Сучасні тенденції розвитку держави та права україни


СПІЛЬНІСТЬ ТА ВІДМІННІСТЬ МОРАЛІ Й ПРАВА



страница2/14
Дата12.05.2016
Размер1.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

СПІЛЬНІСТЬ ТА ВІДМІННІСТЬ МОРАЛІ Й ПРАВА

Ще у свій час Е. Дюркгейм звертав увагу на те, що “право і мораль – це сукупність уз, які прив’язують нас одне до одного і до суспільства, створюють з маси індивідів єдиний зв’язний агрегат”. І право, і мораль регулюють суспільні відносини шляхом створення загальнообов’язкових правил поведінки та встановлення певної відповідальності у разі їх недотримання. Однак вони суттєво різняться одне від одного. Це відносно самостійні регулятори поведінки і походження їх різні. Так, мораль значно давніша і вона з’являється з появою людського суспільства, в процесі становлення праці. Право ж – тільки з появою держави. Якщо право поділяє долю держави, то мораль набуде більш повного розвитку в майбутньому як загальнолюдська мораль.

Справді так, по-перше, якщо для права типовим є те, що його норми встановлюються і видаються від імені інституту держави, то моральні норми й правила поведінки народжуються здебільшого спонтанно, в самій практиці людських стосунків, у людському житті, в процесі розвитку тих або інших соціальних груп.

По-друге, мораль і право різняться за формою вираження волі суспільства. Мораль виражає волю окремих соціальних груп і суспільства в цілому, право – державну волю. Саме цим пояснюється принципова відмінність моралі і права за способом забезпечення. Якщо додержання норм моралі забезпечується внутрішнім переконанням у справедливості норм і силою громадської думки, то дотримання норм права, крім того, і силою державного апарату. Але, зазначимо, що націй основі не можна розглядати норми моралі як внутрішні, які ґрунтуються на переконанні, і норми права як тільки зовнішні, що ґрунтуються на примусі. Правопорядок стійкий, коли спирається на свідоме прийняття норм як необхідних і справедливих. Мораль спирається не тільки на переконання, а й на громадський примус. Головна відмінність полягає в характері і питомій вазі примусу, а не в його наявності чи відсутності. У праві питома вага примусу більша, і він має державний характер.

По-третє, право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм. Правових норм має бути скінченна кількість, вони потребують чіткого визначення, що вможливлює достатньо легку процедуру перевірки їх фактичного виконання. Норми ж моралі принципово не можна звести до будь-якої скінченої їх множини, а через це не може існувати й будь-який вичерпний кодекс моральних норм. Вони постійно формуються в суспільстві в міру його розвитку, поступово поширюються в міру підтримки їх громадською думкою.

По-четверте, погляд права на людину – це завжди погляд іззовні, з позицій певного соціального інституту, що має справу з реалізацією певних цілком конкретних функцій (у даному разі – забезпечення прав громадян, їхньої свободи й власності, підтриманням суспільного порядку тощо). Цей погляд сконцентрований саме на реалізації даних функцій і на тому, що може їй завадити; все інше його не обходить. Що ж до моралі, то її головний “пункт спостереження” – не іззовні, а в самій людині, в її совісті, в її душі. “Око” моралі спостерігає людину, таким чином, у всій неперервності її внутрішнього досвіду, всьому розмаїті її життєвих ситуацій, що повсякчас породжує нові, інколи цілком несподівані проблеми, – звідси й принципова незавершеність, континуальність складу моральних норм. Якщо, виконуючи вимоги права, людина такою ціною звільняється від його контролю і нагляду у своєму приватному існуванні, якщо додержання закону є кращим способом бути вільним від його примусової дії, то в моральній галузі справи стоять зовсім інакше: виконання будь-яких норм тут ніколи не може звільнити від совісті, почуття обов’язку тощо. Навпаки, додержання цих норм здебільшого тільки відкриває перед людиною шлях до вищих і вищих щаблів моральності загалом, свідчить про її зростаюче моральне самоусвідомлення.

По-п’яте, якщо адресатами правових настанов є конкретні люди й організації, то мораль, хоч би якими деталізованими були ті чи інші її конкретні вимоги, завжди, по суті, звертається “до всіх”, “до людини взагалі”.

По-шосте, якщо контроль за виконанням правових норм здійснюють спеціально призначені для цього інститути (суд, прокуратура), то додержання моральних норм – власна справа особи й відповідних людських спільнот.

По-сьоме, якщо покарання за порушення правової норми повинно суто об’єктивний характер і чітку передбачену законом кількісну міру, то в галузі моралі, навпаки, вирішального значення набувають суб’єктивні чинники й критерії, які не підлягають квантифікації. Можна покарати людину 10 роками ув’язнення або штрафом у 5000 гривень, але ж неможливо відміряти їй 6 чи 12 років докорів совісті! Звичайно, люди бувають різні: для когось страшна в’язниця, для когось – людський осуд і голос власного сумління.

В будь-якому разі перед нами – істотно різні виміри людського буття і, відповідно, різні способи регуляції людської поведінки.

Однак, із зазначених відмінностей не випливає, що мораль не має тісних зв’язків із правом або ж що вона не спирається в реалізації власних функцій на ті інші соціальні інститути. Безперечно, наявність у суспільстві розвинутої системи правових інститутів утворює для розвитку моралі незрівнянно кращі умови, брак яких не може бути компенсований ніякими моральним подвижництвом окремих осіб. Уже Гегель у “Філософії права”, розмежовуючи мораль (Moralitat) і моральність (Sittlichkeit), наполягав на зв’язку останньої з інститутами сімї, соціального стану, держави. Важливість уведення цих та інших соціальних інститутів у поле загального розуміння моральної ситуації в суспільстві є для сучасної України проблемою цілком очевидною.

Безсумнівний прогрес саме з точки зору моралі становить інституціалізація тих норм, які цього потребують. За останні роки почастішали випадки, коли ті чи інші правові акти приводять у відповідність із вимогами моралі, починаючи адекватніше відображати їхню суть. Розвиток в моральній свідомості безперечно впливають нині, скажімо, на законодавство в галузі захисту прав громадян та ін. Взагалі, чим гармонійніше “співпадають” за своїм змістом моральні й правові норми, чим більше спільного закладено в їх основі, чим більше здатні вони доповнювати й конкретизувати одні одних – тим краще для суспільства, для кожної свідомої людини.

Разом з тим не менш важливим – особливо в наші часи – є усвідомлення суттєвих розбіжностей між мораллю і правом. Доповнюючи й коригуючи одне одного, вони в жодному разі не мають одне одного дублювати, їх не можна ототожнювати, змішувати. Існує парадокс: право має залишати людині можливість бути аморальною. І справді: “доводячи” людину до певного ступеня коректності зовнішніх дій і стосунків, право надалі залишає її віч-на-віч з життєвими проблемами, із з цілковитою свободою вибору, якою вона може й повинна розпорядитися по-своєму. Обере вона добро чи зло, благородство чи ницість, стане вона негідником чи святим – все це право не обходить, поки її вчинки не суперечать законові, тим чи іншим статтям правового кодексу.

Чи означає це, що суспільству, людській громаді загалом байдуже, доброю чи злою є дана особистість? Звичайно ж, ні; вийшовши за межі правового регулювання, людина не потрапляє до царства цілковитої вседозволеності, а стикається з більш глибокими й тонкими духовними проблемами, впоратися з якими здатна тільки сама, покладаючись на власне розуміння обов’язку й відповідальності, на голос власної совісті, на думку й реакцію своїх близьких. Жодне зовнішнє втручання нічому тут не зарадить: є проблеми, котрі доросла, повнолітня людина має вирішувати сама. Звідси ще один відомий афоризм щодо співвідношення моралі й права: право передбачає моральне повноліття людини-громадянина.



Вагомість цієї обставини ще більш зростає, якщо згадати, що за системою права стоять сила й авторитет держави, на які воно спирається. Питання, отже, полягає ще й у тому, наскільки вправі держава втручатися в життя своїх громадян – які б найкращі наміри таке втручання на меті не мало? От чому слід пам’ятати, що сенс права – не в тому, щоб “підсилювати” мораль судами і в’язницями, а в тому, щоб забезпечувати спільне громадянське існування людей на засадах особистої свободи, в просторі якої тільки й може розвиватися справжня моральність. Тісно взаємодіючи одне з одним, збагачуючи одне одного власним змістом і досвідом, право й мораль у цивілізованому суспільстві залишаються все ж глибоко специфічними явищами. Саме тому, зрештою, вони й здатні доповнювати одне одного.

Література:

  1. Козляковский П.А., Козляковський А.П. Юридична психологія: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во “Дезайн і поліграфія”, 2006. – 424 С.

  2. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 304 С.

  3. Якуба О.О. Соціологія: Навчальний посібник. – Харків, 1996. – С. 86-107.



Д
УДК 340.15
остдар Р.М.


к.ю.н., доцент кафедри

правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ДО ПИТАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ У ПРАВІ: РЕЦЕПЦІЯ ГРЕКО-РИМСЬКОГО ПРАВА В ЦИВІЛЬНОМУ УЛОЖЕННІ

Питання дослідження традицій у праві безперечно актуальне. Внутрішній розвиток українського народу, його зовнішнє спілкування не можна розглядати інакше, як у безперервній єдності – це дві сторони того самого процесу. Відсутність власної стабільної держави протягом багатьох століть, не дозволило нам сформувати окремої незалежної правової системи, тому наше національне законодавство ґрунтувалося на місцевих правових традиціях і звичаях, а також переймало елементи правової культури й Заходу, і Сходу. Значну роль в історії національного права зіграла й грає рецепція римського, візантійського права. Кодифікаційні роботи, які проводяться в Україні останнім часом в галузі цивільного права, орієнтування на міжнародні правові стандарти – це не перша спроба “відновлення” цивільно-правових норм в історії вітчизняного законодавства. Питання наступності римського, візантійського права сьогодні виникає само собою, породжене об’єктивними факторами. Знання про досягнення й промахи минулих кодифікаційних робіт можуть і повинні допомогти сучасним законодавцям у формуванні нового цивільного права України.

Однією з таких кодифікаційних робіт була робота над Проектом Цивільного Уложення. Проект Цивільного Уложення 1809, 1810 й 1814 р.р. у той період був одним з етапів розробки норм приватного права, закріплених пізніше у Зводі законів (зокрема в т.X), але прийнятий як “проект”, підготовча робота, у дію так і не ввійшов. Однак для повного аналізу динаміки рецепції римського права в національному законодавстві сучасним законодавцям необхідно враховувати цю “законодавчу спробу”.

Проект Цивільного Уложення [1] складався із трьох частин: про право особисте, про право майнове, про зобов’язання. Приблизно, на такий розподіл вплинуло римське приватне право – Проект прийняв інституційну форму викладу, тобто ділився на три книги: особи, речі, способи придбання власності (глави 1,2 й 3 Проекту). По сутності, це була переробка Французького code civile, що служив джерелом майже всіх законодавств європейських держав, він містив норми римського права в тому вигляді, як було встановлено в Юстиніановому Corpus juris civilis, а також норми канонічного права. У цьому випадку ми можемо говорити про рецепцію законодавства Юстиніана.

Визначимо ступінь впливу греко-римського права на Цивільне Уложення, провівши порівняльний аналіз норм останніх.

Норми, що регулюють спадкове право, із стародавніх часів майже не змінилися завдяки візантійським законодавцям, які велику увагу приділяли спадкуванню. Спадкування за Проектом можливо було за законом і за заповітом. Складання заповіту допускалося в усній і письмовій формі. Різниця з нормою візантійського права була в кількості свідків, яким необхідно було бути присутнім для дійсності заповіту складеного в усній формі. При спадкуванні за законом із часів Юстиніана було чітко закріплене правило – спадкоємцями є тільки кровні родичі померлого. Черговість між ними визначалася за лініями. Великим кроком уперед у Проекті був обов’язковий розподіл майна при спадкуванні на рівні частини.

Речове право за Проектом містило значну кількість саме римських правових норм, воно дозволяло власникові широко користуватися, розпоряджатися й навіть знищити річ. Система речового права в Цивільному Уложенні як й у законодавстві Юстиніана розділяла його на право власності, володіння, сервітути, однак у Проекті відрізнявся порядок придбання нерухомих речей від придбання рухомості [2]. Характеризуючи речове право за Проектом, можна сказати про незначний вплив візантійських приватноправових норм.

Частина третя Цивільного Уложення стосувалася зобов’язального права й регулювала 12 видів договорів (про купівлю-продаж; про міну; про товариство; про позичку; про наймання й т.д.). Для порівняння, система зобов’язань візантійського права була досить заплутаною – у пізнє Середньовіччя чітко розрізняють два види зобов’язань: з договорів і з інших підстав (насамперед з деліктів). Слід зазначити, що інституції Юстиніана тією чи іншою мірою зберегли своє значення на всьому протязі розвитку візантійського цивільного права, орієнтували на чотиричленний розподіл зобов’язань: з договорів, з деліктів, як би з договорів, як би з деліктів.

Норми Проекту, як і візантійське право, передбачали при визначенні відповідальності учасників договору врахування такої суб’єктивної умови як наявність провини. Таким чином, центр ваги при визначенні відповідальності доводився не на об’єктивну сферу (установлення наявності збитків, протиправності) як у римському праві, а на суб’єктивну сферу. З винного “стягувалися збитки й ріст”.

Аналіз візантійського цивільного законодавства і його динаміки показує, що одним з найбільш “популярних” його інститутів було шлюбно-сімейне право. Його норми поставлені або на перше місце в збірниках (Еклога, Прохірон), або виділені в спеціальну книгу. У Проекті шлюбно-сімейне право на дев’яносто процентів зберегло норми візантійського права. Законодавчим підтвердженням цього служить §124, §165 Проекту. Характерна для візантійського шлюбу вимога попереднього заручення (заручини), у Проекті згадувалася як змова, перед шлюбом. За аналогією з візантійським правом, “змову” можна зрівняти з “цивільним зарученням”, що було передбачено 109 Новелою Лева 6, де говорилося, що якщо зарученим було від 7 до 13(14), то має місце не церковне, а цивільне заручення, що забезпечується неустойкою [3]. І у візантійському праві, і в Проекті є поняття шлюбного договору (§ 239 Проекту). Неустойка в передшлюбних договорах класичним римським правом не допускалася, але Еклога й Новела Лева Філософа допускала можливість неустойки. На відміну від візантійського права, Проект не містив обов’язкової умови для укладання шлюбу – згоди батьків для повнолітніх дітей. Обмеження відносно віку вступу до шлюбу прийшло до нас у Кормчих книгах, а в самих візантійських джерелах ці правила були запозичені з римських законів [4].

Сімейне право в Цивільному Уложенні було мало схоже як на римське, так і на звичайне. Візантійське право регулюванню суспільних відносин між подружжям приділяло небагато уваги, а ті, що були врегульовані законодавцем, свої положення практично у всіх законодавчих збірниках засновували на Дигестах, відносили всі майнові взаємини чоловіка й жінки до моральної сфери, яку регулювали церковні канони. Проект сильно розмежовував права чоловіка й дружини, стаючи на точку зору римського (навіть не візантійського) права й прийнявши його засади.

Усиновлення, опіка й піклування, віднесені до сімейного права, також були врегульовані в Проекті (§368). До осіб, що втратили батьків міг бути призначений опікун або піклувальник. Для порівняння, у Юстиніановому законодавстві протягом часу існування Візантії, відношення до опіки й піклування, як до різних інститутів мінялося. Якщо в Еклозі розходження, не занадто помітні в римському праві, між опікою й піклуванням виявилися майже стертими, то в Прохіроні вони стають цілком виразними. І в Юстиніановому праві й у Проекті строк опіки й піклування закінчувався настанням повноліття (§ 464 Проекту).

У підсумку про вплив на Проект Цивільного Уложення греко-римського права, можна відзначити, що, не дивлячись на 16- віковий період, що пройшов із часів існування Візантії, законодавство Юстиніана все-таки мало на Проект певний вплив, особливо це помітно в нормах сімейного й спадкового права, набагато менше – у зобов’язальному, але можна сказати, сліди греко-римського права залишилися скрізь.


Література:

  1. Проект Цивільного Уложення Російської Імперії, ч.1,2,3. С.-П.,1810; 1812; 1814. (Далі – Проект, Цивільне Уложення).

  2. Бабун Р. Історія інститутів права, – Харків, 1928. С.343.

  3. Оршанский И.Г. Исследования по русскому праву обычному и брачному, С.-П.,1879. С.376.

  4. Энгельман А. Об ученой обработке греко-римского права, С.-П., 1879. С.62.



Prof. dr hab. MICHAŁ PINDERA

Akademia Świętokrzyska w Kielcach

F
УДК 343.9
ilia w Piotrkowie Trybunalskim


Dr PIOTR KOWOLIK

Górnośląska Wyższa Szkoła Pedagogiczna

im. Kardynała Augusta Hlonda

w Mysłowicach

KRYMINOLOGIA NAUKĄ MULTIDYSCYPLINARNĄ

(w walce z patologiami społecznymi)

Pedagog w szkole zajmuje się wychowywaniem i nauczaniem. Jednak dziecko, które trafia do szkoły ma już swoje wzorce i normy, ma swoją grupę odniesienia. Jednakże trudne zadanie czeka nauczyciela, kiedy przyjdzie mu uczyć i wychowywać dziecko, u którego proces socjalizacji nie przebiegał prawidłowo, a jego grupą odniesienia jest rodzina, która ma odmienne normy, od tych, które uważamy za społecznie akceptowane. Jakże trudno będzie pedagogom w szkole dotrzeć do dziecka, które okaże się niedostosowane społecznie, ponieważ w świecie, który dotąd znało ogólne normy społeczne niestety nie były przyjęte i akceptowane. Jak dotrzeć do dziecka z rodzin tak zwanych marginesów społecznych, patologii, gdzie brak jest kultury, gdzie pozytywne normy nie są wzorcem?

Szybki rozwój cywilizacji, jaki ma miejsce od połowy XX wieku, postęp naukowo – techniczny i szybkie przemiany społeczno-ekonomiczne, takie jak: rozwój produkcji i konsumpcji różnych dóbr materialnych, procesy industrializacji, urbanizacji oraz związana z nimi migracja ludności i co za tym idzie anonimowość, brak kontroli społecznej – sprzyjają rozluźnieniu więzi społecznych i powstawaniu patologii społecznych. W tym zakłóconym społeczeństwie dzieci są bezradne, są jakby ubocznym skutkiem przeobrażeń społeczeństwa, wynikiem zaniedbania przez rodzinę. Wychowywane bez tradycji, norm obyczajowych i religijnych są rezultatem społecznie szkodliwych zjawisk.

Wyniki badań są przerażające. Z roku na rok rośnie liczba przestępstw z udziałem nieletnich. Wzrasta nie tylko liczba przestępstw popełnianych przez nieletnich przeciwko życiu i zdrowiu, ale coraz częściej są to czyny nacechowane bezwzględnym, brutalnym a niekiedy wręcz sadystycznym zachowaniem. W dodatku niebezpiecznie obniża się wiek przestępców.

Często działania szkoły są bezskuteczne, gdyż młody człowiek, zupełnie zdeterminowany przez los, jaki zaproponowała mu patologiczna grupa odniesienia nie będzie świadomy edukacyjnych i wychowawczych celów kształcenia. I chociaż jednym z celów kształcenia jest wszechstronny rozwój wokół wartości społecznie pożądanych nie każde dziecko będzie uczestniczyć w tym procesie.

Kryminologia jest to nauka “zajmująca się przestępczością jako zjawiskiem społecznym, badaniem jej uwarunkowań społecznych i biopsychicznych oraz poszukiwaniem skutecznych sposobów jej zapobiegania. Jest nauką interdyscyplinarną, znaczny wkład w jej rozwój miały takie dyscypliny jak: psychologia, socjologia, biologia, medycyna, pedagogika, ekonomia, technika, historia, antropologia, filozofia, prawo” [1; 131].

Dosłownie – nauka o przestępczości, przestępcach i przyczynach przestępstw, tym samym – także o zapobieganiu, postępowaniu z przestępcami i karaniu ich [2; 161].

B. Hołyst kryminologią nazywa “naukę o przestępstwie i przestępcy, o objawach i przyczynach przestępczości i innych związanych z nią zjawiskach patologii społecznej oraz o metodach ich eliminacji” [3; 26].

Z kryminologią związane jest pojęcie kryminalistyka. Jest to “nauka o taktycznych zasadach i sposobach oraz o technicznych metodach i środkach rozpoznawania i wykrywania prawnie określonych, ujemnych zjawisk społecznych, a w szczególności zdarzeń przestępczych i ich sprawców oraz udowadniania istnienia lub braku związku pomiędzy tymi sprawcami a zdarzeniami; a także zapobiegania przestępcom i innym, niekorzystnym dla rozwoju społecznego prawnie relewantnym zjawiskom. Nauka ta powinna się zajmować również strategicznymi metodami przewidywania, rozpoznawania i zwalczania tych zjawisk, szczególnie poprzez zapobieganie ich powstawaniu i rozwojowi” [4; 15].



Patologia społeczna oznacza “zachowania jednostek lub grup społecznych sprzeczne z wartościami kultury akceptowanymi przez społeczeństwo oraz niefunkcjonalne struktury i systemy społeczne; do zjawisk patologicznych zalicza się między innymi: alkoholizm, przestępczość, narkomanię, przerost biurokracji” [5; 133].

Jednostką niedostosowaną społecznie “nazywamy takiego osobnika, który albo wskutek niekorzystnych warunków środowiskowych, albo wskutek zaburzeń chorobowych (układu nerwowego, hormonalnego i innych) ma trwałe trudności w dostosowaniu się do powszechnie uznanych norm społecznych (etycznych, obyczajowych, prawnych)” [6; 617].

“Proces, w trakcie którego uczymy się być członkami społeczeństwa, polegający zarówno na internalizacji jego norm i wartości, jak i uczeniu się odgrywania ról społecznych (pracownika, przyjaciela, obywatela itd.) nazywany jest socjalizacją” [2; 311].

Prewencja to nic innego jak wyprzedzanie, zapobieganie “wpływ wyroku sądu karnego, wydanego w jakiejś konkretnej sprawie, nie na osobę, która dokonała przestępstwa, lecz na ogół osób, które mogłyby dokonać podobnych przestępstw. Polega na uświadomieniu ogółowi skutków przestępczego czynu, jest więc wychowawczym oddziaływaniem wychowawczym” [7; 226].

Kryminalistyka jako nauka powstała w wieku XIX, który jest okresem narodzin nowoczesnych, uprzemysłowionych społeczeństw oraz burzliwego rozwoju nauki i powstawania wielu wynalazków. Wtedy też pojawiły się nowe postanowienia w kodyfikacjach europejskich zakazujące tortur i chroniące prawa jednostki w procesach karnych.

Lawinowy wzrost przestępczości był ściśle powiązany z rozwojem miast w okresie powstawania nowoczesnych ośrodków przemysłowych. Rozwój przemysłu miał także ujemne skutki w postaci narastania anonimowości życia jednostki, pierwszych załamań w postaci bezrobocia, bezdomności i zagubienia się człowieka w zupełnie nowych, dynamicznych warunkach. Tempo zmian cywilizacyjnych okazało się dla wielu zbyt szybkie, przekraczające możliwości adaptacji człowieka w stosunku do tempa rozwoju biologicznego człowieka. To powodowało stresy i napięcia oraz wzrost przestępczości, wobec której organy ścigania były bezradne. Przez wiele lat były przyzwyczajone do tortur, a nie do pełnego i rzetelnego wyjaśniania każdej sprawy. Spowodowało to poważny kryzys dla bezpieczeństwa społeczeństw. Ponieważ w okresie wielkich przemian społeczeństwa przekonały się już o przydatności nauki dla potrzeb dnia powszedniego (np. świeciły się żarówki, jeździły samochody i pociągi, możliwa była łączność na wielkie odległości dzięki telegrafowi). Społeczeństwo zaczęło szukać pomocy w nauce również w kwestii bezpieczeństwa. Pomoc ta była możliwa dzięki dynamicznemu rozwojowi nauk przyrodniczych i technicznych. Dzięki nim powstała szybka odpowiedź na zapotrzebowanie społeczne. Powstała nowoczesna rejestracja daktyloskopijna, nowoczesne metody identyfikacji człowieka i metodologia badań miejsca zdarzenia jako podstawowego źródła informacji o zdarzeniu oraz osobach biorących w nim udział. Była to odpowiedź w kategoriach ścisłych, właściwych naukom przyrodniczym i technicznym. Rodząca się wówczas nauka kryminalistyka powstała jako technika kryminalistyczna i była nastawiona na badanie przede wszystkim dowodu rzeczowego. Takie pojmowanie kryminalistyki reprezentowali ówcześni kryminaliści, twierdząc, iż jest to “nauka o realiach prawa karnego” (Gross) lub “studium techniki przestępstwa” (Locard). Taki pogląd wiele osób reprezentuje do dzisiaj, sądząc, iż kryminalistyka jest nauką zajmującą się wyłącznie dowodami rzeczowymi [4; 12].

Zastosowanie osiągnięć kryminalistyki spowodowało początkowo znakomite rezultaty. Zahamowano wzrost przestępczości i zaczęto wykrywać przestępstwa, które dotychczas uważano za niemożliwe do wykrycia. Wielką rewelacją okazało się wtedy nie tylko wykorzystanie osiągnięć nauk przyrodniczych i technicznych, lecz zastosowanie również zasad ścisłego, logicznego myślenia w wykrywaniu przestępstw. Dopiero po pierwszej wojnie światowej stwierdzono z niepokojem, że przestępczość stale wzrasta, pomimo stosowania coraz szerszych metod opracowanych przez kryminalistykę jako naukę. Było to związane ze zmianą metod działania przestępców, którzy również próbowali nadążyć za stale rozwijającą się techniką. W niektórych przypadkach skuteczne okazywało się stosowanie prymitywnych, prostych metod, które obniżały skuteczność wykrywczej techniki kryminalistycznej (np. nieletni mogli zostawiać ślady wszystkich palców na miejscu włamania, gdyż odciski palców nieletnich nie były nigdzie rejestrowane, więc badania daktyloskopijne nie mogły doprowadzić do włamywaczy). Kryminalistyka miała duże znaczenie w procesach dowodowych, lecz osłabła w sferze wykrywania przestępców. W samym wykrywaniu sprawców technika zaczęła zawodzić, okazało się bowiem, iż nie wystarczy samo udowodnienie sprawstwa. W związku z tym kryminalistyka jako nauka rozwinęła obok techniki kryminalistycznej drugi dział, a mianowicie taktykę, dziedzinę bardziej ukierunkowaną na sprawcę i jego wykrycie, aniżeli na ślad i jego rolę dowodową. Taktyka i technika kryminalistyczna są dziedzinami wzajemnie uzupełniającymi się, nie można ich sobie przeciwstawiać, ani też twierdzić, że jedna z tych dziedzin góruje nad drugą. Obie dziedziny w procesie zwalczania przestępczości mają jednakową rolę, różni się ona jedynie w określonych etapach działania, bądź w niektórych sprawach wzrasta rola jednej z dziedzin.

Ponieważ nauka kryminalistyka stale się rozwijała, powstała także trzecia dziedzina zwana strategią kryminalistyczną. Jest to dział kryminalistyki, który próbuje określić w sposób prognostyczny kierunki rozwoju przestępczości w dość odległej przyszłości oraz opracowuje metody zapobiegające temu rozwojowi i zwalczające przyszłą przestępczość poprzez badania własne oraz wyniki badań innych nauk, zwłaszcza kryminologii, a także wykorzystując analizę przestępczości w krajach bardziej rozwiniętych.

Oprócz tych trzech dziedzin w kryminalistyce wyróżniamy także metodykę kryminalistyczną, która jest zbiorem zasad i sposobów działania w procesach wykrywania i udowadniania przestępstw. Konkretyzuje ona ogólne zasady taktyki i techniki kryminalistycznej w sferze zwalczania poszczególnych rodzajów przestępstw, gdyż innymi metodami wykrywa się, np. sprawców włamania, innymi sprawców zabójstwa, a jeszcze innymi sprawców oszustw i nadużyć gospodarczych. Systematyzacji metod, ich rozwój i adaptację do stale rozwijającego się obrazu przestępczości, dokonała właśnie metodyka kryminalistyczna.

Przydatnością metod i środków kryminalistycznych zajmuje się dziedzina kryminalistyki nazwana teorią kryminalistyki, a jej zadaniem jest również śledzenie podstawowych kierunków rozwoju w nauce kryminalistyce.

Przestępstwa można uporządkować według skali wzrastającej społecznego niebezpieczeństwa. Taką skalę wyznacza wymiar kary, którą zagrożony jest dany czyn przestępny. W ten sposób uzyskuje się klasyfikację tak zwanego ciężaru gatunkowego.

Jako podstawowe kryterium podziału zbioru przestępstw dla każdej analizy kryminologicznej przyjmuje się powszechnie przedmiot zamachu przestępnego, określony w kategoriach praktycznego stosowania prawa.

Przez dynamikę przestępczości rozumie się kierunek i tempo zmian podstawowych cech zbioru czynów przestępnych. Liniowy model tendencji rozwojowej, przyjmuje się za podstawowe narzędzie analizy dynamiki przestępczości. Na jego podstawie ocenia się wpływ czynników kryminogennych, rozmiary wahań sezonowych oraz amplitudę wahań przypadkowych [3; 62-63].

Mimo postępu w zakresie doskonalenia metod i technik badawczych oraz poprawy wykrywalności przestępstw, określenie dokładnych rozmiarów przestępczości nieletnich jest szczególnie trudne. Trudności związane są z rozbieżnościami między ujawnionymi, a rzeczywistymi rozmiarami przestępczości, gdyż zawsze mamy do czynienia z tak zwaną ciemną liczbą przestępczości. Rozmiary jej mogą być zmniejszane przy maksymalizacji wysiłku badawczego i postępu w zakresie technik wykrywalności przestępstw.

Ważne są również procedury statystyczne i metodologiczne wykorzystywane w analizie zjawiska przestępczości. Oprócz epidemiologicznej diagnozy, która obejmuje głównie rejestracje faktów, ważne jest podejście społeczne, behawioralne i edukacyjne. Źródła pozyskiwania informacji na temat czynów przestępczych są różne.

W badaniach rozmiaru przestępczości wykorzystywane są statystyki, które odzwierciedlają liczbę prawomocnych orzeczeń w stosunku do nieletnich. Dane te są tylko częściowo porównywalne z danymi policyjnymi, gdyż tylko część czynów przestępnych kończy się wyrokami sądowymi, ukazują jednak tendencje jakie występują w przestępczości na przestrzeni ostatnich lat.

Nieodzownym elementem dynamicznie rozwijających się społeczeństw są negatywnie oceniane zjawiska, które nie przebiegają w wyizolowanych nurtach i zamkniętych układach, lecz przenikają przez cały system społeczny, a w określonych podsystemach powodują niespotykane wcześniej szokujące trudności. Niewątpliwie do tak ekstremalnie rozwijających się problemów należy zaliczyć patologię społeczną, która w społeczeństwach zachodnich w wymiarze masowym pojawiła się w połowie XIX stulecia. Społeczeństwo polskie uległo tej ogólnej tendencji i chociaż trudno dokładnie określić jej początek, to z całą pewnością patologia społeczna wystąpiła w całej powojennej historii. Oczywiście, na przestrzeni tego okresu jaskrawo zaznaczyła się ewolucja zarówno w przejawach, częstotliwości, jak i społecznej dystrybucji i dynamice tych zjawisk. Czytelny jest też kierunek owej ewolucji, a więc od tradycyjnej przestępczości osób dorosłych wywodzących się ze środowisk o najniższym statusie ekonomiczno-społecznym do przestępstw gwałtownych i narkomanii młodzieży ze środowisk o średnim i wyższym statusie społecznym. Z pedagogicznego punktu widzenia ważne jest też dostrzeżenie ewolucji w zakresie techniki popełniania przestępstw tradycyjnych, więc przejście od stosowania prymitywnych środków fizycznych, aż do wykorzystywania najnowszych rozwiązań technicznych. Ten aspekt ewolucji to nic innego jak intelektualizowanie się przestępczości, z którym ściśle są powiązane współczesne formy uczestnictwa młodzieży i dorosłych w strukturach podkulturowych. Przekroczenie określonych granicznych wskaźników w najnowszych generacjach oznaczało równocześnie masowe wkroczenie zjawisk patologii do systemu edukacyjnego, konieczność rozwijania w obszarze nauk biologicznych i pedagogicznych specjalnych badań i refleksji, co stosunkowo szybko zaowocowało ukształtowaniem się subdyscypliny pedagogicznej, jaka jest pedagogika resocjalizacyjna oraz kryminologia.

Zjawisko patologii społecznej, dotyczy coraz częściej młodzież i dzieci, a wiek młodych przestępców jest niestety coraz niższy. Coraz bardziej wyszukane są też sposoby popełniania przestępstw, w związku z czym trzeba poszukiwać ciągle nowych metod badawczych, które służą identyfikacji przestępców. Organy ścigania nie są w stanie pracować bez pomocy naukowców, którzy korzystają z wielu dziedzin naukowych.

Różnorodne objawy patologii społecznej są przedmiotem badań kryminologicznych, a ich wyniki i ocena wskazują między innymi na konieczność upowszechniania szybkiej i dokładnej identyfikacji przestępstwa i przestępcy. Nowoczesne nauki, takie jak kryminalistyka i biologia molekularna są pomocnym środkiem w zwalczaniu przestępczości. Wprowadzenie biologii molekularnej do badań identyfikacyjnych spowodowało przełomowe zmiany w możliwościach ujawniania sprawców przestępstw. Nawet najmniejszy ślad biologiczny zostawiony na miejscu przestępstwa jest możliwy do ujawnienia dzięki analizie DNA.

Współczesna pedagogika współpracując z kryminologią rozwija się szybko i wielokierunkowo. Na rozszerzenie zakresu badań pedagogicznych wpłynęła rosnąca rola wychowania w społeczeństwie i różnorodne formy działalności wychowawczej. Dynamiczne zmiany stosunków społecznych, niosące za sobą często drastyczne objawy dezorganizacji społecznej przejawiają się między innymi w demoralizacji dzieci i młodzieży i ich przestępczości. Wśród licznych zadań, jakie stawia przed sobą pedagogika, jest wdrażanie w życie szeroko rozumianej pomocy społecznej, która ma zaspokajać nie tylko doraźne potrzeby, lecz kształtować jednoznaczne poczucie odpowiedzialności za własne życie, wyzwalać wiarę we własne siły i umiejętność dostosowywania się do dynamicznych procesów społecznych.

Szczególną rolę oddziaływania wychowawczego na jednostki zajmuje pedagogika resocjalizacyjna. Zabiegami pedagogicznymi obejmuje ona jednostki źle przystosowane do życia społecznego próbując doprowadzić do stanu poprawnego przystosowania społecznego jednostki, a następnie ukształtowania takich cech jej zachowania i osobowości, które zagwarantują jej twórczy rozwój osobowości i możliwość optymalnego uspołecznienia.

Pedagogika zawsze zajmowała się środowiskiem wychowawczym. Kryzys współczesnej cywilizacji, powodujący degradację egzystencji człowieka i wpływający na pojawienie się licznych zagrożeń i patologii codziennego życia – wymusił na pedagogice nowe zadania w celu łagodzenia tych globalnych zjawisk. W walce z patologiami społecznymi pomagają pedagogice inne nauki, takie jak kryminologia, która również rozszerza krąg swoich działań, korzystając ze zdobyczy innych nauk zajmujących się człowiekiem. Bo właśnie człowiek jest najważniejszy zarówno we współczesnych naukach pedagogicznych, jak i biologicznych. Na człowieku również koncentruje uwagę kryminologia, która swoje działania podporządkowuje tym naukom, kształtując pożądane zjawiska społeczne.


BIBLIOGRAFIA:

  1. Siuta J. (red.), Słownik psychologii. Kraków 2005;

  2. Marshall G. (red.), Słownik socjologii i nauk społecznych. Warszawa 2004;

  3. Hołyst B., Kryminologia. Warszawa 1994;

  4. Hanausek T., Kryminalistyka. Katowice 1993;

  5. Encyklopedia popularna PWN. Warszawa 1997, Tom 7;

  6. Doroszewska J., Pedagogika specjalna. Warszawa 1981;

  7. Okoń W., Nowy słownik pedagogiczny. Warszawa 1996.



А
УДК 347.61/.64(477)
хмач А.М.


ст. преподаватель кафедры

правовых дисциплин НУЦ ОНЮА



Поделитесь с Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница