а думка про своє існування, яка може в різному ступені бути «науковою».

Науковість у цьому аспекті пов’язана зі здатністю осмислення свого існування. Це можливо за допомогою філософії, яку, до речі, О. М. Гіляров також вважав формою організації життя на планеті Земля [7]. Крім того, це можливо в економічній, політичній теорії тощо. Не викликає сумніву, що такою сферою є міфологія, оскільки міф є способом організації життя; а також релігія, яка фактично є практичною формою організації існування. Тому ноосфера суб’єкта як знання про саме собі – це вже знання не про природу як об’єкт пізнання, а знання, що сформувалося у рефлексії, внаслідок чого відбувається встановлення ідентичності. Тому вона припускає єдність знання і почуття, розуму і пристрасті, має як феноменологічну, так і біологічну природу.

Саме тому при розгляді стану політичного суб’єкта виникає необхідність дослідження його ноосфери. Це означає, що необхідно розглянути осмислення себе в аспекті того, яким чином визначається здатність бачити своє існування. Звернемо увагу, що з одного боку, думка може сприяти збереженню, цілісності й інтенсивному розвитку, з іншого, навпаки, руйнуванню і розпаду на окремі суб’єкти. Основну увагу слід зосередити на тому, як думка переживається, тому звернемося до розгляду політичних пристрастей, своєрідність яких визначатиме стан ноосфери.

Відмітимо, що політичні події В. І. Вернадський розглядає не лише як такі, що належать історії, але і як складову частину геологічного процесу. Зокрема він відмічає: «З точки зору натураліста (а думаю і історика), можна і треба розглядати історичні явища такої можності, як єдиний великий геологічний, а не тільки історичний процес» [4, с. 381]. Відмітимо, що в даному випадку йдеться про дві світові війни в 20 ст. Мається на увазі, що ноосферні процеси не обумовлюють повне панування розуму, відповідно світову гармонію. Зовсім навпаки, В. І. Вернадський застерігає: «Ми вступаємо в ноосферу – в новий стихійний геологічний процес, у грізний час, в епоху руйнівних світових воєн» [4, с. 389].

Не викликає сумніву, що наявність і стан ноосфери політичного суб’єкта обумовлені розумовою діяльністю індивідів, що його утворюють. Саме тому В. І. Вернадський говорить про людину як особу, здатну до творчої, в першу чергу наукової діяльності. З цього приводу Р. К. Баландін, досліджуючи його спадщину відмічає, що у світі реально існують тільки особи, здатні проявити себе в науковій творчості [1]. Думка визначає життя людства, вона стає геологічною силою [4, с. 387]. Використовуючи її, людина в змозі змінити лице планети, відповідно до чого можна стверджувати і про політичного суб’єкта [4, с. 387]. Обумовленість розуму і пристрастей узгоджується з уявленням В. І. Вернадського про те, що ноосфера – один зі багатьох станів еволюції біосфери [4, с. 387].

Проблема політичних пристрастей ніколи не перестане бути актуальною, оскільки поведінка людей значною мірою визначається переживаннями. Нагадаємо М. Вебера, який визначив політику як сукупність цілераціональних рішень, які не виключають переживання. Звернемо увагу, яким чином він визначає пристрасть: «Пристрасть – у сенсі орієнтації на сутність справи (Sachlichkeit): пристрасної самовіддачі «справі», тому богові або закону, який при цьому повеліває» [3, с. 690]. Політична пристрасть, по М. Веберу – це не милування самим собою, а захопленість справою для «кого-небудь», наприклад, народу, партії, суспільства, тобто політичного суб’єкта або людства. Захопленість політичною пристрастю наводить до забуття самого себе. Взагалі пристрасть – це віднесеність до того, що поза самим себе. Це забуття обумовлює використання себе як матеріалу для здійснення ідеї, досягнення моральної досконалості тощо. У пристрасті передбачається самознищення, тому не випадковий вираз «згорати від пристрасті». Це згорання передбачає захопленість зовнішнім, яким може виступати ідея, річ, подія, певне положення або стан тощо.

Пристрасть визначається наявністю конкретних переживань, які досягають певної інтенсивності та повноти. Вона обумовлює принесення в жертву самого себе, яка може продовжуватися безконечно. У ній є відмова від іманентності та перебування зовні, тобто трансцендування, що передбачає розгляд себе як матеріал у історії. Саме тому пристрасть передбачає знаходження поза «нормальним» станом, і знаходить своє вираження в прагненні «вийти з себе». Людина, яка «вийшла з себе», стає не такою, якою вона є насправді, оскільки відмовляється від розуму.

Слід розрізняти пристрасть творення, яка передбачає принесення в жертву самого себе для вдосконалення реальності, а також пристрасть руйнування, яка передбачає втілення деякої ідеї, що обумовлює принесення в жертву не лише себе, але й інших, тих, хто чинить опір, не відповідає певним моделям, порушує плани тощо. Звернемо увагу, що пристрасть руйнування також обґрунтовується позитивними бажаннями, наприклад, бажанням творити добро, відстоювати справедливість тощо.

Розуміючи руйнівну роль пристрасті для політика, М. Вебер вважає, що політик повинен мати чисту свідомість, тобто тверезу голову, бути абсолютно неупередженим, тобто не підкорятися пристрастям: «Він повинен «управляти» неупереджено – дана вимога застосовна навіть до так званих «політичних управлінських чиновників, – принаймні, офіційно, якщо під питання не поставлені «державні інтереси», тобто життєві інтереси пануючого порядку. Sine ira et studio – без гніву та пристрасті повинен вершити свої справи» [3, с. 666]. Відзначимо, що єдиний виняток для прояву пристрасті М. Вебер робить лише для державних інтересів, оскільки саме в них позначені цілі творення. Тому політик, охоплений пристрастю творення, корисний для суспільства, оскільки його зусилля не суперечать загальнозначущим інтересам.

Стає зрозумілим, що своєрідність пристрасті характеризується взаємообумовленістю пристрасті та розуму. Пристрасть творення не передбачає суперечності пристрасті та розуму, зовсім навпаки, вони утворюють єдність. Людина, що творить, нікого не викриває, не вважає супротивником, оскільки творення передбачає єднання. Навпаки, політик охоплений пристрастю руйнування, навіть при проголошенні необхідності єднання, гнівається й вимагає відплати.

Зупинимося на пристрасті творення та спробуємо виявити її своєрідність. Пристрасть творення виводить людину з себе, проте не позбавляє її розуму, сприяє множенню його сил. Тому результатом цієї пристрасті буде не приниження людини, а, навпаки, її піднесення, оскільки за допомогою пристрасті вона перемагає недосконалість самої себе. Ця пристрасть виникає як наслідок неприйняття слабкості, розбещеності, недосконалості, аморальності, саме тому пов’язана із запереченням хаосу та невлаштованості. Вона викликана потребою пошуку ключових проблем, вирішення яких дозволить змінити тенденції розвитку в цілому. Така пристрасть відрізняє політика як стратега, здатного приймати рішення, які активізують інтенсивність розвитку. Зовні вона виявляється в упевненості та спокої, оскільки заснована на відчутті внутрішньої гармонії.

Головною екзистенцією, яка характерна для охопленого нею політика, буде турбота. Такий політик не вимагає похвали та шанування. Його дбайливість поширюється на тих, хто знаходиться у його підпорядкуванні, звідси інший стає для нього лише своїм, тобто продовженням його самого. Тому турбота виявляється у вимогливості, якові він переживає по відношенню до самого собі. Його вимогливість може переростати в жорстокість, але її межею завжди виступає цінність людини. Зовні така пристрасть виявляється досить рідко, оскільки має внутрішній характер. Тому вона ніколи не спрямована на когось, а лише на окремі якості. Її опис можна зустріти при описі спільної роботи, у пошуку соратників. Така пристрасть типова для великих менеджерів і політиків. Вони безжалісні, але не продукують ненависть, навіть в тій ситуації коли ж до них відносяться негативно. Таки політики прагнуть до самовдосконалення та спонукають до вдосконалення підлеглих.

Сутність такого політика досить точно визначив Ф. Ніцше в своїй роботі «Так казав Заратустра» [17]. У цей книзі сформувалася образ надлюдини, для якої вищою цінністю виступає безпосередньо сама людина. Поява надлюдини можлива за допомогою усунення слабкості, залежності від зовнішнього, що заважає прояву справжньої сутності. Людина, що творить і є власне надлюдина, для якої моралі як способу самовизначення вже недостатньо, тим більш, що небезпека моралі полягає у тому, що вона може бути знаряддям панування. Саме тому руйнівник завжди проголошує вищі цінності, наприклад, добра, справедливості, які використовуються їм як зброя. Надлюдина йде далі за моральний імператив, оскільки вона орієнтується на достовірність людини як творця. Це можливо, оскільки вона ідентифікує себе з людським у цілому, саме тому вона надлюдина. Кожна людина, до якої вона звертається, складає частинку її самої, водночас, є вона сама, лише в іншій подобі. У надлюдини відсутні вороги, окрім моралістів, які використовують мораль для вказівки для виявлення власного піднесення.

Відмінна риса політика-творця полягає в тому, що він не використовує мораль для приниження інших. Він виступає не проти слабких, а проти слабкості, яка виникає унаслідок того, що людина визначає себе як недосконала істота, яка нездібна на творення. Такий політик терпимо відноситься до «маленької» людини, проте негативно відноситься до його слабкості, саме таке відношення є поштовхом до перетворення «маленької» людини на «велику».

Треба мати до увазі, що політик, що творить, є беззахисним, оскільки не може протистояти насиллю. Він не відповідає на ненависть моралістів, оскільки не відноситься до неї з належною увагою. На його думку ненависть – це ознака неповноцінності людини. За слабкістю невдах дійсно неможливо побачити їх силу. Розповсюдження ненависті може провокувати виникнення натовпу, який миттєво розсипається після того, як ця ненависть досягла цілі. Моралісти розпалюють вогнище ненависті, але воно призначене лише для їх противників, але жодним чином не для себе або прибічників. Тим самим викриття недоліків стає для них не засобом вдосконалення, а інструментом знищення іншого.

Індивіди, охоплені пристрастю руйнування, ніколи не визнають, що вони не прибули саме руйнувати. Якраз навпаки, вони постійно проголошують необхідність творення та злагоди. Наприклад, пригадаємо гасло «Нашої України» у період «помаранчевої» революції: «Ми прийшли зі миром!» Але при цьому вони висувають вимогу усунути тих, хто, на їх думку, заважає перемозі справедливості, рівності, братерству тощо. Творити, на їх думку, можна лише через руйнування, для цього висуваються гасла, що провокують ненависть, наприклад, такий: «Влада злочинна!» На перший погляд це гасло виступає засобом морального піднесення, оскільки заперечується незавершена влада.

Проте пригадаємо, що ще Конфуцій створив образ благородного мужа, не здатного на моральне обурення. Приведемо його вислів: «Благородний муж пред’являє вимоги до себе, низька людина пред’являє вимоги до людей», – і далі, – «Благородний муж тримає себе строго, не владнує суперечок з людьми, він уміє бути у згоді зі всіма, але не вступає ні з ким в змову» [13, с. 167]. Таким чином Конфуцій не передбачає, що звинувачення у моральної недосконалості може бути використана для знищення іншого. Зовсім навпаки, моральна вимога має призначення лише для самого себе, оскільки лише тоді рефлексія повноцінна. Як стає зрозумілим, що моральна досконалість передбачає терпимість. Тому при аналізі спадщини Конфуція фактично неможливо знайти жоден приклад виправдання морального приниження.

Слід також нагадати положення І. Канта, що мораль – це спосіб піднесення людини над самим собою за допомогою віднесення з іншим [11]. Саме тому гасло: «Влада злочинна!» – втілює в собі пристрасть політика руйнівника. Його призначення і мета полягає у формуванні імперативу знищення, який суперечить моральному імперативу. Таке гасло в принципі неможливе для представників кантіанства. Моральна політика повинна ґрунтуватися лише на твердженні позитивного, оскільки вказівка на нього виступає передумовою творчості.

У гаслі «Влада злочинна!» – повною мірою виявляється пристрасть руйнування, тому воно використовується спочатку для захвату влади, а потім знищення своїх політичних противників. Саме за допомогою такого гасла прийшли до влади такі диктатори ХХ століття, як наприклад, А. Гітлер. У своїй книзі «Mein Kampf» він розкриває нездатність буржуазної влади розумно управляти й детально аналізує неспроможність її моральної позиції [8].

У гаслі «Влада злочинна!», – пристрасть виразилася не в реальному, а номінальному вбивстві політичного супротивника. Його відмінність полягає в тому, що воно відбувається в сфері мови, тобто, воно є вбивством «начебто». Реально воно не сталося, оскільки здійснюється як бажання знищення в думці. Як правило, такий тип політичного вбивства пов’язаний з використанням ненасильницьких методів боротьби, які описані Дж. Шарпом у роботі: «Від диктатури до демократії. Концептуальні основи звільнення» [20]. Цю книгу можна вважати підручником по номінальному вбивству. Вона є викладом сукупності сценаріїв політичного вбивства, які забезпечують алібі для його виконавця перед громадськістю. Алібі полягає тільки в тому, що не використовується фізичне насильство, проте це не означає, що не здійснюється номінальне приниження.

Метою номінального вбивства є політична смерть суб’єкта, тому переживання його смерті є апогеєм негативній пристрасті. Але водночас є радість перемоги, яка виникає в ситуації спостереження руйнування, саме тому радість перемоги охопленого пристрастю обурення включає момент знущання. При цьому смерть переживається як фантазм, як наприклад, похорони кучмизму у Львові в період «помаранчевої» революції. Але якраз тоді виявляється моральна неспроможність революціонерів, оскільки той, хто переживає радість при баченні смерті, дискредитує себе.

Особливість політичної пристрасті полягає в тому, що їй охоплена безліч людей, тобто натовп, а не одна людина. Для появи натовпу необхідний хтось, хто поширює гасло: «Влада злочинна!» У цій ситуації людина, що охоплена пристрастю, навіть не підозрює, що її використовують. Саме тому того, хто її використовує, можна віднести до політичних злочинців. По відношенню до українського суспільства таким політичним злочинцем є інститути влади США. Про безпосередню участь у провокації обурень відверто заявила компанія Rock Creek Creative: «До недавнього часу наша компанія не горіла бажанням визнавати свою роль в просуванні української демократії. (…) Ми вдоволені тим, що нам випала така роль» [21]. Як відзначає автор статті в післямові до матеріалів: «Відвертість американців навряд чи прийшла до душі організаторам «помаранчевої революції. Можливо, тому «Українська правда» помістила матеріал, озаглавлений «піар-фірма із США «примазується» до помаранчевої революції»» [там саме].

Саме тому тих, на кого поширюється пристрасть обурення, можна вважати жертвами. Звернемо увагу, що той, проти кого направлена агресія, розуміє неповноцінність протестуючих, і найточніше це розкриває М. Горький у своїй книзі «Невчасні думки». Зокрема він пише: «Треба ж зрозуміти, пора зрозуміти, що найстрашніший ворог свободи і права – усередині нас; це наша дурість, наша жорстокість, і весь той хаос темних, анархічних відчуттів, який вихований в душі нашій безсоромним гнітом монархії, її цинічною жорстокістю» [9, с. 83]. Історія показала долю людей, охоплених пристрастю помсти. Саме їх обурення призводить до виникнення провокування насилля, жертвами якого є вони ж.

Навпаки, однією з головних відмінностей охопленого пристрастю творення слід рахувати визнання іншого як вищої цінності, який необхідний як соратник. Логіка існування охопленого пристрастю творення припускає заперечення недосконалості. Пристрасть тоді активізує розум, робить здатним на великі звершення, тому навколо такого суб’єкта об’єднуються інші. Навпаки, пристрасть руйнування визначається потребою підпорядкування іншого, який розглядається як втілення недосконалості. Тут вимогливість розповсюджується тільки на іншого, але ніяк не на самого себе. Саме тому пристрасть руйнування знаходить свій вираз у свавіллі. Боротьба за високі цілі може виправдати будь-який злочин, – ось зміст імперативу насильства. Лише після того, як дійсність лякає своєю невлаштованістю, повертається розум, внаслідок чого наступає розчарування в скоєному.



Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789
123456789 -> Севастопольский национальный
123456789 -> Программа и материалы методического семинара преподавателей хгу «нуа» 30 января 2009 г. Харьков Издательство нуа 2009
123456789 -> Глубинно-психологический анализ подростковой агресси
123456789 -> Современные требования к преподаванию физического воспитания в вуз е
123456789 -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни державний вищий навчальний заклад донецький національний технічний університет
123456789 -> Изменения гендерной идентичности взрослых в условиях социальных трансформаций
123456789 -> Народная украинская академия специализированная экономико-правовая школа рабочая тетрадь по правоведению
123456789 -> Народная украинская академия специализированная экономико-правовая школа рабочая тетрадь по правоведению
123456789 -> Учебное пособие для студентов высших учебных заведений
123456789 -> С. Костюка апн украины Иерархические уровни эмоциональной саморегуляции личности как объект психодиагностики


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   35


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница