Сучасні тенденції розвитку держави та права україни


ПРОБЛЕМЫ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ИМУЩЕСТВЕННЫХ ПРАВООТНОШЕНИЙ СУПРУГОВ (РАЗДЕЛЬНОЕ ИМУЩЕСТВО)



страница14/14
Дата12.05.2016
Размер1.17 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

ПРОБЛЕМЫ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ИМУЩЕСТВЕННЫХ ПРАВООТНОШЕНИЙ СУПРУГОВ (РАЗДЕЛЬНОЕ ИМУЩЕСТВО)

Семейное законодательство, регулируя семейные отношения, исходит из определения понятия семьи. Часть 2 ст. 1 СК указывает, что регулирование семейных отношений осуществляется Семейным кодексом с целью укрепления семьи как социального института. Термин “семья” употребляется в ч. 3 ст. 2 СК – это первая законодательная попытка дать нормативное определение семьи. СК определяет семью как первичную и основную ячейку общества, указывает признаки семьи: совместное проживание лиц, связанных общим бытом, имеющих взаимные права и обязанности. В ч. 2 ст. 3 СК дано определение понятия семьи в юридическом смысле.

В ч. 4 ст. 3 СК указаны основания возникновения семьи: брак, родство, усыновление, а также другие основания, не запрещенные законом и не противоречащие моральным устоям общества.

До недавнего времени подавляющее большинство ученых, занимающихся проблемами семейного права, считали, что в семейном праве на первый план выступает регулирование личных неимущественных отношений в семье. Эту точку зрения высказывали как авторы, утверждающие, что семейное право является самостоятельной отраслью права (Е.М. Ворожейкин, Г.К. Матвеев, ВА. Рясенцев, Е.А. Суханов, Ю.К. Толстой, В.Ф. Яковлев), так и авторы, утверждающие, что семейное право является составной частью, подотраслью гражданского права (Иоффе ОС, Маслов В.Ф., Пушкин А.А.).

В настоящее время отдельные авторы, М.В. Антокольская, Н.Д. Егоров утверждают, что в семейном праве на первый план выступает регулирование имущественных отношений. Свое мнение они обосновывают не только тем, что большинство статей Семейного кодекса посвящено регулированию имущественных отношений что, как отмечает Н.Д. Егоров, не имеет решающего значения, но и тем, что личные неимущественные отношения в семье регулируются государством постольку, поскольку они тесно связаны с имущественными отношениями и оказывают на них определяющее влияние.

Данная проблема является актуальной, так как требует подробного изучения многих мнений, разногласий ученых.

Имущество может принадлежать супругам на праве раздельной или обшей собственности. Имущество, которое принадлежит на праве собственности каждому из супругов, называется раздельным имуществом. Вопрос о раздельной частной собственности супругов регулируется главой 7 СК.

Ст. 57 СК не указывает признаки, которые дали бы возможность отграничить раздельную частную собственность супругов от общей совместной собственности. К раздельному имуществу относится: а) имущество, приобретенное супругами до вступления в брак; б) имущество, полученное в период брака в дар; в) имущество, полученное в период брака по наследству; г) вещи индивидуального пользования каждого из супругов (за исключением предметов роскоши); д) имущество, нажитое каждым из супругов во время их раздельного проживания при фактическом прекращении брака (только по решению суда). К личной частной собственности супругов относят не только имущество, приобретенное каждым из супругов до брака, но и приобретенное каждым из них в период брака на основании договора дарения или в порядке наследования, так и имущество, приобретенное каждым из супругов во время брака на средства, которые принадлежали каждому из них лично.

Семейный Кодекс Украины закрепил, что премии, награды, полученные за личные заслуги, надо относить к раздельной собственности, но существуют до сих пор дискуссии относительно этого спорного вопроса. Плоды и доходы, приносимые вещью, принадлежащей одному из супругов, составляют его собственность. Однако ст. 189 ГК является диспозитивной нормой и указывает, что иное может быть предусмотрено законом или договором.

Говоря об имуществе, полученном по договору дарения, следует различать, кому подарена вещь – одному из супругов или обоим. Например, вещи, подаренные супругам в связи с их свадьбой, принадлежат супругам на праве общей совместной собственности, за исключением вещей индивидуального пользования каждого их супругов.

Согласно ч. 7 ст. 57 СК суд может признать раздельной частной собственностью каждого из супругов имущество, приобретенное женой, мужем во время их отдельного проживания в связи с фактическим прекращением брачных отношений. Раздельным имуществом супругов следует также признать приватизированную на имя одного из супругов квартиру.

Часть 7 ст. 57 СК также предусматривает, что если в приобретение имущества вложены кроме общих средств и средства, принадлежавшие одному из супругов, то доля в этом имуществе, в соответствии с размером взноса, является его раздельной частной собственностью.

Имущественные отношения, регулируемые семейным правом, имеют ряд особенностей, отличающих их от имущественных отношений, регулируемых гражданским правом. Общим для имущественных отношений, регулируемых гражданским правом, и для имущественных отношений, регулируемых семейным правом, является то, что эти отношения носят имущественно-стоимостный характер.

Имущественными отношениями, как было сказано, являются налоговые и другие финансовые отношения, а также отношения по выдаче зарплаты, пенсий. Однако они не регулируются гражданским правом. Кроме того, для имущественных отношений, регулируемых семейным правом, характерно, что участники этих отношений выступают не как самостоятельные товаровладельцы, а как члены семьи. Они не опосредствуют обмен товара на деньги и товара на товар. Поэтому они не носят эквивалентный и возмездный характер.

Имущественные отношения, регулируемые гражданским правом, как было отмечено, связаны с производством, обменом и распределением материальных ценностей. В то время, как имущественные отношения, регулируемые семейным правом, направлены на укрепление семьи, на выполнение семьей ее функций. При этом присутствует не только хозяйственная функция, но и воспитательная.

В брачном договоре супруги самостоятельно определяют режим имущества. Содержание брачного договора могут составлять разные имущественные вопросы. Решение таких вопросов до брака или даже в браке предопределяет стабильность семейных отношений при необходимости решения имущественных и денежных проблем.

Содержащиеся в законе положения позволяют сделать вывод о специфичности отношений между супругами как особого вида правоотношений, составляющих предмет семейного права. Будучи основанными на браке, они связывают двух специальных субъектов, не прекращаются полностью с прекращением брака и утратой супругами своего статуса по отношению друг к другу, а это предполагает необходимость более детального урегулирования тех отношений, которые сохраняются, несмотря на прекращение брака.

Литература:


  1. Конституція України, – К.: Право, – 2006. – 46 с.

  2. Семейный кодекс Украины. – Ведомости Верховной Рады (ВВР), 2002, № 21-22, ст. 135.

  3. Гражданский кодекс Украины, – К.: Аттика, – 2005. – 416 с.

  4. Закон Украины “О собственности” от 07.02.1991г. – Ведомости Верховной Рады (ВВР), 1991, N 20, ст.249.

  5. Закон Украины “О страховании” от 04.10.01г. – Ведомости Верховной Рады (ВВР), 1996, N 18, ст. 78.

  6. Жилинкова И.В. Право собственности супругов. – X.: 1997г. – 236с.

  7. Жилинкова И.В. Право собственности супругов. – Х.: 2001г. – 128с.

  8. Жилинкова И.В. Брачный контракт (договор) X.: “Ксилон”, – 2001г. – 128с.

  9. Семейное право Украины: Учебник / Ю.С. Червоный, Г.С. Волосатый, О.М. Калитенко, В.И. Труба; Под общей редакцией Ю.С. Червоного – X.: “Одиссей”, – 2004г. – 520с.

  10. Новохатская Я. Некоторые аспекты правового регулирования имущественных отношений супругов – предпринимателей // Підпр., госп. і право. №11 с.31 -37.



Р
УДК 349.412
едька М.Р.


студентка 24 групи МНЦ ОНЮА

Науковий керівник: ст. викладач Грічук О.І.

ПРОБЛЕМА НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

Актуальність проблеми набуття права власності на землю проявляється в існуванні в цій сфері цілого ряду проблем, які, на наш погляд, не достатньо врегульовані в сучасному законодавстві України. Особливості права власності на землю полягають у тому, що згідно зі ст.14 Конституції земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, а право власності на неї гарантується Конституцією.

Висвітленню проблеми набуття права власності на землю присвячені праці таких вчених, як: Андрейцев В.І., Говорецький Б., Запша І., Іванюченко А.Б., Макаренко Г., Паліюк В., Саєнко, Саніахметова Н.О., О. Харитонов Є.О., Червоний Ю., Юрчишина В., М.В.Шульга та інших. Особливості правового режиму землі полягають у тому, що відповідно до ст.9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Отже, пріоритет при вирішенні конкретних питань здійснення права власності на землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосовуються субсидіарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері) встановлюються ЦК.

Поняття власності на землю в загально правовому аспекті слід розглядати в економічному та юридичному аспектах. Земельна власність в економічному аспекті являє собою систему суспільних економічних відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі.

Як юридична категорія земельна власність являє собою результат закріплення правовими нормами економічних суспільних відносин щодо присвоєння землі, тобто відносин володіння, користування та розпорядження землею особами, які юридично визнані власниками відповідних земельних ділянок. Таке закріплення має вираження у праві власності на землю.

Право власності на землю є інститутом земельного права, норми якого регулюють суспільні відносини належності землі визначеним законом видам суб’єктів цього права. [12;61].

Згідно Земельного кодексу України земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Також це право розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідну для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення, а також може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Вказівка ч.4 ст.373 ЦК на те, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення містить певне внутрішнє протиріччя, оскільки йдеться про розсуд, обмежений цільовим призначенням земельної ділянки. Іншими словами, розсуд власника є вторинним щодо розсуду суб’єктів публічної влади, які визначають цільове призначення ділянки. Але це протиріччя пояснюється необхідністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природно, спричиняє певне обмеження права власності. Отже, розсуд власника тут є категорією приватного права, а цільове призначення – категорією права публічного.

Згідно цивільного законодавства суб’єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності[2;79];

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності (ст.374 ЦК, ст.80 ЗК). Проте це положення, як випливає з наступних частин ст.374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально.

Зокрема іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб’єктами права власності на землю лише у випадках, встановлених законом.

А. В. Венедиктов відзначав, що для суб’єктивного права власності на землю характерне здійснення власником правомочностей, що належать йому, своєю владою і в “своєму інтересі”. Проте “свій інтерес” не може бути специфічною ознакою права власності на землю. Будь-яка уповноважена особа здійснює суб’єктивне право, що належить йому, в своєму інтересі. Д. М. Гсикин вважає, що для суб’єктивного права власності на землю характерне те, що власник здійснює правомочністі, що належать йому, незалежно від інших осіб.

Як відзначає А.В.Дзера, визнання народу України суб’єктом права виняткової власності на землю ніяк не означає існування самостійної форми власності, оскільки за своєю економічною природою вона фактично є також державною. Отже, повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише громадяни України або юридичні особи України.

Слід зазначити, що Господарський кодекс, на відміну від Цивільного кодексу, передбачає право колективної власності на землю.

У юридичній літературі немає єдності з питання про існування права колективної власності. Одні автори (Ю.З. Шемчученко, В.І. Семчак, В.У. Луць, В.З. Янчук, Ц.У. Бичкова) вважають, що право колективної власності, в тому числі і на землю, існує. Інші (А.У. Дзера, А.А. Підопригора, Я.Н. Шевченко, Н.Т. Пукшин, В.У. Янчук) вважають, що права колективної власності немає, а є право загальної приватної власності.

Відповідно до них громадяни України набувають права власності на землю на підставі:

а) придбання за цивільно-правовими договорами;

б) безоплатного передання із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

д) виділення у натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Будь-який працівник колективного сільгосппідприємства /далі – КСП/, має право і можливість отримати сертифікат на володіння земельним паєм. Право на отримання земельного паю гарантоване ст. ст. 13, 14 Конституції України, Указом Президента України “Про невідкладні реформи у сфері сільгоспвиробництва” від 10.11.94, Указом Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільгосппідприємствам і організаціям” від 08.08.95, Постановою Кабміну від 12.06.96 “Про стан реформування земельних відносин”.

Із 1992 року в Україні приватизовано 15,9 млн. земельних ділянок площею 3,4 млн. га. Видано 2,9 млн. державних актів, що становить лише 25,4 відсотка від кількості громадян, які приватизували свої земельні ділянки, та 22 відсотки від кількості громадян, які мають право на таку приватизацію. Однак, лише 47 відсотків громадян одержали можливість обміняти земельні сертифікати на державні акти на право приватної власності на землю.

З того часу, коли в Україні почалася земельна реформа, минуло десять років. Однак питання щодо успадкування земельної частки (паю) продовжує бути актуальним, оскільки до його вирішення уповноважені на те судові й несудові органи підходять по-різному [15;48].

Діючий Земельний кодекс України (ЗК) не містить такого поняття, як “землі загальнодержавної власності” – лише “землі державної власності” [10;20].

Хоча права та обов’язки землевласників визначаються земельним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов’язані з правом власності на жилий будинок, спеціально регламентовані у ЦК.

Зокрема ст.375 ЦК встановлює, що власник земельної ділянки має право на її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, власник ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене: добровільно (за волевиявленням власника), примусово (за рішенням суду) та з об’єктивних причин (смерть власника, припинення юридичної особи) у випадках, встановлених законом (гл.22 ЗК).

Припинення права власності на землю за волевиявленням землевласника можливе у випадках:

а) добровільної відмови власника від земельної ділянки (яка може бути здійснена лише на користь держави або територіальної громади);

б) добровільного відчуження земельної ділянки власником, у тому числі надання згоди на вилучення ділянки для її наступного надання іншій особі з правом одержання відповідної компенсації.

Примусове припинення права власності на землю охоплює:

а) викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) вилучення не відчуженої у встановленому порядку земельної ділянки іноземними особами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами;

в) вилучення земельної ділянки, яка використовується не за цільовим призначенням або з порушенням законодавства;

г) конфіскацію земельної ділянки як санкцію за вчинення кримінального злочину або адміністративного порушення [17;295].



Література:

  1. Конституція України, – К.: Право, – 2006. – 46 с.

  2. Цивільний кодекс України, – К.: Атіка, – 2005. – 416 с.

  3. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // Нормативні акти України: комп’ютерна правова система, 2007.

  4. Господарський кодекс України від 16.01.2003. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144.

  5. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 – Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 37-38, ст. 189.

  6. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997.- Відомості Верховної Ради (ВВР), 1997, N 24, ст.170.

  7. Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10.11.1994. // Нормативні акти України: комп’ютерна правова система, 2006.

  8. Указ Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 08.08.1995. // Нормативні акти України: комп’ютерна правова система, 2006.

  9. Постанова Кабінета міністрів України “Про стан реформування земельних відносин” від 12 лютого 1996 р. N 187. // Нормативні акти України: комп’ютерна правова система, 2006.

  10. Андрейцев В.І. Механізм гарантування права власності на землю.//Конкуренція. – 2003. – № 2.

  11. Говорецький Б. Дійсний господар землі – власник.//Конкуренція. – 2003. – № 1.

  12. Земельне право України: Підручник/За ред. М.В.Шульги. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

  13. Іванюченко А.Б. та інші.Земельний пай. – М.: 1999.

  14. Макаренко Г. Земля: сподівання і реальність.//Юрид. Вісник. – 2003. – № 16.

  15. Паліюк В. Врахування справедливості, добросовісності та розумності при вирішенні судами спорів з успадкування земельної частки (паю).//Підпр., госп., і право. – 2003. – № 3.

  16. Саєнко О. Реалізація права власності на землю: окремі проблеми нотаріату. //Право України. – 2003. – № 5.

  17. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України, Підручник. – К.: Істина. – 2003.

  18. Червоний Ю. Деякі проблеми правового регулювання відносин власності за ЦКУ і ГКУ // Економіка та право. – 2004.

  19. Юрчишин В., Запша І. Розвиток відносин власності на селі: концептуальні основи становлення і утвердження приватного сектора.//Економіка України. – 2003. – № 11.


НАШІ АВТОРИ:
Kowolik Piotr – dr, Górnośląska Wyższa Szkoła Pedagogiczna im. Kardynała Augusta Hlonda w Mysłowicach;

Pindera Michał – prof. dr hab., Akademia Świętokrzyska w Kielcach Filia w Piotrkowie Trybunalskim;

Достдар Руслана Миколаївна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Ємельянова Людмила Василівна – кандидат юридичних наук, доцент, заступник директора з навчально-виховної роботи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Козаченко Олександр Васильович – кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Козляковський Петро Андрійович – кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Ахмач Ганна Михайлівна – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Гричук Олександр Іванович – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Данильченко Олена Валентинівна – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Кіян Тетяна Миколаївна – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Корольова Тетяна Валентинівна – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Крецул Віктор Іванович – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Кльован Неля Василівна – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Оборотов Ігор Гариславович – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Обручков Роман Іванович – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Сидоренко Олена Михайлівна – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Шевченко Наталія Михайлівна – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Бакуліч Віктор Геннадійович – студент 34 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Гордейчук Юлія Олександрівна – студентка 401 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Гришина Марія Вікторівна – студентка 24 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Євдокимов Андрій Миколайович – студент 24 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Лазарєва Вікторія Олегівна – студентка 35 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Лєвочкіна Тетяна Володимирівна – студентка 301 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Міняйло Олександр Миколайович – студент 202 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Наумова Олександра Юріївна – студентка 24 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Редька Маргарита Романівна – студентка 24 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Севрюкова Вікторія Михайлівна – студентка 202 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії;

Шатохіна Алла Борисівна – студентка 35 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії.
ЗМІСТ
Ємельянова Л.В. Договірні зобов’язання – один з

основних інститутів римського права



Козаченко О.В. Пеналізація в умовах різних історичних

епох розвитку кримінального права на українських землях



Козляковський П.А. Спільність та відмінність моралі й права

Достдар Р.М. До питання дослідження традицій у праві:

рецепція греко-римського права в Цивільному Уложенні



Michał Pindera, Piotr Kowolik Kryminologia nauką multidyscyplinarną

(w walce z patologiami społecznymi)



Ахмач А.М. Правовые проблемы отдельных видов обязательственных

отношений между членами семьи



Гричук А.И. Проблемы правового регулирования личных

прав и обязанностей супругов



Данильченко Е.В. Виды и формы гражданско-правовой ответственности

Киян Т.Н. Особенности расследования преступных

нарушений профессиональной деятельности

медицинскими работниками

Крецул В.И. Некоторые проблемы профилактики

преступности несовершеннолетних.



Корольова Т.В. Правові аспекти надання платних медичних

послуг державними та комунальними

закладами охорони здоров’я

Клеван Н.В. Обращение с осужденными, лишенными свободы:

соответствие международным стандартам



Оборотов И.Г. Правовое развитие и преемственность в праве

Обручков Р.І. Накопичувальні пенсії: прогалини та колізії законодавства

Сидоренко О.М. Розсуд у правозастосовчій діяльності

Шевченко Н.М. Підстава застосування адміністративно-господарських

санкцій


Гордейчук Ю.А. Реформирование пенитенциарной системы Украины:

вопросы гуманизации



Левочкина Т.В. Социальное и биологическое

в антиобщественном поведении



Левочкина Т.В. Уголовно-правовая политика зарубежных стран

относительно незаконного оборота наркотических средств



Бакуліч В.Г. Виконавець заповіту як учасник сучасних

спадкових правовідносин.



Лазарєва В.О. Особливості наказного провадження

Шатохіна А.Б. Історія і перспективи розвитку заочного

провадження в цивільному процесі



Міняйло О.Н. Гарантії реалізація права громадян на безпечне

для життя та здоров’я довкілля



Севрюкова В.М. Личные неимущественные права физических лиц

в гражданском законодательстве Украины: право на жизнь



Гришина М.В. Проблемні питання договору довічного утримання

Евдокимов А.Н. Protection of the rights of the consumer

Наумова А.Ю. Проблемы правового регулирования имущественных

правоотношений супругов (раздельное имущество)



Редька М.Р. Проблема набуття права власності на землю

НАШІ АВТОРИ



~ ~


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница