Сучасні тенденції розвитку держави та права україни


Места совершения преступлений



страница5/14
Дата12.05.2016
Размер1.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Места совершения преступлений исследуемой группы представляется целесообразным прежде всего разделить на две большие группы: предназначенные для оказания МП и непредназначенные для ее оказания. В криминалистических целях также следует выделять район деятельности субъекта преступления, места выполнения отдельных действий, места наступления последствий оказания МП.

Познанию типичных способов совершения преступлений исследуемой группы способствует их классификация. Представляется, что наибольшее криминалистическое значение имеет классификация, основанная на судебно-медицинской классификации видов и обстоятельств неоказания или ненадлежащего оказания МП, которая позволяет определить круг лиц, причастных к причинению вреда жизни и здоровью, а также определить круг обстоятельств, подлежащих исследованию.

В результате предлагаемая классификация включает следующие группы способов совершения преступлений исследуемой группы:

неоказание помощи больному медицинским персоналом, обусловленное невыполнением профессиональных или должностных обязанностей;

ненадлежащее оказание помощи пациенту, обусловленное обстоятельствами субъективного порядка (запоздалое, недостаточное, неправильное, негативное психологическое отношение: к социально-запущенным, находящимся в состоянии алкогольного или наркотического опьянения, престарелым или безнадежным больным);

ненадлежащее оказание помощи пациенту, обусловленное обстоятельствами организационного или информационно-деонтологического порядка.

К наступившим последствиям можно отнести причинение тяжкого вреда здоровью человека либо последовавшую смерть.

Знание типичных сведений об указанных выше элементах помогает определить, на что необходимо обратить внимание в ходе расследования преступлений рассматриваемой группы. Кроме того, отсутствие информации о каких-либо из указанных элементов свидетельствует о наличии пробелов досудебного расследования.

В целях разработки методических рекомендаций, обеспечивающих повышение эффективности расследования преступлений исследуемой группы, следует определить круг обстоятельств, подлежащих исследованию при расследовании фактов причинения вреда жизни и смерти пациентов. В основу перечня указанных обстоятельств должен быть положен тот перечень обстоятельств, подлежащих доказыванию, который приведен в ст.64 УПК Украины и который следует уточнить и конкретизировать с учетом особенностей криминалистической характеристики преступлений исследуемого вида.

Специфика определения круга обстоятельств, подлежащих исследованию по делам о преступлениях исследуемой группы, обусловлена, прежде всего, специальным субъектом, необходимостью установления его обязанностей, статуса, в том числе должностного положения, определения характера действий (бездействий), совершенных им (или ими, если группа лиц причастна к совершению преступления), несоответствие выполненных действий принятым нормам оказания МП, регламентируемым различными нормативно-правовыми документами, а также необходимостью установления прямой причинной связи между ними и наступившими вредными последствиями. Для правильной оценки действий медицинского работника и принятия законного и обоснованного решения по делу должны быть подробно исследованы и действия пациентов, состояние их здоровья до момента обращения за медицинской помощью.

Перечень обстоятельств, подлежащих исследованию, служит основой организации расследования, позволяет определить не только предмет доказывания, но и пределы доказывания, направления поиска необходимой криминалистически значимой информации.

При расследовании преступлений, совершенных медицинскими работниками, представляют интерес классификации в зависимости от оснований для возбуждения уголовного дела и от характера исходной информации, а, кроме того, на особенности организации расследования в той или иной ситуации влияет способ совершения преступления (действие или бездействие).

В процессе расследования можно условно выделить 3 важных составляющих: установление наличия дефекта оказания МП и его связи с наступившими вредными последствиями, которые иногда замаскированы основным заболеванием; установление и изобличение виновных; построение и проверка имеющихся версий, путем назначения и проведения комиссионной судебно-медицинской экспертизы, проведения иных следственных действий.

При проведении отдельных следственных действий важное значение имеют тактические особенности получения и исследования информации, содержащейся в медицинских документах. Криминалистическое значение имеют не только документы, содержащие материальные следы преступления в виде подчисток, исправлений и т.д., но и содержащие интеллектуальные следы, то есть отражающие ход и порядок оказания МП, в результате которой был причинен вред здоровью или смерть, а также содержащие иную криминалистически значимую информацию.

Эти документы подлежат изъятию, исследованию и использованию в процессе познания события преступления и обстоятельств, имеющих значение для принятия законного и обоснованного решения по делу.

Представляется весьма важным не только правильно определить цели и задачи допросов лиц различных процессуальных категорий на различных этапах расследования преступлений, совершенных медицинскими работниками в процессе осуществления профессиональной деятельности, но также правильно определить круг лиц, подлежащих допросу. Поскольку основным предметом допросов по делам о преступлениях рассматриваемой группы являются профессиональная медицинская деятельность и порядок ее организации, от следователя требуется не только высокая профессиональная подготовка, но и общая культура, знание психологии, обладание определенным объемом медицинских знаний и т. д.

Существенные особенности имеет назначение судебно-медицинской экспертизы при расследовании преступлений исследуемой группы. Исходя из сформулированных подходов к организации расследования преступлений рассматриваемой группы, обусловленных медицинской спецификой деятельности виновных, наступившими последствиями, а также особенностями личности виновных, назначение судебно-медицинской экспертизы отнесено к первоначальным следственным действиям. При этом представляется, что одним из основных источников криминалистически значимой информации, необходимой для принятия законного и обоснованного решения по делу, должно стать комиссионное заключение судебно-медицинской экспертизы, содержащее вывод о наличии прямой причинной связи между действием и бездействием медицинского работника и наступившими последствиями [10, 19].



Задачи СМЭ качества медицинской помощи состоят в выявлении: механизма медицинского события, связанного с оказанием медицинской помощи определенному пациенту по поводу имевшейся у него болезни или травмы, их характера и тяжести последних; последовательности действий медицинских работников, осуществлявших врачебный процесс в интересах пациента, и их соответствия медицинским правилам; этапа врачебного процесса и (или) медицинского мероприятия, обусловившего наступление неблагоприятного для пациента исхода оказанной ему медицинской помощи; способа допущения дефекта МП (мед.помощи); времени возникновения, развития и обнаружения ятрогении, степени ее тяжести; характера и результативности действий медиков по устранению ятрогенных последствий; влияния на качество оказанной МП (мед.помощи) ненадлежащего исполнения медицинскими работниками своих профессиональных обязанностей; непосредственной причины наступления неблагоприятного исхода оказанной МП (мед.помощи); описании с медицинских позиций причинно-следственной связи между неблагоприятным исходом и действиями медицинского работника; степени тяжести вреда, причиненного пациенту [6, 631].

Лицо, производящее расследование, при получении заключения КСМЭ обязано оценить его с позиций допустимости, достаточности, достоверности и относимости, поскольку даже по делам о причинении вреда жизни и здоровью граждан медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности, данное доказательство не имеет заранее определенного значения, оно не может заменять собой процесс расследования установления лиц, причастных к совершению преступления; является одним из доказательств, которое оценивается не только само по себе, но и в совокупности с иными доказательствами, с учетом результатов иных следственных действий.

Литература:

  1. Всеобщая декларация прав человека // Международная защита прав и свобод человека. – М., 1990.

  2. Глушков В. А. Ответственность за преступления в области здравоохранения. – Киев, 1987.

  3. Квернадзе Р. Некоторые аспекты становления и развития законодательства в области здравоохранения \\ Государство и право. 2001. № 8. С. 99-104.

  4. Конституція України від 28 червня 1996 р.

  5. Концепція розвитку охорони здоров’я населення України. Затв. Указом Президента України від 7 грудня 2000 № 1313\2000.

  6. Курс криминалистики: В 3 т. Т.2. Криминалистическая методика: Методика расследования преступлений против личности, общественной безопасности и общественного порядка \ Под ред. О.Н.Коршуновой и А.А.Степанова. СПб. Изд-во “Юридический центр Пресс”. 2004. – 639с.

  7. Малеин М.Н. Человек и медицина в современном праве. – М.: БЕК, 1995.

  8. Основи законодавства України про охорону здоров”я: Закон України від 19 листопада1992 р.

  9. Павлова Н. В. Уголовно-правовое регулирование медицинской деятельности: Автореф. дис. канд. юрид. наук, – М., 2006. – 22 с.

  10. Сухарникова Л. В. Особенности расследования неосторожного причинения вреда жизни и здоровью граждан медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности: Автореф. дис. канд. юрид. наук, – СПб., 2006. – 21 с.

  11. Уголовный кодекс Украины от 05.04.2001 г.- ВВР, 2001, №25-26, ст.131. С изменениями и дополнениями на 31.05.2005 г. – №2598-ІY.

  12. Яковлев М.М. Расследование отдельных категорий преступлений, связанных с профессиональной деятельностью. – М.: Юрлитинформ, 2006. – 128 с.



Крецул В.И.

ст. преподаватель кефедры

п
УДК 343.85:343.915
равовых дисциплин НУЦ ОНЮА


НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ПРОФИЛАКТИКИ ПРЕСТУПНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ.

Общество оказалось перед фактом: преступность среди несовершеннолетних катастрофически быстро растёт, коренным образом меняется её структура и характер. Это происходит не только потому, что с развалом СССР, кризисом общества и государственности распалась ранее существовавшая система профилактики, и не только в связи с действием ряда социально-негативных факторов, на что указывали и указывают криминологи, но и потому, что мы не знаем современной подростковой преступности, не знаем, что она собой представляет. Судим о ней поверхностно, на основе лишь ярко бросающихся в глаза признаков.

Однако, при всей схожести этих признаков, сегодняшняя преступность несовершеннолетних совершенно иная, чем пятнадцать, десять и даже три года назад. Она количественно и качественно быстро меняется. При этом ни педагоги, ни практические психологи, ни сотрудники правоохранительных органов психологически не готовы к её быстрым изменениям. В результате – серьёзные упущения в профилактической работе [1, с.9].

Обычно уровень преступности сопоставляют с динамикой населения подросткового возраста. Есть такая закономерность, когда рост преступности соответствует приросту или уменьшению населения подросткового возраста – возросло количество подросткового и юношеского населения страны – выросло и количество совершаемых ими преступлений, и наоборот – уменьшилась численно эта категория население – уменьшилось и количество совершаемых преступлений. Тогда пропорция остаётся примерно одинаковой, т.е. коэффициент преступности не изменяется. А сейчас прирост преступности среди подростков и юношей значительно опережает рост подростковой популяции: преступность среди несовершеннолетних за пятнадцать лет выросла приблизительно в два раза.

Фактически точные данные получить трудно, поскольку в подростковой преступности высок уровень латентности, когда преступление совершено, но правоохранительным органам об этом неизвестно. Например, не все жертвы изнасилования, рэкета, карманных и квартирных краж, мошенничества заявляют о совершённом на них факте преступного посягательства. Причины высокого уровня латентности самые различные, что зависит от характера совершённого преступного посягательства, Так, при изнасиловании действует ложный стыд, нежелание обнародовать о себе компрометирующие сведения, угрозы со стороны насильников, выплата родителями насильников родителям пострадавших “откупных”, чувство неловкости, испытываемое девушкой перед следователем и т.п.

При рэкете, карманных кражах, мошенничестве действуют другие причины. Часто – это неверие в возможности органов милиции привлечь к уголовной ответственности преступников, самообвинение (“сам виноват, что обманули”) и т.п. Даже не о всех квартирных кражах пострадавшие заявляют, особенно те, кому есть что-то скрывать из своих неправедных доходов от правоохранительных органов.

Сегодня в среднем по стране каждое десятое преступление совершается подростком, а по некоторым регионам – каждое четвёртое. За этой статистикой скрывается прежде всего то, что очень рано значительная часть молодёжи попадает в преступный мир и приобщается к его законам жизни. Отсюда наибольшая вероятность рецидива.

Знание динамики преступности несовершеннолетних имеет практическую значимость для более эффективной разработки стратегии и организации системы профилактики, распределения обязанностей и ответственности между субъектами профилактической работы.

Вся система мер борьбы с преступностью несовершеннолетних должна быть направлена на устранение причин, способствующих формированию качеств личности, облегчающих вхождение подростка в криминальную группу, и условий, облегчающих сплочение подростков в такие группы.

Одной из важнейших причин, которые сегодня необходимо преодолеть или нейтрализовать, является отрицательное влияние семьи. Дефекты семейного воспитания являются в большинстве случаев первопричиной искажённого формирования личности и последующего перехода конкретных подростков на преступный путь. По данным изучения членов групповых преступлений свыше 80 процентов их участников вышли из семей, в которых господствует атмосфера взаимной грубости, притеснений, унижений слабых сильными.

Господствующие в социально неблагополучных семьях жестокость, садизм, издевательства вынуждают подростков бежать из дома. Так появилась категория беспризорных детей, которых у нас не было с тридцатых годов. Детей теряют, бросают, воруют, продают. Всё это связано с “коммерциализацией общества”.

Нищета, безысходность всегда сопровождалась алкоголизацией населения. Такие семьи не только не выполняют своих, предназначенных им функций воспитания подрастающего поколения, но всё более берут на себя несвойственные семье функции эскалации взрослой преступности и криминализации подрастающего поколения. Семья, где злоупотребляют спиртными напитками, отличается неблагоприятным социально-психологическим климатом, нежеланием и неумением взрослых цивилизованными способами разрешать внутрисемейные конфликты. На этой почве растёт удельный вес так называемых бытовых преступлений (убийств членов семьи, доведение до самоубийства, тяжких телесных повреждений, квартирных хулиганств, развратных действий по отношению к детям и подросткам, спаивание подростков и т.п.).

Подростки из неблагополучных семей совершают чаще всего тяжкие преступления (убийства, кражи, грабежи, разбойные нападения, изнасилования), к чему они уже дома психологически подготовлены. Так жестокость в семье порождает жестокость уличных шаек подростков. Особенно быстро растёт преступность со стороны девочек из неблагополучных семей, отличающаяся особой дерзостью, цинизмом, зачастую соединённая с занятием проституцией.

Чтобы преодолеть или хотя бы смягчить влияние семьи на криминализацию подростков, нужна государственная программа преодоления всех видов семейного благополучия (экономико-материального, воспитательного, культурно-бытового, нравственно-этического, криминального и т.п.), которая включала бы и такие элементы, как:

- выявление всех типов семей, в том числе и латентно неблагополучных и создание в каждом регионе банков данных по таким семьям;

- своевременное оказание необходимой материальной помощи и поддержки экономически неблагополучным семьям, в том числе устройство членов неблагополучных семей на работу, выдача пособий и пр.;

- принятие законов, способных защитить многодетные социально неблагополучные семьи от нищеты и бедности;

- своевременное изъятие детей из семей, характеризующихся жестоким обращением с детьми, алкоголизацией, приобщающих детей к пьянству, ведущих аморальный образ жизни, и помещение их в специальные учреждения с последующим лишением родительских прав;

- создание мощной службы социальной защиты, включение в работу с социально-неблагополучными семьями специально подготовленных социальных работников и др.

За последние годы в стране распалась ранее существовавшая советская система мер борьбы с преступностью несовершеннолетних. Эта система включала свыше пятидесяти социальных институтов – разнотипных государственных и общественных организаций, учреждений и должностных лиц. Для одних профилактическая работа составляла суть их повседневной служебной деятельности (работников прокуратуры, инспекторов ИДН, других работников правоохранительных органов), другие выполняли эти функции на общественных началах (члены комиссий по делам несовершеннолетних, общественные воспитатели, наставники, шефы и др.).

“Очень высокую цену общество вынуждено платить в связи с демонтажем системы профилактики, свёртывания многомиллионного движения общественности за укрепление правопорядка. Лишившись таких её структурных компонентов, как народные дружины, советы профилактики, общественные пункты охраны правопорядка, товарищеские суды, посты народного контроля и т.п. и не создав ничего нового, государство не просто ослабило свой профилактический потенциал, а как бы провело полосу отчуждения между официальной судебно-правовой властью и населением. А ведь применительно к преступности нужен и должен быть широкий общественный контроль, контроль, основанный на заинтересованности всего гражданского общества” [2, c.79].

Таким же неоправданным оказался демонтаж системы правового просвещения и воспитания населения. Такие её звенья, как преподавание основ права на всех ступенях образования, правовые народные университеты, постоянные телепередачи и юридические рубрики в газетах и журналах несли не только нужную правовую информацию, но и формировали нравственность, гражданственность, законопослушание. Нынешняя ситуация с преступностью в Украине требует возрождения системы профилактики преступного поведения и дальнейшее её развитие, создание новых форм профилактической работы.

В доперестроечной криминологической литературе подробно были изложены общие требования к организации системы профилактики преступности несовершеннолетних. В учебных заведениях был накоплен богатый опыт профилактики преступности, который сегодня практически не используется, хотя в Российской Федерации, например, наметилась тенденция к возрождению ранее существовавшей государственной системы профилактики преступности, участия в ней общественности и использования ранее накопленного практического опыта [3, c.93].

Исследования показывают, что преступность несовершеннолетних более “чувствительна”, чем взрослая преступность, к мерам борьбы с ней, к профилактическим управленческим решениям. В зависимости от организации профилактической работы в районах, городах, областях со сходной социально-экономической, демографической, психолого-бытовой, этнической характеристикой уровень данной преступности, и особенно групповой, может существенно различаться.

Снижение преступности среди несовершеннолетних в ряде школ, училищ и регионов страны достигалось, прежде всего, реализацией на уровне региона (района, города, области) общесоциальных, экономических, организационных мер, осуществляемых местными органами власти. Так, в ряде мест, где уровень преступности учащихся был значительно ниже, чем по другим регионам, существенную роль играли координационные советы, создаваемые в каждой области из представителей правоохранительных органов, общественных организаций и системы образования, здравоохранения, которые обеспечивали планомерность и комплексность используемых мер, направленных на устранение условий жизни и воспитания, способствующих возникновению и формированию криминальных групп несовершеннолетних [4, c.125].

Естественно, без принятия глобальных социальных мер, направленных на стабилизацию политической, экономической, социальной, национально-этнической обстановки в стране и их безусловного разрешения о коренном переломе в борьбе с современной организованной преступностью не может быть и речи. Это сфера политики и политиков. Мы же хотим обратить внимание на то, что могут и должны делать должностные лица и общественность на местах, на нижнем уровне профилактической деятельности.

Сегодня важно, по опыту прошлых лет, воссоздать систему профилактики в каждом учебном заведении, которая должна включать как общие меры совершенствования учебно-воспитательного процесса, так и специальные целенаправленные психолого-педагогические, организационные и специально-криминологические меры предупреждения индивидуальных и групповых преступлений, как на уровне учебного заведения, так и учебных групп.

Общие меры включают как повышение качества всего учебного процесса, совершенствование его организации, методического уровня, так и воспитательные меры. Конечно, эти общие и воспитательные меры не принесут результатов, если не будут подкреплены соответствующими социальными и экономическими мерами, связанными с социальной защитой личности, гарантирующими права на труд, отдых, социальное обеспечение.

Система профилактики включает также организационно-правовые меры:

- воссоздание в каждом учебном заведении соответствующих органов профилактики правонарушений (советов, секций, комиссий профилактики и пр.);

- воссоздание общественных формирований из числа взрослых учащихся и педагогов молодёжного возраста (по типу бывших оперативных молодёжных отрядов дружинников);

- создание органов профилактики из учащихся, проживающих в общежитиях (советов, секторов, бригад и т.п.);

- воссоздание других правоохранительных формирований из числа учащихся (природоохранных, охраны памятников истории и культуры и т.п.).


В то же время для успешной деятельности указанных формирований нужна элементарная правовая база. В одних случаях можно воспользоваться не отменёнными нормативными актами о деятельности некоторых формирований, в других – требуется разработка новых документов, соответствующих требованиям сегодняшнего дня.

Литература:

  1. Пирожков В.Ф. Характеристика асоциальной субкультуры несовершеннолетних правонарушителей. Сб. научн. трудов ВГПИ, т.222. Воронеж, 1982.

  2. Скуратов Ю. Переход к рыночным отношениям требует новой системы права. //Щит и меч. 1996, №13.

  3. Варченя А. Опять оперотряд! //Вечерняя Москва. 1998. 25 апреля. Ромиков А. ДНД – хорошо забытое старое //Щит и меч. 1998, №16.

  4. Миронов Г. Победить преступность невозможно, а не бороться с ней – нельзя. // Подмосковье, 1995.



К
УДК 346.548:614.2
орольова Т.В.


ст. викладач кафедри

правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ПРАВОВІ АСПЕКТИ НАДАННЯ ПЛАТНИХ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ ДЕРЖАВНИМИ ТА КОМУНАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Ст.49 Конституції гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я, мережа яких не може бути скорочена. А відповідно до Рішення Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення положення ч.3 ст.49 Конституції від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002 безоплатність медичної допомоги означає надання її громадянам відповідними закладами охорони здоров’я незалежно від обсягу без розрахунку з боку громадян.

Дефіцит бюджетних коштів на оплату безоплатної для громадян медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я, гарантованої ст.49 Конституції України, зумовлює актуальність постановки питання про правомірність надання платних медичних послуг вказаними закладами. Вирішення цього питання сприятиме легалізації альтернативного бюджету джерела фінансування медичної допомоги і значно поліпшить її якісний рівень. Мова йде про те, щоб надання громадянам медичних послуг на платних засадах здійснювалося б у відповідності до закону та з додержанням прав пацієнтів та медичних працівників.

Питання необхідності правової регламентації платних медичних послуг активно обговорюється у фахових медичних виданнях. Проте наукові публікації правознавців із цієї проблематиці практично відсутні. Окремі дослідження у галузі медичного права, яке у теперішній час тільки започатковується в Україні, містять постановку проблеми співвідношення платних медичних послуг і безоплатної медичної допомоги у загальному вигляді. Серед них – роботи З.Гладуна, В.Пашкова, Д.Карамишева, А.Немченко, О.Смотрова. Більше уваги приділяють вказаній проблемі російські дослідники – Н.Б.Найговзіна, М.А.Ковалевський, М.Н.Малеіна, Г.Р.Колоколов та інші, оскільки в Росії введено систему обов’язкового медичного страхування, а тому нагальним стає питання стандартизації та правового забезпечення діяльності з надання медичних послуг.

З точки зору медичного права необхідність розробки правових засад надання лікувально-профілактичними закладами платних медичних послуг зумовлена такими обставинами:

1. недосконалістю механізму правового забезпечення надання платних медичних послуг;

2. необхідністю для державних та комунальних закладів охорони здоров’я функціонувати в умовах дефіциту бюджетного фінансування та недостатнього надходження фінансових коштів через систему добровільного медичного страхування;

3. необхідністю узгодження конституційних гарантій безоплатності медичної допомоги у державних та комунальних закладах і надання платних медичних послуг цими закладами;

4. відсутністю правового механізму захисту прав та законних інтересів громадян та медичних працівників у правовідносинах з надання платних медичних послуг;

5. необхідністю створення єдиних механізмів правового регулювання надання платних медичних послуг, професійних стандартів медичної діяльності для усіх суб’єктів, що надають подібні послуги.

Нормативно-правову базу системи платних медичних послуг складають: Цивільний кодекс України, Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.92р. № 2801-ХII.

Зокрема п.6 ст.18 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.92р. передбачає можливість для всіх закладів охорони здоров’я з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за відповідні послуги. На виконання цієї статті Постановою КМУ від 17.09.96р. № 1138 був затверджений Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти. Але на підставі рішення Конституційного Суду № 15-рп/98 від 25.11.98р. Перелік був визнаний таким, що не відповідає Конституції в частині затвердження платних послуг. Проте практика надання платних медичних послуг вказаними закладами існує, і у зв’язку з цим постає питання, яку саме медичну допомогу держава зобов’язується надати громадянам на безоплатній основі, а що є медичними послугами, які фінансуються за рахунок інших, не бюджетних джерел.

МОЗ України у проекті Закону “Про внесення змін до основ законодавства України про охорону здоров’я” вирішує це питання шляхом розмежування категорій “медична допомога” та “медична послуга”. Згідно ст.2 вказаного законопроекту “медична допомога” – це “комплекс медичних заходів, спрямованих на лікування пацієнта у разі загрози його життю і здоров’ю, що здійснюється професійно підготовленими фахівцями, які мають на це право відповідно до чинного законодавства”, а “медична послуга” – це “медичний захід або комплекс медичних заходів, що реалізується чи пропонується для реалізації медичними працівниками в закладах охорони здоров’я, має завершене значення, цінову визначеність та є економічною складовою медичної допомоги”. Таким чином, медична допомога є медичним заходом, який здійснюється у стані, коли існує пряма та безпосередня загроза життю та здоров’ю пацієнта. Натомість медична послуга надається при відсутності такої загрози, додатково до гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги.

У преамбулі Амстердамської декларації про політику у галузі забезпечення прав пацієнта у Європі, що прийнята Європейською нарадою з прав пацієнта 30.03.94р. і оголошена загальноєвропейською програмою дій у даній сфері, вказано: “концепція медичної допомоги включає увесь спектр послуг, направлених на забезпечення і захист здоров’я, профілактику, діагностику, лікування, догляд та реабілітацію…”[1]. Тобто сучасний підхід до поняття “медична допомога” у наведених нормах Амстердамської декларації передбачає розгляд медичної допомоги як певну сукупність медичних послуг. Із змісту даних норм випливає, що сукупність послуг, які опосередкують надання медичної допомоги, носить не випадковий, а цільовий характер. Тому неможливо однозначно розмежувати медичну допомогу на конкретні базові послуги, частина яких надається у межах безоплатної допомоги при існуванні загрози життю та здоров’ю, а решта – платно – при відсутності такої загрози.

Практика надання медичної допомоги і юридичні вимоги визначеності правової норми все ж таки зумовлюють необхідність такого розмежування і відповідного нормативного закріплення. Потрібно затвердити перелік стандартних базових процедур, що надаються державними та комунальними закладами охорони здоров’я пацієнту за рахунок держави як складова безоплатної медичної допомоги, та аналогічний перелік платних медичних послуг, які надаються вказаними закладами.

Існуюча у сучасному законодавстві про охорону здоров’я невизначеність правових норм щодо обсягу медичної допомоги та медичних послуг вступає у протиріччя із загальними принципам захисту прав людини і основних свобод, закріплених у Європейській конвенції з прав людини. У противному випадку не виключено необмежене свавілля як у медичній практиці, коли питання про надання у конкретному випадку медичної допомоги на платній чи безоплатній підставі вирішується адміністраторами медичних закладів, так і у правозастосовчій практиці при притягненні до юридичної відповідальності за порушення порядку надання медичної допомоги. До того ж внаслідок об’єктивної нерівності позицій пацієнта і медичного працівника у правовідносинах з надання медичної допомоги, що зумовлено інституціональною перевагою службових обов’язків спеціалістів-медиків, існує необхідність правової конкретизації дій, здійснення яких громадянин, що звернувся за медичною допомогою, має право вимагати від закладу охорони здоров’я і які цей заклад має здійснити платно чи безоплатно.

Таким чином, без юридичного закріплення основного обсягу медичної допомоги і переліку медичних послуг, а також стандартних процедур їх надання, будуть відсутні юридичні гарантії, що дозволяють уникнути ситуацій, коли медичний працівник зможе зловживати своїми службовими обов’язками та порушувати конституційні права пацієнта на ефективну та безоплатну медичну допомогу.

Вказана правова регламентація медичної допомоги можлива тільки за умов наявності у закладу охорони здоров’я відповідних матеріальних, фінансових та кадрових ресурсів, що опосередкують кожну стандартну процедуру надання пацієнту допомоги. А при наданні безоплатної медичної допомоги відповідне ресурсне забезпечення має конституційне значення, оскільки від цього безпосередньо залежить реалізація конституційних норм про безоплатну медичну допомогу.

Цивільний кодекс, як головний нормативно-правовий акт у системі майнових та пов’язаних з ними немайнових правовідносин, є складовою частиною правової бази надання платних медичних послуг, оскільки його положення не виключають право державних та комунальних закладів охорони здоров’я займатися підприємницькою діяльністю. Мова йде про ст.86 ЦК України, яка визначає, що “некомерційні організації можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом, і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню”. Таким чином, некомерційні заклади охорони здоров’я, якими є державні та комунальні заклади, мають законне право надавати платні медичні послуги, якщо це не порушує гарантованого конституцією права на безоплатну медичну допомогу.

Громадяни мають право на додаткові послуги понад гарантований у межах безоплатної допомоги обсяг на підставі програм добровільного медичного страхування, а також за рахунок коштів підприємств, установ та організацій, особистих коштів та інших не заборонених законодавством джерел.

З урахуванням вищенаведеного можна сформулювати основні принципи юридичного забезпечення системи платних медичних послуг:

1. платні медичні послуги надаються додатково до гарантованого обсягу безоплатної для громадян медичної допомоги;

2. надання платних медичних послуг – це один з напрямів реалізації прав громадян на отримання медичної допомоги, вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров’я;

3. правові засади надання платних послуг однакові для закладів державної, комунальної та приватної системи охорони здоров’я;

4. платні медичні послуги надаються лікувальними закладами у межах угод з громадянами на надання таких послуг;

5. державні та комунальні заклади охорони здоров’я можуть надавати платні послуги на підставі спеціальних дозволів відповідного органу управління охороною здоров’я;

6. ціни на платні послуги затверджуються у відповідності до законодавства України;

7. претензії і спори, що виникають між пацієнтами та медичними закладами з приводу надання платних медичних послуг, вирішуються за угодою сторін чи у судовому порядку.

З точки зору Н.Б.Найговзіної та М.А.Ковалевського надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я платних послуг можна вважати конституційним тільки якщо такі послуги надаються за певних виключних обставин[2]. Однак потрібний гласний державний та громадський контроль за тим, чи дійсно мають місце обставини, що є підставою для надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я платних послуг і чи не зловживають вказані заклади наданим їм правом. Ця діяльність має відбуватися під публічним контролем.

На думку М.Малеіної, підставою виникнення зобов’язання з надання медичної допомоги є цивільно-правовий договір. За своїми специфічними рисами договір, що виникає між громадянином і лікувальним закладом, ближче всього до цивільно-правових договорів з надання послуг. Зміст цього договору, визначений у ст.901 ЦК України, певною мірою відповідає суспільним відносинам щодо надання медичної допомоги. Але не можна остаточно врегулювати суспільні відносини з надання медичної допомоги, залишаючись у межах цивільного законодавства та дещо змінюючи його норми. Справа в тому, що об’єкт цих відносин (життя і здоров’я) безпосередньо пов’язаний із суб’єктом (пацієнтом). Інший суб’єкт вказаних відносин – медичний працівник – є носієм професійної влади. Він наділений виключною компетенцією вирішувати питання доступу особи до тих чи інших медичних послуг. Тому необхідно встановити такий механізм правового регулювання надання медичних послуг, який би забезпечив як права пацієнта, суверенітет його особистості, так і права лікаря, його професійну владу. Проте, на наш погляд, наявність певних відмінностей у природі цивільно-правових відносин і правовідносин з надання медичних послуг не свідчить про неможливість використовувати норми цивільного права для регулювання відносин з надання медичних послуг, особливо якщо є прогалини у регулюванні цих відносин медичним правом.

Пацієнти, які отримують платні медичні послуги, зобов’язані:

1. сплатити вартість наданої медичної послуги;

2. виконувати вимоги лікаря, що забезпечують якісне надання медичної послуги, у тому числі надавати необхідну для цього інформацію.

При невиконанні медичним закладом зобов’язань щодо надання медичних послуг пацієнт повинен мати право:

- призначити новий строк надання послуги;

- вимагати зменшення вартості наданої послуги;

- вимагати надання послуги іншим спеціалістом;

- розірвати договір і вимагати відшкодування шкоди.

Для надання платних медичних послуг державні та комунальні заклади

охорони здоров’я зобов’язані мати ліцензію на види діяльності, з яких надаються платні послуги. У їх установчих документах повинні міститися положення, які свідчать про можливість надання платних послуг. Також вони повинні отримати дозвіл відповідного органу управління охороною здоров’я на надання платних медичних послуг, мати типові форми відповідних договорів, вести окремий статистичний та бухгалтерський звіт результатів надання платних послуг. Заклади охорони здоров’я повинні забезпечити громадян безкоштовною доступною та достовірною інформацією щодо своєї державної реєстрації, режиму роботи, переліку платних послуг, їх вартості, умовах надання, включаючи відомості про пільги для окремих категорій громадян, про кваліфікацію і сертифікацію спеціалістів.

Для того, щоб заклад охорони здоров’я отримав право надавати платні медичні послуги, він повинен мати ліцензію на обраний вид діяльності. Ліцензування медичної діяльності здійснює Міністерство охорони здоров’я України.

На сьогодні у законодавстві відсутній механізм регулювання процедури отримання спеціального дозволу на надання платних медичних послуг від органу управління у галузі охорони здоров’я. Проте загальноправові принципи поряд з особливостями юридичної регламентації медичної діяльності дозволяють виділити наступні умови, при наявності яких орган управління охороною здоровя’я зобов’язаний надати дозвіл державному чи комунальному закладу охорони здоров’я на надання платних медичних послуг:

1. наявність ліцензії на здійснення тих видів медичної діяльності, з яких планується надавати платні медичні послуги;

2. наявність права на надання медичних послуг у статутних документах лікувально-профілактичного закладу;

3. наявність переліку медичних послуг, які ЛПЗ планують надавати на платних засадах;

4. прейскурант цін на платні послуги, складений у відповідності з нормативними документами;

5. наказ керівника ЛПЗ, що затверджує Положення про підрозділ, який

надаватиме платні медичні послуги;

6. типовий договір меж ЛПЗ і пацієнтом на надання платних медичних послуг.


Заява керівника ЛПЗ на ім’я керівника відповідного органу управління охорони здоров’я з додаванням перелічених документів повинно бути розглянуто і формальних підстав для відмови у наданні дозволу на організацію платних медичних послуг у такому разі немає. Основні фактори, що потребують пояснення, – це критерій визначення платності чи безоплатності послуг.

Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що нормативне закріплення надання платних медичних послуг державними та комунальними закладами охорони здоров’я перш за все передбачає відокремлення платних медичних послуг від безоплатної медичної допомоги, гарантованої Конституцією та встановлення відповідного переліку таких послуг. Діяльність з надання платних медичних послуг у державних та комунальних закладах охорони здоров’я повинна відбуватися під публічним та громадським контролем з метою уникнення зловживань. Регулювання вищевказаної діяльності з огляду на специфіку об’єкту та суб’єктів відповідних правовідносин повинно здійснюватися з позицій медичного та цивільного права.



Література:

  1. Медицинская этика. Сборник документов / Составитель И.В.Островская. –М., 2001. – С.30.

  2. Найговзина Н.Б., Ковалевский М.А. Система здравоохранения в Российской Федерации: организационно-правовые аспекты. – М.: ГЭОТАР-МЕД., 2004 – С. 87.



К
УДК 343.8
леван Н.В.


преподаватель кафедры

правовых дисциплин НУЦ ОНЮА


Поделитесь с Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница