Питання про виникнення людини хвилює людство здавна. У XIX ст


Синтетическая теория эволюции (СТЭ)



страница3/10
Дата12.05.2016
Размер1.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Синтетическая теория эволюции (СТЭ). Основанием современной эволюционной биологии выступает синтетическая теория эволюции, или неодарвинизм, принципиальные положения которой были заложены работами С.С.Четверикова, Ф.Г.Добржанского, Д. С. Хаксли, Э. Майера, С.Райта, Н.П.Дубинина, А.Н.Северцова, И.И.Шмальгаузена, Д.К.Беляева, Л.П.Татаринова, В.А.Ратнера и др. Эта концепция объединила классический дарвинизм и достижения генетики и сформировалась в 20 в. Непосредственными предпосылками для синтеза генетики и теории эволюции выступали: хромосомная теория наследственности Т. Моргана, биометрические и математические подходы к анализу эволюции, закон Харди – Вейберга для идеальной популяции (гласящий, что такая популяция стремится сохранить равновесие концентрации генов при отсутствии факторов, изменяющих его), результаты эмпирического исследования изменчивости в природных популяциях и др. Математические модели синтетической теории эволюции были разработаны к началу 30-х годов Р. Фишером, Дж. Холдейном и С. Райтом. Они включают вероятностные методы теоретической популяционной генетики. СТЭ опирается на широкое применение экспериментальных методов, на воспроизводимые опыты.

СТЭ основана на признании популяции как элементарной эволюционирующей единицы, случайных изменениях ДНК и естественном отборе, ведущей роли среды в возникновении видов и сообществ, необходимости разнообразия в сохранении стабильности биологических систем.

В основе этой теории лежит представление о том, что элементарной клеточкой эволюции служит не организм и не вид, а популяция – совокупность особей одного вида, длительно занимающая определенное пространство и воспроизводящая себя в течение большого числа поколений. Исходной единицей наследственности выступает ген (участок молекулы ДНК, отвечающий за развитие определенных признаков организма). Наследственное изменение популяции в каком-либо определенном направлению осуществляется под воздействием ряда эволюционных факторов (т. е. таких факторов, которые изменяют генотипический состав популяции) – мутационный процесс (поставляющий элементарный эволюционный материал), популяционные волны (колебания численности популяции в ту или иную сторону от средней численности, входящих в нее особей), изоляция (закрепляющая различия в наборе генотипов и способствующая делению исходной популяции на несколько самостоятельных), естественный отбор как “процесс, определяющий вероятность достижения определенными индивидами репродукционного возраста” (имеющий разные формы – по относительной жизнеспособности, по фенотипическому признаку, стабилизирующий отбор, дизруптивный отбор, ведущий отбор и др.). Естественный отбор является ведущим эволюционным фактором, направляющим эволюционный процесс.

В самом общем виде СТЭ утверждает, что прогрессивное развитие жизни на Земле объясняется генетическим наследованием фенотипических признаков, их случайной изменчивостью и естественным отбором. Согласно СТЭ, случайные мутационные изменения фильтруются естественным отбором, и постепенно, из хаоса неопределенной изменчивости, выкристаллизовываются совершенные формы, идеально приспособленные к условиям обитания. СТЭ допускает, что генотипы с более высокой приспособленностью оставляют пропорционально большее число потомков, поэтому их гены в следующем поколении будут представлены с большей частотой. СТЭ предполагает, что эволюция обусловлена повреждением наследственного аппарата под влиянием факторов среды (мутациями) и отбором возникающих случайных признаков, полезных в данных условиях среды, в сочетании с изоляцией. Эволюция представляет непрерывный процесс накопления в популяции случайных мутаций, признаков, ведущих в условиях изоляции (экологической, репродуктивной) к дивергенции и формированию нового вида.

Новый толчок к дальнейшему движению СТЭ получила в работах И. Пригожина о бифуркационном развитии, согласно которым в условиях удаленных от равновесия открытые системы могут скачкообразно переходить в качественно иное состояние, меняя траекторию своего становления. Бифуркация определяет наличие в системе, наряду с детерминистическими, стохастических закономерностей, ибо следствием ее является множественность возможных будущих состояний. Сюда входят и состояния, при которых возникают диссипативные структуры. Создание синтетической теории эволюции на основе популяционной генетики ознаменовало собой начало преодоления противопоставления исторического и структурно-инвариантного “срезов” в исследовании живого.

Теория двух скачков. Конкретное воплощение идея антропосоциогенеза нашла в созданной советскими антропологами и отчасти археологами «теории двух скачков», согласно которой в эволюции человека существуют два переломных момента: 1) переход от стадии животных предшественников человека к стадии формирующихся людей, которыми являются архантропы (питекантропы, синантропы и другие сходные формы) и палеоантропы (неандертальцы); 2) происшедшая на грани раннего и позднего палеолита, примерно 35-40 тыс. лет назад, смена палеоантропов людьми современного физического типа (неоантропами), являвшимися уже подлинными, готовыми людьми. Первый перелом означал появление социальных закономерностей, второй-установление их полного и безраздельного господства. Формирующиеся люди (пралюди) жили в становящемся обществе, которое исследователи называют первобытным человеческим стадом, или праобществом. Генезис общества был процессом становления первой формы его существования – первобытнообщинной формации. Становящиеся социальные организмы были формирующимися первобытными общинами, или праобщинами.

Космизм. В конце 20 и начале 21 вв. популярность приобрела концепция внеземного происхождения человека и, как кажется, она получает все больше научных доказательств. Миллионы людей отслеживают все случаи появления НЛО, а ученые спешат составить из них стройную концепцию космического посещения Земли инопланетянами. Травматологи давно подметили, что люди – единственные из всех живущих на Земле существ ломают конечности на ровном месте. Никто не видел, чтобы кошка или собака, поскользнувшись на льду, сломали бы себе лапы. А мы иногда, оступившись или споткнувшись, так ломаем свои кости, будто попали в автокатастрофу. Это может означать только одно: человек не привык к нормальной земной силе тяжести, – считает руководитель ассоциации “Космопоиск” В.Чернобров. Додумавшись до этой мысли, ученый задался вопросом: а может быть, нам более привычна другая, меньшая по массе, планета? Специалисты из Института медико-биологических проблем РАМН ставили эксперименты по изучению биоритмов растений и животных в условиях полной изоляции. У всех, кроме людей, сохранялась полная синхронизация с 24-часовым суточным ритмом родной планеты.

У теория внешнего (инопланетного) вмешательства три разновидности. Согласно первой, в незапамятные времена на землю высадились инопланетные гуманоиды, которые почему-то утратили связь со своим миром и постепенно одичали, после чего история земной цивилизации началась как бы с нуля. Вторая версия сводится к тому, что высокоразвитая цивилизация инопланетян (не обязательно гуманоидов) вырастила в пробирке или вывела путем селекции популяцию разумных существ, наиболее пригодных для земных условий, и люди – прямые потомки этих существ. Третья версия предполагает, что гуманоиды-предки дали начало роду человеческому, скрещиваясь с земными приматами. В свое доказательство сторонники инопланетной теории указывают на таинственные рисунки в пустыне Наска, изображения космонавтов в скафандре на стенах пещер, необъяснимые знания первобытных племен о звездах, которые нельзя увидеть невооруженным глазом, и т.п. Главный козырь – кости человека разумного и металлические изделия в слоях земной коры, возраст которых – сотни тысяч и даже миллионы лет. Получается, что человек разумный – не потомок австралопитеков и питекантропов, а их ровесник. Подобное возможно лишь в том случае, если разумная жизнь привнесена на землю извне. Любая мифология, в том числе и первобытная, наполнена сюжетами, которые при желании могут быть истолкованы как инопланетное влияние на земную цивилизацию.

Известный антрополог Больк сделал в свое время замечательное, но почему-то почти забытое наблюдение. Он обнаружил удивительное сходство между обликом человека и... эмбрионов обезьян. В связи с этим он засомневался, действительно ли человек произошел от обезьяны и не было ли все наоборот. Теория Болька объясняет такие свойства древнего человека, как слабость скелета современного человека, его мускулатуры, челюстей, отсутствие густого волосяного покрова. Классическая антропология не способно обосновать неожиданное исчезновение у наших предков того, что явно помогало ему выжить в ледниковый период, в ожесточенной межвидовой борьбе. Секрет заключается в неотении – задержке развития или полном отсутствие проявления взрослых признаков в эмбриональном состоянии. Благодаря неотении эволюция имеет возможность повернуться сразу в другое русло, не затрагивая взрослые, довольно консервативные признаки. Более растянутое формирование всех органов человека, по сравнению с обезьяной, помогает им изменяться - в зависимости от внешних условий – еще на эмбриональном уровне, не дожидаясь взросления. Стало быть, эволюция благодаря этому резко увеличивается.

Именно «детскость» человеческого мозга, растянутая на много лет, и обеспечила ему высочайшие способности к обучению (почти по всей долгой жизни), запоминанию, формированию мышления. Адаптивные возможности мозга человека многократно увеличились. А увеличение массы мозга человека явилось лишь следствием его более растянутого развития. Доказательством (и причиной тоже) этого является тот факт, что мы не используем всех возможностей своего мозга. Примерно 90% мозга как бы дремлет. Нам и сейчас не нужен столь большой массивный мозг. Нам нужны лишь особенности его физиологии, обеспечивающей нам обучение, мышление и т. д.

Теория Болька дает очень простое и логичное объяснение эволюционной кривой человечества: изменение признаков было следствием неотенической эволюции в пользу увеличения адаптации мозга, что было более предпочтительно для естественного отбора. Так произошли кроманьонцы – прообраз современного человека. Другая ветвь гоминоида сохранила свои «звероподобные» признаки – неандертальцы, которые и потерпели поражение в конкуренции с кроманьонцами. Они вымерли. Это пример неверно выбранного ими примитивного пути эволюции.

Польский антрополог Т.Белицкий однажды удивился тому, что эволюция мозга гоминоидов была подозрительно быстрой, а точнее – одним из самых быстрых процессов в истории позвоночных, быть может, вообще в истории животного мира. Он начался 2-3 млн. лет назад. С тех пор мозг гоминоидов увеличился троекратно, что само по себе загадочно. Но возникла еще одна тайна: около 100 тысяч лет назад стремительный рост мозга внезапно прекратился, а примерно 15 тысяч лет назад он даже несколько уменьшился. 15 тысяч лет это, как известно, приблизительный возраст нашей цивилизации.

Недавно генетики Стэнфордского университета в Калифорнии неопровержимо установили, что генетические «Адам и Ева» никогда не встречались друг с другом. Генетическая прародительница современных женщин жила 143 тысячи лет назад, в то время как генетический прародитель всех мужчин – всего 59 тысяч лет назад. Это открытие, опровергает не только библейскую версию божественного творения, но и альтернативные теории антропогенеза, которые настаивают на том, что человек современного вида живет на земле уже миллионы лет и рамапитеки, австралопитеки и питекантропы не являются его предками. Зато эти 143 тысячи и 59 тысяч лет очень органично вписываются в классическую теорию Дарвина и его последователей. 143 тысячи лет назад – это эпоха поздних питекантропов и неандертальцев, среди которых (или рядом с которыми) вызревал Homo sapiens, а 59 тысяч лет назад – это время, когда человек современного вида окончательно оформился, чтобы в ближайшие тысячелетия выйти из пещер Палестины на просторы Евразии.

Чешские ученые-биологи супруги Малина считают, что мы “на этих волосатых чудовищ вообще не похожи”: они не могут ходить прямо, не умеют управлять своим дыханием и модулировать звуки, не имеют подкожного жира, длинных ног, ягодичных подушек и, наконец, покрыты густой шерстью. Иначе говоря, мы совсем другие.

В 1960 г. Элистер Харди, Карл Зауэр и Элен Морган выдвинули гипотезу о том, что люди произошли не просто от обезьян, а от аномальной их формы, которая когда-то обитала... в мелководье Индийского океана. За несколько тысячелетий такой наполовину водной жизни наши предки якобы накопили массу отличий от других приматов. Ученые полагают: именно тогда мы научились, единственные из всех приматов, задерживать дыхание и нырять, волосы у нас остались только на торчащей из воды голове, появился подкожный жир.

Трудности, связанные с решением проблемы о нашем биологическом предке, породили множество гипотез антропогенеза. Достаточно упомянуть теорию Германа Клаача (1922), отрицавшего на основании сравнительно-анатомических данных близкую связь человека с антропоидами и производившего нашу родословную от особого ствола приматов; теорию Ф. Вуд Джонса (1929), считавшего нашим предком третичного долгопята; теорию Генри Осборна, который, как и Клаач, отрицает происхождение человека от обезьяноподобных предков; Франц Вайденрайх (1947) связывает наше генеалогическое древо с особой группой гигантских приматов – гигантопитеками (от греч. gigas – род. п. gigantos – исполин, гигант и pithekos – обезьяна).

Таким образом, сегодня мы имеем целый набор теорий происхождения и ни одна из них окончательно не опровергнута.

В рамках естественной теории происхождения человека между специалистами нет и никогда не было единства. Современная антропология, а точнее ее частная подотрасль, занимающаяся древними животными и человеком, палеоантропология, буквально кишит различными суждениями, гипотезами, концепциями, моделями, сторонники которых неослабно полемизируют между собой. Можно выделить ряд кардинальных вопросов, от которых зависит общая картина антропосоциогенеза и по поводу решения которых идет непрекращающийся научный дискрус.

К примеру, более столетия исследователи заняты поисками «утраченного звена» – формы, непосредственно ответвившейся от общего с африканскими человекообразными обезьянами предка. Антропологи спорят о том, кто из этих обезьян – шимпанзе, бонобо (в отечественной литературе его называют карликовым шимпанзе) или гориллы – ближе к человеку, и о том, что послужило толчком к уникальным морфологическим и поведенческим преобразованиям: развитию двуногости, эволюции кисти, увеличению головного мозга, становлению орудийной деятельности, речи, сознания. Нет окончательной ясности и в понимании пути социальной эволюции человека.

Главная трудность, с которой сталкиваются те, кто ищет доказательств теории эволюции в палеонтологических находках, состоит в том, что палеонтологические данные очень отрывочны. К настоящему времени обнаружены ископаемые остатки только небольшой части видов, которые существовали на Земле. Хранитель Чикагского музея естествознания Д. М. Рауп и палеонтолог из Университета Джонса Хопкинса С. Стэнли подсчитали, что в музеях мира хранятся ископаемые остатки 130 тысяч различных видов животных, в то время как в настоящее время на Земле живет примерно 1,5 миллионов видов. По их оценкам со времени кембрия на Земле жило около миллиарда видов животных, то есть более 99,9% этих видов не оставили никаких следов своего существования. Тогда непонятно, какой вид произошел из какого за миллиарды лет эволюции. Изучение осадочных пород далеко не всегда помогает ученым обнаружить необходимые доказательства: из-за эрозии почвы и по ряду других причин обширные участки осадочных пород, в которых хранятся ископаемые остатки, просто отсутствуют.

 



Если бы, например, 100 000 палеонтологов задались целью исследовать 1 кубический километр породы, то на каждого из них пришлось бы по 10 000 кубометров. Работая по 8 часов в день 365 дней в году со скоростью полкубометра в час, они закончили бы исследование одного кубического километра осадочной породы (из 550 миллионов) за семь лет.

 

Геолог Ч. Ван-Андель исследовал слой песчаника раннего мелового периода в Вайоминге, который отложился за 6 миллионов лет. Когда он сравнил реальную толщину этого слоя с теоретически рассчитанной, то получилось, что реальная толщина слоя составляет всего 2% от расчетной, то есть 98% осадочных пород отсутствует. Ван-Андель доказал, что подобный результат можно получить практически всюду. Причина этого в том, что в течение миллионов лет шел процесс эрозии старых и отложения новых геологических слоев, в результате чего только небольшая часть геологической истории Земли запечатлена в так называемой каменной летописи. По меньшей мере 90-99% осадочных пород навсегда исчезли. Но и та часть осадочных пород, которая осталась, исследована далеко не полностью.



Теории моно- и полицентризма. Непрояснен и вопрос о начале человеческой эволюции. Когда появился наш первый предок – 1, 3 или 6 миллионов лет назад? А где находится прародина человечества – в Африке, Азии, на Ближнем Востоке или в Европе?

Сегодня некоторые зарубежные ученые разделяют теорию полицентризма – происхождения человека современного вида (Homo sapiens) и его рас в нескольких районах земного шара от разных форм древних людей. Большинством отечественных антропологов она не принимается. Их точку зрения подтверждают недавние (2002 г.) открытия американских антропологов. В 1997 г. международная группа ученых обнаружила череп доисторического человека Homo erectus, жившего миллион лет назад в Эфиопии. После чего ученые из университета Беркли (США) потратили еще два года на то, чтобы очистить и повторно собрать измельченный череп. Работу проводили совместно группы эфиопских и американских исследователей. Их результаты были опубликованы 21 марта 2002 в журнале «Нейчер». Оказалось, что африканский череп был удивительно похож на известные азиатские останки. Эфиопские ископаемые останки черепа доказывают, что все человеческие расы произошли от одной ветви доисторического человека - Homo erectus.

У специалистов нет сомнений в том, что это первичное появление человека было одиночным видом, а не являло собой две отдельные и практически автономные (возникшие параллельно в разных центрах). Homo erectus появился приблизительно 1.8 миллион лет назад и очень быстро заселил Африку, Азию и Европу. Таким образом, разделения Homo erectus на две разновидности не было. Эфиопские и американские ученые также полагают, что начало цикла ледниковых периодов, произошедшее приблизительно 950,000 лет назад, является датой вероятного разбиение Homo erectus на разные поселения, которые затем развивались обособленно. Африканский подвид Homo erectus, вероятно, привел к появлению современного Homo sapiens, европейская ветвь, возможно, дала неандертальца или Homo neanderthalensis, в то время как азиатская ветвь исчезла.

По мнению В.М.Алексеева, сторонника полицентризма, человек, равно как и ближайшие ему антропогенные формы рода Homo, не обладает видовой ценностью. Зато ему присуща популяционная ценность. В природе нет других организмов, так сильно, почти катастрофически, реагирующих на изменения окружающих условий, как человек. Человеческий детеныш, воспитанный волчьей стаей, превращается в волка, но волк, куда бы его ни поместили, остается самим собой. Воспитанные вне человеческого общества люди становятся умственно неполноценными, у них значительно изменялся характер образования социальных связей. Если исчезнут все волки, но сохранится одна пара, то через несколько поколений этот вид будет воспроизводиться с теми же морфологическими свойствами, что и вид в целом. У людей не так. Если последующие поколения будут жить в разных географических и климатических условиях, приспосабливаясь к реальным условиям, это будут разные по характеру и образу жизни популяции. Принцип популяционной ценности превосходно согласуется с представлениями о характере адаптивной радиации Homo, с теорией полицентрического происхождения человека, высоких темпах эволюции Homo и полном уничтожении всех родительских форм. Принципиальные отличия между человеческими популяциями, состоявшиеся в том, что одни популяции дали цивилизации, а другие при прочих равных условиях - нет. С точки зрения популяционной ценности каждый человек более уникален, чем особь у приматов или у любых других млекопитающих.

Основателем гипотезы полицентризма, т.е. нескольких центров происхождения сапиенса, является американский антрополог Ф. Вейденрейх (1938, 1943). Им выделены 4 таких региона формирования человека современного типа и его рас: Юго-Восточная Азия (австралоиды),Южная Африка (капоиды или негроиды). Восточная Азия (монголоиды) и Передняя Азия (европеоиды).

Среди современных зарубежных полицентристских схем одна из наиболее разработанных – гипотеза А. Тома (1962, 1964, 1973), в соответствии с которой выделяются три основных очага сапиентации: европеоидно-негроидный (западный), монголоидный и веддо-австрало-айно-идный (восточный). К числу традиционных полицентристских концепций, предусматривающих происхождение современных больших рас от местных палеоантропов, относится и гипотеза Ф. Смита (1985), согласно которой выделяются 5 центров сапиентации с независимым возникновением Н. Sapiens от местных неандертальцев в Северной Африке, и южнее Сахары, Западной Азии, Восточной Азии, Европе.

В отечественной антропологии превалируют гипотезы «дицентризма» с выделением двух первичных очагов сапиентации: западного (европеоидно-негроидного) и восточного (монголоидного или австрало-монголоидного). В основе полицентристских концепций отечественных антропологов (В.П. Алексеев, А.А. Зубов и др.) и археологов лежит признание мощной центростремительной роли социогенеза на поздних этапах человеческой эволюции. Основные аргументы полицентризма — отдельные краниологические признаки большого таксономического веса, свидетельствующие о хронологической и морфологической преемственности гоминид в ряде локусов Афроевразии, а также археологические материалы, которые не дают достаточных оснований для выделения единого центра возникновения верхнепалеолитической культуры неоантропов.

В настоящее время ученые накопили достаточно доводов в пользу гипотезы, согласно которой эволюция гоминидов в человека разумного завершилась не в одной, а сразу нескольких точках планеты. М.Стинер из Университета Аризоны выяснила, что самые ранние украшения появились примерно в одно и то же время в четырех районах. Так, в Турции были найдены раковины моллюсков с специально выдолбленными отверстиями. Их возраст составляет 40-45 тыс. лет. В то же время в Кении, Болгарии и Ливане обнаружены цепочки из скорлупы страусиных яиц и другие подобные украшения.

Школа эволюционистов, возглавляемая С. Гоулдом и Н. Элдриджем выдвинула новую теорию, которая должна, по их мнению, объяснить отсутствие промежуточных форм. В качестве объяснения они выдвинули идею «пунктирного равновесия» (так называемая «концепция пунктуации»). В соответствии с этой теорией, предполагаемый переход от вида А к виду Б происходит в небольшой, географически изолированной популяции и занимает одну геологическую микросекунду — период времени слишком короткий, чтобы промежуточные формы оставили следы в виде ископаемых остатков. Затем новый вид Б покидает свой ареал и распространяется по всей области обитания старого вида А. На шкале в миллионы лет ископаемые остатки вида Б как бы внезапно заменяют ископаемые остатки вида А, так что складывается впечатление, будто вид Б возник сразу, без переходных форм. По мнению сторонников теории пунктирного равновесия, отсутствие остатков переходных форм вполне естественно. Это дает им право утверждать, что все виды развились один из другого в процессе эволюции, не оставив палеонтологических свидетельств эволюции.

Помимо рассмотренных выше теорий в науке различают также гипотезы происхождения человека. К ним относятся следующие:



Симиальные гипотезы: К.Фогт, Ф.Амегино, Дж.Сера пытались доказать, что люди произошли от американских обезьян.

Тарзиальная гипотеза: английский биолог и анатом Фредерик Вуд Джонс создал подробно разработанную гипотезу о происхождении человека непосредственно от древнетретичного долгопята.

Гипотеза «Африканской Евы»: в 1992 г. американский исследователь А. Уилсон из Калифорнийского университета предположил: все человечество произошло от одной женщины («Евы»), когда-то жившей в Африке, примерно 100-200 тыс. лет назад, потомки которой заселили остальные континенты, породив все расовое разнообразие человечества. Гипотеза основана на серьезных статистических расчетах, в частности, на анализе мирового распределения типов митохондриальной ДНК. Открытие А. Уилсона стимулировало всплеск исследований в крупнейших лабораториях мира. И все независимо выполненные работы говорят в пользу восточной Африки как места, где впервые появился человек. Данные анализа мтДНК, независимо полученные другими исследователями, подтвердили, что современный человек возник около 150 тысяч лет назад в Африке, откуда переселился в Евразию, где достаточно быстро вытеснил Homo erectus и предположительно полностью неандертальца. Аналогичные данные получены группой под руководством Майкла Хаммера (университет Аризоны, США). Уточненный возраст гипотетического «Адама» - 160-180 тысяч лет.

Полевая гипотеза: академик В.П.Казначеев считает, что человек – это соединение вечно существующей полевой разумной субстанции с неразумной белково-нуклеиновой.

Уфологическая гипотеза, согласно которой разумная жизнь на Земле корректируется Высшим разумом; гуманоиды не просто внедряют через наше подсознание нужные человечеству религиозные, философские и научные концепции, но и изменяют самих людей.

Эдемский сад и канделябр: У.Хауэлс (W.W.Howells, 1976) предложил две гипотезы: «Ноевого ковчега» и «канделябр». Первая в наши дни стала известна под названием «Эдемский сад». Она исходит из предположения, что небольшая группа современных людей возникла в недалеком прошлом в каком-то одном месте, а в процессе распространения расселилась по всему миру. Согласно же гипотезе «канделябр», локальные поселения Homo (например, из Африки, Азии и Европы) распавшись на группы, развились независимо друг от друга в современных людей. Подобно параллельным ветвям канделябры, неандерталец эволюционировал в современного европейца, тогда как пекинский человек – в сегодняшних китайцев.

Праця, мова, моральність як фактори антропосоціогенезу

Які ж рушійні сили, ті чинники, які викликали перебудову морфології пітекантропа саме в цьому, а не в будь-якому іншому напрямку, створили передумови для витіснення пітекантропа людиною сучасною і визначили успіх цього процесу? З тих пір як антропологи задумалися над цим процесом, а сталося це порівняно недавно, називалися найрізноманітніші причини зміни морфології пітекантропа та наближення її до морфології сучасної людини.


Дослідник синантропа Ф. Вайнденрайх вважав найбільш показовим відзнакою сучасної людини від пітекантропа досконалий за своєю структурою мозок - з більш розвиненими півкулями, збільшений у висоту, з редукованим потиличним відділом. У цілому правильність такого погляду Ф. Вайденрайх не викликає сумнівів. Але від цієї правильної констатації він не міг перейти до розкриття її причини і відповісти на питання: чому ж сам мозок вдосконалюється, змінюючи свою структуру?
Найбільш характерна риса сучасної людини - досконала кисть, здатна до найрізноманітніших трудовим операціям. Всі інші особливості морфології сучасної людини розвинулися у зв'язку з перетворенням кисті.
Людина робив відкриття і створював знаряддя праці, а ці знаряддя змінювали самої людини, чинили вирішальний вплив на його еволюцію. Наприклад, використання вогню дозволило корінним чином «полегшити» череп людини, зменшити його вагу. Приготована на вогні їжа на відміну від сирої не вимагала таких потужних м'язів для її пережовування, а більш слабким м'язам для закріплення на черепі вже не був потрібний тім'яної гребінь. Племена, що виготовляли кращі знаряддя (як пізніше більш розвинуті цивілізації), перемагали відстають у своєму розвитку племена і витісняли їх у безплідну місцевість. Виготовлення більш досконалих знарядь ускладнювало внутрішні взаємини в племені, вимагало більшого розвитку і об'єму мозку. Галькові знаряддя «людини умілої» поступово змінилися ручними рубилами (камені, оббиті з двох сторін), а потім скребками і наконечниками.

Людина, за визначенням американського просвітителя Б. Франкліна, є тварина, що створює знаряддя праці. Дійсно, створення знарядь (точніше - виготовлення знарядь за допомогою знарядь) - це постійний стрижень людської продуктивної діяльності і та її сфера, в якій спостерігається безперервне накопичення (кумуляція) досягнень і успіхів.


Знаряддя - найбільш чистий, найбільш "класичний" з артефактів. Вони - і найскладніша, і сама проста річ, яка виходить з людських рук. Сучасні знаряддя (високотехнічні засоби виробництва, наприклад прокатні стани або автоматичні потокові лінії) опредмечівает величезний обсяг знань, умінь, навичок, зусиль по кооперації різних видів діяльності. Найдавніші ж знаряддя настільки елементарні, що дозволяють припустити можливість їх виготовлення ще "пралюдьмі", не володіли ні понятійним мисленням, ні самосвідомістю, ні навіть артикульованою, членороздільної промовою.
Праця - джерело всякого багатства, стверджують політікоекономи. Він дійсно є таким поряд з природою, яка приносить йому матеріал, який він перетворює на багатство. Але він ще й щось нескінченно більше, ніж це. Він - перша основна умова всього людського життя, до того ж такою мірою, що ми в певному розумінні повинні сказати: праця створила саму людину.
Багато сотень тисячоліть тому, в ще не піддається точному визначенню проміжок часу того періоду у розвитку Землі, який геологи називають третинним, імовірно до кінця цього періоду, жила десь в жаркому поясі - по всій ймовірності, на великому материку, нині зануреному па дно Індійського океану, - надзвичайно високорозвинена порода людиноподібних мавп. Дарвін дав нам приблизний опис цих наших предків. Вони були суцільно вкриті волоссям, мали бороди і гострі вуха і жили стадами на деревах (358).
Під впливом в першу чергу, треба думати, свого способу життя, що вимагає, щоб при лазінні руки виконували інші функції, ніж ноги, ці мавпи почали відвикати від допомоги рук при ходьбі по землі і стали засвоювати все більш і більш пряму ходу. Цим було зроблено вирішальний крок до переходу від мавпи до людини.
Всі існуючі ще нині людиноподібні мавпи можуть стояти прямо і пересуватися на одних тільки ногах, але лише в разі крайньої необхідності і надзвичайно незграбно. Їх природне пересування відбувається в полувипрямленном положенні і включає вживання рук. Більшість з них при ходьбі спираються об землю середніми фалангами зігнутих пальців рук і, підтискаючи ноги, просувають тіло між довгими руками, подібно одноногим, що ходить на милицях. Взагалі ми й тепер ще можемо спостерігати у мавп всі перехідні ступені від ходіння рачки до ходіння на двох ногах. Але ні в однієї з них останнє не стало чимось більшим, ніж вимушеним прийомом, що застосовуються у крайньому випадку.
Якщо прямий ході у наших волохатих предків судилося стати спочатку правилом, а потім і необхідністю, то це передбачає, що на частку рук тим часом діставалося все більше і більше за інших видів діяльності. Вже й у мавп існує відоме поділ функцій між руками і ногами. Як вже згадано, при лазінні вони користуються руками інакше, ніж ногами. Рука служить переважно для цілей збирання та утримання злиденні, як це вже роблять деякі нижчі ссавці за допомогою своїх передніх лап. За допомогою руки деякі мавпи будують собі гнізда на деревах або навіть, як шимпанзе, навіси між гілками для захисту від негоди. Рукою вони схоплюють дубини для захисту від ворогів або бомбардують останніх плодами і камінням. За її ж допомогою вони виконують у неволі ряд простих операцій, які вони переймають у людей. Але саме тут-то і виявляється, як велика відстань між нерозвиненою рукою навіть самих вищих людиноподібних мавп і вдосконаленою працею сотень тисячоліть людською рукою. Число і загальне розташування кісток і м'язів однаково у обох, і тим не менш рука навіть самого первісного дикуна здатна виконувати сотні операцій, не доступних ніякої мавпі. Жодна мавпяча рука не виготовила коли-небудь хоча б самого грубого кам'яного ножа.
Тому ті операції, до яких наші предки в епоху переходу від мавпи до людини протягом багатьох тисячоліть поступово навчилися пристосовувати свою руку, могли бути спочатку тільки дуже простими. Самі нижчі дикуни і навіть ті з них, у яких доводиться припустити повернення до більш звіроподібного стану з одночасним фізичним виродженням, все-таки стоять набагато вище тих перехідних істот. Перш ніж перший кремінь за допомогою людської руки був перетворений на ніж, повинен був, ймовірно, пройти такий довгий період часу, що в порівнянні з ним відомий нам історичний період є незначним. Але вирішальний крок був зроблений, рука стала вільною і могла тепер засвоювати собі все нові і нові вправності, а придбана цим велика гнучкість передавалася у спадщину і зростала від покоління до покоління.
Рука, таким чином, є не тільки органом праці, вона також і продукт його. Тільки завдяки праці, завдяки пристосуванню до все нових операцій, завдяки передачі в спадщину досягнутого таким шляхом особливого розвитку м'язів, зв'язок і, за більш довгі проміжки часу, також і кісток, і завдяки щораз нового застосування цих переданих у спадок удосконалень до нових, все більш складних операцій, - тільки завдяки всьому цьому людська рука досягла тієї високої ступені досконалості, на якій вона змогла, як би силою чарівництва, викликати до життя картини Рафаеля, статуї Торвальдсена, музику Паганіні.
Але рука не була чимось самодостатнім. Вона була тільки одним з членів цілого, у вищій мірі складного організму. І те, що йшло на користь руці, йшло також на користь всьому тілу, якому вона служила, і йшло на користь у двоякому відношенні.
Перш за все, в силу того закону, який Дарвін назвав законом співвідношення росту. Згідно з цим законом відомі форми окремих частин органічної істоти завжди зв'язані з визначеними формами інших частин, які, здавалося б, ні в якому зв'язку з першими не знаходяться. [4]
Є свідчення того, що виробництво найпростіших знарядь почалося на 1-1,5 млн років раніше, ніж з'явилися мова і мислення. Довгий час воно розвивалося в "тваринної формі", тобто всередині стада гомінідів, ще зовсім не схожого на людську спільноту. Однак залишається спірним, чи правомірно приписувати подібного виробництва безпосередню соціотворческую функцію. Швидше за все, воно створювало лише об'єктивно-настійний запит (або об'єктивну потребу) на соціум, який не міг бути задоволений без допомоги мови, найпростіших культурно-моральних норм і розвивається категоріального мислення.
Заслуговує на увагу думка про те, що виробництво знарядь, що відбувалося ще досознательное, ще "в тваринній формі", мало своїм найближчим наслідком ослаблення і розкладання інстинктивної основи поведінки, тобто про деструктивний аспекті антропосоціогенезу на ранній його стадії. Навряд чи правомірно вважати, що людина походить від деградоване гомініда (або, як висловився Ф. Ніцше, від "хворої тварини"). Однак зниження безпосередній пристосованості до середовища проживання у нашого прапредків, озброєної найпростішими знаряддями, - явище цілком імовірне.
Особливо гостро негативні наслідки досознательное гарматної діяльності повинні були позначитися на стадному існування архантропов (від грец. Archaios - древній і anthropos - людина) - найдавніших викопних людей (пітекантропів, синантропів та ін.) Перші елементарні знаряддя були переважно знаряддями для полювання, а значить, знаряддями вбивства. Вони легко перетворювалися на зброю, що використовується під внут-рістадних конфліктах. Самим гострим з них, як показують новітні дослідження, було суперництво самців за володіння стадним "гаремом самиць" (для предків людини, як і для більшості нині відомих мавп, була характерна "гаремних організація" шлюбних відносин).
Можна сказати, що тільки що народи трудяться потребував для свого розвитку у внут-рістадном світі. Але забезпечити останній можна було, лише в корені перетворюючи сам спосіб спілкування - лише за допомогою переходу від стада до суспільства. Інстинктивне виготовлення знарядь робилося все більше не сумісним з "тваринної формою", усередині якої воно виникло. Воно диктувало необхідність нового, вже надбиологического об'єднання, що відповідає завданню виробничо-господарської кооперації індивідуальних зусиль. І вирішити це завдання можна було лише за сприяння вторинних засобів соціалізації.
Можна думати, хоча це і не містилося прихильниками цієї теорії, що мозок вдосконалювався під впливом численних подразнень, що йдуть від кисті, а кількість цих подразнень постійно збільшувалося в процесі праці та оволодіння новими трудовими операціями. Але ця гіпотеза викликає заперечення як фактичного так і теоретичного характеру. Якщо розглядати перебудову мозку тільки як наслідок еволюції руки в процесі пристосування до трудових операцій, то вона повинна була відбитися в основному на розвитку рухових областей кори головного мозку, а не зростанні лобових часток - центрів асоціативного мислення. Та й морфологічні відмінності людини розумного від пітекантропа полягає не тільки в будові мозку. Неясно, наприклад, як пов'язані з перебудовою кисті зміна пропорцій тіла сучасної людини в порівнянні з неандертальцем. Таким чином, гіпотеза, що зв'язує своєрідність Homo sapiens в першу чергу з розвитком кисті в процесі оволодіння трудовими операціями, теж не може бути прийнята, як і викладена вище гіпотеза, яка бачить основну причину цього своєрідності в розвиток та удосконалення мозку.
Більш прийнятна гіпотеза факторів формування людини сучасного виду, розроблена Я. Я. Рогинским. Він використав численні і широко відомі в клініці нервових хвороб спостереження над суб'єктами, у яких пошкоджені лобові частки мозку; у таких суб'єктів різко гальмуються або зовсім зникають соціальні інстинкти, буйну вдачу робить їх небезпечними для оточуючих. Таким чином, лобові частки мозку - зосередження не лише вищих розумових але і соціальних функцій. Цей висновок був зіставлений з фактором розростання лобових часток мозку у сучасної людини в порівнянні з пітекантропів і, у свою чергу, привів до висновку, що не взагалі розвиток мозку або розвиток кисті, а розростання лобових часток мозку було тією основною морфологічною особливістю, яка відрізняла людей сучасного типу від пізніх неандертальців. Пітекантроп в силу своєї морфології був недостатньо соціальний, недостатньо пристосований до життя в суспільстві, щоб дати можливість розвиватися цьому суспільству далі: він не вмів повною мірою пригнічувати своїх індивідуалістичних антигромадських інстинктів, як, втім це буває у тварин, а озброєність його була набагато вище . Сутички між окремими представниками стада пітекантропів могли кінчатися серйозними травмами. Окремі випадки таких травм відзначені на деяких черепах викопної людини. Подальший розвиток суспільства ставило перед пітекантропів завдання, які він не міг виконати в силу своїх обмежених морфологічних можливостей, тому природний відбір став працювати в напрямок виділення і збереження більш соціальних особин.
Таким чином, можна зробити висновок, що соціалізація і розвиток моралі, моральності стали важливим фактором антропосоціогенезу.
Одним з найважливіших факторів антропосоціогенезу був розвиток мови. У самому широкому сенсі слова мова - це вся система культури, оскільки за допомогою неї встановлюються міжлюдські зв'язки. Мова в більш вузькому сенсі - це спеціалізована інформаційно-знакова діяльність, іменована промовою. За допомогою мови процес спілкування між людьми досягає максимуму ефективності. Як переконливо показав психолог Л. С. Виготський, мова, з одного боку, має яскраво виражений предметний характер, з іншого - сама забезпечує успішний розвиток предметно-практичної діяльності людей. Мова не просто пасивно фіксує незалежно від нього з'явилися предметні розрізнення і смисли. Він бере участь в самому породженні нашої предметної середовища, не кажучи вже про конституювання соціальної єдності людських індивідів.
Нам невідомо, як, за яким основною ознакою люди найдавніших спільнот самі себе відрізняли від тварин. Однак і збереглися до наших днів примітивні культури, і найстаріші документи писаної історії (наприклад, античні) дають чимало свідчень того, що ознакою цим вважалася мова. Мовна спільність служила найважливішим критерієм і при поділі своїх і чужих (виразним нагадуванням про це є російське слово "німець", тобто "німий": мається на увазі людина, яка не володіє єдино справжнім, нашою мовою, а тому як би взагалі позбавлений здатності говорити) .
До мови відчували побожне шанування. Ні одна з найдавніших культур не опускалася до тлумачення мови як довільного людського винаходу. Вважалося само собою зрозумілим, що формальне і змістове досконалість мови вище людських здібностей. Мова мислився як дар богів і як сила, що ріднять богів і людей. Є припущення, що саме слово "слово" спочатку означало мову, звернену до богів (слово> слава> глорифікація> славослів'я). Значну частину первісної мовної практики становили священнодійства. Така насамперед магія імен та глибока переконаність у тому, що недбале поводження з ім'ям може завдати шкоди його носія.
Що стосується імені самого божества, то знання його вважалося виключним привілеєм вищих жерців і ядром тільки для них посильної магічної практики. Негативно-граничним виразом цього погляду можна вважати уявлення про те, що божество взагалі не має імені і утворює незбагненне єдність означає і означуваного: "слово в собі", або просто Слово, доступне лише містичного прочитанню. Найвищим, найбільш розвиненим і кваліфікованим видом первісної мовної практики треба визнати словесну складову культів. Саме в ритуальному вживанні мову раніше всього виявляє свою символічну міць. П. А. Флоренський не без підстави бачив у культі першовиток культури.
Найпростіші і найдавніші елементи людської мови - не прізвища й назви, а знаки, позначають небезпечне або бажане, заборонні чи дозволене, цінне або обманно-цінне. Ці знаки згуртовують і мобілізують проточеловеческую спільність. Але компонента консолідації присутній і в актах називання: люди гуртуються в тотожне єдиному розумінні званої речі (ми ті, хто іменує це "голубом", це "вороному", а це "хробаком"). Завдяки актам називання речі розташовуються в розчленованому полі єдиного для всіх, символічно охоплюваного буття: у зонах небезпечного або дружнього, зловмисних або благого, цінного або дріб'язкових.
Таким чином, називання виявляється передумовою для конституювання більш-менш розгалуженої матеріальної культури. Лише в просторі мови і з його допомогою первинні матеріальні умови існування нашого прапредки могли поділити на такі найважливіші практичні категорії, як, скажімо, святилище, житло, начиння і т.д. Але це означає, що і предметно-практична діяльність у повному і точному сенсі цього слова могла сформуватися не раніше, ніж з'явилася мова.
Розглянемо морально-соціальні заборони як фактор антропосоціогенезу. Табу на близькоспоріднені зв'язку - перший в ряду найпростіших морально-соціальних заборон, що виникли в глибоку давнину і навіки зберегли свою беззастережну значення. Морально-соціальні заборони конституюють первісно-родову громаду на противагу тварині стаду. Від стадних інстинктів будь-якого ступеня складності вони відрізняються принаймні трьома істотними ознаками:
Морально-соціальні заборони стосуються всіх членів родової громади - як слабких, так і сильних, тоді як в стаді "недозволене" існує лише для слабких особин.
1. Вони принципово несвідомих до інстинкту самозбереження, диктуючи людині вчинки, часом індивідуально шкідливі (самообмеження), а іноді навіть і самогубні (самопожертву).
2. Вони мають характер зобов'язань, порушення яких тягне за собою кару, виконувану громадою як цілим. Це - остракізм, тобто поголовне огиду від злочинця, вигнання його з племені, а в граничному значенні даного акту - викидання з товариства в природу. З нелюдом (вивергнутих, відлученим) ніхто не може спілкуватися. Він уподібнюється іноплеміннику чи тварині і як такий може бути убитий.

Можна виділити три найпростіших морально-соціальних вимоги, які відомі вже найдавнішим, найпримітивнішим співтовариствам і які поділяються усіма без винятку представниками виду Homo sapiens, де б і в яку б епоху ці вимоги ні знаходилися. Це, по-перше, вже відомий нам абсолютну заборону на кровозмішення, по-друге, абсолютна заборона на вбивство одноплемінника (надалі - родича, близького), по-третє, вимога підтримки життя (прогодування) будь-якого з одноплемінників, незалежно від його фізичної пристосованості до життя.


Звичайно, найдавніші моральні вимоги дуже істотно відрізняються від приписів пізнішої розвиненою моралі, яка, наприклад, висуває ідеал цнотливості і забороняє подружню невірність, поширює правило "не вбий" за рамки будь-якого общинного об'єднання - на людський рід в цілому; включає в сферу співчуття не тільки людей, але й їх "менших братів" - тварин. Разом з тим не можна не бачити, що розвинена мораль не скасовує ні одного з найдавніших моральних вимог. Кровозмішення, вбивство батька чи брата, згода на голодну смерть невдачливого або покаліченого родича викликають у людини Нового часу той же священний жах, що й у австралійського аборигена. Найпростіші моральні заборони утворюють вічний фундамент, над яким надбудовується все різноманіття більш пізніх моральних цінностей і норм. Вони мають надбиологического сенс, зрозумілий людям саме тому, що вони виділилися з тваринного царства.
Мабуть, найвиразніше сенс це виявляється в третьому з перелічених нами соціально-моральних вимог - у праві на життя. Цим правом володіє кожен - навіть самий непристосований, "біологічно невдалий" - член людського співтовариства. Ще Ч. Дарвін оком великого натураліста розгледів в даному принципі "надприродне" зміст моральності.
Норма виживання всіх без винятку не могла не висловитися в тому, що і засоби виробництва, і основні предмети споживання в первісно-родової громаді стали власністю колективу, який тому з повним правом може бути названий первісної комуною. Первісно-комуністичний (або коммуналістскій) принцип власності дотримувався перш за все щодо їжі. Здобута членами колективу (спільно чи поодинці) їжа потрапляла, що називається, "в загальний котел". І місце біля нього мав кожен - найсильніший, як і покалічений, щасливий, як і невдачливий.
Первісно-комуністичні форми організації виробництва і споживання залишилися в далекому минулому. Цього не можна сказати, однак, про давнє моральному вимозі, яке в них виразилося, як і про найпростіші морально-соціальних заборонах взагалі. Моральність на початкових її виразах утворює елементарну комірку, "клітинку" людяності, а, на думку ряду вчених, вона лежить в основі людської психіки та її первинних власне соціальних проявів. Всі суспільні встановлення та інститути (в тому числі і господарські) вже припускають людини як елементарно морального істоти, яка розуміє, "що таке добре і що таке погано". Останнє особливо важливо підкреслити у зв'язку з так гостро обговорюваним сьогодні питанням про гуманістичної мірою самого прогресу, самої історії (у тому числі і економічної).
Людина історич; протягом століть йому було призначено пройти через величезне різноманіття традицій і звичаїв, модифікувати свої погляди відповідно до усе новими матеріально-економічними запитами, визнати ряд невідомих - або майже невідомих - первісного суспільству основоположних принципів (наприклад, справедливості, вірності договорами, поваги гідності особистості, винагороди за працею і т.д.). Але в історії суспільства, якщо вона людська історія, неможливі новоутворення (принаймні, стійкі), які б взагалі скасовували моральність у найпростіших її виразах. Як не мінливі люди, він не став і не стануть істотами, які не усвідомлювали б безумовного відмінності забороненого і дозволеного, допускали б кровозмішення, не вважали б злочином вбивство, не прагнули б до забезпечення загального права на життя.
Зрозуміло, немає підстав для ідеалізації первісної моральності, для затвердження, що в далекому минулому існував якийсь етичний "золотий вік". Найдавніші моральні вимоги саме в етичному сенсі були дуже недосконалі і нерозвинені. По-перше, вони представляли собою нерозчленовані соціальні норми, коли протилежність доброго і злого ще змішувалася з протилежністю корисного та шкідливого, привабливого і огидного, священного і блюзнірського. Вони задавалися індивіду жорстко-примусово і виключали будь-яку можливість самостійного судження і вибору. По-друге, вони мали суто локальний (внутріобщінной) сенс. Так, сувора заборона на вбивство родича зовсім не виключав вбивства чужинця, чужинця. У міжобщинних відносинах довгий час зберігалися (а часом заохочувалися) і хитрість, і підступність, і жорстоке насильство. Можна сказати тому, що розвиток моральної свідомості людства - це одночасно і наступність у відношенні найпростіших моральних вимог, та подолання їх обмеженого сенсу.
Зараз, однак, важливо усвідомити інше: у ході антропосоціогенезу відбувся необоротний перехід до людського моральному існуванню. Жорстокі каральні заходи, якими первісно-родова громада примушувала своїх членів до дотримання найпростіших моральних вимог, створювали нездоланну перешкоду для повернення першолюдини в тваринний стан. Це був суворий "підганяння" до надбиологического солідарності, до історичного розвитку на шляхах колективної діяльності.

Каталог: wp-content -> uploads -> 2012
2012 -> Система социальной помощи семье, воспитывающей ребенка с ограниченными возможностями здоровья, в учреждениях социального обслуживания семьи и детей
2012 -> Коалиция организаций ветеранов боевых действий Дальневосточного Федерального округа «Боевое братство дв»
2012 -> Стерлитамакский филиал
2012 -> Методические рекомендации по проведению занятий с применением интерактивных форм обучения
2012 -> Тема опыта
2012 -> Вопросы к экзамену Планирование и организация работы кадровой службы Современные концепции управления персоналом
2012 -> Танцевально двигательная
2012 -> Современной
2012 -> Тесты для текущего экзамена по наркологии


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница