Сучасні тенденції розвитку держави та права україни


ІСТОРІЯ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ



страница12/14
Дата12.05.2016
Размер1.17 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

ІСТОРІЯ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Конституція України проголошує найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3 Конституції України). У зв’язку з цим головним завданням держави є створення державного правового механізму реалізації цих конституційних положень. Елементом цього механізму є система органів правосуддя у державі. Реформування системи цивільного судочинства підпорядковане цілям практичної реалізації задач розвитку цивільних правових відносин та покращенню механізму вирішення спорів між їх суб’єктами, що виникають у зв’язку з цим. Сучасний етап реформування судового механізму захисту цивільних прав характеризується удосконаленням існуючих і створенням нових інститутів, які мають на меті забезпечити реальність здійснення конституційних прав і охоронюваних законом інтересів громадян, організацій і їх об’єднань, правильність і своєчасність розгляду і вирішення заяв, які надходять до суду. Новий ЦПК регулює інститут заочного розгляду справ з метою розширення судового захисту громадян та організацій, свободи їх розсуду (принцип диспозитивності), а також усунення можливості зловживання суб’єктивними процесуальними правами і встановлення певної відповідальності за їх зловживання.

Заочне провадження з’явилося ще у римському процесі, тривалий час використовується світовою юридичною практикою і зарекомендувало себе ефективним правовим засобом у руках правосуддя. Інститут заочного провадження давно існував також й у дореволюційному російському процесі (який діяв й на території сучасної України). У радянській період українське законодавство також використовувало цей порядок розгляду справ. Положення щодо заочного провадження містилися у ЦПК УРСР, який був прийнятий З вересня 1924 р., та проіснували до 5 листопада 1929р., тобто до того часу, коли була затверджена нова редакція ЦПК УРСР. Відмова від цих положень була зумовлена появою соціалістичного права, побудованого на концепції правосуддя, в основу якого був покладений принцип об’єктивної істини. У відповідності з цим принципом на суд покладався обов’язок всебічно і повно дослідити обставини справи та ухвалити рішення, яке б являло собою відображення об’єктивно існуючої дійсності. Вирішення справи за відсутності відповідача розглядалося як наявна перепона у встановленні істини і захисту прав та інтересів особи, яка звернулася до суду. Безсумнівно, новий ЦПК України також містить принцип об’єктивної істини. Однак сьогодні він є більш гнучким. Суть його зводиться до всебічного і повного з’ясування обставин справи, обов’язку суду роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки та попередити про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, а також обов’язку суду сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України (ч. З ст. 10 нового ЦПК України).

Необхідність введення цього процесуального інституту у національному законодавстві викликано змінами економічних, політичних та соціальних умов життя, українського суспільства, зокрема, необхідністю фіксації додаткових гарантій реалізації принципу змагальності цивільного процесу, та розширеного тлумачення поняття принципу об’єктивної істини, підвищення рівня відповідальності сторін за свої дії (бездіяльність), запобігання тяганині та зловживанням процесуальними правами з боку відповідача.

Відповідач повинен усвідомлювати, що його пасивність, ухилення без поважних причин від участі в процесі сприяє задоволенню судом заявленої позивачем до нього вимоги. Заочне провадження має на меті спонукати відповідача до активної участі у цивільному судочинстві, використання всіх наданих йому законом процесуальних прав, причому з самого початку провадження у справі.

У той же час, аналіз положень гл. 8 “Заочний розгляд справи” нового ЦПК України дозволяє зробити висновок про наявність недоліків, які під час практичного застосування цього виду провадження ускладнять можливість захисту охоронюваних прав і законних інтересів громадян у порядку цивільного судочинства. Так, гл. 8 нового ЦПК України не містить визначення заочного розгляду справ, а ст. 224 нового ЦПК України передбачає лише умови, за наявності яких цивільна справа може бути розглянута, а суд може ухвалити заочне рішення. До підстав заочного розгляду справи законодавець відносить: неявку в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки; неявку в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений, від якого надійшло повідомлення про причини неявки, але зазначені ним причини судом визнані неповажними; якщо позивач не заперечує проти заочного вирішення справи. Водночас ст. 169 нового ЦПК України встановлює випадки відкладення розгляду справи та залишення заяви без розгляду, а також передбачає можливість розгляду справи у заочному провадженні. Глава 6 нового ЦПК України містить обов’язкові та факультативні підстави зупинення провадження у справі (статті 201, 202), підстави для закриття провадження (ст. 205) та підстави для залишення заяви без розгляду (ст. 207). Всі ці обставини – “ускладнення цивільного процесу” мають одну спільну ознаку – відсутність у судовому засіданні сторони. Новий ЦПК України передбачає можливість розгляду справи в заочному провадженні та можливість відкладення розгляду справи за відсутності відповідача у справі залежно від визнання судом причин неявки відповідача у судове засідання поважними або невизнання такими. Вирішення на законодавчому рівні питання про підстави, які будуть визнаватися судом поважними, а відповідно й які не можуть бути визнані такими, має практичне значення, оскільки в одному випадку неявка відповідача у судове засідання є підставою для відкладення розгляду справи, а в іншому випадку – підставою для розгляду справи у заочному провадженні. Законодавче визначення юридичних фактів, наявність яких впливає на розвиток цивільно-процесуальних правовідносин під час заочного провадження припинить практику вільного тлумачення суддями понять “поважних причин неявки” та “неповажних причин”.

Практика іноземних держав, законодавство яких передбачає заочне провадження, свідчить, що інституту заочного провадження притаманні не лише позитивні риси, а й існують проблеми в його застосуванні, які пов’язані з недостатнім його розробленням, відсутністю єдності у питаннях тлумачення норм, що регламентують заочний порядок розгляду справ у процесі їх застосування. Урахування національним законодавцем існуючої практики заочного провадження у інших країнах світу може сприяти підвищенню рівня ефективності цього виду провадження на національному ґрунті. Так, наприклад, ст.2131 ЦПК Російської Федерації підставою для заочного провадження визначає неявку в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час та місце судового засідання та за відсутності заперечень проти цього з боку позивача. Тобто, законодавець Російської Федерації обійшов стороною суб’єктивізм суду у визнанні причин неявки поважними або неповажними. Як справедливо зазначає С.Фурса, що враховуючи досвід Росії, доцільно виключити з ст.224 нового ЦПК України таку підставу, як неявка в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого надійшло повідомлення про причини неявки, але зазначені ним причини судом визнані неповажними [6,с.233].

У гл. 8 Розділу III нового ЦПК України законодавець використовує поняття “заочний розгляд справи” та “заочне рішення”. Так, ст.224 нового ЦПК України називається “умови проведення заочного розгляду справи”, в якій іде мова про визначення умов проведення заочного розгляду справи, де застосовується вже термін “заочне рішення”. Усі інші норми гл.8 нового ЦПК України також присвячені саме “заочному рішенню”, однак “заочний розгляд” та “заочне рішення” є різними за своїм змістом поняттями. Заочний розгляд справи – це порядок розгляду цивільних справ, яким властиві процесуальні особливості.

Термін “заочний” у словнику-тлумачнику визначається як такий, що відбувається за відсутності будь-кого з заінтересованих осіб.

Історія розвитку інституту заочного провадження наглядно демонструє, що на етапі його становлення поняття “заочний” використовувалося буквально та механічно переносилося на порядок розгляду цивільних справ. Заочним називалося рішення, яке було ухвалене на підставі факту неявки відповідача. Результат такого розгляду справи був передбачуваним, виходячи з того, яке значення надавалося факту неявки відповідача. Так, у римському праві існувало положення, відповідно до якого претор надавав позивачу mission in bona – право користування майном відповідача, який ухиляється від суду [1,с.284-288]. Здебільшого суддя задовольняв вимоги сторони, яка була присутня, не маючи уявлення про спірне право, оскільки сама неявка тягнула за собою осуд.

Таким чином, римське приватне право містило у собі ухвалення заочного рішення, але безпосередньо заочного провадження не передбачало, оскільки була відсутня така його обов’язкова ознака, як дослідження обставин справи з метою вирішення спору.

Організація заочного провадження стала досягненням римського когниційного процесу. Позивач, за відсутності явки відповідача, допускався до доведення своїх прав, рішення ухвалювалося на підставі розгляду аналізу спірних правовідносин на підставі доказів, які були у справі [2,с.50]. Але й при такій організації порядку вирішення спору була відсутня така обов’язкова ознака заочного провадження, як можливість оскарження ухваленого рішення в спрощеному порядку.

Вперше можливість скасувати заочне рішення з’явилася завдяки Ордонансу 1667 р. у Франції. Таке рішення скасовувалося відкликом відповідача і його заявою про готовність з’явитись до розгляду справи [3,с.162-163].

В історії національного цивільного процесу можна простежити подібний розвиток заочного провадження. Перше згадування про наслідки відсутності сторони при розгляді справи міститься у “Руській Правді”, згодом, норми “Руської Правди” отримали своє закріплення та розвиток у джерелах права, які діяли на Лівобережній Україні в другій половині XVII–першій половині XVIII ст., а саме: “Права, по которым судится малороссийский народ” 1743 р., Литовський статут 1588 р., “Саксон” 1581 р., “Порядок” 1764 р. Усі вищезазначені джерела права містили норми, згідно з якими відповідач мусив прийти до суду або відрядити свого представника (повіреного). Свою неявку він міг виправдати тільки важливими причинами. В разі неявки відповідачеві надсилався повторний виклик. Коли відповідач чи його представник і втретє не з’являвся до суду, або коли з’являвся, але не сплачував збитків, а також не хотів перебувати під арештом, тоді він втрачав своє право, а позивачу присуджувалося все те, чого той вимагав на підставі доказів. Таке рішення приймалося заочно.

Суд задовольняв позов і в тому випадку, коли відповідач на суді створював тяганину, не захищався по суті справи або самовільно залишав зал засідання, не доручивши продовжувати справу своєму повіреному. У тих випадках, коли відповідач ухилявся від суду і йому не можна було вручити позовний виклик, позивач міг схопити його і доставити до суду, використавши допомогу сторонніх [4,с.124-125]. Норми, які існували у зазначених джерелах права, свідчать не про наявність заочного провадження, а про прийняття заочного рішення. Таке становище збереглося й у “Экстракте малороссийских прав” 1767 р. після проведення судової реформи 1763 р. Проте, як свідчать історичні обставини, українські землі в період з 1648 по 1654 рр. перебували під впливом Заходу, а після возз’єднання України з Росією в 1654 р. – під впливом Росії.

У Росії, на відміну від України, лише у 1864 р. Статутом цивільного судочинства, в основу якого була покладена модель французького статуту цивільного судочинства, вводиться інститут заочного рішення. Проте норми, які встановлювалися цим Статутом, поєднували правила про заочне рішення та правила про заочне провадження – спір розглядався на основі дослідження односторонніх пояснень позивача, а заочне рішення могло бути відкликане відповідачем через суд, який ухвалив рішення, або оскаржене у вищестоящу інстанцію.

Порівнюючи положення вказаних джерел права з сучасним цивільним процесом, можна зробити висновок, що розуміння терміну “заочний”, тобто такий, що відбувається за відсутності кого не будь із заінтересованих сторін(відповідача), є досить вузьким, оскільки поняття “заочне” повинно наділяти даний вид провадження особливими властивостями порівняно із звичайним порядком розгляду справ. Так, наприклад, Статут цивільного судочинства 1864 р. містив виключний перелік справ, які могли бути розглянуті у заочному провадженні, та щодо кожної з них були закріплені деякі властивості, які характеризувалися особливим строком явки сторін, обов’язковістю письмової форми, більш коротким строком оскарження. Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що існуючі положення гл.8 нового ЦПК України є менш досконалими, ніж норми Статуту 1864 р., оскільки, сучасний цивільний процесуальний закон не містить норм щодо строків та порядку розгляду справ у заочному провадженні. Такий розгляд проводиться за загальними правилами (ст. 225 нового ЦПК України), а існуюча різниця полягає у тому, що заочне рішення може бути переглянуте судом, який його ухвалив (ст. 228 нового ЦПК України), або оскаржене в загальному порядку (ст. 232 ЦПК). Гл. 8 нового ЦПК України закріплює таке становище відповідача, яке має певні недоліки, зокрема ст. 224 ЦПК України передбачає, що причини неявки відповідача до суду можуть бути визнані поважними за суб’єктивною думкою суду, що в певній мірі порушує права відповідача. Тому, на мою думку, цей недолік слід ліквідувати.

На підставі вищевикладеного можна стверджувати, що заочний процес являє собою спосіб здійснення цивільної процесуальної форми, що використовується для реалізації права на судовий захист особи, яка звернулася до суду за вирішенням спору, у тих випадках, коли відсутня можливість додержати стандарти змагальної форми.

Беручи до уваги той факт, що заочне провадження характеризується однобоким сприйняттям судом обставин справи, це безперечно може відобразитись на ухваленому рішенні. Цей момент врахував національний законодавець. Керуючись принципом рівності сторін у процесі, у ст. 228 нового ЦПК України законодавець надав відповідачу право на перегляд та скасування заочного рішення, у спрощеному порядку, за умови додержання ним деяких умов.

Як свідчить практика Російської Федерації, суди застосовують здебільшого заочне провадження при розгляді справ, що виникають з адміністративно-правових відносин [5,с.222]. Враховуючи ту обставину, що в Україні йде процес проведення судової реформи, в результаті якого в окремий вид судочинства виділяються з цивільного судочинства справи з адміністративно-правових відносин і порядок їх судового розгляду регламентується не ЦПК України, а Кодексом адміністративного судочинства України, визначення категорій спірних правовідносин, які розглядаютьсь у заочному судочинстві вимагають свого вирішення.



З урахуванням викладеного можна зробити висновок, що заочному провадженню притаманні наступні риси: по-перше, спір має бути вирішеним на підставі дослідження обставин справи, матеріалів, які надані особами, що беруть участь у справі, а також усних пояснень присутнього відповідача; по-друге, у дослідженні обставин справи бере участь лише позивач; по-третє, при розгляді справи відсутня усна змагальність сторін; по-четверте, відсутньому відповідачу надається право вимагати скасування заочного рішення у спрощеному порядку.

В результаті проведених теоретичних досліджень автор приходить до висновків що:

1) інституту заочного провадження притаманні не лише позитивні риси, тому що існують проблеми в його застосуванні, які пов’язані з недостатнім розробленням, відсутністю єдності у питаннях тлумачення норм, що регламентують заочний порядок розгляду справ у процесі їх застосування. Безпосередньо він потребує більш детальнішого законодавчого доопрацювання щодо проблем ефективного захисту інтересів відповідача;

2) національним законодавцям необхідно враховувати практику заочного провадження в інших країнах світу, що сприятиме підвищенню рівня ефективності цього виду провадження на національному ґрунті.



Література:

  1. Знгельман И. Е. Курс гражданского производства. – Юрьев, 1912. – С. 370.

  2. Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого, И. С. Перетерского. – М., 1994. – С. 79

  3. Хрестоматия по гражданскому процессу / Под ред. М. К. Треушникова. – М., 1996. – С. 453

  4. Пашук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст. (1648–1782). – Львів, 1967. – С. 376

  5. Гражданское процессуальное право России / Под ред. М. С. Шакарян. – М., 1996. – С. 432

  6. Фурса С., Щербак С., Євтушенко О. Цивільне право України, “Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. – К.: КНТ, 2006. – С.448



М
УДК 347.122:504
іняйло О.М.


студент 202 групи МНЦ ОНЮА

Науковий керівник: ст. викладач Данильченко О.В.

ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА ГРОМАДЯН НА БЕЗПЕЧНЕ ДЛЯ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ`Я ДОВКІЛЛЯ

Цивільний кодекс України в ст. 293 закріпив право фізичної особи на безпечне для життя і здоров’я довкілля, що поєднує в собі цілу низку прав:

1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.

2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності.

Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту).

4. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо [1].

Необхідно зазначити, що конструкція цієї статті побудована таким чином, що охоплює значно більший спектр, ніж природне середовище людини, на відміну від звичної для нас норми про навколишнє природне середовище.

Конституція України, зокрема ст. 50, гарантує кожному громадянину України право на безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище; подання до суду позовів до державних органів, підприємств, юридичних осіб про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на природне середовище; компенсацію в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього середовища.

У ст. 68 Закону “Про охорону навколишнього природного середовища” встановлена дисциплінарна, адміністративна, цивільна і кримінальна відповідальність осіб, винних у порушенні прав громадян на екологічно безпечне природне середовище; передбачена відповідальність за порушення норм екологічної безпеки тощо. Так, ст. 69 Закону визначає особливості застосування цивільної відповідальності-шкода, заподіяна внаслідок порушення даного законодавства, підлягає компенсації, як правило, у повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від плати за забруднення оточуючого природного середовища і погіршення якості природних ресурсів. Разом з тим вказано, що особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, тощо. Одночасно особи, які володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи умисних дій потерпілих [2].

На керівників підприємств покладено обов’язок здійснювати систему заходів із забезпечення виконання умов і вимог, передбачених Законом “Про охорону атмосферного повітря” [3]. Так, у ст. 12 цього Закону “Обов’язки підприємств, установ і організацій по охороні атмосферного повітря” визначено такі обов’язки керівників: “підтримувати в належному стані апаратуру для очищення викидів і зменшення рівня іншого шкідливого впливу, здійснювати контроль за об’єктом та складом забруднюючих речовин та вести їх постійний облік”. Разом з тим зазначається, що виконання заходів з охорони атмосферного повітря не повинно призводити до забруднення грунтів, вод та інших природних об’єктів. Мова йде про екологічно чисті технології. Правове регулювання рівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів на атмосферне повітря здійснюється на основі нормативів викидів. Так, у ст. 18 цього Закону зазначається, що юридичні особи відповідно до міжнародних угод “зобов’язані скорочувати і припиняти виробництво і використання хімічних речовин, що негативно впливають на озоновий шар”.

Закон, зокрема ст. 44 “Порушення законодавства по охороні атмосферного повітря”, встановлює детальний перелік правопорушень. Так, у ній зазначено, що особи, винні у порушенні законодавства про охорону атмосферного повітря, несуть відповідальність відповідно до актів законодавства України. Юридичні та фізичні особи за порушення законодавства про охорону атмосферного повітря зобов’язані відшкодувати шкоду в порядку і розмірах, встановлених законодавством України. При цьому вказується на заподіяння шкоди довкіллю, а людський фактор залишається поза увагою законодавця. Проте заподіяння шкоди особі необхідно розглядати керуючись нормами перш за все нормами ЦК України.

Аналіз законодавства, зокрема Закону “Про охорону атмосферного повітря”, свідчить, що економічний механізм забезпечення охорони атмосферного повітря спрямовано на організаційно-економічні заходи із забезпечення охорони та використання атмосферного повітря. Такі заходи передбачають встановлення нормативів плати і розмірів платежів за викиди у атмосферне повітря й інші впливи на нього, а також встановлення нормативів плати за перевищення лімітів викидів (ст. 33 Закону). Однак, як зазначено у ст. 35 цього Закону, “здійснення платежів не звільняє від відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря”.

У п. 2 ст. 13 Цивільного кодексу України “Межі здійснення цивільних прав” вказується, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю. Цим самим Цивільний кодекс обмежує певні дії юридичних осіб та зобов’язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень, визначених Конституцією, забезпечувати реалізацію фізичною особою своїх особистих немайнових прав.

Прогалини у системі екологічного законодавства, ігнорування керівниками підприємств та місцевих органів влади основних вимог чинного законодавства, зволікання з вживанням радикальних заходів з охорони атмосферного повітря, почасти відсутність належного контролю державних органів, підприємств, громадських організацій призводить до погіршення екологічної ситуації у багатьох регіонах України, рівня захворюваності, втрати працездатності та смертності населення.

Законодавче забезпечення повинно відбуватися не лише шляхом заборон щодо порушення цими органами тих чи інших особистих немайнових прав фізичних осіб, а й через покладення на них обов’язку здійснювати відповідні діяння, спрямовані на допомогу в здійсненні ними вказаних прав. Окрім покладення на дані органи повноважень, повинні бути передбачені спеціальні процедура чи правила, які впорядковують забезпечення здійснення фізичною особою її особистих немайнових прав.

Все це дає можливість констатувати, що більшість вчених (В. Андрейцев, Хвесик та інші) зосереджують свою увагу на дослідженні питань екологічної безпеки, порушенні екологічної рівноваги, спричиненої незаконними діями юридичних осіб, та заподіянні шкоди навколишньому середовищу. Однак поза увагою дослідників залишаються питання реалізації екологічних прав громадян, оскільки у центрі уваги означеної проблеми повинна знаходитися особа.

Аналіз юридичної літератури дозволив виявити наступні протиріччя: між недосконалістю інструментів економічного стимулювання та мотивами реалізації екологічних, соціальних і економіко-правових інтересів суспільства та суб’єктів господарювання; між потребами суспільства у задоволенні матеріальних благ і погіршенням екологічної ситуації у країні; між необхідністю повноти реалізації екологічних прав громадян і недосконалістю організаційно-правового механізму екологічної відповідальності; між об’єктивною необхідністю екологізації суспільного виробництва, раціоналізації природокористування і еколого-економічною кризою господарювання, недосконалістю правової бази.

Стаття 1165 ЦК “Відшкодування шкоди, завданої внаслідок неусунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи” встановлює засади виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок неусунення загрози здоров’ю фізичної особи.

З положення норми випливає, що умови виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди є: виникнення шкоди; протиправна дія або бездіяльність, якою створена загроза заподіяння шкоди; причинний зв’язок між протиправною дією або бездіяльністю, якими створено небезпеку, і шкодою, що її зазнала зацікавлена особа; вина особи, що створила небезпеку заподіяння шкоди.

Важливо зазначити, що посягання на немайнове благо (немайнові права) тягне поряд з немайновою матеріальну шкоду і навпаки. Протиправність є юридичним вираженням шкідливості дії (бездіяльності) правопорушника. Дії загрози здоров’ю людини шкідливі (суспільно небезпечні) тому, що посягають на інтерес, а також протиправні (порушують правову охорону цього інтересу).

У даних зобов’язаннях умовою відповідальності особи за створення небезпеки заподіяння шкоди є “подвійний” причинний зв’язок між протиправною дією заподіювача шкоди (бездіяльністю) і небезпекою виникнення шкоди, причинний зв’язок між створеною небезпекою і шкодою, що виникла.

У цивільному праві діє презумпція винності правопорушника. Розмір та обсяг шкоди, що підлягає відшкодуванню, визначаються відповідно до правил гл. 82 ЦК.

Зобов’язання, що виникають не з договорів, а із заподіяння шкоди, називають деліктними. Невиконання цих зобов’язань тягне деліктну відповідальність за заподіяння шкоди особі.

Деліктні зобов’язання ґрунтуються на принципі генерального делікту, згідно з яким кожному заборонено будь-яке заподіяння шкоди особі. Поняття “протиправна діяльність” включає невчинення дії, що вимагається законом. На особу, яка не вчинила певні дії, законом покладається відповідальність за таких умов: наявність у особи обов’язку вчинити позитивні дії (випливає з прямої вказівки закону, договору), а також з випадків, створених самою особою, можливість здійснити їх за цих умов.

Обов’язковою підставою деліктної відповідальності є також причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою. У разі ушкодження здоров’я фізичної особи необхідно встановити причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і втратою професійної чи загальної працездатності.

Суб’єктивною підставою деліктної відповідальності є вина. Згідно зі ст. 614 ЦК вина може проявлятися у формі умислу та необережності. Остання відрізняється від умислу тим, що особа не передбачає можливість заподіяння шкоди за обов’язку її передбачити. Можна сказати, що особа, яка не дотримується мінімальних вимог обережності, допускає грубу необережність. Необхідно звернути увагу на те, що у випадках, передбачених законом, може бути покладено обов’язок відшкодувати завдану шкоду й за відсутності вини її заподіювача (наприклад, якщо шкоду завдано джерелом підвищеної небезпеки).

Під поняттям “джерело підвищеної небезпеки” слід вважати діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність завдання шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною.

Отже, особливість правил відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, полягає у наявності таких підстав для виникнення відповідальності: дійсна шкода; протиправність дій заподіювача шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною дією та шкодою.

На володільця джерела підвищеної небезпеки покладається обов’язок відшкодувати завдану шкоду, причому правила ч. 2 ст. 1187 ЦК зачіпають дві ознаки володільця джерела підвищеної небезпеки – юридичну (володіння певним правом, наприклад, правом власності) і матеріальну (володілець, який використовує, утримує і зберігає це джерело).

У ст. 1191 “Право зворотної вимоги до винної особи” зазначено, що особа, яка завдала шкоди, відповідає за свої дії перед особою, котра відшкодувала шкоду (за наявності вини). Діє презумпція її вини згідно з ч. 2 ст. 1166 ЦК. Однак ч. 3 ст. 1191 ЦК передбачає також виняток, згідно з яким застосовується презумпція невинуватості (зворотні вимоги держави до посадової особи) тільки у разі встановлення у її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, котрий набрав законної сили.

Поняття “інше ушкодження здоров’я” охоплює будь-яке, не пов’язане з каліцтвом, ушкодження здоров’я, що настало внаслідок загального захворювання, спричиненого викидами хімічних речовин у атмосферу. Дане захворювання є видом ушкодження здоров’я внаслідок недотримання заподіювачем шкоди встановлених правил та норм. Специфіка такої шкоди полягає у тому, що вона не може бути відшкодована у натурі та оцінена у грошовому вираженні. Об’єктом відшкодування у даному разі будуть майнові втрати. До таких законодавець відносить додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків тощо. Цей перелік є орієнтовним. Разом з тим варто зазначити, що у разі заподіяння ушкодження здоров’ю фізичної особи вона має право на відшкодування моральної шкоди.

Це зумовлено тим, що діяння, спрямоване на ушкодження здоров’я людини, презюмується протиправним, оскільки за нормами Конституції України (ст. 3) життя та здоров’я фізичної особи визнаються найвищою соціальною цінністю, а правовідносини, які опосередковують вищі блага людини, мають абсолютний характер.

У деліктних зобов’язаннях причинно-наслідковий зв’язок між протиправним діянням та завданою шкодою має складний характер, що зумовлено специфікою завданої шкоди. Тому необхідно доводити наявність причинно-наслідкового зв’язку не тільки між протиправним діянням та ушкодженням здоров’я, а й названий зв’язок між даним ушкодженням здоров’я та зазначеними майновими втратами.

Необхідно зазначити, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини заподіювача у випадках, коли вона завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК) та у інших випадках, встановлених законом (п. 3 ч.2 ст. 1167 ЦК).

Відшкодування шкоди за ст. 1195 ЦК, що є загальною нормою, стосується усіх без винятку випадків завдання шкоди життю та здоров’ю людини. Аналіз ст. 1195 дає підстави стверджувати, що у процесі відшкодування заподіяної шкоди акцентовано увагу на тому, що обов’язковою умовою відшкодування майнових втрат є погіршення працездатності особи. На наш погляд, норми даної статті є недостатньо врегульовані, оскільки громадяни України щоденно зазнають постійного впливу на їх здоров’я забруднюючих речовин промислових підприємств, і ці наслідки можуть не обов’язково призводити до видимих симптомів захворювання (наприклад, зниження імунітету).

Корисними в удосконаленні зазначених правових норм були б пропозиції з боку Міністерства охорони здоров’я з даного питання, що загалом сприяло б зміцненню демократії в Україні. Як правило, відшкодування зазначеної вище шкоди важко здійснити, тому вона відшкодовується у грошовій формі. Визначення шкоди проводиться за спеціальними таксами, спеціальними методиками відшкодування шкоди (у разі порушення законодавства про охорону атмосферного повітря) та нормами цивільного законодавства.


У затвердженій Верховною Радою України постанові “Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” у розділі 33 “Організаційні засади охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів України” зазначається, що забезпечення ефективної державної системи охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів України має на меті створення умов для ефективної дії правового забезпечення політики екологічної безпеки.

Література:

  1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання:. Атака,-2003.

  2. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” // Відомості Верховної Ради України – 1994 – № 1 – Ст. 1

  3. Закон України “Про охорону атмосферного повітря”// Відомості Верховної Ради України – 1992 – №50 – Ст.678



С
УДК 347.121.2
еврюкова В.М.


студентка 202 группы НУЦ ОНЮА

Научный руководитель:ст. преподаватель Данильченко Е.В.



Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница