Сучасні тенденції розвитку держави та права україни


НАКОПИЧУВАЛЬНІ ПЕНСІЇ: ПРОГАЛИНИ ТА КОЛІЗІЇ ЗАКОНОДАВСТВА



страница8/14
Дата12.05.2016
Размер1.17 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

НАКОПИЧУВАЛЬНІ ПЕНСІЇ: ПРОГАЛИНИ ТА КОЛІЗІЇ ЗАКОНОДАВСТВА

Реформування національного законодавства про пенсії в Україні, що завершилося прийняттям у 2003 році нових законодавчих актів про пенсійне страхування, докорінно змінило сутність уявлення про пенсійне забезпечення. Нові закони ввели багато нових понять, які раніше не використовувалися у практиці призначення та нарахування пенсій. Це насамперед перехід від однієї до двох пенсійних систем: солідарної та накопичувальної; введення поняття страхового стажу (що замінило існувавше до цього часу поняття трудового стажу); виключення соціальних пенсій з тих видів пенсійних виплат, які здійснювалися Пенсійним фондом; введення нових видів пенсій, а саме пенсій з накопичувальної системи: довічної обумовленої пенсії, довічної пенсії з установленим періодом, довічної пенсії подружжю; та інше.

Все це потребує більш детального вивчення та роз’яснення як з боку відповідних органів державної влади, так і з боку провідних науковців та практиків. Автором пропонується розглянути більш детально деякі вище вказані поняття, за для можливого більш точного уявлення про нові норми з пенсійного забезпечення в Україні.

Перш за все необхідно вказати, що потреба у реформуванні законодавства про пенсії назрівала вже досить тривалий час. Старі норми не відповідали діючий реальності життя та потребували постійних змін та удосконалень з метою втілення принципу справедливості у пенсійному забезпеченні. Багато хто зазначав, що одним з основних показників невідповідності старої пенсійної системи умовам дійсності є особливості демографічного розвитку, у зв’язку з чим збільшується кількість осіб пенсійного віку, та зменшується кількість працездатних осіб – платників пенсійних внесків, на яких за правилами строї солідарної системи (з використанням принципу солідарності поколінь) майже повністю покладалося матеріальне забезпечення пенсійних виплат пенсіонерам [1].

Саме це зумовило введення накопичувальної системи пенсійного страхування, що повинно дещо зменшити фінансовий тягар з утримання працездатними особами громадян пенсійного віку. У випадку залишення попередніх правил формування активів Пенсійного фонду України, як зазначається фахівцями, середні ставки щомісячних пенсійних внесків зросли б аж до 80 відсотків заробітної плати, від чого неминуче постраждали б сьогоднішні працівники, що крім всього іншого можливо потягнуло б за собою зростання показників безробіття в Україні. [2].

Система накопичувального пенсійного страхування базується на використанні даних персоніфікованого обліку платників пенсійних внесків та передбачає, на відміну від солідарної системи, накопичування грошових коштів, що сплачує окрема особа, на відповідних персональних рахунках та наступне їх використання за цільовим принципом лише на виплату пенсії саме даній особі. У зв’язку з цим, згідно норм Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [3] (далі – Закон), особа, що сплачувала щомісячні внески до Пенсійного фонду, має право власності на ці кошти і вони можуть успадковуватися спадкоємцями даної особи у визначеному Цивільним кодексом України порядку, що не може не викликати позитивних емоцій від нового Закону.

З накопичувальної системи Законом передбачається чотири основних виплати [4], а саме:

– одноразова виплата;

– довічна пенсія з установленим періодом;

– довічна обумовлена пенсія;

– довічна пенсія подружжю.

За нормами Закону всі ці виплати, за винятком першої, повинні здійснюватися шляхом укладання договору страхування між платником страхових внесків – пенсіонером – та страховою організацією (за вибором пенсіонера), у якому накопичені кошти є платою за договір страхування. Це викликає деяке занепокоєння у зв’язку з тим, що первісним отримувачем пенсійних страхових внесків є не страхова організація, а Пенсійний фонд України (або недержавний пенсійний фонд). У зв’язку з чим, згідно Закону України “Про страхування” та практикою українських страхових організацій, дещо змінюється сутність страхування як виду діяльності. Вона передбачає, що страхувальник укладаючи із страховиком договір страхування зобов’язується протягом певного періоду часу сплачувати встановлені цим договором страхові внески та після настання страхового випадку може отримувати від страховика певне відшкодування – страхові виплати. Однак у накопичувальній пенсійній системі страхові внески отримують не страховики, а Пенсійний фонд, який потім, за заявою пенсіонера (страхувальника), перераховує їх одноразово на рахунок страховика. Крім того, за нормами Закону України “Про страхування”, договір між страхувальником та страховиком повинен обов’язково укладатися до настання страхового випадку; в іншому випадку договір визнається недійсним [5], [6]. А згідно із Законом договори про довічні пенсії пенсіонери повинні укладати зі страховими організаціями після досягнення пенсійного віку, який і виступає страховим випадком, тобто договори про страхування тут повинні будуть укладатися після настання страхового випадку.

Все вище вказане свідчить про необхідність доопрацювання чинних норм законодавства з метою усунення розбіжностей між законодавчими актами про пенсійне забезпечення та актами цивільного законодавства України.

Однак повернемося до виплат з накопичувальної пенсійної системи. Загальною підставою для всіх виплат є досягнення особою пенсійного віку (ст. 54 Закону). Одноразова виплата застрахованій особі виплачується у наступних випадках:

– у разі якщо сума належних застрахованій особі на момент набуття права на пенсію пенсійних активів не досягає мінімальної суми коштів, необхідної для оплати договору страхування довічної пенсії;

– в разі виїзду цієї особи за кордон на постійне місце проживання;

– якщо застрахована особа визнана інвалідом I або II групи і набуває права на пенсію по інвалідності відповідно до Закону;

– визнання особи інвалідом III групи та досягнення нею пенсійного віку – в разі недостатності суми коштів для оплати договору страхування довічної пенсії.

Крім того одноразово накопичені особою кошти можуть отримати спадкоємці, у випадку смерті застрахованої особи до досягнення пенсійного віку. Як альтернатива, Законом передбачається, що за заявою спадкоємців накопичені кошти можуть бути перераховані Пенсійним фондом на їхні відповідні персоніфіковані пенсійні рахунки.

Таким чином, Законом повністю виключається можливість отримання накопичених пенсійних коштів застрахованою особою лише за її власним бажанням. Це, на думку автора, дещо порушує встановлену законодавством абсолютність права власності та право вільно розпоряджатися належним особі майном та коштами, незважаючи на те, що наявність права власності на накопичені пенсійні кошти просліджується із змісту статей чинного Закону. Саме це може привести до появи у застрахованих осіб “образи” на державу, і ці норми, на думку автора, потребують доопрацювання шляхом включення до норм Закону можливості отримання застрахованими особами всіх накопичених коштів одноразово “за власним бажанням”.

Довічні пенсії з накопичувальної системи передбачаються Законом у трьох різновидах. Всі вони у системі надають право застрахованим особам майже максимально вільно та всесторонньо за власним розсудом використати свої пенсійні активи. Згідно із Законом особа може отримати пенсійні активи протягом певного встановленого строку або довічно (до моменту смерті). Більш того особа може укласти договір, згідно з яким його пенсійні активи після його смерті зможе отримувати дружина (або чоловік), що дуже доцільно, якщо один з подружжя протягом спільного життя не міг сплачувати страхові внески до Пенсійного фонду, наприклад, у зв’язку із веденням домашнього господарства або доглядом за дітьми.

Однак, якщо Закон передбачає можливість укладання договору страхування застрахованою особою на користь дружини (чоловіка), то було б доречним передбачати можливість укладання такого договору (на певний строк або довічно) взагалі на користь будь-якої третьої особи, причому не обов’язково після смерті застрахованої особи (як це передбачено Законом для подружжя).

Аналізуючи передбачені Законом види договорів довічних пенсій логічно можна дійти висновку, що за наявності однакової суми накопичених пенсійних активів особа за різними договорами зможе отримувати різні суми щомісячних пенсійних виплат. Причому найбільшою буде сума виплати у договорі довічної пенсії з установленим періодом, у зв’язку із наявними точними даними про страхову суму та моменти початку і закінчення страхових виплат; а найменшими будуть виплати за договором довічної пенсії подружжю, оскільки страхова організація повинна прорахувати свій підприємницький ризик на період не одного життя (застрахованої особи), а на період двох життів, що є більш ризикованим.

Дуже актуальною та правильною, з точки зору загальної теорії права, є вказівка на можливість отримання спадкоємцями пенсіонера (застрахованої особи) залишку пенсійних виплат за договором довічної пенсії з установленим періодом у випадку, якщо пенсіонер помер до закінчення строку договору. За аналогією подібне правило встановлено Законом і при укладанні договору довічної обумовленої пенсії. Якщо сума всіх щомісячних пенсійних виплат на момент смерті пенсіонера буде меншою ніж плата за договір страхування, то різниця може бути успадкована спадкоємцями. Однак незрозумілим залишається відсутність подібного правила при укладанні договору довічної пенсії подружжю. Адже і в даному договорі може виникнути така ж ситуація, що і у попередньому. Тому вважається за доцільне поширити вище наведене правило і на останній вид договору страхування.

При аналізуванні норм чинного Закону автором, крім вище наведеного, також вважається за доцільне загострити увагу ще на деяких окремих питаннях:

1. Законом встановлюється, що накопичені пенсійні активи повинні перераховуватися на рахунок страхової організації, як плата за договір страхування. Причому абзац 3 пункту 6 статті 55 Закону встановлює, що вартість оплати за договір страхування довічних пенсій усіх видів не може бути більшою за обчислену Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України. У зв’язку з чим постає питання. Куди саме піде різниця між платою за договір та накопиченими пенсійними активами, якщо сума цих активів буде більшою за встановлений розмір оплати договору? Автором пропонується закріпити цей випадок як ще одну підставу отримання застрахованою особою одноразової виплати з Пенсійного фонду, що встановлені статтею 56 Закону.

2. Недоліком чинного Закону є відсутність вказівки про можливість та порядок перерахунку щомісячної довічної пенсії з накопичувальної системи згідно укладеного договору страхування у зв’язку із інфляційними процесами у державі та індексацією грошових доходів населення. Можливим у даному випадку є використання рекомендацій компанії ПАДКО у рамках проекту технічної допомоги “Впровадження пенсійної реформи в Україні”. Згідно даних рекомендацій пропонується за підсумками фінансового року проведення перерахунку розміру пенсій або щомісячно, або один раз на рік [7].

3. Доцільним також було б використання досвіду страхових компаній Німеччини із гарантування страхових виплат застрахованим особам. Там, аби не допустити збитків клієнтів страхових компаній зі страхування життя в разі банкрутства страховика, за погодженням Асоціації страховиків ФРН німецькі страховики заснували спеціальне товариство зі страхування життя (покровитель), яке перебирає на себе зобов’язання страховиків-банкрутів відповідно до договорів страхування і цим самим запобігає збиткам клієнтів [1]. Подібну установу також необхідно створити і в Україні, яка б займалася гарантуванням страхових виплат застрахованим особам у випадку банкрутства страхової організації, з якою він уклав договір страхування. Крім того можливо, що ця установа також могла б займатися компенсуванням штучних збитків сум пенсійних активів застрахованої особи у зв’язку із необхідністю декілька разів переводити ці кошти з одного рахунку на інший, за що відраховується певна сума комісії за послуги банку. Бажано, щоб така установа була державної форми власності, може навіть покласти функції даної установи на Пенсійний фонд України.

Підсумовуючи все вище вказане автор дійшов висновку, що більш доцільним є укладання договорів страхування довічних пенсій з накопичувальної пенсійної системи не зі страховими організаціями, а напряму із Пенсійним фондом (у тому числі і недержавними пенсійними фондами). Із усуненням всіх недоліків це більше захистить інтереси застрахованих осіб ніж та схема накопичувальних пенсійних виплат, яка передбачена нормами діючого Закону. Крім того, автор вважає, що окремого наукового дослідження потребує можливість використання для реалізації накопичувальної пенсійної системи не тільки договорів страхування, а й інших видів цивільно-правових договорів, наприклад, – договору довічного утримання.

Однак наявні недоліки не принижують доцільність проведення пенсійної реформи в Україні. Чинні норми законодавства України про пенсійне забезпечення ще потребують доопрацювання у майбутньому шляхом використання практичного досвіду із здійснення накопичувальних пенсійних виплат. Введення додаткових видів пенсійного забезпечення є дуже важливим та актуальним на сьогоднішній час кроком для України.


Література:

  1. Страхування життя та пенсійне страхування в країнах ЄС // http://pension.kiev.ua/Ukr/ Publications/PADCO/;

  2. Грег МакТаггарт. Пенсійне страхування стає реальністю. Якою саме? // http://pension.kiev.ua/Ukr/Publications/PADCO/greg-sots-pol.html;

  3. ст.ст. 56, 57 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” // ВВР, 2003, №№49-51, ст. 376;

  4. ст. 9 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” // ВВР, 2003, №№ 49-51, ст. 376;

  5. ст. 29 Закону України “Про страхування” // ВВР, 1996, № 18, ст. 78;

  6. ст. 998 Цивільного кодексу України // ВВР, 2003, №№ 40-44, ст. 356;

  7. Пенсійна схема № 01 (додаток до статуту корпоративного пенсійного фонду): документ підготовлений компанією ПАДКО та розміщений на сайті для обговорення // http://pension.kiev.ua/ Ukr/Publications/PADCO/



С
УДК 340.132
идоренко О.М.


викладач кафедри

правових дисциплін МНЦ ОНЮА

РОЗСУД У ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Важливою умовою розвитку Української держави є зміцнення її правових основ. В нашій державі необхідно вдосконалювати законодавство і правозастосовчу діяльність, зокрема. Ефективність право перетворень знаходиться у прямій залежності від якості застосування нормативно-правових приписів. Тому проблема реалізації права, застосування його норм висовуються на перший план, привертають до себе увагу як юридичної науки, так і практики.

Однією з найбільш актуальних проблем сучасного правозастосування є проблема розсуду суб’єктів, які уповноважені впроваджувати в життя юридичні норми. Особливу увагу привертає питання визначення підстав правозастосовчого розсуду.

Останні тенденції розвитку чинного законодавства України та міжнародно-правових актів свідчать про збільшення кількості правових положень із відносно визначеним змістом. Тому, все це обумовлює розширення переліку ситуацій, в яких правозастосовчі суб’єкти користуються розсудом. У зв’язку з цим важливо визначити ті напрямки правового регулювання, де розширення кількості випадків надання правозастосовного розсуду сприятиме підвищенню якості та ефективності правового регулювання, а також вказати на суспільні відносини, щодо яких делегування правозастосовного розсуду є небажаним.

Вказана проблема на даний час є недостатньо вивченою. Окремі аспекти цієї проблеми були об’єктом загальнотеоретичного дослідження таких вчених: А. Барак, А. Боннер, В. Гончаров, С. Дунаєвська, Ю. Оборотов, В. Канцір, В. Кожевников, К. Комісаров, Ю. Тихомиров та ін.

Проблема підстав розсуду досліджується у правовій літературі з огляду на необхідність визначити сферу існування цього явища, тобто вказати на ситуації, в яких розсуду взагалі не існує. Усі підстави розсуду так чи інакше пов’язані з правовою нормою або з фактом її відсутності. Саме тому обґрунтованим є твердження про те, що вони є правовими за своєю природою. Існування “неправових” підстав розсуду виключається, оскільки в такому випадку розсуд може виникати “поза правом”.

Підстави розсуду є об’єктивними категоріями, тому їх наявність чи відсутність не залежить від суб’єктивної волі правозастосовчого органу. В той же час саме на нього покладається обов’язок з’ясувати питання про їх існування, так як від цього залежатиме делегування розсуду при вирішенні конкретної справи.

М. Рісний зазначає, що підстави розсуду можна визначити як об’єктивно існуючі елементи правової системи, що безпосередньо зумовлюють необхідність вибору суб’єктом правозастосування одного з дозволених правом варіантів правозастосовного рішення (відносна визначеність змісту правових норм), а також це прогалини у праві та колізії правових приписів [1].

Слід акцентувати увагу та те, що підстави розсуду є одними з найважливіших складників правозастосування, оскільки вони виступають першочерговими об’єктами аналізу правозастосовного органу при вирішенні ним питань про існування у нього розсуду в конкретній ситуації.

Відносна визначеність змісту правових норм традиційно розглядається як основна підстава виникнення розсуду в процесі їх застосування. В. Канцір пов’язує існування розсуду виключно з відносною визначеністю змісту правових норм [2]. Норми з відносно визначеним змістом на відміну від абсолютно-визначених положень характеризуються відсутністю вичерпного переліку конкретно визначених юридично-значущих елементів і у зв’язку з цим надають правозастосовчим суб’єктам право вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин справи та інших факторів.

Відносна визначеність змісту правових норм на відміну від інших підстав розсуду передбачає існування єдиної конкретної правової норми, яка регулює суспільні відносини, що є предметом розгляду. Однак зміст такої норми недостатньою мірою конкретизовано, що дозволяє відповідному правозастосовчому суб’єкту, враховуючи різноманітні фактори, самостійно встановлювати піднормативне правило індивідуального регулювання.

Слід зазначити, що відносна визначеність змісту правових норм може проявлятися як у формі прямої вказівки на певне право суб’єкта правозастосування, так і через використання в тексті норми оціночних понять, зміст яких з’ясовується таким суб’єктом самостійно. Крім того, можливий варіант поєднання вказівки як на право, так і на використання оціночних понять [3].

Правова норма є відносно-визначеною за умови, коли хоча б один з її структурних елементів характеризується відносною визначеністю змісту. Отже, розсуд може виникати на підставі відносної визначеності диспозиції, гіпотези чи санкції правової норми. Усі відносно визначені норми можна класифікувати залежно від ступеня відносної визначеності їх змісту. На підставі цього критерію слід виділяти норми, один елемент яких є відносно визначеним; норми, які містять два відносно визначені елементи, та “абсолютно” відносно визначені норми, всі елементи яких характеризуються відносною визначеністю змісту.

Таким чином, можемо констатувати, що відносна визначеність змісту правових норм виступає підставою виникнення правозастосовчого розсуду. Вона обумовлює розсуд, пов’язаний із можливістю вибору одного з дозволених правовою нормою варіантів рішення. Межі такого розсуду безпосередньо залежатимуть від ступеня визначеності змісту правової норми.

Більшість правових систем, визнаючи факт існування прогалин у законодавстві, встановлює різноманітні механізми вирішення такої проблеми. Як відомо, основними способами вирішення справ за умови існування прогалин у законодавстві є аналогія закону та аналогія права. У разі їх застосування постає закономірне питання: а як бути, коли у першому випадку (аналогія закону) існують два чи більше законів, які регулюють відносини, подібні до тих, що стали предметом судового розгляду? Критерії подібності суспільних відносин законодавчо не відпрацьовано, тому їх конкретний зміст залежить від суб’єктивного бачення правозастосовчого суб’єкта. У разі ж аналогії права перед правозастосовчим суб’єктом постають декілька проблем, пов’язаних із здійсненням вибору. Першою з них є проблема визначення принципів права (законодавства), дія яких поширюється на відповідні відносини. Звичайно, ця проблема не виникає щодо окремих принципів (наприклад, принцип законності є універсальним для будь-якої системи права). Однак, коли йдеться про галузеві принципи, питання визначення їх переліку навряд чи може бути вирішене так однозначно.

Не менш істотною є проблема неможливості самостійного врегулювання суспільних відносин за допомогою принципів права [4]. Дійсно, регулятивна дія принципів права щодо суспільних відносин проявляється через дію відповідних правових норм, прийнятих на розвиток і деталізацію таких принципів. Відсутність останніх означає наявність прогалини в законодавстві і допускає встановлення під нормативних правил конкретним правозастосовчим органом безпосередньо на основі правового принципу. Зрозуміло, що в останньому випадку правозастосовчий орган володітиме досить широким розсудом, оскільки самостійно визначатиме зміст того чи іншого правового принципу принагідно до конкретних обставин справи. Крім того цілком реальною є ситуація конфлікту основних принципів чи засад права. За такої ситуації на правозастосовчий орган покладатиметься обов’язок вибору більш пріоритетного принципу з поміж наявних.

На підставі викладеного, можемо стверджувати про неможливість діяльності правозастосовчих органів щодо вирішення правових питань за умови існування прогалин у законодавстві без реалізації такими органами права на розсуд. Більш того, реалізація правозастосовчими органами належного їм розсуду при вирішенні правових питань за умов існування прогалин у законодавстві не лише не шкодить принципу законності, але навпаки є єдиним можливим за таких обставин засобом впровадження останньої.

Попри безспірність, з нашої точки зору, тези про існування розсуду у випадку вирішення справ, що ґрунтуються на суспільних відносинах, стосовно яких відсутня “своя” правова норма, необхідно акцентувати увагу на основних правилах реалізації такого розсуду. До їх числа можна віднести:

– реалізація розсуду можлива виключно тоді, коли прогалина у законодавстві дійсно існує і переконання правозастосовчого суб’єкта про її наявність не є хибним;

– реалізація розсуду може мати місце лише у процесі вирішення тих питань, які випливають із суспільних відносин, що хоча й знаходяться у сфері правового регулювання, однак не мають “своєї” правової норми;

– реалізація розсуду відбувається у процесі застосування аналогії права чи закону, а тому реалізація може мати місце виключно у сфері дії тих інститутів та галузей права, щодо яких застосування аналогії закону чи права є допустимим;

– детермінантами розсуду в таких випадках у першу чергу повинні виступати науково вироблені та загальноприйняті тези про “спорідненість” суспільних відносин, врегульованих окремими галузями права, правовими інститутами;

– винятково важливого значення при реалізації такого розсуду набуває правозастосовча практика (її врахування є обов’язковим);

– реалізація розсуду в разі існування прогалини у законодавстві повинна супроводжуватися особливо детальною і переконливаю аргументацією здійсненого правозастосовчим суб’єктом вибору одного з альтернативних варіантів рішення.

Обсяг і недостатній рівень систематизованості системи права обумовлюють виникнення правових колізій, коли дві чи більше правових норм прямо або опосередковано суперечать одна одній. Проблема правозастосування у таких ситуаціях виникає не з приводу відсутності належної правової норми, а з приводу “надлишку” таких норм. В таких випадках правозастосовчий суб’єкт отримує можливість вибору однієї із суперечливих правових норм для її подальшого застосування. Слід зауважити, що колізії правових норм обумовлюють розсуд правозастосовчого суб’єкта лише тоді, коли норми, які суперечать одна одній, є однаковими за юридичною силою і не співвідносяться як загальна та спеціальна. В інших ситуаціях вибору як такого не існує, оскільки застосуванню підлягає норма з вищою юридичною силою чи спеціальна.

Реалізація розсуду у разі колізії правових норм, зазвичай, не призводить до остаточного вирішення спору (справи), оскільки після визначення правової норми, яка підлягатиме застосуванню, правозастосовчий суб’єкт встановлює зміст цієї норми і кваліфікує на підставі її змісту юридичні факти. На цих стадіях можливе повторне делегування розсуду правозастосовчому суб’єкту, якщо, наприклад, обрана правова норма характеризується відносною визначеністю змісту.

Отже, можемо стверджувати, що:



Поделитесь с Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База данных защищена авторским правом ©dogmon.org 2019
обратиться к администрации

    Главная страница